Про хмаринки

Сім маленьких хмаринок вийшли прогулятися небом. Вони зібралися до гурту й жваво розповідали про те, що кому більше до вподоби. Перша хмаринка аж розчервонілася, коли захоплено розповідала, як їй подобається багряна ранкова заграва. Інша, замріяно примруживши оченята, сказала: «Я вподобала помаранчевий ранок!». Третя хмаринка сяяла, коли говорила про жовте сонечко. А четверта не могла відвести погляду від землі й милувалася зеленим килимом – травою. П’ята пухнаста хмаринка запевняла: «Краще від блакитного неба немає нічого!». А шоста на знак згоди з нею кивнула головою, проте додала, що синє небо має особливу красу і немає нічого ліпшого, ніж споглядати, як блакить неба поєднується із синявою. Сьома хмаринка завжди вважалася серед гурту трохи дивною і занадто мрійливою. Отож, коли вона, соромлячись, прошепотіла, що на вечірньому небі завжди є трохи фіолетового відтінку, який, як їй здається, кличе її, то ніхто й не здивувався. Навпаки, усі гуртом вирішили дочекатися вечора, щоби разом поглянути на фіолетову далечінь, а, можливо, й відвідати її. Проте намірам здійснитися не вдалося, адже, як завжди буває, від скупчення хмарок почався дощик.
Коли ж небо розвиднілося, то було воно вражаюче гарним – у прикрасах різнобарвного намиста – веселки. І мала диво-райдуга й червону смужку, й помаранчеву, жовту та зелену, блакитну і синю, і навіть… фіолетову. Геть усі кольори, які так сподобалися хмаринкам. Бо гарні мрії, гарні слова й гарні почуття не зникають ніколи.