Володар ста слонів
Бірманські народні казки
У давнину у селі Кунгакалай жили чоловік із жінкою. Коли в них народився син, жінка померла, і син лишився сиротою.
Батько дбав про сина, якого назвав Кунбалайн, і син виріс, не знаючи турбот і поневірянь.
Прийшов час і його батько вирішив знову одружитися. Йому була до душі їхня сусідка, і він узяв її за жінку. А сусідка ця була чаклункою.
Минуло трохи часу, і мачуха почала бурчати, вигадуючи, як би їй вижити пасинка.
– У хаті від нього ніякої помочі! – скаржилась вона чоловікові. — Тільки знає, що бавитись! Тільки рис їсть і землю топче! Відведи його в ліс і покинь там! А не хочеш — то мене вижени!
Нова дружина лаялася, але батько дбав про сина з того самого дня, як померла його мати, і дуже любив Кунбалайна. Він засмучувався, коли мачуха починала бурчати і дорікати йому за сина. Щоб не чути цього та заспокоїти якось дружину, він зазвичай лише відмовлявся: «Ну, гаразд, гаразд!» Однак не наважувався ні суперечити дружині, ні сказати щось своєму синові.
І ось одного разу мачуха-чаклунка сказала своєму чоловікові:
— Ти ж мені обіцяв, що відвезеш сина до лісу! Але, схоже, ти вже забув про свою обіцянку. Так от: якщо завтра ти цього не зробиш, я піду сама! Коли бачу твого сина, у мене кров закипає!
Батько, дуже засмучений, знову відповів: «Ну, гаразд, гаразд!»
Наступного дня він покликав свого сина до лісу за дровами. Коли вони увійшли до густого лісу, батько зупинився під великим бавовняним деревом і сказав своєму синові:
— Синку мій Кунбалайн! Я покликав тебе до лісу, щоб залишити тут — цього вимагає твоя мачуха. Я б і подумати не міг про те, щоб кинути в лісі сина, я ростив тебе з того часу, як померла мати. Хіба б я наважився на таке! Але ми не можемо жити з тобою в одному домі, коли мачуха лає нас і вдень, і вночі. Тому мені доведеться лишити тебе тут, під цим деревом. Залазь на його верхівку. Там є гніздо великого пелікана. Пелікан — добрий птах, а ти зможеш допомогти йому доглядати пташенят.
Батько забив у стовбур дерева один кілочок, потім другий, третій, щоб легше було підніматися, пустив сина вперед, а сам поліз ззаду. Так вони досягли вершечка і там побачили дуже велике пеліканяче гніздо. Батько залишив у гнізді Кунбалайна, а сам, знімаючи за собою кілочки, спустився вниз.
Кунбалайн сидів смирно в гнізді, коли з полювання повернулася жінка пелікана. Вона дуже здивувалася, побачивши у гнізді людину.
— Ти помреш, сину людини, тому що без дозволу забрався в моє гніздо! – прокричала жінка пелікана. – Я проковтну тебе! Навіщо ти забрався в чужий дім, не спитавши господаря?
— Пані, — озвався Кунбалайн, — я не з доброї волі заліз у ваше гніздо. Це моя мачуха, чаклунка, наказала батькові відвести мене до лісу та кинути там, а батько посадив мене сюди. Він ще сказав, що пелікани дуже добрі птахи і що вони мені не зроблять зла. А я теж можу послужити вам службу. Коли ви будете класти яйця, я стерегтиму, щоб їх не пошкодив якийсь ворог. А коли з яєць з’являться пташенята, я стежитиму, щоб вони не випали з гнізда.
“Ну що ж, – подумала дружина пелікана, – тепер у мене є слуга-людина і я можу бути спокійною за своїх пташенят”.
— Якщо все, що ти кажеш, правда, — сказала вона, — я теж не дам тебе образити. Ось тільки мій чоловік, пелікан, може розсердитися. Коли він тебе побачить — напевно, одразу ж захоче викинути тебе. Тому ти поки що сховайся у мене під крилом. Я сама поговорю з ним і заспокою, а вже потім і ти покажешся.
Тільки-но Кунбалайн сховався у жінки пелікана під крилом, як у гніздо з полювання повернувся пелікан.
— Людський запах чую! — закричав він, коли опустився в гніздо.
— Не звертай уваги! — відповіла дружина. — У мене є новини важливіші.
— Які ж у тебе важливі новини? – Запитав пелікан.
— Я скоро почну класти яйця, – сказала дружина пелікана. — Потім, як водиться, стану їх висиджувати, поки з них не вилупляться пташенята. Гратимемо з нашими пташенятами. Адже це найщасливіший час для батьків! Тільки треба берегтися, щоб якийсь ворог не пошкодив яйця. А коли з’являться пташенята — тут інша небезпека: діти маленькі, вони весь час крутяться і можуть випасти з гнізда, поки ми літатимемо за їжею. Тому я вирішила доручити людині стерегти яйця та доглядати пташенят. Ти недаремно почув людський запах. Ця людина вже тут, і вона не ворог нам. Він наш слуга, який робитиме все, що ми йому накажемо.
У відповідь пелікан голосно розсміявся.
— Покажи мені цю людину! – попросив він.
Дружина пелікана підняла крило і виштовхнула звідти хлопця. Пелікану хлопчик дуже сподобався, і він знову засміявся.
— Добре слухайся, о людське дитинча,— сказав він. — А я приноситиму тобі плоди, рибу, м’ясо.
Так Кунбалайн став жити разом із пеліканами у їхньому гнізді на вершині бавовняного дерева. Коли дружина пелікана знесла яйця, він стежив, щоб ніхто їх не зачепив, а коли вилупилися пташенята, він наглядав, щоб вони не випали з гнізда. А пелікани годували його, приносили йому всяку їжу, і жили всі вони дуже дружно.
Якось Кунбалайн сказав пеліканам:
— Я беріг яйця, що відклала моя пані, і з них уже вилупилися пташенята. Я пильнував пташенят, щоб вони не випали з гнізда, і тепер вони вже перетворилися на великих і красивих птахів. І за весь цей час я ніколи не спускався на землю. Від цього я втомився, ноги мої затекли. І я прошу вас, якщо зараз немає жодної роботи, дозвольте мені спуститися на землю.
Пеліканам сподобалися слова Кунбалайна. Вони голосно розреготалися, а потім пелікан посадив його собі на спину і разом з ним злетів з вершини дерева на землю.
Опинившись на землі, Кунбалайн змайстрував собі невелику пращу. З цієї пращі він підстрілював маленьких птахів і тим годувався. Якось він підстрелив голуба. У зобу у голуба Кунбалайн знайшов рисові зерна та посадив ці зерна у низині. Коли минув належний час, з’явилися паростки, а потім і колоски. Зібравши зерна, а їх було небагато, Кунбалайн знову посіяв рис. Так він робив декілька разів, і через якийсь час у нього вже було велике рисове поле. Тепер частину врожаю він міг залишати собі для їжі. Поряд із полем Кунбалайн збудував собі хатинку. На той час він виріс, став юнаком.
Якось через поле Кунбалайна пройшло стадо слонів. Частину врожаю вони з’їли, частину витоптали, половина врожаю пропала. Кунбалайн був дуже засмучений. “Якщо вони з’являться ще раз – живими не підуть!” – Вирішив він. Юнак зробив лук і стріли, вирив рови навколо поля, щоб можна було зловити слонів живцем, і почав чекати.
І ось якось уночі велике стадо слонів знову прийшло до поля Кунбалайна. Але не встигли слони зайти на рисове поле, як усі опинилися в ямах, викопаних господарем.
Вранці, коли розвиднілося, Кунбалайн узяв лук і стріли і пішов подивитися, скільки слонів потрапило до його ями. Виявилося, що в ямах сто слонів і з ними разом їхній король, білий слон. Тоді юнак наблизився до білого слона і почав йому говорити:
– О королю слонів! Я багато працював, перш ніж перетворив кілька зерен рису, знайдених у зобі у голуба, на це велике поле. Ти мені не ворог, але чиниш, як ворог: руйнуєш те, що я заробив чесною і тяжкою працею. А це ж найбільша несправедливість! Що скажеш на це? Ось моя стріла – вона може пробити твоє черево, яке ти набив вкраденим у мене рисом!
Король слонів і всі слони благали про помилування. Вони пообіцяли все життя виконувати будь-які накази господаря поля.
Білий слон подарував Кулбалайну два свої бивні. Коли Кунбалайн узяв до рук бивні, то з кожного вийшла чудова дівчина. То були дочки білого слона, яких батько носив у своїх бивнях.
Отримавши двох красунь, Кунбалайн дарував життя білому слону і решті слонів, та допоміг їм вибратися з ям.
З того дня Кунбалайна завжди оточувало сто слонів. Він і дві красуні щасливо жили біля свого поля, а всі звірі визнали Кунбалайна своїм королем. Слава про короля рознеслася всюди, і всі називали його Володарем ста слонів.
Джерело:
“Сказки народов Бирмы”
Переклад – В. Касевича
Видавництво: “Наука”
1976 р.