TOU

Таємниці Зачарованої полонини

Анатолій Валевський

Мандрівка опівночі

Поза відчиненим вікном в ночі завзято виспівували пісні веселі цвіркуни, радіючи теплому квітучому літу. На темному небосхилі лагідно мерехтіли далекі загадкові зорі, наче граючись у піжмурки. А в сріблясто-прозорому промені місяця, що падав крізь фіранку на підлогу дитячої кімнати, танцював тендітний метелик.

Маленькому Петрику не спалося. Він лежав горілиць, закинувши руки за голову, і мрійливо дивився у вікно. Інколи хлопчик тихенько зітхав, чомусь загадково посміхаючись.

Біля протилежної стіни у своєму ліжку ніяк не могла уговтатись його сестричка Леся. Вона крадькома спостерігала за братиком веселими хитруватими оченятами, намагаючись про щось запитати.

– Агов, Петрику, – нарешті не витримала Леся. – Ти чому не спиш?

– Щось мені не хочеться, – відповів хлопчик, знову зітхнувши. – Хоча вже давно ніч на дворі…

– Та й до мене теж сон не йде… – зізналася Леся і запропонувала: – То, може, ми трохи пограємося або помалюємо?

– І гратися теж не хочеться…

– А чого ж тобі хочеться? – здивувалася дівчинка.

Петрик рвучко підвівся у ліжку і, обгорнувшись простирадлом, мрійливо прошепотів:

– Пригоди!

– Якої-такої пригоди?

– Звісно якої – чарівної! Щоб побувати десь у загадкових невідомих краях – там, де ще ніхто не бував! Щоб була якась цікава таємниця…

Леся і собі підвелася, вмостилася зручніше і з зацікавленням подивилася на братика.

– Слухай, Петрику, а я знаю дуже кумедний віршик – якраз про загадкову таємницю!

– Ану, розкажи мені! – зацікавився хлопчик.

Леся весело блимнула очима і почала декламувати:

Десь за дивним лісом

Дехто проживає.

Кожний вечір дещо

Він кудись ховає.

Якщо хтось і знайде

Якось випадково,

Хай мені шматочок

Дасть обов’язково!

– От би побувати там і знайти оте саме загадкове “дещо”! – посміхнувся Петрик, коли Леся замовкла. – Мабуть, воно дуже цікаве…

– Мені здається, що це має бути якийсь казковий скарб… – додала Леся.

– Мабуть, піратський! – мрійливо примружився Петрик. – Але таке буває лише в казках…

Петрик з жалем махнув рукою, а потім узяв з тумбочки маленький мобільний телефончик, який знайшов сьогодні в кущах у парку, коли вони з Лесею поверталися додому з прогулянки. Щоправда мобілка була іграшковою, але зовні мала вигляд наче зовсім справжньої. Якщо натиснути на червону кнопку, то приємний жіночий голос казав: “Привіт! Як справи?” Проте, на жаль, більше ні до чого іншого цей телефончик не був здатний.

Хлопчик сумно зітхнув, роздивляючись іграшку:

– Ех, якби ця мобілка була справжньою, як у матусі, то, може, хтось нам і зателефонував би…

– А хто, наприклад? – зацікавилася Леся.

Петрик загадково посміхнувся і вже відкрив, було, рота, але не встиг відповісти, бо раптом на телефончику блимнув зелений вогник і пролунав голосний дзвінок.

Зойкнувши з несподіванки, хлопчик випустив мобілку з рук, і вона впала на ліжко, наполегливо блимаючи вогником.

– Що трапилось? – захвилювалася Леся. – І як ти зробив, що іграшковий телефон задзвонив?!

– Це не я… – розгубився Петрик. – Він сам…

– Як це може бути?!

Питання так і посипалися з Лесі, наче горіхи з драного мішка. Дівчинка зіскочила зі свого ліжка і швидко стрибнула до братика, намагаючись вхопити мобілку.

– Стривай! – зупинив Петрик сестричку. – Спочатку послухаємо…

Він обережно підняв телефончик, з недовірою оглядаючи його з усіх боків. Потім, натиснувши на кнопку, хлопчик підніс мобілку до вуха і почав уважно слухати. Його бровенята здивовано поповзли вгору.

– Ну, що там? Що?! – не витримала Леся. – Кажи скоріше, бо в мене вже терпець увірвався!

Петрик розгублено знизав плечима.

– Хтось мені щось каже, але як таке може трапитися? Це ж іграшкова мобілка…

– А може, вона чарівна?! – з захопленням вигукнула Леся, витріщивши оченята. – Давай, послухаємо, що там кажуть!

Хлопчик знову притиснув телефон до вуха і невпевнено запитав:

– Ало! Хто це зі мною розмовляє?

Леся теж притулилася до мобілки з другого боку і затамувала подих.

Десь на хвилинку у телефоні запала розгублена тиша, а потім діти почули зраділий хлоп’ячий голос:

– Ало! Ало! Говорить Зачарована полонина! Як мене чуєте?

– Добре чуємо… – здивовано відповів Петрик. – А хто це говорить?

– Мене звуть Фрутико. У Зачарованій полонині сталося лихо – нам дуже потрібна допомога!

– А що таке Зачарована полонина і де вона знаходиться?

– Зараз нема часу розповідати. – квапливо відповів невідомий хлопчик. – Якщо ви згодні допомогти, то все побачите на власні очі. Ну то як? Швидше вирішуйте!

Діти захоплено перезирнулися. Леся швидко-швидко закивала. Вона аж підстрибувала від нетерплячки і дивилася на братика, благаючи склавши долоні.

– Петрику, це ж така пригода, як ти мріяв! – прошепотіла вона.

Братик по-змовницьки підморгнув Лесі і відповів:

– Добре! Тільки не зрозуміло, як ми допоможемо, якщо навіть не знаємо, де знаходиться ваша загадкова Зачарована полонина, і як туди дістатися…

– Зачекайте, зараз я буду у вас! – радісно вигукнув хлоп’ячий голос. – Тільки не вимикайте мобілку, бо інакше я вас не знайду!

Блимнувши ще декілька разів, зелений вогник раптом згас. Але замість нього з’явилася крихітна іскорка жовтогарячого кольору, яка пульсувала, наче жива.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: