Як світ узимку засміявся

«Ой, як я замерз. Холодно», – бідкався велетень Світ, знімаючи холоднючі крижані бурульки зі своєї бороди та вусів. «Щось треба з цим робити», – мислив далі. – Але що?». Тут його задумливий погляд піднявся із Землі до Небес і зупинився. Радості Світу не було меж, адже він тепер певно знав, як зігріти руки. Світ піднявся наскільки міг вище, зрештою встав навшпиньки і дістав до хмар. Тепер він відібрав дві теплі вовняні хмаринки і зодягнув їх собі на руки. Велетень відчув їх тепло відразу і задоволено усміхався. «Але це ще не все, – згодом подумав він, – було би добре підшукати ще якусь одежину». Та від думок його відволік Вітер, який вирішив стрімголов прошмигнути перед велетнем Світом. Світ поглянув на Вітер і миттю зрозумів, що йому робити. Похапцем він упіймав Вітер і обмотав собі ним шию. Вийшов гарний шарф. «Ось тепер мені ще тепліше, втішно мовив Світ, але додав: «А якби ж то ще шубу мені теплу, то геть було би славно». Мріяв він доти, аж поки не почався сніг. А як сніг білою шубою накрив геть усе, Світ остаточно зігрівся і зрадів. «Мабуть, гарний я, – думав тепер він, – у такому вбранні. Нумо, піду гляну на себе в люстерко-озеро». Коли ж побачив своє відображення у крижаному дзеркалі, то дзвінко засміявся і заплескав у долоні. «Ой, який же я, Світ, чарівний! І який же я, Світ, прехороший!» – мовив він. Така щирість і радість звучала в тих словах, що Діва – Сонце, яка поглядала з Неба на Землю, весело засміялась, і він того сміху заяскріло все навколо. Звеселився геть увесь Світ, який теж лунко сміявся у відповідь Сонцю.