TOU

Шевчик Копитко і качур Кряк

Польські народні казки

Послухайте, мої любі, що сталося колись! Я бачив це на власні очі сто п’ятдесят років тому.
У великому місті жив малий швець Копитко, такий кумедний, що не можна було без сміху дивитися на нього. Замість того, щоб сидіти й гарненько шити чоботи, він раз у раз витинав різні штуки, й за це майстер Шимон Дратва добряче смикав його за вуха, аж поки нарешті вони стали такі великі, як у слона.
Та малий Копитко думав собі, що порядному шевцеві якраз і годиться мати такі вуха, як вушка на здоровезних чоботищах, а тому не дуже й журився, навіть був щиро задоволений, бо зробив у своїх відстовбурчених вухах цілий склад: ховав у них те, що інші хлопці носять у кишенях. У правому вусі в нього був захований ножик, кілька ґудзиків та котушка без ниток, а в лівому – дратва, трохи смоли, рогатка й дванадцять камінців.

Одразу можна було вгадати, що це – капосне хлоп’я, бо хіба ж хороші хлопці стріляють з рогатки?
Раз навіть шевчик Копитко стрельнув так високо, що поцілив камінцем просто в лице місяцеві і вибив йому два передні зуби. Бідолашний місяць мерщій сховався за хмару, а наступного вечора з’явився в небі почервонілий, з пов’язкою на обличчі й уже не міг усміхатись, як завжди…
Отак пустував шевчик Копитко. Іншим разом майстер наказав йому пошити чоботи одному панові, який завжди поспішав. І знаєте, що утнув шевчик? Там, де мали бути носки чобіт – прибив каблуки… Пан хутенько взув чоботи й намірився чимскоріше бігти додому – він був дуже голодний. Та ледве ступив крок уперед, його потягло назад. Він іде вперед, а чоботи назад. Отак, бідолаха, не міг рушити з місця тижнів зо два й трохи не вмер з голоду.
Злий шевчик Копитко так сміявся тоді, аж йому трусилися великі вуха.
І це була не остання його витівка.

Ще іншим разом, коли в театрі давали виставу для дітей, Копитко прийшов, став навпроти сцени й заходився гризти кислющі яблука. І так, шибеник, кривився, наче в нього боліли зуби.
Коли це побачили актори на сцені, вони й собі почали кривитися, бо так завжди буває: коли хтось їсть лимон або дуже кисле яблуко, відразу тобі стає терпко в роті й здається, що це ти сам наївся кислятини.
Звісно, ця витівка всім аж ніяк не сподобалася, так само, як і перша.
Копитко був дуже злий хлопець, отож майстер частенько давав йому замість солодкого після обіду шматок смоли або трохи вакси для чобіт, бо іншої страви шевчик не заслужив.
І його ще не так треба було карати, хоча б за те, що він зробив одному доброму чоловікові. Той прийшов до майстерні, щоб зняли з нього мірку на черевики. Ноги в цього чоловіка були величезні, отож майстер Шимон Дратва та дванадцятеро його помічників порались коло нього, обмірюючи ногу такою довжелезною дротиною, якою міряють вулиці.

Копитко, побачивши, що за ним ніхто не стежить, упхнув замовникові рака в кишеню. Бідолаха сягнув до кишені – та як заверещить з переляку! Рак устиг з’їсти все, що там було – носовичка, рукавички, газету, а на додачу схопив його за палець і свиснув так пронизливо, що майстер Шимон Дратва дременув з переляку хтозна-куди, й тікав два роки.
Коли він нарешті зупинився й роздивився навколо, виявилося, що він забіг аж до Америки й незчувся, як переплив океан.
Отож Копитко залишився без господаря й мусив піти геть. На думці в нього були самі пустощі, й тому він, ні про що не турбуючись, узяв З собою шило, дратву, трохи смоли й помандрував у білий світ.
Іде собі, йде, й скрізь робить якусь капость.

На перехресті, де розходяться шляхи, завжди стоїть стовп з прибитою до нього дерев’яною рукою, яка вказує дорогу.
Побачив цю руку, Копитко відірвав, а тоді прибив до стовпа так, щоб вона стриміла в небо. Тут підійшов якийсь подорожній, що заблудив і напитував дорогу. Бачить: стоїть стовп з дерев’яною рукою. Подорожнього дуже здивувало, що вона не показує ні праворуч, ані ліворуч, а просто вгору. Та раптом йому здалося, що може саме туди, в небо, й треба йти. Отож він видерся на стовп і рушив угору. Певне, бідолаха, іде й досі, бо небо не має ні меж, ні краю.

А Копитко тимчасом мандрує собі й мандрує. Аж ось біля одного села здибав він великого качура, який йшов полем, похитуючись.
– Як тебе звуть? – спитав шевчик.
– Войцех Кряк! – відповідає качур.
– А чому це ти хитаєшся?
– Бо йду з гулянки! – крякнув качур і почав танцювати.
Шевчик подумав, що цей качур, певне, такий самий гульвіса, як він, і запропонував йому:
– Ходім зі мною! Вдвох буде веселіш!
– А куди ж ти йдеш? – питається качур.
– Я,– каже шевчик,– іду туди, де живе той один-єдиний швець, який ходить у чоботях.
– Ой, тоді це дуже далеко! – зітхнув качур. – Але я піду з тобою, бо в тебе такі вуха, яких я ще зроду не бачив.
Отак вони й пішли разом. Було їм дуже весело, бо виявилось, що качур ще більший шибеник, ніж шевчик, і вони вдвох робили такі капості, що люди тікали від них світ за очі.

Ідуть вони собі та йдуть, коли бачать – спить на галяві старенький дідусь, мабуть, дуже добрий, бо весь час посміхається уві сні. Шибеники, як побачили дідуся, відразу стали міркувати, яку б йому утнути капость.
– Давай я крякну старому над вухом! – тихенько мовив качур.
– Не можна, бо він одразу дізнається, хто ти такий! – одмовляє шевчик.
– То що ж ми зробимо?
– Найкраще буде, як я утну таку капость, щоб він розсердився! – міркує шевчик.
Він тихцем підкрався до сонного дідуся й стяг йому з ніг чоботи, потім прив’язав до них довжелезну мотузку, зачепив за гілку, що росла високо на стовбурі, а тоді вдвох з качуром заховалися за деревом.
Вони стояли нищечком і чекали, доки дідусь прокинеться. Нарешті той розплющив очі й страшенно засмутився, побачивши, що хтось украв у нього чоботи, бо, мабуть, був дуже бідний.
Ну ж і здивувався старий, коли зниклі чоботи раптом загойдалися над ним у повітрі! Обличчя в нього проясніло, він мерщій простяг руку, щоб їх схопити. Але тієї ж миті чоботи, мов заворожені, втекли вгору.
Старий здивувався ще дужче й знов хотів був схопити свою пропажу, бо чоботи несподівано знизилися знову, але тут-таки злетіли ще вище.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Польські народні казки”
Упорядник – М. Пригара
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1980 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: