TOU

Цар дикого лісу

Українські народні казки

Жив де не жив багатий граф. Мав він немало різного маєтку, а найбільше мав лісу. Лісів мав стільки, що не знав їм ні краю, ні кінця.
Графські ліси охороняли гайові. Одного разу один гайовий, блукаючи в лісі, вийшов на галявину й сів собі відпочи­ти. Дивиться ураз, а з хащі вибрався Дикий чоловік. Тільки помітив гайового, напудився і під кліпом ока зник. Гайовий дуже хотів знати, що то за дикар. Коли дістав від графа платню, каже йому:
— Там і там я видів Дикого чоловіка. Я відпочивав па галявині, а він вибіг з гущавини. Тільки помітив мене, як тут же зник.
Очі графа засвітилися, коли це почув.
— Мусиш Дикого чоловіка піймати. Коли ні — ти корот­ший на голову.
— Вельможний пане! Як мені піймати дикуна, коли він біжить, як олень,— не встигну руку підняти, а його вже нема…
— Знати нічого не хочу! Ти мусиш піймати Дикого чоло­віка, і все! А коли ні — злою смертю помреш!
Гайовий повертався додому зажурений. Він навіть пошко­дував того, що сказав графові. «Чому я нагадав про Дикого чоловіка?» — сварив себе.
Дома гайовий розповів про все жінці. Заплакала жінка, руки заломила від жалю.
— Що чинити? Що чинити? — примовляла вона в сльозах.
Після двох днів гайовий знову зустрів графа й почав про­сити, щоб його відпустив:
— Великоможний пане! Ви мені завдали великого клопо­ту і поставили переді мною складне завдання. Я мушу зараз іти по світу, щоб від мудрих людей дістати пораду. Ви знає­те, що я живу з служби у вашому лісі. У мене жінка, діти. А хто їх буде годувати, коли я заберуся світом? Я прошу вас: не дайте погинути моїй родині в голоду, доки не буде мене дома.
Граф дав згоду.
— Можеш собі спокійно іти… Я не забуду твоїх дітей, не забуду і твоєї жінки. А як тільки приведеш до мене Дикого чоловіка, дам тобі велику нагороду.
Гайовий заспокоївся і каже своїй жінці:
Граф погодився платити моїй родині гроші, доки я не повернуся. Приготуй мені на дорогу їсти, бо я йду далеко.

Жінка їжу приготувала, гайовий в дорогу рушив. Іде він з села до села, з міста до міста, з держави в державу. І шу­кає він такого порадника, котрий дав би йому мудрості, як піймати Дикого чоловіка. А одного разу гайовий зайшов до густого лісу і блукав цілий день по бездоріжжях. Тут, у лісі, його й ніч застала. «Що чинити? Де переночувати?» — ду­має він. Вибрався на високе дерево, оглядається у всі сторо­ни. Зрадів ураз, побачивши дим.
— Ось там куриться. Піду туди. Де є дим, там має хтось бути. Бодай переночую. А може, і їсти дадуть.
Зліз з дерева на землю і поспішив до місця, де курилося. Між деревами знайшов малу хатину. Отворив двері і чемно вклонився старенькій жінці. А бабка була така стара, що голова її вже падала на коліна.
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров’я, синку! Велике діло тебе сюди приве­ло, бо місце у нас відлюдне, тут люди не бувають.
— Немале діло, мамко… Я — гайовий, служу в одного гра­фа. Раз у лісі на полянці я увидів Дикого чоловіка. А він тільки помітив мене, як під кліпом ока зник. На другий день я графові розповів про нього. Граф дуже зацікавився тим чоловіком і наказав будь-що піймати його. Коли не пій­маю — мені страшна смерть. Тому я пішов світом, щоб десь знайти пораду. Дуже вас прошу, люба мамко, порадьте, ко­ли знаєте. Живете ви на землі немало, хащу знаєте добре, може, вам траплялося видіти Дикого чоловіка…
Бабка пошкодувала тайника:
— Ти, синку, у великій біді. Щось тут треба робити. Та спершу сідай до столу, повечеряй. Ти, напевно, зголоднів.
Баба поклала на стіл страву. Гайовий повечеряв. Після вечері баба йому каже:
— Я тобі, сину, пораду дам. Як повернешся до свого краю, попроси від графа красного стола, красну скатертину, всілякої страви і всіляких напоїв. Це все поклади на віз і повези до лісу на ту галявину, де ти зустрів Дикого чоловіка. Стіл поклади на траву, прикрий скатертиною, яка сягне до самої землі. На стіл постав їсти й пити. Та не забудь взяти з собою і міцної мотузки. Бо, коли Дикий чоловік наїсться, нап’ється й засне, тим мотузкою зв’яжеш його і привезеш до графа.
Гайовий вислухав пораду уважно. Переночував, а вранці встав, подякував бабці за гостинність і рушив додому.
Прямо з дороги повернув до графа:
— Так і так, ясновельможний пане! Беруся привести до вас Дикого чоловіка в тому разі, коли приготуєте для мене: красного стола, скатертину, страви і всіляких напоїв. Дайте мені і міцного мотуза. Потрібен також віз, щоб було на чому все повезти до лісу.
— То мале діло! Я тобі дам усе, що просиш.

Граф приготував те, що гайовий просив. Гайовий поклав на воза, погнав коней до галявини. Знайшов зручне місце для того, щоб поставити стіл. Накрив стола скатертиною, наклав їжі й напоїв. Коня з возом повів далеко в корчі, сам повер­нувся, заліз під стіл і з під скатертини дивиться.
Не скоро, та все-таки вийшов Дикий чоловік на галявину. Тільки побачив стола, як втік. Та гайовий терпеливо сидів собі під столом і чекав. Через невеликий час Дикий чоловік знову з’явився. Крадучись, мало-помалу все до столу та до столу наближається. Зненацька знову злякався й ноги під себе. Багато разів виходив з лісу, наближався до столу й тікав.
А далі насмілився, приступився до страви, до напоїв. Такого він ніколи ще не бачив. З страхом взяв страву й почав їсти. А їжа йому дуже полюбилася. Попробував і іншої. Посма­кував і цю. А потім взявся за пляшку з вином. Прийшло до смаку й вино. Випив раз, випив удруге. Не забув і про пляшку з горілкою. Посмакував горілку.
Напій вдарив Дикому чоловікові в голову. Чоловік повесе­лів, осмілів й захотів ще випити. Так випив він кілька скля­нок, поки зовсім не сп’янів. П’яний почав співати. Співає, співає, п’є далі. Вже нікого не боїться, нікого не соромиться, хоч ледве тримається на ногах. Ще й підскакувати пробує, ніби музики грають. П’яний падає на землю, а пляшки з рук не випускає. Розливав напій до того часу, що повалився на землю і міцно заснув. Гайовий виліз з-під стола, мотузом міцно пов’язав Дикого чоловіка. Той нічого не чув і тоді, коли гайовий його поклав на воза й віз до графа.
Коли прочунявся, почав собою кидати, вириватися. Та да­ремно. Звільнитися не міг, бо руки й ноги були пов’язані.
Граф приготував для Дикого чоловіка невелику хату. На стінах довкола поставив дзеркала, щоб той себе видів. Му­чився, мучився неборак, кидав собою сарака, бо був у кож­ному дзеркалі. Довго, дуже довго не міг звикнути до хати з дзеркалами.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 16

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Героїко-Фантастичні казки”
Упорядник – І. Березовський
Видавництво: “Дніпро”
1984 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: