ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Духи Вусмузьких та Любицьких гір

Лужицькі народні казки

Давним-давно у Вусмужских горах жили духи, які на усю околицю славилися своєю дивною поведінкою. Вони справляли, як і  люди, свята і в ці свята влаштовували ярмарки, де можна було купити всяку всячину потрібну селянам. Духи приймали вигляд людей, скуповували до своїх свят сир та молоко і пригощали селян, при тому загадували їм різні хитромудрі загадки. Загадок цих поселяни не відгадували, і духів це дуже  тішило.
— Якби ви наші загадки відгадували, — говорили вони, — ми не могли б залишатися в Вусмузьких  горах, а нам тут дуже добре.
Одного разу духи скупили у найближчому місті всі галантерейні товари, а у навколишніх селах сир та олію, з чого поселяни зробили висновок, що вони готуються справляти велике свято.
Наступного дня панський наймит, що орав біля Вусмузької гори, почув усередині неї сильний шум і метушню. Прислухавшись, батрак почав понукати своїх коней:
– Разом, голубчики, разом! Чимось дуже смачно пахне.
Прооравши борозну, наймит повернув назад. Раптом бачить: на межі стіл, вкритий чистою скатертиною, і на столі пироги та глечик з пивом. Можете уявити, як він здивувався. Здивувався і зрадів.
З гори почувся голос:
— У глечик носа не сунь, і пиріг не починай, а їсти й пити можеш.
Наймит, не був дурним, вирізав з пирога середину, залишивши краї незайманими і наївся. Пиво з глечика наливав у жменю і пив. Ні ніс, ні борода до глека не торкалися.
— Чорт тобі допоміг! – почулося з гори. — Ой горе нам, горе, мусимо йти звідси.
Наймит знову заходився орати і коли, доорав борозну, повернувся назад, стола вже не було.

Наступного дня жителі отримали наказ тримати псів на ланцюгу, а самим не виглядати на вулицю, хоч би там, що не робилося. Одна жінка, повертаючись з поля, почула гуркіт коліс та кінський тупіт. Сховавшись у тіні воріт одного будинку, вона почала спостерігати. З’явилася тьма-тьмуща маленьких духів, що рухалися в певному порядку. Потім їхали вершники в сірих жупанах. За ними дванадцять сильних волів везли величезний залізний віз, обкутий сріблом, і на ньому пивний чан, повний золота.

За возом знову їхали вершники та їхній ватажок, чоловік високого зросту, з довгою бородою та пером у капелюсі. Порівнявшись з брамою, біля якої сховалася жінка, ватажок зупинився і почав тривожно оглядатися, наче шукав чогось. Жінка набралася відваги, вийшла із засідки, і, підійшовши до вершника, запитала:
— Що ви, ваша милість, шукаєте?
— Я загубив перстень, — відповів бородач.
Жінка теж почала шукати і знайшла золотий перстень з величезним діамантом.
Бородач дуже зрадів і сказав жінці:
— Зараз у мене нічого немає; а через рік прийди на Любицьку гору, і я тебе нагороджу.

Через рік жінка пішла на Любицьку гору, і не одна, з синочком у руках. Прийшовши на гору, вона побачила в скелі відчинені ворота, увійшла до них і опинилася в просторій світлій печері. Посеред печери стояв стіл, а біля стін лавки, на яких сиділи лицарі, ті, яких вона бачила рік тому. Усі спали.
Коли жінка вступила до печери, лицарі підвели голови. Один із них встав, підійшов до неї і запитав:
— Чи пригощають ще лужичани один одного свіжими пирогами?
— Пригощають, пригощають.
— А чи прилітають птахи з довгими хвостами? Жінка подумала, що він говорить про сорок і відповідала: — Так, прилітають.
— Мабуть, наш час ще не прийшов, — сказав лицар, і, повернувшись на своє місце, сів і заснув.
Заснули й решта.
Тоді підійшов до неї бородач і, вказуючи на чан з золотом, сказав:
— Бери, скільки хочеш.

Посадивши хлопчика на стіл, жінка розстелила фартух, насипала в нього золота і набила ним кишені. Але тягнути хлопчика і фартух із золотом їй було не під силу, вона понесла золото, а пізніше хотіла прийти за хлопцем. Але тільки вона вийшла, ворота зачинилися з великим шумом і жінка, обернувшись, побачила голу скелю. Від жаху бідолаха зомліла. Коли ж прийшла до тями, то почала кричати і плакати. Кинувшись навколішки, вона благала Бога повернути їй синочка; але скеля не відчинялася. Вже й гроші не тішили бідну жінку. Бігала вона, усюди, і у всіх просила поради. Один мудрий старець порадив їй через рік прийти знову на Любицьку гору і чекати, коли знову відкриється скеля.
Яким довгим здався цей рік бідній матері. Ще цілий тиждень залишився до терміну, а вона вже чергувала біля скелі, не зводячи з неї очей. І ось, в останню ніч, щойно пробило на Любицькій вежі дванадцяту годину, скеля відкрилася, і жінка з криком радості кинулася всередину. Синочок її сидів на столі і бавився  золотими яблуками.
Схопивши дитину, жінка почала бігти, і бігла, не переводячи дух аж до рідного села.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.1 / 5. Оцінили: 10

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода”
Збірка сербо-лужицьких казок
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1991 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: