Про гудзик

Цей ґудзик на курточці Дениска аж блискотів від самозахвату. Ще б пак! Адже він вважав себе найгарнішим у ряду ґудзиків. Він так намагався показати усім свій неперевершений блиск, так крутився перед усіма, що нитка, якою ґудзик був пришитий до одежини, ледве утримувала його. Ґудзик зовсім не помічав ані старань нитки ані інших ґудзиків поруч, ані курточки, ані Дениска, як і, зрештою, всього, що діялося довкола.
Згодом сталося те, що й мало статися: нитка не витримала вертлявості ґудзика, перетерлася і ґудзик з височини свого самозахоплення плюхнувся в калюжу. «Ой, лишенько, який же я нещасний, втратив увесь свій лиск. Ніхто мене не помічає», – тепер плакав він і піднімав свій погляд догори. Тут він вже не без заздрощів поглядав на ґудзики, що були на одежі перехожих і співчутливо дивилися на нього. «Он там із синім відблиском, а той із позолотою», – думав він… – А он той червоненький такий гарний!». «Дивно, чому я раніше не помічав гарненьких ґудзиків», – запитував він сам себе. А далі, озираючи бруд, у якому лежав, знову заливався плачем: «Ой, лишенько! Ой, лишенько, а де ж це я…».
Линув час. І от раптом, піднявши погляд догори, ґудзик побачив знайому йому курточку – курточку Дениска. «Ей, Дениску, я тут!», – заволав він чимдуж. Та хлопчик не чув його крику. Тоді добросердечні ґудзики, які почули його, закричали разом з ним. Дениско здивовано зупинився і поглянув на ряд ґудзиків на своїй курточці. «Ой, а де ще один.», – промовив він, помітивши втрату. І погляд його опустився додолу. Тут він і помітив загубленого ґудзика. Підняв і приніс його додому. Матуся відразу пришила ґудзика до курточки. А той вдоволено і вдячно, наче вперше угледів їх, поглядав на інших – і доброзичливо усміхався до них. Вони – з одного ряду, де не буває ні кращих, ні гірших, зробив висновок заново пришитий ґудзик.