Дві Марії

Все було так, як буває у старовинних казках. У селянки було дві дівчинки: одна – падчерка, а друга – рідна дочка. Звичайно, селянка дуже любила рідну дочку, а падчерку лаяла від світанку до пізнього вечора. Цілий день працювала бідна дівчина на кухні, доглядала віслюка, доїла кіз, мила, скребла, прала і ніяк не могла догодити примхливій мачусі. А рідна донька ні вранці, ні вдень, ні ввечері нічого не робила – тільки вбиралася та їла солодощі.
Кожен знає, що той, хто думає лише про себе і любується на себе в дзеркало, стає гордим, злим і нечутливим до чужого горя. Той, хто працює цілими днями і сам знає біду, завжди радий допомогти іншому в нещасті. Так і сталося: рідна донька виросла злою та сварливою, а добрішою за падчерку не було нікого у всьому селищі. Тут ми повинні пояснити, що дівчата мали однакові імена: і рідну дочку, і падчерку звали Марія. Ось і назвали їх сусіди: Добра Марія, та Зла Марія.
Одного разу опівдні, коли сонце стоїть високо над горами і тіні стають такими короткими, що мандрівникові нема де сховатися від спеки, стара бідна жінка постукала в будинок, де жили дівчата, і попросила дати їй шматочок хліба. Але Зла Марія навіть не глянула на неї і крикнула:
– Іди геть, гидка жебрачка, ми ще не пекли хліба!
Що робити – постукала бабуся на кухню, де працювала Добра Марія. Вислухавши її прохання, добра дівчина сказала:
– Мені нема чого дати вам. Я можу запропонувати лише яйце, яке щойно знесла курка.

Вона віддала старенькій яйце. Та прийняла його з вдячністю, зварила на вогні і почала їсти. Коли ж облупила яйце, у ньому виявився великий дорогоцінний камінь. Жебрачка піднесла його до віконця, і камінь заблищав, заіскрився різнокольоровими променями. Це був справжній діамант! Бабуся подарувала його падчериці і сказала:
– Носи завжди цей камінь на шиї, і поки ти його носитимеш, щастя буде з тобою.
Почувши це, Зла Марія теж прибігла з яйцем і стала пхати його в руки старенькій.
– Дякую, – відповіла жебрачка. – Я вже сита. Розбий сама це яйце – і ти отримаєш, що заслужила.
Так сказала старенька і пішла, а горда Марія відразу ж, навіть не зваривши, розбила яйце, але яйце виявилося протухшим: воно вистрілило і забризкало дівчині і обличчя, і руки, і її гарну сукню. А Добра Марія того ж вечора повісила собі дорогоцінний камінь на шию і почала чекати, коли збудеться пророцтво жебрачки.

Довго чекати дівчині не довелося. Щойно розвиднілося, засурмили труби і з великою свитою прискакав у селище сам король, володар усього королівства. Він прискакав, щоб побачити, як живуть його піддані. Отут і приніс дівчині щастя чарівний камінь. Король глянув на неї, палко закохався і незабаром одружився з нею. Добра Марія стала королевою і разом із королем поїхала до столиці. А оскільки вона і справді була дуже доброю, то вибачила всі образи і мачусі, і своїй зведеній сестрі і взяла обох до себе до палацу. Та хіба не буває так: зробиш людям добро, а вони відплатять тобі злом? Так було й цього разу.
Не минуло й року, пішов король на війну, а добра королева залишилася у палаці. Звичайно, разом із нею залишилася й мачуха зі своєю рідною донькою. От і вирішили вони, не гаючи часу, заволодіти чарівним каменем, а Добру Марію занапастити.

Молода королева була дуже довірлива і, навіть надто довірлива. Щоранку вона купалася в палацовому ставку і залишала на березі не тільки свій одяг, але разом з ним і чарівний камінь. І ось, вибравши хвилину, коли Добра Марія запливла на саму середину ставка, Зла Марія підкралася і забрала камінь. І дочка, і мачуха чудово знали силу каменю. Того ж дня вони пішли з палацу і поспішили в ті краї, де бився король. Вони були впевнені, що достатньо Злій Марії надіти на шию чарівний діамант, і король прийме її за свою жінку, Добру Марію, і Зла Марія стане королевою! Однак дорога була не близька, і донька з мачухою вирішили відпочити. Вони міцно заснули, а тим часом по небу пролітали гуси. Один гусак побачив блискучий камінь, закружляв над сплячими, вхопив дзьобом дорогоцінний діамант і відлетів. Ні мати, ні дочка цього не помітили і другого дня, впевнені в успіху, з’явилися до війська. Вони сказали охоронцям:
– Ось королева, вона прийшла до короля – свого чоловіка, за яким дуже скучила. І охоронці пропустили їх до короля. Але король одразу впізнав мачуху з донькою і наказав їх прогнати. Тільки тут помітила дівчина пропажу каменю і разом із матір’ю кинулася втікати. Куди вони втекли, ми не знаємо, бо з того часу ніхто і ніде їх не зустрічав.
Але що сталося з доброю королевою? У неї не було більше каменю, і щастя їй зрадило. Навіть король, який невдовзі повернувся з війни, не впізнав її і запитав придворних:
– Навіщо ця жінка прийшла до палацу? Ви кажете, що це моя дружина – королева? Ні, це не вона: це така ж брехня, як і та, що приходила до мене недавно. Пошліть її на кухню!
З королеви зняли ошатну сукню і відвели на кухню.

Ось і довелося Доброї Марії знову мити, шкрябати, прати і клопотати біля плити цілими днями. Але вона не скаржилася, бо давно звикла до тяжкої роботи. Одне тільки засмучувало її: король, якого вона так любила, вирішив знову одружитися. І ось не минуло й місяця, як стали в палаці готуватися до нового весілля. Нарешті настав урочистий день. З’їхалися гості, прибула наречена з далекого заморського королівства. А Добра Марія все клопотала на кухні. У цей день у неї було багато клопоту: вона готувала до святкового столу весільного гусака. І ось, розрізаючи птаха, щоб начинити його прянощами, яблуками та запашними травами, вона помітила, що в гуски всередині щось заблищало. То був чарівний діамант! Тепер королева знала, що робити. Не сказавши нікому жодного слова про знахідку, вона сховала камінь у себе на грудях і сама понесла до столу гусака на великій олов’яній тарілці. Як билося її серце, коли зі стравою в руках вона зупинилася перед нареченим і нареченою.

– А ось і весільний гусак! – весело оголосив гостям король. – Поглянув на чудово засмажену птицю, глянув на жінку, що тримала таріль, і… впізнав свою кохану дружину – королеву!
– Це вона! – вигукнув зрадований король. – Маріє, постав скоріше таріль на стіл і сідай поруч зі мною!
Добра Марія сіла за стіл поруч із королем, заграла музика, і бенкет продовжувався.
Ви запитаєте, куди ж поділася наречена? Звісно, вона не залишилася на весіллі. Вона повернулася у своє заморське королівство, де незабаром її видали за іншого короля, правда, не такого хороброго, але він не був одруженим, а це дуже важливо для нареченого, навіть у тому випадку, якщо цей наречений король.