Їжачок – сонечко
Марина та Сергій Дяченки
Один їжачок пішов до перукарні. Там його раз-раз — і підстригли та ще й пофарбували в жовтий колір. Сказали, для краси.
Пішов їжачок назад до лісу. А назустріч йому зайчик. Не впізнав.
— Ти хто? — питає.
— Я — сонце, — каже жовтий їжачок. —
Тільки я дуже зголодніло, от і впало з неба.
Заєць глянув на небо — а там і справді сонця немає! Був саме похмурий день.
— Ой! — сказав зайчик і заплакав. Злякався, що сонечко впало.
— Не плач, — каже їжачок. — Мене треба як слід нагодувати, та ще в кошик їжі дати, і тоді я на небо повернуся.
Побіг зайчик до звірят:
— Так і так, — каже, — треба сонце нагодувати, бо погано буде!
А на небі хмари, сонця нема й нема! Повірили звірята.
Зі всього лісу їжу зібрали. Жовтий їжачок так наївся, що ледь не луснув.
Ще й повнісінький кошик пиріжків отримав на дарунок.
Узяв він кошика, попрощався та й пішов собі — ніби на небо.
Аж тут саме вітер повіяв, хмари порозганяв — і на небо викотилося сонечко! Зраділи звірі. Писочки позадирали, кричать:
— Сонечко, сонечко, ну як — посмакували тобі наші пиріжки?
Сонечко мовчить. А їжачкові пиріжків на цілу зиму вистачило.
Джерело:
“Повітряні кульки”
Марина та Сергій Дяченки
Видавництво: “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”
Київ, 2004 р.