Нарешті вгамувалися

«Не хочу! – кричав поважний теплий светр до зграї шкарпеток. – Не хочу, щоби ви були поряд. Хочу розлягтися сам і трохи подрімати!»
«Ге-ге! – зареготали шкарпетки й вмостилися просто на светрі. – Не мудруй, ти тепленький і м’якенький. Нам тут добре!» «Геть звідси, – почувся невдоволений голос футболки, якій зовсім не сподобалося сусідство джинсів. Я така ніжна, а ви цупкі, ще й незграбно торкаєтеся моєї тканини». І футболка перемістилася подалі, зачепивши легку літню куртку, яка спочатку спантеличено глянула навколо, а далі, розуміючи у чому проблема, поважно розляглася поверх усіх речей. Проте прудкі шорти тихенько відкинули рукав і вмостилися на самій куртці…Речі ще довго галасували, аж поки валіза від цього шуму й рухів не розкрилася. Вони так сперечалися, що навіть забули про довгоочікувану подорож, про яку мріяли чи не увесь рік. Та голос матусі Дмитрика вмить заспокоїв їх. «Ти нікуди не поїдеш, синку! – принишкло слухали речі. – Адже ти навіть не в змозі самостійно поскладати свій одяг. Тому я непевна, що ти зможеш дати собі раду». Речі зовсім вгамувалися і вже дуже шкодували про свої необачні вчинки. Їм здалося, що вони ніколи не потраплять до того чарівного міста, куди мав їхати хлопчик…
Дмитрик негайно зреагував на мамині слова. Він почав старанно заново складати свої речі. І коли сумка зачинилася, хлопчик підбіг до мами й попросив, щоби вона знову оглянула його валізу. Речі лежали тихенько, упорядковано, так, щоби сподобатися мамі Дмитрика. І коли почули її схвальний відгук, вдоволено усміхнулися одна одній, адже омріяна подорож таки відбудеться! Тепер вони добре зрозуміли й запам’ятали: головною є не зручність місця під час подорожі, а сама подорож до міста власної мрії.