Старий Бурко і вовк

У вівчарського ватага був пес Бурко, який багато літ йому вдень і вночі так добре стеріг вівці, що вовк і поткнутись не смів до кошари. Пройшов час Бурка вже ноги не слухаються, зуби повипадали, шерсть облізла.

– Старого пса хіба що на смітник! – сказав ватаг.– Нащо він мені такий немічний.

Та взяв собі молодого песика, погладив та й пустив його в кошару.

Лежав старий Бурко на смітнику голодний, і жаль його брав за свою долю. Настала ніч. Молодий пес заліз собі в Буркову буду та й простягнувся на підстеленій соломі. Коли йде вовк.

Старий Бурко спав чуйно й запримітив вовка. Хотів перескочити пліт, та ноги його не несли, бо був голодний.

От зажурився він та й ліг собі знову, а сам думає: «Як отак жити, нехай мене краще вовк з’їсть». Та й навіть не гавкнув.

От іде вранці ватаг доїти овець, аж однієї немає. Тоді він собі й міркує:

«Якби старий Бурко стеріг, то не дав би вовкові вівці».

Покликав його до себе, гарно погладив, добре нагодував. А старий Бурко тулився до його ніг і аж стрибав з радощів. Увечері не лежав він ні на смітнику, ні в будці, а стеріг кошару, бо знав: куди вовк раз прийшов, туди прийде і вдруге.

Вовк і прийшов, бо вже не боявся.

Коли це Бурко заступив йому дорогу:

– А чого тобі тут треба?

– Ну, ніби не знаєш, чого треба, вівці треба! – каже вовк.

– Іди, розбійнику, я тобі вівці не дам! – загарчав на нього Бурко.

– Та дай одну, нам на двох буде; однак твій хазяїн тебе не годує.

– З вовком знатися – лиха набратися,– відповів старий Бурко.– Вчора не нагодував мене хазяїн, то був я голодний і слабий, от тобі й легко було вівцю вкрасти. А сьогодні мене добре нагодовано, знову я дужий і вівці не дам.

– Як не даси вівці, то виходь зо мною боротися! А знаєш, що то таке? – лякає Бурка вовк.

– Добре, добре, захотілося тобі боротися, то бійся за себе. Як відбуду свою службу біля овець, тоді одразу вранці вийду в ліс та й будемо боротися! Гаразд?

Вовк тільки забурчав на те й побіг у ліс поміч собі збирати, бо хотів зігнати злість на Буркові. От підмовив ведмедя и лисицю, щоб йому допомогли.

А Бурко вже добре знав вовчі звичаї, то й собі пішов у ліс не сам, а взяв з собою свиню і старого кота, давніх своїх приятелів. Хоч і сам він припадав на одну ногу, і ті вже не дуже молоді, зате всі були вірні побратими.

Як побачили їх ведмідь з лисицею, то так перелякалися, що й годі.

– Ой братики,– гукнув ведмідь,– бачите, як той перший усе нахиляється,– мабуть, камінці збирає, він нас поб’є ними!

А то Бурко на ногу припадав, а ведмедеві здалося, що він підбирає камінці.

– Ой-йой, а той другий шаблею рубає на всі боки,– скрикнула лисиця.

А то кіт махав собі хвостом, ідучи, а лисиці здавалося, що він шаблею махає.

А як почули ще вони свиняче рохкання, то й зовсім перелякалися. Ведмідь виліз на дерево, а лисиця заховалася в тернині.

А Бурко з приятелями підійшли до лісу. Кіт собі воркоче весело «втру-втру-втру». А лисиця подумала, що він каже «в терні, в терні» і зараз на неї скочить. Як вискочить же вона з тернини та – тікати! Тут свиня як зарохкає під деревом «хррі-хррі».

А ведмедеві почулося «вгорі, вгорі»,– мовляв, знає, що він там, на дереві, та й хоче під ним коріння підрити, он як риє своїм рилом. Ведмідь далі не барився, як скочить додолу та й погнав щодуху горами й долинами, аж загуділо за ним. Зостався вовк сам, радий, що з шкурою втік.

А старий Бурко загавкав, аж луна лісом пішла,– радів, що побратими допомогли йому прогнати оту дику зграю далеко за гори.

З того часу було йому на кошарі добре аж довіку.