TOU

Чарівник

Словацькі народні казки

Жив собі чоловік і мав єдиного сина. Та був він старий і такий бідний, що й не міг того сина до розуму довести. От якось зажурився над своєю долею та й каже синові:

– Бачиш, мій сину, я вже старий, робити на тебе не здужаю, старцювати сором іти, а надбаного в нас нема нічого. Ти вже підріс, нівроку, мушу тебе кудись між люди повести та в службу віддати.

– Добре, тату,– відказує син,– я вже й сам про це думав. Одведіть мене кудись, а там уже я служитиму справно.

От узяв старий кочергу, ситечко та останній шматок хліба – все, що вони мали,– та й вибрались шукати службу. Ідуть та й ідуть горами-лісами, аж бачать – сидить на скелі чорний чоловік, читає книжку. А був то чарівник. Та вони про це не знали.

Поклонилися йому:

– Добридень вам!

– І вам добрий день! – відказує чарівник. – Куди це ви, діду, йдете?

– Та йду синові службу шукати,– чи ви б його не взяли?

– Чом не взяти? Мені якраз челядника треба. Нехай до мене на службу стає. Він у мене, може, дечого й навчиться. А що дасте за науку?

– Ой, що я дам, як нема чого й самим у рот укинути?

– Тоді знаєте що? Ваш син буде у мене сім років. Через сім років приходьте, і, як пізнаєте його, буде ваш, а як ні, то зостанеться в мене довіку.

– Та добре вже,– каже батько,– чи так, то й так.

А сам думає собі: «І щоб то воно було, щоб я вже свого сина через сім років не пізнав?»

Та й покинув його в чарівника, а сам подався додому.

Чарівник ну випитувати хлопця, чи вміє він читати. Той хоч і знав трохи літери, та боявся, щоб йому те на шкоду не пішло, коли признається. То й сказав, що не вміє, бо де б це він міг навчитись.

– Ну, як не вмієш, то ти мій. Дам я тобі одну роботу.

Та й завів його спочатку до кімнати, де самі щітки були, тоді до другої, де були самі книги, а далі до третьої – порожньої, але з дверима ще в якусь кімнату.

– Отут ти й житимеш,– каже. – Більше в тебе роботи ніякої не буде – от тільки тими щітками книги чистити та обмітати. А як знудьгуєшся, то ось тобі прутик, постукаєш ним тричі у ті зачинені двері – зараз же прийдуть твої однолітки, можеш з ними досхочу погратися; як захочеш їсти, стукнеш один раз – і зараз тобі принесуть. Тепер же я піду на сім літ у дорогу, а ти тут шануйся, щоб я, коли повернуся, тебе похвалив!

От чарівник пішов собі, а хлопець залишився в його домі сам як палець. Погано йому, правда, не було, бо як тільки стукне раз у двері – де й не візьмуться на столі всякі ласощі, тричі постукає – набіжить хлопців з іграшками ціла купа.

Та все те набридло – тільки й знай, що книги обмітати. От він розгортає одну книжку та й починає читати. Читає й читає, скільки він їх там уже перечитав, але навчився з тих книг чаклувати.

Через сім років вертається чарівник додому, побачив, що всюди лад та порядок, та й хвалить хлопця.

А що ж бідолашний батько дома робить? Перебивається, як може, та все тільки й думає, як би то сина побачити.

– Уже,– каже,– він там такий і такий, а може, й більший,– до його однолітків рівняв,– а може, там його на казна-кого обернули?

Через сім літ узяв він кочергу й ситечко та й пішов до того лісу.

Іде лісом, уже й недалечко від чарівника, коли біжить йому напроти хлопець, добре вбраний.

– Диви,– каже собі батько,– оце такий уже, мабуть, і мій син, тільки він не був так гарно вбраний.

А то таки його син був. От підбігає він ближче й каже:

– Ну, тату, чи ви б мене пізнали?

– Хе, трохи таки впізнав,– придивляється батько. – Та ти ж і вигнався!

– Це ще нічого,– каже син. – Але як прийдете до чарівника – інакше пізнавати мене доведеться. Він покаже вам на даху табун голубів. То ви гарненько придивляйтесь, я між ними в третьому ряду сидітиму і трохи для вас крильця опущу, то ви й пізнаєте.

Сказав і побіг назад.

Старий батько повеселів та й іде собі далі. Коли приходить до чарівника.

– Ну,– каже,– прийшов я по сина.

– Авжеж,– відказує чарівник,– сім літ минуло. Що ж, як пізнаєш, то забирай свого сина,– і показав йому табун голубів на даху,– а коли за першим разом не пізнаєш, зостанеться він у мене.

Сперся старий батько на кочергу та й придивляється до тих голубів. Коли бачить – у третьому ряду один крильця опустив.

– Ото,– показує старий кочергою,– у третьому ряду мій син, той, що крильця опустив!

– Угадав-таки! – насупився чарівник.

От батько хотів забрати сина, а чарівник ну хитрувати: мовляв, нащо ж йому замість сина голуб? А щоб його знов на хлопця обернути – на це часу треба. Нехай, мовляв, старий ще потерпить який час. З тим і пішов батько, а сина залишив.

Та чарівникові й цього мало. Він своє гадає. А хлопець своє.

Пішов одного разу чарівник до якоїсь там роботи. А хлопцеві того тільки й треба було, зібрав чаклунські книжки та й утік до свого батька.

– То ти таки визволився! – батько йому.

– Сам визволився ще й книги чаклунські забрав,– каже син.

– «Аби тільки не довелось тобі дорого за те заплатити!

– Не бійтесь! Я вже більший чарівник, як він. Але знаєте що, тату? Отак з голими руками тяжко нам прожити. Мусимо якось із злиднів вибитися. Обернусь я на бичка, а ви ведіть мене продавати.

Тільки не продавайте дешевше як за сто золотих. А як продасте, то зніміть із мене налигача, заберіть собі, то я й додому повернуся.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 22

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Словацькі народні казки”
Переклад – Д. Чередниченко
Видавництво:  “Веселка”
Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: