Бурштин нічного неба

Коли тато-гора супився, то смереки хилилися, бо були вони татовими бровами. У сина-гори теж росли брови-смереки, та були вони ще зовсім молодими, тендітними деревцятами. Коли синок сміявся, то татові очі-озера яскріли щастям і небо залюбки пірнало туди.
Якось татко, який, як і усі татусі палко любив свого сина, вирішив зробити йому дарунок. І такий, щоби здивував та запам’ятався синові. Веселив, тішив, оберігав його. Подарунком мав бути великий блискучий чарівний м яч, гарний, мов сонце. Тому раненько, коли заграва ледве торкалася гір, турботливий татусь уже старанно перебирав соснами й смереками, щоб зібрати яскравий бурштин докупи. Далі він виклав те золоте диво на сонці й ще довго милувався ним, бо ніяк не міг отямитися, відвести очей від такої незрівнянної краси і зачудовано спостерігав як бурштин сяє. Диво від цього робилося все яскравішим і яскравішим. Опісля запросив у поміч теплий тихий вітер, гірську річку-чарівницю, що співала магічну пісню, і чародійство розпочалося…
І був той янтаревий м’яч таки неперевершено гарний, сяяв ясніше, аніж Карпати тоді, коли сонце цілує їх зранку, а місяць уночі. Коли хлопчик-гора побачив татів дарунок, то заворожено завмер. Зорі усміхнулися в його серці, тому майже завжди ніч у горах – чарівна зорянка. А блискучий м’яч хлопчик підкинув високо-високо і забажав, щоби той назавжди лишився на небосхилі і милував усіх, особливо мрійників і поетів. Небо послухало його, спіймало і дотепер міцно тримає в долонях. І став бурштиновий м’яч ясновельможним місяцем. А щоби сяяв він завжди, зорі ревно витирають небесний пил з нього, то з правого боку – тоді місяць, як- то кажуть, росте, то з лівого – тоді світило спадає. Але найбільше заворожує повний місяць, коли бурштин яріє у всій своїй красі. Т оді тато-гора, син-гора і геть усі-усі гори захоплено милуються янтаревим дивом, що ясніє високо-високо. І прагнуть гори стати якомога вищими, щоби розглядати, як красень-місяць янтаріє.