Таємниці Зачарованої полонини

Валевський Анатолій Євгенович

Мандрівка опівночі

Поза відчиненим вікном в ночі завзято виспівували пісні веселі цвіркуни, радіючи теплому квітучому літу. На темному небосхилі лагідно мерехтіли далекі загадкові зорі, наче граючись у піжмурки. А в сріблясто-прозорому промені місяця, що падав крізь фіранку на підлогу дитячої кімнати, танцював тендітний метелик.

Маленькому Петрику не спалося. Він лежав горілиць, закинувши руки за голову, і мрійливо дивився у вікно. Інколи хлопчик тихенько зітхав, чомусь загадково посміхаючись.

Біля протилежної стіни у своєму ліжку ніяк не могла уговтатись його сестричка Леся. Вона крадькома спостерігала за братиком веселими хитруватими оченятами, намагаючись про щось запитати.

– Агов, Петрику, – нарешті не витримала Леся. – Ти чому не спиш?

– Щось мені не хочеться, – відповів хлопчик, знову зітхнувши. – Хоча вже давно ніч на дворі…

– Та й до мене теж сон не йде… – зізналася Леся і запропонувала: – То, може, ми трохи пограємося або помалюємо?

– І гратися теж не хочеться…

– А чого ж тобі хочеться? – здивувалася дівчинка.

Петрик рвучко підвівся у ліжку і, обгорнувшись простирадлом, мрійливо прошепотів:

– Пригоди!

– Якої-такої пригоди?

– Звісно якої – чарівної! Щоб побувати десь у загадкових невідомих краях – там, де ще ніхто не бував! Щоб була якась цікава таємниця…

Леся і собі підвелася, вмостилася зручніше і з зацікавленням подивилася на братика.

– Слухай, Петрику, а я знаю дуже кумедний віршик – якраз про загадкову таємницю!

– Ану, розкажи мені! – зацікавився хлопчик.

Леся весело блимнула очима і почала декламувати:

Десь за дивним лісом

Дехто проживає.

Кожний вечір дещо

Він кудись ховає.

Якщо хтось і знайде

Якось випадково,

Хай мені шматочок

Дасть обов’язково!

– От би побувати там і знайти оте саме загадкове “дещо”! – посміхнувся Петрик, коли Леся замовкла. – Мабуть, воно дуже цікаве…

– Мені здається, що це має бути якийсь казковий скарб… – додала Леся.

– Мабуть, піратський! – мрійливо примружився Петрик. – Але таке буває лише в казках…

Петрик з жалем махнув рукою, а потім узяв з тумбочки маленький мобільний телефончик, який знайшов сьогодні в кущах у парку, коли вони з Лесею поверталися додому з прогулянки. Щоправда мобілка була іграшковою, але зовні мала вигляд наче зовсім справжньої. Якщо натиснути на червону кнопку, то приємний жіночий голос казав: “Привіт! Як справи?” Проте, на жаль, більше ні до чого іншого цей телефончик не був здатний.

Хлопчик сумно зітхнув, роздивляючись іграшку:

– Ех, якби ця мобілка була справжньою, як у матусі, то, може, хтось нам і зателефонував би…

– А хто, наприклад? – зацікавилася Леся.

Петрик загадково посміхнувся і вже відкрив, було, рота, але не встиг відповісти, бо раптом на телефончику блимнув зелений вогник і пролунав голосний дзвінок.

Зойкнувши з несподіванки, хлопчик випустив мобілку з рук, і вона впала на ліжко, наполегливо блимаючи вогником.

– Що трапилось? – захвилювалася Леся. – І як ти зробив, що іграшковий телефон задзвонив?!

– Це не я… – розгубився Петрик. – Він сам…

– Як це може бути?!

Питання так і посипалися з Лесі, наче горіхи з драного мішка. Дівчинка зіскочила зі свого ліжка і швидко стрибнула до братика, намагаючись вхопити мобілку.

– Стривай! – зупинив Петрик сестричку. – Спочатку послухаємо…

Він обережно підняв телефончик, з недовірою оглядаючи його з усіх боків. Потім, натиснувши на кнопку, хлопчик підніс мобілку до вуха і почав уважно слухати. Його бровенята здивовано поповзли вгору.

– Ну, що там? Що?! – не витримала Леся. – Кажи скоріше, бо в мене вже терпець увірвався!

Петрик розгублено знизав плечима.

– Хтось мені щось каже, але як таке може трапитися? Це ж іграшкова мобілка…

– А може, вона чарівна?! – з захопленням вигукнула Леся, витріщивши оченята. – Давай, послухаємо, що там кажуть!

Хлопчик знову притиснув телефон до вуха і невпевнено запитав:

– Ало! Хто це зі мною розмовляє?

Леся теж притулилася до мобілки з другого боку і затамувала подих.

Десь на хвилинку у телефоні запала розгублена тиша, а потім діти почули зраділий хлоп’ячий голос:

– Ало! Ало! Говорить Зачарована полонина! Як мене чуєте?

– Добре чуємо… – здивовано відповів Петрик. – А хто це говорить?

– Мене звуть Фрутико. У Зачарованій полонині сталося лихо – нам дуже потрібна допомога!

– А що таке Зачарована полонина і де вона знаходиться?

– Зараз нема часу розповідати. – квапливо відповів невідомий хлопчик. – Якщо ви згодні допомогти, то все побачите на власні очі. Ну то як? Швидше вирішуйте!

Діти захоплено перезирнулися. Леся швидко-швидко закивала. Вона аж підстрибувала від нетерплячки і дивилася на братика, благаючи склавши долоні.

– Петрику, це ж така пригода, як ти мріяв! – прошепотіла вона.

Братик по-змовницьки підморгнув Лесі і відповів:

– Добре! Тільки не зрозуміло, як ми допоможемо, якщо навіть не знаємо, де знаходиться ваша загадкова Зачарована полонина, і як туди дістатися…

– Зачекайте, зараз я буду у вас! – радісно вигукнув хлоп’ячий голос. – Тільки не вимикайте мобілку, бо інакше я вас не знайду!

Блимнувши ще декілька разів, зелений вогник раптом згас. Але замість нього з’явилася крихітна іскорка жовтогарячого кольору, яка пульсувала, наче жива.

– А як цей хлопчик нас знайде? – раптом схаменулася Леся. – Ми ж йому навіть адресу не сказали!

– І справді! – розгубився Петрик. – Що ж тепер робити?

– А ти йому зателефонуй…

Петрик натиснув на кнопку мобілки, але почув у відповідь лише звичайне: “Ало! Як справи?”

– Будь ласка, покличте Фрутико… – заблагав хлопчик.

Але телефон мовчав, лише загадково блимав вогником.

– Нічого не розумію… – розгублено промовив Петрик. – Ми щойно розмовляли з отим невідомим Фрутико, а тепер мобілка знову стала іграшковою… Як це може бути?

Леся смішно зморщила носик, на якусь мить замислилась, а потім радісно сплеснула у долоні:

– А я знаю! А я знаю! – вигукнула вона, весело підстрибуючи у ліжку мало не до стелі. – Напевно, ми з тобою спимо і бачимо чудовий чарівний сон!

Петрик мугикнув:

– Слухай, Лесю, ти ж наступного року вже підеш до першого класу, а все ще як мала дитина! Не зчиняй гвалт, бо якщо батьки прокинуться, тоді нам дістанеться на горіхи!

Щоправда, Петрик так само наступного року вперше йшов до школи, бо вони з Лесею були близнюками. Але хлопчику дуже хотілося удавати з себе дорослішого.

Леся блимнула очима на двері спальні, а потім швидко заперечила:

– Якщо ми насправді спимо, то як тоді батьки можуть щось почути? Це ж тільки сон!

Вона ще хотіла додати щось смішне, але раптом замовкла, уважно придивляючись до іграшкової мобілки. Посмішка поступово зникла з її обличчя.

Жовтогаряча іскра почала блимати швидше й швидше, наче намагаючись спалахнути яскравим сяйвом. По кімнаті почали розходитися райдужні хвилі.

Петрик прожогом зіскочив на підлогу, обережно поклав мобілку на килим, а сам швидко повернувся до ліжка.

Загадкове сяйво дедалі ставало яскравішим, створюючи напівпрозору райдужну кулю, яка світилася зсередини сонячними променями. Це було дуже дивно, бо навкруги панувала ніч.

Діти злякано пригорнулися одне до одного, пильно стежачи за тим, що відбувалося з мобілкою.

Раптом у сяйві щось блимнуло, і з чарівної кулі просто у кімнату стрімко викотилось щось дивовижне – наче зелена купа, з якої в усі боки стирчало листя. Ця купа зупинилася на середині кімнати, вигукнула: “Йой!”, а потім розгорнулась і піднялась на ноги.

Виявилось, що це був якийсь чудернацький хлопчик! На зріст він здавався меншим за Петрика і Лесю. Його трохи величкуваті вушка були витягнені і загострені доверху. А на допитливому веснянкуватому носику, здавалося, сиділа ціла купа різноманітних запитань. У веселих жвавих оченятах так і сяяло нетерпіння непосиди. Хлопчик був одягнений у дивовижну сорочку і штанята, немов пошиті з зеленого листя. На його ногах виблискували смарагдовими застібками черевики з кори дерев. Проте не це було найбільш дивним, а те, що голову хлопчика вкривало таке жовтогаряче волосся, що здавалось, у кімнаті зійшло сонечко. Це неслухняне волосся стирчало в усі боки і пломеніло, як стиглий помаранч!

На жвавому обличчі загадкового хлопчика з’явилася щира посмішка.

– Гоп-ля, от і я! – радісно проголосив він. – Давайте знайомитися.

Петрик здивовано кліпнув очима, а потім несміливо мовив:

– Мене звати Петриком, а це – моя сестричка Леся…

– А я – Фрутико.

Хлопчик швидко озирнувся навкруги. Здавалось, що його кумедний носик аж заворушився, наче принюхуючись.

– Йой, скільки у вас тут різного-цікавого! – з захопленням вигукнув він, роздивляючись у кімнаті, але раптом схаменувся і обережно запитав: – А крім вас, тут більше нікого нема?

– Ні, тільки ми з Петриком, – заспокоїла його Леся і в свою чергу перепитала: – А ти й справді прийшов до нас із Зачарованої полонини?

– Авжеж! – погордо підтвердив Фрутико.

– Розкажи нам, будь ласка, про неї…

– Це дуже велика таємниця! Але… вам я скажу, якщо ви нікому про це ані слова! Домовилися?

– Обіцяємо! – разом вигукнули Петрик і Леся.

– Добре. – Фрутико ще раз озирнувся, наче перевіряючи, чи хтось не підслуховує, а потім пошепки пояснив: – Зачарована полонина розташована високо в горах на чарівній планеті Флаверс.

– А де ж ця планета знаходиться? – здивувався Петрик. – Я такої назви ніколи не чув…

– Це тому, що ця планета знаходиться дуже-дуже далеко від Землі, і ваші вчені ще її не знають.

– Як же ми туди дістанемося? – запитала Леся. – Мабуть, ти прилетів до нас на космічному кораблі?

– А що це таке? – здивувався Фрутико.

– Ну-у… це такий корабель, який може літати серед зірок з дуже великою швидкістю…

Фрутико хитрувато посміхнувся:

– Космічний корабель нам не потрібен, бо летіти ним до планети Флаверс так довго, що і життя не вистачить!

– То як же ми потрапимо до Зачарованої полонини?!

– Є зовсім коротенька дорога – це чарівний зоряний шлях. От ним ми й дістанемося до планети Флаверс… Ну а зараз швидше збирайтеся, бо час спливає!

– Куди? – розгубилися Петрик і Леся.

– Як це куди?! – Фрутико аж підстрибнув від подиву. – Звісно, у Зачаровану полонину… Ми ж з вами щойно домовились, що ви нам допоможете! Чи, може, ви вже не хочете?!

– Ні, обов’язково допоможемо. Та тільки не знаємо як… – розгублено розвів руками Петрик. – Може, ти, Фрутико, спочатку розтлумачиш нам, що до чого?

– Як будемо у Зачарованій полонині, там про все дізнаєтесь. А зараз швидше вирушаймо, бо нас вже чекають!

Петрик з Лесею перезирнулися і, не кажучи більше ані слова, почали швидко одягатися. Лише на якусь мить дівчинка з сумнівом подивилася на двері і занепокоєно спитала:

– А ми встигнемо повернутися до ранку? Бо якщо мама і татусь побачуть, що нас нема, то будуть дуже хвилюватися…

– Поки ви будете на планеті Флаверс, тут час майже не зміниться. Так що ніхто й не помітить, що вас не було. – заспокоїв Фрутико дітей. – Ну то що, зібралися?

– Зачекай хвилинку! – вигукнув Петрик.

Він прожогом кинувся до шафи, де знаходилися іграшки, ухопив на всяк випадок іграшкову помпову рушницю, що стріляла різнокольоровими фарбовими кульками, і начепив її на плече. Потім трохи поміркував і додав ще бінокля, якого повісив на шию. Тепер Петрик виглядав як справжній завзятий вояка, який зібрався у похід.

Леся ж, як і кожна дівчинка, чепурилася біля дзеркала, уважно роздивляючись свій наряд.

Тим часом Фрутико з зацікавленням озирався навкруги. Від захоплення він аж рота роззявив. Раптом, щось помітивши, він став на коліна і швидко заліз під ліжко.

Нарешті Леся задоволено посміхнулась, крутанулася на одній нозі і проголосила:

– От тепер можемо відправлятися!

Петрик глянув навкруги і розгублено спитав:

– А куди ж подівся Фрутико? Він же щойно був тут…

Саме у цю мить з-під ліжка долинуло якесь підозріле шарудіння, щось засопіло, грюкнуло, чхнуло, а потім з’явилось личко Фрутико. Незвичайний хлопчик трохи пововтузився і виліз з-під ліжка, тримаючи щось у руці.

– Що ти там робив? – здивувалася Леся.

– Та я тут… оце… як його? – Фрутико ніяково знизав плечима, а потім рішуче розкрив долоню. – Ось, знайшов!

Він тримав у руці маленький електричний ліхтарик.

– Дуже цікава річ! – з захопленням вигукнув він. – Я ще такого ніколи не бачив…

– Якщо тобі подобається, то бери собі, – сказав Петрик. – Ми тобі даруємо!

– Дякую! – зрадів Фрутико. – А як воно називається і для чого?

– Це – електричний ліхтарик… якщо натиснути кнопку, то з нього з’явиться промінь світла.

– Чарівний “лектарик”… – мрійливо промовив Фрутико і, швидко сховавши знахідку у кишеню, проголосив: – А тепер відправляємось у подорож!

Він узяв Лесю з Петриком за руки і ступив у сяючу кулю.

Барвистий серпанок розступився, і діти опинилися на зоряному шляху. Великі і маленькі зірки, наче метелики, закружляли довкола них, закручуючись у чарівну спіраль, що вела кудись в необачну далечінь. Спіраль оберталася все швидше і швидше. Зоряний шлях спалахнув райдужним сяйвом, розгортаючись під ногами. Він підхопив маленьких мандрівників і стрімко поніс їх уперед.

Не встигли Петрик з Лесею отямитися, як в очі блимнуло яскраве сонечко, і діти замружилися від несподіванки. А коли розплющили очі, то побачили, що опинилися на зеленій галявині в оточенні велетенських дерев.

Але дерева були не просто великі, здавалося, що вони здіймали свої верхівки аж до самого неба. З їх зморшкуватих стовбурів звисав сивий мох, наче волосся прадавніх старців. А вузлуваті гілки простягалися в усі боки, наче намагаючись закрити собою усе навкруги.

– Такого дива я ще ніколи не бачила! – вражено промовила Леся. – Такі величні дерева існують лише у казках…

– Ти ж не забувай, що потрапила до чарівної полонини, – задоволено посміхнувся Фрутико. – Тут може бути все, що завгодно, навіть таке, що тобі й не снилося!

– А що, наприклад?

– Ну, мабуть, літаючі острови…

– Як це – літаючі острови?!

Петрик з Лесею аж роти пороззявляли від подиву.

– У нас тут є дуже непосидющі острівці, які люблять мандрувати. Ви їх ще побачите… – відповів Фрутико. – А зараз поспішаймо, бо вже друзі нас зачекалися!

Він змахнув рукою і з прискоками попрямував по піщаній стежині, що кружляла поміж пухнастих кущів, просто облитих білими квітами. Весело підстрибнувши, хлопчик заспівав:

Що за диво-полонина,

Зачарована країна?!

Гори, річки і луги –

Все казкове навкруги!

Тут не можна нудьгувати,

Тільки бігати, стрибати!

Щоб співати веселіше,

Поспішай сюди скоріше –

Будем разом танцювати,

Та ще й можем політати

В вишині, неначе птах,

На летючих островах!

Це – дитячих мрій країна,

Диво-дивна полонина!

З захопленням роздивляючись навкруги і підспівуючи Фрутико, діти швидко йшли слідом за ним.

Через деякий час стежка вивела мандрівників на узлісся, з якого відкривався чудовий краєвид.

Широка розлога полонина, осяяна теплим сонечком, з усіх боків була оточена височенними горами, що здіймали білосніжні верхівки до самого неба. Неподалік з великої печери на схилі гори вибивався кришталево чистий водоспад.

– Дуже цікаво. – промовив Петрик. – Мені здається, що цей водоспад якийсь незвичайний…

– Та де там! – озвався Фрутико. – Звичайнісінький собі водоспад. Такого добра в полонині – скільки завгодно!

Він задоволено посміхнувся, хитрувато примружив одне око і додав:

– А ще у нашій полонині є багато річок і струмків. Вони такі ж чисті і прозорі. Я вам потім покажу…

Раптом щось промайнуло над головами дітей, і вони аж поприсідали з переляку.

– Не бійтеся! – заспокоїв їх Фрутико, глянувши вгору, хоча й сам трохи налякався з несподіванки. – Це звичайний літаючий острівець. Ось самі подивіться…

Хлопчик свиснув. Тієї ж миті зверху знизився… маленький летючий острів. На ньому росла невисока, проте розлога пальма.

Леся з Петриком аж очі протерли – чи не примарилося це їм?!

Острів повільно знизився мало не до самої землі і зупинився, ледве-ледве погойдуючись у повітрі.

– Це вже зовсім казка! – промовив Петрик, протираючи очі. – Такого ж не може бути, щоб існували летючі острова…

– На планеті Флаверс усе можливо, а тим білш у Зачарованій полонині! – посміхнувся Фрутико і легенько відштовхнув острів, який полетів собі далі.

А маленькі мандрівники пішли уперед.

Через деякий час стежина обігнула високий пагорб, за яким діти побачили селище. Маленькі чудернацькі будиночки, що втопали у квітучих садах, були розфарбовані різноманітними веселими кольорами. Серед них не було двох однакових. Понад дахами майоріли святкові прапори.

– От ми вже й дісталися до місця! – проголосив Фрутико, вказуючи на домівки. – Дивіться, вас уже чекають усі мешканці нашого селища.

Коли мандрівники наблизилися, назустріч їм повиходили незвичайні мешканці. Усі вони були на зріст трохи меншими за Петрика і Лесю, хоча декілька (мабуть, по тутешнім міркам велетні) здавалися такими, як хлопчик. Мешканці селища носили жупани з квітів та чоботи з кори дерев. Їхні вуха, як і в Фрутико, були трохи витягнуті доверху.

– Діду Хорні, я рятівників привів! – радісно вигукнув Фрутико, вказуючи на дітей. – Ось вони – Леся і Петрик!

Наперед вийшов кремезний дідок з довгими сивими вусами, над якими пломенів ніс, дуже схожий на стиглу сливу. А з-під кошлатих бровей дивилися добрі й уважні очі волошкового кольору. Дідок радісно привітав прибульців:

– Щиро просимо до нас у гостину! Мабуть, стомилися після далекої подорожі?

– Ані крихітки! Мені все так подобається, що й вимовити не можу – з захопленням відповіла Леся. – Але скажіть, що ж тут у вас трапилося?

– Ехе-хе… – сумно зітхнув дідок. – Тут таке діло, що ми й самі не можемо збагнути в чому справа…

– Та чого там незрозумілого?! – нетерпляче вигукнув Фрутико. – Просто дощова хмарина залінувалася і не хоче працювати!

Дід Хорні суворо блимнув на нього очима і похитав головою:

– Чого ти вискакуєш наперед, як Пилип з конопелі?!

– Чого це я з конопелі?! – образився Фрутико. – Я тутешній, з Зачарованої полонини. От хоч би кого спитайте…

– Та знаю я, знаю… – відмахнувся від нього дід Хорні. – Ти помовчи трохи, поки я розповім нашим друзям, що до чого.

– Добре. – погодився хлопчик. – Тільки кажіть швидше, бо я довго мовчати не зможу!

Старий тільки головою похитав і продовжив розповідь:

– Справа в тому, що в нашій полонині є лише одна дощова хмара, яка літає і поливає все навкруги…

– Літала! – знову не витримав Фрутико, нетерпляче пританцьовуючи. – А зараз почала лінуватися. От мені й цікаво, чого їй не вистачає? А ще мені дуже цікаво…

– Фрутико, помовчи хвилинку! – сердито тупнув ногою дід Хорні. – Всім відомо, що у тебе питання ніколи не скінчаються. То дай мені хоча б закінчити розповідь.

Хлопчик обома руками швидко затулив свого рота і трохи зніяковів, але не надовго. За якусь мить його очі знову виблискували від нетерплячки. Він мало не підскакув – так йому хотілося щось сказати.

А дідок тим часом продовжував:

– Дощова хмарина чомусь стоїть на одному місці понад горами, тому дощ ллє тільки там… А без дощу в полонині дерева починають засихати. Отака справа…

Дід Хорні сумно зітхнув. Усі мешканці Зачарованої полонини з надією дивилися на Петрика з Лесею, очікуючи, що вони скажуть.

– Слухай, Петрику, а може ми в хмару з твоєї рушниці стрільнемо?! – раптом запропонував Фрутико. – Вона злякається і почне літати!

– А де зараз ця хмаринка? – запитала Леся.

Усі разом повернулися до гір і витягли руки вказуючи на найвищу верхівку.

– Он там вона, біля Драконової гори! Бачите? – голосніше за всіх вигукнув Фрутико, підскакуючи догори, наче намагався ухопити хмарину руками.

Понад горами висіла пухкенька дощова хмара, з якої рясно сіяв дощик – це було видно навіть з такої відстані. Барвиста райдуга весело сяяла у міжгір’ї, куда падали краплини, але у долину вода не попадала.

– Петрику, ану глянь, будь ласка, у свій бінокль, – звернулася Леся до братика. – Що там таке?

Хлопчик підніс бінокль до очей і почав уважно придивлятися.

Здавалось, що дощова хмара тремтіла від напруження. На якусь мить вона трохи заспокоїлась, ніби-то набираючи сили, а потім знову смикнулася вбік. Але де там! Хмара не могла зсунутися з місця, наче була прив’язана дротом.

– Мені здається, що вона чомусь не може відлетіти з того місця, де зараз знаходиться, наче хмару щось тримає… – розгублено промовив Петрик, знизуючи плечима.

– Можна зазирнути у твою гляділку? Бо мені дуже цікаво! – попросив Фрутико.

Петрик зняв бінокль і подав його хлопчику. Той нетерпляче припав до нього, щось з захопленням мурмочучи собі під ніс. Фрутико подивився на далекий гай і змахнув перед біноклем рукою, наче хотів щось впіймати.

– Що ти там ловиш, Фрутико? – розсміялася Леся.

Хлопчик здивовано кліпнув очима, знову зазирнув у бінокль і знову спробував щось ухопити. Потім він розгублено глянув на Петрика і промовив:

– Нічого не розумію… Дивлюсь у гляділку – поруч сидить на гілці горобець. Я його – хвать! А його нема…

– Той горобець сидить далеко, а бінокль його просто збільшує. – пояснив Петрик.

– Тепер зрозумів! – зрадів Фрутико. – Цей біло…міно… як його? А, згадав – “бімокель” – це просто чарівна гляділка!

– Нехай буде так. – погодився Петрик. – Тільки зараз нам потрібно якось дізнатися, що трапилося з дощовою хмарою!

Мешканці селища розгублено перезирнулися і знизали плечима.

– А як це зробити? – розвів руки дід Хорні. – Ми ж не можемо залізти на хмару…

– А я знаю! – раптом заявила Леся. – Це ж чарівна полонина, тому потрібно побудувати чарівний літаючий корабель і дістатися ним до дощової хмари…

– Нащо ж його будувати, коли він у нас і так є! – радісно підскочив Фрутико. – До того ж ніякий він не чарівний, а зовсім звичайний.

– Де?

– То ви, мабуть, забули про летючі острова? Зараз все владнаємо! Зачекайте хвилинку…

Фрутико засунув два пальці до рота і так лихо свиснув, аж у вухах задзеленчало.

За якусь хвилину з-за лісу випірнув уже знайомий літаючий острів і наблизився до присутніх. Трохи осторонь з’явилося ще декілька зовсім маленьких острівців, але підлетіти ближче не насмілилися. Вони були наче маленькі цуценята, яким дуже цікаво, але не дістає хоробрості.

– Дивіться, який чудовий літаючий корабель! – погордо мовив Фрутико. – Тут нам усім місця дістане.

– А хто ж на ньому полетить? – здивувався дідусь Хорні. – Я ніколи у своєму житті не літав, тим більш на летючих островах.

– І я… і я… – долинуло з різних боків.

Мешканці селища боязко відступили на декілька кроків, наче хтось збирався їх силомиць всаджувати на летючий острів.

– Ми полетимо! – рішуче сказав Петрик. – Ми ж для того й прийшли до вас, щоб допомогти.

– Авжеж! – підтримала його Леся. – Ми полетимо. А ти, Фрутико, полетиш з нами?

– Ще б пак! – хлопчик мало не гепнувся на землю з несподіванки. – Це ж я згадав про летючий острів! Ви ж, я сподіваюся, не збиралися кидати мене отут?!

Леся нишком посміхнулась – до того кумедний вигляд був у Фрутико. Потім вона обвела поглядом присутніх і додала:

– Тепер нам лишилося тільки взяти з собою те, що нам може знадобитися, і вирушати до дощової хмари.

Як вирішили, так і зробили. Мешканці селища кинулися по хатах і почали зносити, хто що знайшов. Усяких речей зібралася ціла купа, та така, що була вища за Петрика. Чого тут тільки не було?! І тепла вовняна ковдра, і великі гумові чоботи, і стара рибальська сітка, і багато чого іншого… Хтось навіть казана приніс.

– Годі вже! – тупнув ногою Фрутико, який мало не розсердився. – Нащо ви оце все лахміття понатаскували?!

– То, може, станеться у пригоді… – невпевнено відповів хтось з мешканців селища. – Воно ж всяко буває…

– Навіщо ж нам казан?! – обурився Фрутико. – Ми що, летимо борщ варити чи що?! Ні, краще ми самі відберемо те, що нам може знадобитися, а ви більше нічого не приносьте, а то вже скоро гора до самого неба буде!

Фрутико з Петриком уважно оглянули купу речей і витягли з неї моток мотузки і великий гачок. Трохи поміркувавши, Петрик ще взяв складного ножа з різбленою руківкою.

– А це нащо? – здивувалася Леся.

– На всякий випадок! Може стане у пригоді.

Петрик намагався сказати це упевнено, хоча насправді ножика він узяв лише тому, що йому дуже сподобалося різьблене руків’я.

Окинувши все навкруги останнім поглядом, Фрутико рішуче промовив:

– Тепер вже, мабуть, все… можна й вирушати…

Але не встиг він закінчити, як раптом зчинився великий гвалт. Почулося відчайдушне гавкотіння, і попід ногами селян заметушилося щось кошлате і таке вертке, що за ним навіть очі не встигали стежити.

– Йой! – скрикнув Фрутико, ухопившись за голову. – Як же це я забув про Брундю?!

– А що це таке? – здивувалася Леся.

– Не що, а хто! Це мій песик! – погордо відповів Фрутико і покликав: – Брундю, йди-но сюди!

Тієї ж миті з-під ніг мешканців селища вискочив маленький кошлатий песик. Він був цілком чорненький, немов виліз з печі. Песик утнувся носиком у коліно Фрутико, повихляв хвостиком, а потім усівся на землю і, нашорошивши вухо, уважно подивився спочатку на Петрика, а потім на Лесю, наче щось собі розмірковуючи.

– Який гарний песик! – замилувалася ним Леся і покликала: – Йди-но сюди, маленький!

Брундя підвів очі на Фрутико, наче запитуючи його, і отримавши згоду, з готовністю підбіг до Лесі. Але тут він несподівано гепнувся на землю і перекинувшись на спину, замружив очі.

– Що це з ним? – захвилювалася Леся.

Але Фрутико засміявся і заспокоїв дівчинку:

– Не хвилюйся, він так завжди знайомиться.

– То хіба ж ти не бачиш, що Брундя підставляє тобі свій живіт для того, щоб ти його почухала?! – додав Петрик.

Леся присіла біля песика і почухала йому животика.

Брундя від насолоди аж замурчав, а потім підскочив і почав радісно гавкати, вистрибуючи довкола дітей.

– Отакий наш Брундя! – посміхнувся дід Хорні. – Такий же непосидющий, як і Фрутико.

Але, хоч як було весело дивитися на кумедного песика, проте час спливав. Тому Петрик, Леся і Фрутико посідали на літаючий острів і приготувалися до повітряної подорожі. Останнім на острів вискочив Брундя. Він швиденько оббіг пальму, зосередженно обнюхав її і, лише після цього заспокоївшись, з поважним виглядом влігся біля стовбура, мовляв, я тут господар.

Острів почав повільно підійматися вгору.

– Щасти вам! – вигукнув навздогін дід Хорні.

А мешканці селища махали руками і бажали хоробрим мандрівникам успіху.

Поступово острів підіймався вище і вище. Вже мешканці Зачарованої полонини стали маленькими, як комахи.

– Слухайте, а як же ми дістанемося до хмари? – раптом схаменулася Леся. – Острівець же не може знати, що нам потрібно туди…

– Не хвилюйся, Лесю, – заспокоїв її Фрутико. – Літаючі острови час від часу самі літають під хмару, щоб напитися води.

– А чому ти вирішив, що зараз саме той час? – поцікавився Петрик.

– Тому що земля, на якій ми сидимо, вже суха, – зауважив Фрутико. – Це означає, що острів полетить до дощової хмари, а саме це нам і потрібно!

І дійсно, піднявшись вгору, літаючий острів повернув у ту сторону, де над горами висіла хмара, і полетів до неї. Зверху було добре видно, як з різних боків Зачарованої полонини до дощової хмари злітаються інші острови.

Поступово острів наближався до хмари, яка, чим ближче, ставала більшою.

– Ого-го! – не витримав Петрик. – Знизу вона здавалася зовсім маленькою, а насправді он яка велика!

– Велика вона чи маленька, а зараз ми будемо мокрі з голови до п’ят! – раптом подала голос Леся, яка з захопленням милувалася зверху краєвидами полонини.

– Йой! – підхопився Фрутико. – Як же я не збагнув?! Наш острів полетить під хмару, і ми опинимося під дощем!

Він щось поміркував, глянув на Брундю, що спокійнісінько лежав собі біля стовбура пальми, і зраділо ляснув себе долонею по лобу.

– Все дуже просто! – заспокоїв друзів Фрутико. – Ми сховаємось під листям пальми, а коли острів нап’ється дощу, то ми зачепимось за хмару і притягнемо острів до неї…

Як вирішили, так і зробили. Коли острів підплив під хмару, діти поховалися під листям пальми. Брундя погордо дивився на них, мовляв, я тут самий розумний, бо з самого початку біля стовбура примостився.

Рясний дощик сипав на острів, щедро напуваючи його життєвою вологою. Біля дітлахів з землі повипиналися квіти і розпустилися волошковими пелюстками. Ах, як чудово було сидіти під пальмою і слухати пісні дощу. Але острів уже напився води і повільно поплив у сторону.

– Настав час! – вигукнув Фрутико.

Він прив’язав мотузку до гачка, який встромив у Петрикову помпову рушницю. Леся тим часом прив’язала другий кінець мотузки до стовбура пальми. Коли все було зроблено, Петрик прицілився і вистрілив у дощову хмару. Гачок полетів уперед, розмотуючи мотузку. Він упав на поверхню хмари і зачепився.

Фрутико разом з друзями потягли мотузку до себе, і острівець пристав до хмари збоку. Песик першим зіскочив на її поверхню і почав стрибати, підлітаючи вгору, наче на батуті. Слідом за ним зістрибнули Петрик і Фрутико. Леся зійшла на хмарину обережно. Але поверхня виявилася м’якою і трохи пружньою, як матрац.

Забувши про все і весело сміючись, діти почали стрибати, підлітаючи один вище другого. Брундя гавкотів, аж у вухах дзвеніло.

Нарешті, настрибавшись досхочу, вони уговталися і почали роздивлятися навкруги.

Фрутико став на коліна і порачкував до того краю хмари, який був ближче до склону гори. Підібравшись майже до самого краю, хлопчик побачив як щось заблищало у променях сонця.

– Оце так диво! – промовив він і покликав друзів: – Петрику! Лесю! Йдіть-но сюди, я дещо знайшов!

Підбігши до нього, діти схилилися над знахідкою.

– Це ж рибальська ліска! Звідки вона тут узялася? – здивувався Петрик.

Фрутико почухав потилицю і невпевнено припустив:

– Може, хтось рибу ловив? Але де ж вона на небі візьметься…

Він узявся рукою за напружену ліску і простежив, куди вона веде. З одного боку ліска вела вниз у кущі на схилі гори, а з другого…

– Дивіться, тут такий самий гачок, яким ми зачепилися за хмару… – вигукнув Фрутико. – Хтось прив’язав її, щоб вона не могла літати.

– Цікаво, хто б це міг зробити і навіщо? – здивувалася Леся.

Вона спробувала розв’язати вузол, яким ліска кріпилася до великого гачка, встромленого в хмару, але він був так хитро закручений, що не піддавався.

Тоді діти разом вхопилися за ліску і потягли її в різні боки, намагаючись розірвати. Навіть Брундя вчепився в неї зубами, щоб допомогти. Та куди там! Друзі тільки захекались, а зробити нічого не змогли.

Несподівано зі склону гори, що був неподалік від хмари долинуло якесь ледве чутне злорадне хихотіння.

Діти рвучко обернулися і побачили, як хитнулися гілки куща. Проте нікого там не було, хоча Брундя почав гавкати на кущ так, наче той йому на хвіст наступив. Петрик навіть подивився у бінокль, але й тоді нічого не побачив.

– Дивно… – розгублено промовив він. – Мабуть, нам усім примарилося…

– Це ми потім з’ясуємо, – махнув рукою Фрутико. – А зараз потрібно щось придумати, щоб звільнити дощову хмару.

– А я знаю! А я знаю! – радісно підстрибнула Леся

– Ну то говори скоріше!

Леся блимнула оченятами на хлопчиків, які з нетерпінням очікували. Навіть Брундя усівся і нашорошив вуха, уважно прислуховуючись.

Дівчинка хитрувато посміхнулася і сказала:

– Ліску потрібно перерізати тим ножиком, що у Петрика в кишені.

– Молодець, Леся! – вигукнув Фрутико. – Зараз ми швидко звільним хмару…

Петрик розкрив ножика і перерізав ліску біля самого гачка. Тієї ж миті, відчувши волю, хмара так шарпонулася вбік, що діти мало не попадали з неї.

– Тримайтеся! – вигукнув Фрутико, хапаючи Лесю за руку. – Зараз хмара заспокоїться.

І дійсно, через деякий час, коли хмара злякано відлетіла подалі від Драконової гори, вона наче заспокоїлася і тепер вже повільно летіла понад полониною, рясно посипаючи дощем гаї, що пропливали унизу.

Невдовзі хмара опинилась над селищем. Усі дорослі мешканці дивились вгору і радісно махали руками. А малеча стрибала довкола них, підставляючи обличчя дощовим краплям.

Фрутико забрав таємничий гачок, яким була прикута до гори хмара, і разом з друзями перебрався на літаючий острів. Потім він відчепив мотузку, і дощова хмара поволі попливла собі далі. А острів почав знижуватися до селища.

– Шкода, що ми дома нікому не зможемо розповісти про планету Флаверс, Зачаровану полонину і про наш чарівний польот на хмарині… – мрійливо зітхнула Леся.

– Не повірять, – ствердив Петрик. – Бо це дуже схоже на казку.

Коли мандрівники ступили на землю, літаючий острів і собі полетів кудись, а всі мешканці зібралися навкруги них і почали допитуватися, що та як. Петрик і Фрутико наввипередки розповіли про все, що сталося на хмарині і показали загадковий гачок.

– Ох, не подобається мені цей гачок… – занепокоєнно мовив дід Хорні, суворо зсунувши брови. – Колись в стародавні часи підступні чаклуни хотіли захопити Зачаровану полонину. Був серед них один особливо злющий на прізвисько Лиходум! Він такими гачками брав у полон літаючі острова…

– Може, це й був Лиходум? – занепокоївся Фрутико.

– Звідкіля б йому тут взятися?! Тих чаклунів давно вже нема у нашій полонині! – вигукнув хтось з мешканців селища. – Вони зникли десь у невідомості!

– Так то воно так, але хтось полонив-таки дощову хмару, щоб дерева нашої полонини загинули. – похитав головою дід Хорні. – Не подобається це мені…

Він щось трохи поміркував, а потім рішуче проголосив, звертаючись до дітей:

– Ви повинні показати мені те місце, де чули таємничий сміх!

– Але ж до того місця дуже далеко, – заперечив Фрутико. – А летючий острівець вже відлетів – він мене не почує, щоб повернутися.

– Нам твій острів і не потрібен. – відповів дідусь. – До того ж він для нас буде маленький і не зможе віднести до гори всіх, хто піде на пошуки. Ні, ми поїдемо верхи на золотавих поні!

Дід Хорні витяг з кишені срібний свисток і подув у нього. Ніхто нічого не почув, але свисток, мабуть, був чарівним, тому що через деякий час на узліссі з’явилися дивні коні. Вірніше це були не коні, а маленькі поні. Вони були золотаві з сріблястими пишними гривами.

Підбігши до селища, поні зупинилися.

– Ой, які вони гарненькі! – замилувалася ними Леся. – А можна мені їх погладити?

– Можна, – доброзичливо озвався дідусь. – І не тільки погладити. Ми поїдемо верхи на цих поні аж до самої Драконової гори!

Сказано – зроблено. Усі посідали на гарненьких скакунців і поїхали до гори.

Попереду вершників з поважним виглядом скакав Фрутико, удаючи з себе командуючого загіном.

Їхали весело. Розумні поні скакали м’яко, щоб вершникам було зручно. Переїхали по кладці маленьку річку, а потім по широкій стежині промчали пишним гаєм, в якому на гілках сиділи різнокольорові птахи і виспівували чудові пісні.

За гаєм відкрився невеликий степ, на якому Леся з Петриком побачили великі дині, що вигрівали під пестливими сонячними променями свої гладенькі боки. Сказати, що це були великі дині, то було мало. Деякі з них були заввишки поні.

– Оце так дині! – захоплено вигукнув Петрик.

– Ти ще не бачив наших кавунів! – задоволено відгукнувся Фрутико. – Інколи вони виростають до таких розмірів, як хатина!

– А що ж ви з ними робите? – запитала Леся.

– Звичайно, їмо, – відповів Фрутико. – Біля такого кавуна збирається усе селище і їсть його цілий день.

– А де ж ці велетенські кавуни?

– Зараз ви їх не побачите, бо ці кавуни ростуть з другого боку Помаранчевої полонини. Як-небудь іншого разу ми обов’язково навідаємся з вами туди. Ох, які ж вони солодкі і смачні!

Тим часом Драконова гора швидко наближалася.

– Слухай, Фрутико, – звернувся до нього Петрик. – А чому гора називається Драконовою?

– А мені цікаво, чому полонина називається Зачарованою? – додала Леся. – Розкажи нам, будь ласка…

– Це дуже давня історія, – відповів Фрутико. – Колись давно, так давно, що вже ніхто й не пам’ятає, у нашій полонині правили могутні чарівники. Після того, як вони кудись зникли, у полонині залишилося багато чого загадкового і зачарованого – тому й полонина зветься Зачарованою. А на тій горі, куди ми їдемо, ніби-то колись у прадавні часи мешкали справжні дракони.

Фрутико крадькома озирнувся на діда Хорні і пошепки додав:

– Але я думаю, що це – казки для малечі…

Обігнувши по краю берега невеличкий ставок, з якого вистрибували грайливі кришталеві напівпрозорі рибки, вершники зупинилися біля самого підніжжя Драконової гори.

– Далі підемо пішки, – вирішив дід Хорні, злазячи на землю. – Тепер показуйте, де ви чули оте підступне хихотіння.

Фрутико побіг уперед, показуючи напрямок. За ним вгору подалися інші пошуковці. Останньою йшла Леся, біля якої вертівся непосидючий Брундя.

Поступово дісталися до місця.

– Хтось тут був! – впевнено промовив дід Хорні, вказуючи на прим’яту траву біля куща, на якому виднілося декілька зламаних гілок.

– А куди ж подівалася ліска, яку ми відрізали від хмари? – здивувався Фрутико. – Вона повинна була б тут лежати…

– Мабуть, отой злочинець, що полонив дощову хмару, забрав її з собою. – вирішив дідусь. – Треба його знайти, поки він ще якогось лиха не скоїв!

– Хе-хе-хе! – несподівано долинуло збоку.

Усі рвучко обернулися на голос, але нікого не побачили.

– Хто це сміється? – запитав Фрутико.

– Не твоє діло, довговухий! – знову долинуло з порожнечі. – Ви ще в мене сльозами обіллєтеся, поганці! Спочатку я знищу усі ваші дерева, а потім і до вас доберуся! Ха-ха-ха!

– Скоріше хапайте злодія! – сполохано скрикнув дід Хорні. – Це чаклун-невидимка!

Але ніхто й не ворухнувся, бо не бачили кого ж хапати.

Раптом Брундя, який уважно дивився кудись у порожнечу, загарчав, голосно гавкнув і стрибнув уперед. Він вчепився у щось невидиме і повис, гойдаючись у повітрі.

Щось зашипіло, зашкварчало, наче у печі. Почулося якесь злісне бурмотіння:

– Відчепися від мене, дурне цуценя!

– Петрику, швидше стріляй туди! – закричав Фрутико, вказуючи на песика. – Тільки не влучи в Брундю!

Тієї ж миті Петрик скинув з плеча свою рушницю, прицілився трохи вище того місця, де висів у повітрі Брундя, і натиснув курок. Пролунав постріл. Фарбова кулька влучила у щось невидиме, і червона фарба, що була у неї всередині, розтіклася, проявляючи невідому постать, що розгублено кліпала очима.

– Ага, упіймався, злодію! – зрадів Фрутико. – От зараз ми тобі задамо!

– Хапайте його, це ж сам Лиходум! – скрикнув дід Хорні.

Заляпана фарбою постать чаклуна злякано заметушилася. Він відірвав від себе песика і кинувся, було, навтіки так, що тільки п’яти замерехтіли.

Проте Лиходум так поспішав, що й не помітив стару трухляву колоду, що лежала позад нього. Зачепившись за камінець, він полетів сторч головою і просто встромився в колоду так, що з одного боку з неї стирчала голова чаклуна, а з другого – його ноги. Лиходум спробував було вовтузитися, щоб вирватися з полону, але де там?! Колода тримала його міцно. Підступний чаклун лише й міг тільки що стрибати на одному місці, наче пеньок з головою і ногами.

– Ви тільки подивіться на нього! – засміявся Фрутико. – Скаче, як справжній коник-стрибунець!

– Нехай скаче, аби тільки лиха не робив. – посміхнувся дід Хорні. – Ну а зараз повертаємось у селище і відсвяткуємо визволення дощової хмари!

Він з доброзичливою посмішкою погладив Петрика і Лесю по голівках.

Фрутико гав не ловив – теж підставив і свою руду голову.

До колоди прив’язали мотузку і так відвели у селище Лиходума. Там його зачинили у коморі, щоб наступного дня вирішити долю чаклуна.

Цього вечора мешканці селища влаштували справжнє свято.

Пригощання було знатне. На столах у кришталевих вазах стояли цілісінькі гори найкращих у світі тістечок, яких наробила тітка Нерейда – відома на всю Зачаровану полонину господарка. А ще були тут і цукерки у яскравих обгортках, і шоколадно-мармеладні торти, і халва – всього навіть і не згадати. У сріблястих келихах, вкритих чудовим старовинним різбленням, подавали різноманітні соки – один краще другого. Одним словом, Петрик з Лесею напригощалися вже досхочу.

Після того, як попіднімалися з-за столу, почалися веселі танці та різноманітні ігри. А коли небо над Зачарованою полониною всіяли перлисті зірки, відбулося чарівне видовище.

Вдячні мешканці селища приготували для Петрика і Лесі справжній казковий фейєрверк. Вогняні квіти виростали просто до неба, розквітали там і осипалися донизу барвистими іскрами.

Але як би не було добре у Зачарованій полонині, настав час повертатися додому.

Фрутико провів друзів на лісову галявину, де лагідно сяяла напівпрозора чарівна куля – шлях до повернення.

– Слухай, Фрутико, – звернулася до нього Леся. – А як нам можна буде ще коли-небудь потрапити на планету Флаверс? Мені так сподобалось у Зачарованій полонині, що я хотіла б ще тут побувати!

– І я теж! – підхопив Петрик.

– В цьому для вас нема ніякої таємниці…

Фрутико з хитруватою посмішкою примружив одне око і додав:

– Майже ніякої. Потрібно мати щире і відверте серце, а також вірити казкам… А ще потрібно мати чарівну мобілку, яка залишилася у вашій кімнаті… Ви нам допомогли, тому мешканці Зачарованої полонини вирішили подарувати вам цей телефончик, щоб ви могли навідуватися до нас у гості.

– От мені дуже цікаво – а як ця чарівна мобілка попала у наше місто? – запитала Леся.

– Скажу відверто, – відповів Фрутико. – Дехто з наших таємних посланців іноді буває на вашій планеті. Останнього разу один з них і загубив телефончик, а відшукати не встиг, бо ви його першими знайшли! Тільки нікому про планету Флаверс, а особливо про Зачаровану полонину не розповідайте. Нехай це залишається нашою таємницею… Домовилися?

– Так. Обіцяємо! – сказав Петрик. – А тепер нам вже потрібно вертатися додому, поки батьки не прокинулися.

– До побачення, Фрутико! – з жалем промовила Леся. – Мені так хотілося б ще погостити у Зачарованій полонині, але вже час повертатися… Сподіваюся, що ми з тобою ще побачимося?

– До наступної зустрічі! – відповів хлопчик, змахнувши рукою на прощання.

Леся і Петрик ступили до сяючої кулі.

Яскравим райдужним сяйвом спалахнув зоряний шлях, розгортаючись у них під ногами. Він підхопив маленьких мандрівників і стрімко поніс їх уперед. Не встигли діти й отямитися, як знову опинилися у себе в кімнаті.

Так само тихенько виспівували за вікном цвіркуни. Мерехтіли далекі тендітні зорі, наче підморгуючи дітям. В домі панувала тиша. Здавалося, що й не було ніякої дивної пригоди.

Сяйво, з якого вийшли Петрик з Лесею, зникло, і чарівний телефончик знову виглядав звичайною іграшковою мобілкою.

– Слухай, Петрику, а чому цвіркуни співають вночі? – запитала Леся, прислуховуючись до концерту за вікном.

– А ти що, не знаєш? – здивувався Петрик. – Ну то послухай…

І хлопчик продекламував віршик про цвіркуна:

Заліз цвіркун на пічку.

Таку він має звичку:

Як сонечко сідає –

Співати починає,

Щоб краще спали діти,

Щоб снилися їм квіти

І різнокольорові

Чудові сни казкові…

– Які гарні цвіркуни, що дарують нам казкові сни… – сказала Леся і, солодко позіхнувши, додала: – Добре, що матуся з татом сплять…

– Треба й нам лягати, – відгукнувся Петрик, потираючи оченята. – Бо вранці до садку йти… Тільки дивись, нікому не розповідай про нашу нічну пригоду – ми ж обіцяли Фрутико!

– Що я – маленька?!

Леся швиденько роздяглася і пірнула у ліжко. Вона лагідно посміхнулась і, загорнувшись ковдрою, заплющила очі. За якусь мить дівчинка вже й заснула.

Петрик сховав рушницю і чарівну мобілку у шафу. Потім дбайливо поскладав речі сестрички, роздягнувся і теж забрався у ліжко. Повернувшись на бік, хлопчик почав дивитися на зорі, що кружляли в дивовижному хороводі. Десь там, в неосяжній далечині космосу пливла чарівна й загадкова планета Флаверс, на якій залишилися нові друзі з чудової Зачарованої полонини. Замріявшись, Петрик навіть і не помітив, як сон огорнув його м’якими крилами і поніс у країну дитячих фантазій, де він знову мандрував разом з Фрутико і Лесею по чарівній полонині, а поруч з ними біг веселий Брундя…

 

Чарівна Яблуня

Якось зимовим вечором, десь перед самим Рiздвом, Петрик з Лесею сидiли в теплій хаті біля вікна i мрійливо зітхали, вдивляючись у снігову круговерть.

Батьки відвезли їх на свята у село до діда Лук’яна, щоб малеча могла трохи попустувати на волі. До самого вечора Петрик з Лесею гралися у сніжки, ліпили снігову бабу і вже досхочу наковзалися з льодової горки, аж доки не змерзли, і дідусь покликав їх до хати.

Повечерявши з дітлахами, дід Лук’ян, кахикуючи, пішов відпочивати до іншої кімнати, і тепер тихенько посапував, висвистуючи носом чудернацькі мелодії.

Надворi було вже темно. Люта хуртовина завивала, наче зграя клятих вовкiв. Шалений вiтер шугав навкруги хати, намагаючись проточитися усередину крiзь будь-яку шпаринку. Снiгове вiйсько сипало у вiкно i з безсилим шамотiнням зсовувалося на землю, складаючись у великий замет.

– Оце розходився зимовий господар… – стиха промовив Петрик, стурбовано похитуючи головою. – До ранку такого нахурделить, що й дверi не вiдчиняться!

– А як же ми завтра з хати вийдемо? – злякалася Леся.

– Не хвилюйся, – заспокоїв її Петрик. – Дід Лук’ян що-небудь змiркує… Ти краще лягай вже спати, бо завтра свято проспиш!

Леся позіхнула, знехотя забралася у лiжко і, накрившись ковдрою, старанно замружилася. Але невдовзі її оченята знову розкрилися і весело блимнули.

– Петрику, а я не можу так просто заснути, – хитрувато посміхнулася дівчинка. – От якбі ти мені казку розказав яку-небудь або віршика…

– То що я тобі – казкар? – здивувався Петрик. – Треба було попросити дідуся – він би тобі розповів…

– Ну, Петрику, будь ласка… – заблагала Леся.

– Добре, – погодився хлопчик. – Тільки я краще розповім тобі віршика про Нічного володаря…

– А хто це такий?

– Послухай, то й будеш знати…

Петрик повернувся до сестрички, трохи поміркував, пригадуючи віршика, і почав розповідати:

Попід вікнами надворі

Ходить-бродить дивний пан.

Він збирає в кошик зорі,

Обгортає їх в туман.

Сни казкові розкладає

Під подушки дітлахам,

Колискової співає

Звірям в лісі і птахам.

Це – чудових мрій володар,

Лагідний нічний господар.

Коли Петрик замовк, у хаті запала тиша. Лише у печі весело потріскували дрова, та за вікном гула хуртовина.

– Ой, як чудово! – нарешті промовила Леся. – Але прикро, що все це лише чарівна казка – в житті такого не буває…

– Якого?

– Ну, я маю на увазі щось чарівне, незвичайне…

Петрик прудко підскочив зі стільця і з жаром промовив:

– Як же то не буває?! Ти, мабуть, вже й забула про Зачаровану полонину? А там стільки дивного і загадкового!

Дівчинка сумно зітхнула:

Це було так давно, що я вже й не знаю, чи була ця пригода насправді, чи, може, тільки примарилася уві сні…

– Як же вона могла примаритися, коли ми з тобою разом побували у Зачарованій полонині на планеті Флаверс і навіть допомогли визволити дощову хмару і впіймати чаклуна Лиходума?! Пам’ятаєш?

– Але ж це було так давно… та й доказів ніяких нема! – вперто заперечила Леся.

– А Фрутико, Брундя?! А наша чарівна мобілка? – наполягав на свому Петрик.

Леся тільки плечима знизала:

– Ну, то увімкни її і спробуй зв’язатися з Фрутико… Ми ж з самого літа більше жодного разу з ним не розмовляли, а тим більш не бували в Зачарованій полонині…

Петрик з сумнівом почухав потилицю і розгублено промовив:

– Мобілка чомусь не хоче працювати… Може, вона зламалася чи батарейки вже послабшали… Ану, спробую ще раз!

Хлопчик підбіг до шафи, де знаходилися речі дітей, і витягнув з рюкзака маленький телефончик. Тримаючи його в руках, Петрик підійшов до ліжка сестрички і, усівшися на краєчку, натиснув кнопку.

Мобілка весело блимнула зеленим вогником і відгукнулася приємним жіночім голосом:

– “Привіт! Як справи?”

– От бачиш! – сумно зітхнула Леся. – Не працює…

Петрик недовірливо подивився на телефончик і замислився. Його носик трошки зморщився, наче він вирішував дуже складну математичну задачу.

Леся влаштувалася зручніше і з зацікавленням спостерігала за братиком, очікуючи, що буде далі.

Нарешті хлопчик рішуче вигукнув:

– Ні, такого не може бути, щоб Фрутико забув про нас! Може, у Зачарованій полонині щось скоїлося?

Тієї ж миті Леся насторожилася і сіла у ліжку. Її оченята скруглилися, і вона стурбовано сплеснула у долоні.

Йой! Петрику, а що, як і насправді у полонині сталося якесь лихо?! Потрібно ж якось це з’ясувати! Тільки я не знаю як…

– Слухай, Лесю! – зраділо вигукнув Петрик. – А чи пам’ятаєш ти, що нам казав Фрутико?

– А що, наприклад?

– Він же казав, що для того, щоб потрапити у Зачаровану полонину потрібно мати щире і відверте серце, а також вірити казкам… А ще потрібно мати чарівну мобілку, яка у нас і так є!

– І що далі?

– А те, що наше бажання може нам допомогти перенестися у Зачаровану полонину на планеті Флаверс! Давай спробуємо…

– Як?

– Ми ж віримо у те, що Зачарована полонина десь існує, і з нею є зв’язок, тільки зараз він не діє! Тому ми повинні дуже-дуже наполегливо думати про полонину і, може статися, що зоряний шлях знову відкриється для нас…

– Тоді давай, зараз і спробуємо! – з готовністю озвалася Леся. – Чому нам чекати якоїсь іншої нагоди?

Як вирішили, так і зробили.

Петрик з Лесею всілися друг проти друга, поклавши між собою мобілку, на якій тихенько блимав зелений вогник, і почали уважно дивитися на неї. При цьому вони старанно думали про Зачаровану полонину, згадуючи її чудові велетенські дерева, кришталеві річки й струмки, мешканців селища і особливо Фрутико і Брундю…

Якось непомітно зелений вогник змінився на жовто-гарячу іскорку, яка почала тихенько блимати, поступово розгораючись.

– Дивися, Лесю, – прошепотів Петрик. – Спрацювало… Тепер швидко збирайся, бо зараз відкриється зоряний шлях до Зачарованої полонини!

Леся кинулася до шафи і витягла з неї свою шубу.

– Навіщо тобі шуба? – здивувався Петрик. – Ти забула, що в чарівній полонині ніколи не буває зими?!

– Йой! – сплеснула у долоні Леся. – Я й дійсно забула!

Вона запхала шубу до шафи і швиденько вдягнула квітчасте платячко і старенькі сандалії, що залишилися у дідуся ще з минулого літа.

Петрик теж вдягнувся по-походному. І, як звичайно, трохи поміркувавши, прихопив з собою на всяк випадок деякі корисні речі: іграшкову помпову рушницю з фарбовими кульками та новенький електричний ліхтарик.

Побачивши це, Леся і собі взяла маленький рюкзачок, з яким вона звичайно ходила до садку і на прогулянку, поклала до нього дзеркальце і наділа на плечі.

– А дзеркальце навіщо? – здивувався Петрик.

– На всяк випадок… – хитрувато посміхнулася сестричка. – Я ж не питаю тебе про ліхтарик або рушницю!

– Добре, – погодився Петрик. – А тепер готуйся до подорожі по зоряному шляху…

Діти стали біля чарівної мобілки і почали уважно на неї дивитись.

Поступово сяйво заяскравішало, з’явилася вже знайома напівпрозора райдужна куля, осяяна зсередини золотими сонячними променями.

Тоді Леся з Петриком, не вагаючись, зробили крок уперед і опинилися на зоряному шляху. Веселі зірочки, наче грайливі метелики, закружляли довкола них, створюючи чарівну спіраль. Раптом зоряний шлях спалахнув святковим сяйвом і, підхопивши дітлахів, помчав їх до планети Флаверс у Зачаровану полонину, як сподівалися маленькі відважні мандрівники, назустріч друзям…

В очі блимнуло сліпуче сонечко, і Петрик з Лесею опинилися на знайомій зеленій галявині серед величних казкових дерев.

Але дивне діло – у чарівному лісі було якось незвично тихо. Не співали птахи, не стрікотіли коники. Навіть дерева наче принишкли, очікуючи якоїсь біди. Тихо-тихо було навкруги…

– Слухай, Петрику, – стиха звернулася Леся до братика. – Не знаю чому, але мені боязко… Щось у Зачарованій полонині не так, як завжди…

– І мені здається так само, – погодився Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з’ясувати, що до чого…

Взявшися за руки, діти насторожено пішли знайомою стежиною, що звивалася між причаївшихся дерев, до селища.

Невдовзі вони вийшли з-за пагорба і побачили різнокольорові будиночки. Але на вулиці не було видно жодної душі. Якась дивовижна тиша панувала навкруги. Навіть над дахами не майоріли веселі прапорці.

– Нічого не розумію, – промимрив Петрик. – Куди ж подівалися усі мешканці?

– Може, вони зараз збирають врожай? – припустила Леся.

– Щось не дуже схоже… – заперечив Петрик. – Та й у самому селищі повинен був би хтось залишитися, проте, як бачиш, там зовсім нікого нема…

Петрик з Лесею насторожено пішли вулицею, уважно роздивляючись на всі боки.

Раптом з відчиненої хвіртки вискочило щось кошлате і з верескливим гавкотінням кинулося до дітей.

– Це ж Брундя! – зраділа Леся.

Песик прожогом підскочив до неї і почав лизати руки, вихляючи прудким хвостиком.

Петрик нахилився і погладив його по голівці.

– Молодець, Брундя! Впізнав таки нас! – похвалив він песика. – А де ж Фрутико? Де дідусь Хорні та інші?

Брундя сів на землю, звів на дітей вологі очі і сумно заскиглив.

– Щось тут не те… – роздумливо мовив Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з’ясувати, що сталося…

Він уважно подивився в очі песикові і запитав:

– Слухай, Брундю, а чи можеш ти відвести нас до Фрутико?

Песик пильно подивився спочатку на Петрика, потім на Лесю. Після цього він з готовністю підскочив, радісно гавкнув і, відбігши на декілька кроків, озирнувся і заклично помахав хвостиком.

– Мені здається, що Брундя вказує нам, куди потрібно йти. – промовила Леся.

– Давай, Брундю, веди нас до Фрутико! – скомандував Петрик.

Песик смішно підстрибнув і кинувся уздовж вулиці.

Леся з Петриком побігли за ним.

Минувши селище, вони опинилися на окраїні. Але й тут не почули звичайних співів птахів. Сторожка тиша розляглася навкруги. Навіть веселі коники не стрікотіли у шовковій траві. Лише у невеликій калюжі сиділа витрішкувата жаба, глипаючи на мандрівників переляканими очима.

А Брундя, не зупиняючись ні на мить, побіг по вузенькій стежині до темніючого неподалік лісу.

Поспішаючи за песиком, Петрик і Леся заглибилися у лісові хащі. Тут теж було дуже тихо, наче усі лісові мешканці кудись позникали. Навіть вітерець не бентежив верхівки причаївшихся дерев. Тільки де-не-де потріскували іноді гілки. Тиша була якась занепокоєна, наче очікувалось появлення чогось дуже страхітливого.

Через деякий час стежка вивела маленьких мандрівників на узлісся. Петрик з Лесею обережно визирнули з-за куща і побачили великий глиняний пагорб, з одного боку якого були важкі дубові двері, окуті залізними штабами. Вони закривалися засувом, який замикала величезна колодка.

Біля дверей на каменюках сиділо двоє чаклунів у довгополих чорних балахонах. Вони про щось сперечалися поміж собою.

Брундя виразно подивився у бік пагорба і тихенько скавульнув.

– Йой, Петрику! – прошепотіла Леся. – Ти тільки подивися: це такі ж самі чаклуни, як Лиходум! Пам’ятаєш його?

– Ще б пак! – відгукнувся хлопчик. – Тільки як вони тут опинилися і що роблять у Зачарованій полонині?

– Мабуть, щось не дуже добре, бо це ж чорні чаклуни! – припустила Леся. – Мені чомусь зовсім не хочеться, щоб вони нас помітили…

Наче зрозумівши, що сказала дівчинка, Брундя мовчки тнувся вологим носиком у її коліно і хитнув головою у бік глибокого яру, що пролягав неподалік.

– Брундя нас кудись кличе, – зауважив Петрик. – Пішли за ним, може, він приведе нас до Фрутико…

Близнята тихенько прокралися слідом за песиком у яр. Тут густі кущі і розлогі дерева надійно закрили відважних мандрівників від чаклунів.

Брундя біг попереду – він вів Петрика і Лесю малопомітною стежкою серед велетенських лопухів, що заполонили глибокий яр. Помітивши у кущах якогось маленького ховрашка, що з переляку шугонув у чагарі, песик кинувся, було, за ним, але схаменувся, згадавши, мабуть, про важливість свого завдання, і погордо побіг далі – мовляв, нема мені ніякого діла до всякої мілкоти!

Раптом біля великого куща шипшини Брундя зупинився, виразно подивився на дітей, щось по-собачому тихенько промимрив, а потім прудко проліз між гілок і зник.

– Давай, подивимось, що там таке… – запропонував Петрик.

Він зняв з плеча свою помпову рушницю і, тримаючи її напоготові, поліз за песиком.

Леся довго не вагалася і пішла слідом за братиком.

Коли діти пролізли крізь кущ, вони опинилися біля темного отвору підземного ходу, що вів кудись у невідомість. Увімкнувши ліхтарик, Петрик з Лесею ступили усередину.

Тут було темно і пахло старим тогорішнім листям. З усіх боків і зверху звисало бліде коріння. Тоненько попискували кажани, налякані світлом ліхтарика.

Підземний хід завернув ліворуч. Промінь від ліхтарика ковзнув по стінах і зупинився на кам’яній кладці, що перетинала хід. Біля неї на землі лежала стара заіржавіла лопата, поруч з якою сидів Брундя.

– Здається мені, що нам потрібно якось здолати цю перешкоду. – промовила Леся. – Тільки як?

– Чого тут роздумувати, – відповів Петрик. – Ми можемо цією лопатою розколупати стіну і повивалювати каміння.

– Це ж буде так цікаво і таємничо, – зраділа дівчинка. – Наче ми розшукуємо старовинний піратський скарб!

– Слухай, Лесю, не фантазуй! – розсудливо заперечив Петрик. – Звідкіля тут може узятися піратський скарб?

– Ну… може, колись ще у прадавні часи пірати його тут сховали…

– Ех, ти, малеча! – посміхнувся Петрик. – То де ж тут пірати могли плавати на своїх кораблях?! Хіба може, у тій калюжі, що ми бачили з тобою край селища?

– Ну, нехай там і нема скарбів, – нарешті погодилася Леся. – Але ж цікаво таки, що там є?! До того ж ти забуваєш, що ми на чарівній планеті Флаверс – тут могли бути космічні пірати!

В цьому Петрик був згоден з сестричкою, тому мовчки взяв лопату і почав колупати нею між камінням, розхитуючи його. Леся допомогала братику. Навіть Брундя щось там старанно гріб лапками, хоча в тому не було ніякої потреби.

Ось нарешті перший камінь впав на підлогу, за ним другий. Через декілька хвилин у кам’яній стіні з’явився отвір, через який вже можна було зазирнути усередину.

Петрик посвітив ліхтариком у темряву, в якій щось ворухнулося.

– Йой! То це ж дідусь Хорні! – розгублено зойкнула Леся. – Як він тут опинився?

З пролому долинув сумний стогін.

Петрик провів променем ліхтарика далі і побачив ще декілька мешканців селища, які сиділи уздовж стін або просто знесилено лежали на підлозі.

Не зговорюючись, Леся з Петриком видерли зі стіни ще декілька каменюк, розширюючи проход. Першим в нього стрибнув Брундя і з радісним скавчанням зник десь у темряві, звідкіля долинув слабкий голос Фрутико:

– Петрику! Лесю! Йдіть сюди…

Діти швидко залізли у темну кімнату. Виявилося, що тут були усі мешканці селища Зачарованої полонини. Але які вони були виснажені і схудлі!

– Фрутико, де ти? – покликав Петрик.

– Я тут… – слабко долинуло збоку.

Леся з Петриком підійшли до стіни, біля якої сидів на підлозі Фрутико і сумно дивився на друзів. Брундя ластився до нього, намагаючись лизнути йому носа.

– Фрутико, що тут у вас скоїлося?! – з тривогою запитала Леся. – Навіщо ви тут сидите і як сюди потрапили?

Рудий хлопчик зітхнув і почав розповідати:

– Після того, як ми з вами звільнили дощову хмару і впіймали Лиходума, потрібно було знайти потайний хід, яким чаклун пробрався до Зачарованої полонини. Але ж ми так раділи, що дощова хмара знову поливає наші гаї, що й забули про це! Проте чаклун Лиходум не забув своєї погрози помститися. Він викопав під стіною комори хід і втік. А наступної ночі Лиходум знову потай з’явився у Зачарованій полонині і привів з собою інших чаклунів. Поки усі спали, вони позв’язували мешканців, а потім принесли до цього підвалу і тут зачинили. Так ми опинилися у цій в’язниці…

– Мабуть, чаклуни, яких ми бачили на поверхні, стережуть саме ті двері, що ведуть сюди. – вирішив Петрик. – Але розумненький Брундя провів нас сюди так, що вони нічого не помітили…

– А навіщо чаклуни це зробили? Який в цьому сенс? – здивувалася Леся. – Чого ж вони вимагають?

– Чорні чаклуни з давніх давень мріють підкорити собі Зачаровану полонину, а її мешканців перетворити у своїх рабів. – сумно зітхнув дід Хорні. – Крім того вони хотіли б усю полонину засіяти будяками…

Петрик роздумливо почухав потилицю.

– Щось не дуже схоже… – невпевнено заперечив він. – Якби вони насправді хотіли таке вдіяти, то вже давно мали б зачаклувати усіх мешканців, та й, мабуть, усю Зачаровану полонину, бо вони все ж таки чаклуни!

– Не так все й просто, – заперечив дідусь. – Справа в тому, що в нашій полонині діє лише добре чарівницьтво, а лихе чаклунство тут не може існувати!

– А чому так?

– Тому, що у самому потаємному куточку стародавнього лісу росте чарівна яблуня, яку посадили ще у запрадавні часи великі чарівники! Ця яблуня дає маленькі чарівні яблучка, які лікують від будь-якої хвороби. А ще вона охороняє Зачаровану полонину від чорного лиха, тому й чаклуни Лиходума не мають тут своєї сили.

– То, мабуть, вони намагаються знищити чарівну яблуню?! – здогадалася Леся. – Ой лишенько!

– Нічого ці кляті чаклуни яблунці не заподіють! – раптом посміхнувся Фрутико. – Вони її ніколи не знайдуть!

– Чому?

– Тому, що до неї можна дістатися лише єдиною стежиною, яка теж чарівна і нікого не пропустить до яблуні.

– От і добре! – вирішив Петрик. – Тоді не будемо гаяти часу: потрібно швидше вибиратися звідсіля. Підійматеся!

Але у відповідь діти почули лише слабкі голоси:

– Ми не можемо…

– У нас вже не дістає сили…

Петрик з Лесею розгублено перезирнулися і запитливо подивилися на Фрутико.

– Що нам робити? Треба ж якось вас рятувати…

Хлопчик таки звівся на ноги і, трохи похитуючись, підійшов до діда Хорні.

– Дідусю, будь ласка, відкрий нам таємницю чарівної стежини. Якщо вона пропустить нас до яблуні, то ми зможемо принести сюди лікувальних яблук.

– Добре, – погодився дід. – Тільки будьте дуже обережні, щоб чаклуни Лиходума вас не помітили і не прослідкували за вами!

– Вони нас не помітять! – заспокоїв Фрутико. – До того ж з нами буде Брундя!

– Те ж мені – захисник! – посміхнувся дід Хорні. – Та його й з-за трави не видно… Але ж вибору нема. То схилися до мене нижче, бо те, що я скажу, дуже велика таємниця нашого народу. Я не хочу, щоб чаклуни якось випадково підслухали її…

Фрутико став на коліна і схилився до дідуся, який щось прошепотів йому на вухо. Після цього хлопчик підвівся і звернувся до Петрика з Лесею:

– Вирушаймо у подорож негайно!

Близнята разом із Фрутико і песиком вибралися крізь пролом у стіні і поспішили до виходу. На прощання Леся пообіцяла залишившимся мешканцям:

– Не хвилюйтеся, ми обов’язково повернемося і принесемо лікувальних яблук!

– Щасти вам, друзі!- озвався за всіх дід Клим.

Обережно вибравшися з яру, дітлахи крадькома зникли у лісі і тепер поспішали за Фрутико, який повів їх у протилежний бік від селища.

Опинившися на свіжому повітрі, Фрутико трохи пожвавішав. Його завжди веселі оченята знову почали виблискувати. Він з насолодою підставляв личико під промені сонця, які пробивалися інколи під листя віковічного лісу.

Від радості, що він знову разом зі свїми друзями, Брундя бігав навкруги, підскакував у повітря і навіть націлився, було, впіймати якогось товстого джмеля, що випадково трапився на шляху. Але посковзнувся і гепнувся на землю, смішно махаючи лапками.

– Заспокойся вже! – докірливо звернувся до нього Фрутико. – Бо зчиниш зараз гвалту на весь ліс, тоді чаклуни позбігаються і схоплять нас!

Як би то не було, але після цього Брундя і справді заспокоївся. Він біг поруч з Фрутико, уважно озираючись навкруги – мовляв, я вас охороняю, як справжній дорослий пес!

– Слухай, Фрутико, а чому ми не можемо покликати золотавих поні і поїхати верхи? – запитала Леся.

– Якщо ми поїдемо верхи на поні, то чаклуни Лиходума почують цокіт копит і тоді спіймають нас! – відповів замість Фрутико Петрик. – Зрозуміла?

– Крім того, – додав Фрутико. – Чаклуни так налякали усіх у полонині, що тепер звірі і птахи поховалися. То ж і поні ми зараз не знайдемо. Мабуть, вони причаїлися десь аж за кавуновим полем у Темному лісі або за річкою Бігляночкою у Сріблястому гаю.

– Фрутико, – звернулася до нього Леся. – Розкажи нам, будь ласка, що це за така чарівна стежина, яку ми шукаємо?

– Хто його знає, звідкіля вона виникла, – відповів хлопчик. – Мабуть, її зробив хтось із могутніх чарівників у стародавні часи. Вже давно у Зачарованій полонині не лишилося чарівників, а охоронна стежина і досі існує…

– А як вона може когось не пропускати до чарівної яблуні? – у свою чергу спитав Петрик.

– Я не знаю, але як би ти не йшов, стежина через деякий час виводить тебе з лісу то на один бік, то на другий. Хоч цілий тиждень бігай, а у глибину лісу до чарівної яблуні не дістанешся!

– А як же ми зможемо туди потрапити? – здивувалася Леся. – Чарівна стежка і нас не пустить.

– Як прийдемо на місце, то все побачите, – загадково посміхнувся Фрутико. – Бо дід Хорні відкрив мені таємницю, як потрібно розмовляти з стежиною, щоб вона нас пропустила…

– Я ніяк не можу звикнути, що у Зачарованій полонині стільки казкового! – з захопленням промовила Леся. – Такого навіть у книжках нема!

Фрутико лагідно посміхнувся:

– То що ж тут казкового?! Звичайне життя – ми до нього звикли… А от у вашому світі дійсно багато казкового! От наприклад: що ви сьогодні робили?

– Снігову бабу ліпили, – відповів Петрик. – Потім з льодової гори ковзалися, грали у сніжки…

Від несподіванки Фрутико аж зупинився і з недовірою подивися на друзів.

– Невже у вас сніг буває?! – з захватом вигукнув він.

– Чому ж буває? Він у нас і зараз є… – здивовано відповіла Леся. – Це ж саме зима!

– А я ніколи не бачив ані зими, ані снігу… – сумовито зітхнув Фрутико. – Тільки чув про це у казках, які інколи розповідає тітка Нерейда. Бо у нас в Зачарованій полонині завжди літо…

– То чого ж ти зітхаєш?! – зрадів Петрик. – Приходь до нас у гостину – ми це все тобі покажемо, ще й на санках покатаємо!

Йому дуже хотілося щоб Фрутико прийшов до них з Лесею і побачив на власні очі зиму.

– Ні, мені не можна… – хитнув головою Фрутико. – Ніхто не повинен мене бачити у вашому світі.

– А ми зробимо так, що ніхто й не побачить. – пообіцяла Леся. – Коли наш дідусь піде завтра до лікарні, то ми зателефонуємо тобі, і ти прийдеш до нас. На подвір’ї зможемо погратися сніжками, поки дідуся не буде дома!

– А що, ваш дідусь захворів? – занепокоївся Фрутико.

– Так, щось кахикав сьогодні вдень, – відповів Петрик. – Та й голова у нього трохи боліла. Сказав, що наступної доби піде до лікарні, щоб узяти якісь ліки…

– Бр-р-р! Як я не люблю ліки! – зауважила Леся. – Вони такі гіркі, зовсім не смачні!

– Просто потрібно як можна більше вживати усяких фруктів, – зауважив Фрутико. – Особливо допомогають яблука з чарівної яблуні. Вони від будь-якої хвороби лікують!

– Нам би таке яблучко… – замріяно сказав Петрик. – Ми б тоді дідуся Лук’яна швидко вилікували!

Фрутико на це нічого не відповів, але хитрувато посміхнувся.

Довго йшли друзі по стежині і нарешті вийшли з другого боку лісу на берег дивної річки. Вода в ній була така чиста і прозора, що навіть видно було грайливих рибок, що порскали у глибині серед водоростей.

– Ой! – вигукнув Петрик. – Мені так пити захотілося, що аж у животі загурчало!

– Зараз нап’ємося з річки Довгої… – пообіцяв Фрутико.

Він уважно озирнувся, чи не видно десь поблизу чаклунів, а потім підійшов до низенького куща, який ріс біля самої річки. На кущі висіли чудернацькі плоди гарбуза. По формі вони нагадували невеликі черпачки. Зірвавши три таких гарбузики, Фрутико протягнув одного Лесі, а другого Петрику.

– Набирайте собі і пийте досхочу! – запропонував він.

Напившися самі, друзі напоїли ще й Брундю, який теж хотів пити, і від нетерплячки аж підскиглював.

Потім по дерев’яному місточку перебралися на другий беріг річки Довгої і, перетнувши світлий гай, деякий час бігли по відкритій долині, з тривогою озираючись на всі боки. Але на щастя, у цій місцевості чаклунів, мабуть, не було.

Поступово наближалася темна стіна величного лісу, і ось раптом мандрівники опинилися на узліссі.

Велетенські дерева стовбичили суцільною стіною, здіймаючись вгору мало не до неба. Здавалося, тут зовсім не можна було пройти.

– Це і є наш Стародавній ліс. – з повагою сказав Фрутико, зупиняючись. – Тепер нам потрібно відшукати охоронну стежку, яка приведе нас до чарівної яблуні…

Уважно роздивляючись під ногами, діти почали вишукувати у високій траві стежинку, яка б вела до лісу.

Раптом Леся скрикнула:

– Дивіться! Здається, я знайшла…

У високій соковитій траві, що сягала дітлахам по коліна, сором’язливо причаїлася вузенька піщана стежка, що вела до малопомітного проходу між величними деревами. На ній було видно якісь відбитки важких грубих чоботів.

Ретельно розглянувши їх, наче справжній слідопит, Петрик занепокоєно промовив:

– Щось мені не подобаються ці сліди… Здається, що десь попереду мають бути чаклуни Лиходума, з якими нам краще не зустрічатися…

– Але ж нам потрібно йти саме у той бік. – зауважив Фрутико. – Тому будемо просуватися обережно і уважно прислухатися.

– І ще потрібно йти мовчки, бо за цими балачками ми й не зчуємося, як опинимося у чаклунів в полоні. – додала Леся. – А на нас уся надія полонених мешканців селища… Та й дідусь Лук’ян дома сам залишився. Що ж він буде робити і де нас шукати, якщо ми не повернемося до ранку?!

Погодившися з цим, друзі по стежині обережно увійшли до Стародавнього лісу. Але не встигли вони далеко заглибитися, як песик раптом сів стовпчиком, нашорошив каплавухі вуха і занепокоєно загарчав.

– Мабуть, Брундя щось відчув. – промовив Фрутико. – Давайте сховаємось у кущах і трохи почекаємо…

Діти відбігли від стежки на декілька кроків і причаїлися за розлогими кущами густої ліщини. Песик теж сховався поруч з ними так, що його й зовсім не було видно – тільки ніс стирчав із трави, принюхуючись до незнайомих запахів.

Запала сторожка тиша.

Та ось із глибини темних непролазних чагарів долинуло якесь підозріле шарудіння, роздратоване сопіння, гілля розсунулося, і на стежину вийшли двоє чаклунів.

Один з них був низеньким і товстим, наче куля, а другий – високий і худющий, як голобля. Вони глипнули своїми витрішкуватими баньками на всі боки і почали сваритися.

– Я ж тобі казав, дурню, що потрібно йти у протилежний бік! – вирячився високий. – От скажу Лиходуму, який ти тупий, то він з тебе шкіру злущить!

– Сам ти бовдур! – огризнувся товстун. – Це я тобі казав, а ти впертий, як віслюк! Через тебе ми тут блукаємо з самого ранку, як сліпі цуценята!

– Це я бовдур?! – визвірився на нього високий. – А ти… ти на себе подивися – в тебе рило жаб’яче!

Від образи товстун почервонів і штовхнув високого чаклуна у бік. Той схопив суперника за волосся і так шарпонув, що обидва впали на траву і почали качатися, даючи один одному таких стусанів, що аж загуло.

Гвалт зчинився на весь ліс.

Дивлячись на це з-за куща ліщини, друзі ледве стримувалися, щоб не розсміятися. Але Леся таки не втерпіла і тихенько хихотнула.

Тієї ж миті чаклуни насторожилися, кинули битися і почали уважно прислуховуватись, роздивляючись навкруги.

Фрутико з Петриком злякано перезирнулися, не знаючи, що й робити. Якщо чаклуни знайдуть дітей, то втекти від них, мабуть, не пощастить.

Але маленьких мандрівників врятував Брундя.

Він тихенько прослизнув у високій траві подалі від куща, за яким ховалися друзі, і, раптово вистрибнувши на стежину неподалік від чаклунів, весело гавкнув на них. Потім песик повернувся, декілька разів презирливо загріб лапками у їхній бік, обсипаючи чаклунів пилюгою, і з поважним виглядом побіг у протилежний бік від куща.

Чаклуни розгублено перезирнулися.

– Звідкіля тут узявся цей каплавухий пес? – здивовано запитав товстун. – Ще й такий нахабний!

– Звідкіля… звідкіля… – роздратовано передражнив його високий. – Головне те, що він тут бігає і, можливо, знає таємницю охоронної стежини!

– Ну то й що?

– А те, дурню, що його потрібно вловити і відвести до Лиходума. Він з нього усе витягне! Зрозумів?

Чаклуни підхопились і кинулися навздогін песикові, який, побачивши це, так дременув у ліс, що тільки курява за ним здійнялася.

Коли крики чаклунів і дражливе гавкотіння Брунді затихло у глибині лісу, Фрутико з друзями знову вийшли на стежину.

– Йой! Що ж тепер буде? – занепокоєно вигукнула Леся. – Якщо чаклуни впіймають Брундю…

Але вона не встигла закінчити, як Фрутико вже розсміявся.

– Не треба хвилюватися за Брундю. Він такий прудкий, що цім дурням ніколи його не впіймати – розуму не дістане! Втече…

– А як же він нас знайде? – запитав Петрик.

– В нього дуже добрячий нюх – Брундя знайде нас по слідах. А зараз нам потрібно поспішати, поки чаклуни не повернулися…

Не кажучи більше ані слова, Фрутико побіг по стежині, яка звивалась серед дерев.

Петрик з Лесею поспішили за ним.

Проте бігли вони зовсім недовго, тому що через деякий час опинилися на тому ж самому місці, де ховалися від чаклунів за ліщиновим кущем.

– Нічого не розумію… Ми ж бігли у глибину лісу, а знову стоїмо там, де й були! – розгубилася Леся.

– То це, мабуть, охоронна стежинка нас кружляє? – здогадався Петрик. – Ти ж, Фрутико, сам казав, що вона без чарівних слів нікого на галявину до яблуні не пускає!

Фрутико ляснув себе долонею по лобу.

– З цими чаклунами я й сам геть про все забув! Ну то нічого, зараз все буде, як слід! – заспокоїв він друзів.

Фрутико нахилився до стежки і тихенько прошепотів:

Стежко-стежинко,

Чарівна грайлинко!

По лісі кружляєш,

Шлях затинаєш…

Відкрий нам дорогу –

Стань в допомогу!

Легенький вітерець пробіг по листям дерев. Ворухнулася трава, повністю відкриваючи стежку. Здалося, наче самі дерева трохи розійшлися у боки. А чарівна стежина виструнчилася і стала прямою, як стріла.

Радісно сміючись, друзі побігли уперед. Лише один раз Петрик озирнувся через плече і здивовано вигукнув:

– Ви тільки подивіться, стежка позад нас знову звивається і стає якоюсь заплутаною!

– Як же ми повернемося? – занепокоїлася Леся.

– Не хвилюйся, – відгукнувся Фрутико. – Коли будемо повертатися, стежка сама нас виведе туди, куди слід!

Нарешті стовбури величних дерев розійшлися в боки, відкриваючи невеличку галявину, осяяну теплим сонечком. М’яка соковита травиця вкривала її зеленим килимом, понад яким пурхали тендітні золоті метелики з прозорими крильцями.

А посеред галявини стояла чудова струнка яблуня із світлим стовбуром. Усі листочки на неї була однакового розміру і чисті, наче тільки що вмиті теплим дощиком.

На кожній гілці висіло лише по одному невеличкому червоному яблучку. Проте кожне з них було таке гарне і соковите, що, здавалося вони сяяли зсередини сонячним світлом.

– Оце і є наша чарівна яблуня! – гордовито мовив Фрутико. – Я й сам уперше її побачив і скажу вам відверто: навіть у самих найкращих садах Зачарованої полонини ніде не знайдете красивішого дерева!

– Дійсно так… – з захопленням озвалася Леся. – Ця яблунька така файна, наче казкова!

– Я з цим згоден, але нам потрібно поспішати, бо нас чекають полонені мешканці, а шлях повернення ще ого-го, який довгий! – нагадав Петрик.

Леся зняла з плечей рюкзачок і розкрила його.

Петрик з Фрутико підішли ближче, і всі стали біля чарівної яблуні напівколом.

– Яблунько, яблунько, дай нам твоїх цілющих яблучок, щоб ми змогли допомогти мешканцям Зачарованої полонини повернути силу і захистити свою країну від чорних чаклунів! – попросила Леся.

Щось прошепотіло у листві, і гілки нахилилися донизу, мало не до землі, підставляючи діткам чарівні яблучка.

Друзі назбирали їх у рюкзак і, подякувавши яблунці, побігли назад.

Дерева за їх спинами знову зсунулися, щільно закриваючи від сторонніх очей чарівну галявину.

Бігти було легко, наче стежка сама допомогала малятам. Вона і насправді дуже швидко вивела відважних мандрівників на сонячне узлісся, де їх вже очікував Брундя.

Песик сидів на травиці, висолопивши язика і дивився на друзів хитрувато примруженим оком – мовляв, не знаю, як там ви, а я зі своїм завданням впорався!

– Який Брундя розумненький! – похвалив його Петрик. – Навіть знав, де нас зустрічати!

– А що ж ти думав?! – відгукнувся Фрутико. – Він розумний, як людина… тільки розмовляти не вміє.

Песик блимнув на нього оком, наче хотів щось відповісти, але промовчав і, підвівшися з трави, побіг попереду маленького загону, винюхуючи зворотню дорогу.

– Все так гарно вийшло, – радісно сказала Леся. – Мені навіть і не віриться!

– Зачекай радіти, – попередив Петрик сестричку. – Хоч би тільки не зустріти чаклунів Лиходума!

Не встиг він це промовити, як раптом з лісу, що лишився позаду, долетіли крики чаклунів:

– Ось вони, шпигуни!

– Хапайте цих дітлахів, щоб не втекли!

– І нахабне цуценя теж впіймайте!

Озирнувшися, друзі з жахом побачили як з лісу почали вискакувати чаклуни. Їх було дуже багато. А першим біг… сам Лиходум! Звідки він узявся в лісі – невідомо, але ж це був він. Діти його впізнали одразу.

– Я вас пам’ятаю! – горлав він на всю полонину. – Це ви визволили дощову хмару! Ну то постривайте!

Друзі бігли з усіх сил, але поступово чаклуни все ж таки наздоганяли їх.

– Від мене не втечете! – гарчав Лиходум.

– Йой, Петрику! – ледве не плачучи, звернулася Леся до братика. – Я вже от-от впаду, у мене ноги від напруження тремтять!

– Тікайте швидше! – вигукнув хлопчик, зупиняючись. – Я їх затримаю!

Брундя теж залишився і відважно кинувся назустріч погоні, гавкаючи, наче справжній сторожевий пес.

Петрик зняв з плеча помпову рушницю, старанно прицілився і вистрелив у швидко наближаючогося Лиходума.

Фарбова кулька влучила чаклунові прямісінько у великий ніс і, розлетівшися від удару, засліпила йому очі фарбою. Нічого не бачучи, Лиходум затнувся через верткого Брундю, і полетів сторч головою у траву.

Чаклуни, що бігли позад нього, зачепилися за свого ватажка і теж попадали на землю.

Серед чаклунів виникло якесь безладдя. Вони копирсалися у траві, заважаючи одне одному, і ніяк не могли звестися на ноги. Крім цього ще й Брундя скакав довкола них, покусуючи за п’яти та литки.

Гвалт зчинився на все узлісся!

– Петрику! Петрику! Скоріше біжи до нас! – покликала братика Леся.

Озирнувшись, Петрик побачив, що Фрутико разом з Лесею вже вибралися на летючий острівець з пальмою, який з’явився невідомо звідкіля, і простягали до нього руки.

Не гаючи часу, хлопчик кинувся до них і теж опинився на острові, куди слідом за ним вискочив і Брундя.

Як тільки друзі влаштувалися зручніше, летючий острів почав підійматися вгору.

Лиходум вже звівся на ноги і, побачивши втікачів верхи на острові, аж завив зі злості. Він кинувся навздогін і високо стрибнув, намагаючись ухопитися за край. Однак Брундя так клацнув іклами біля його пальців, що чаклун відсахнувся і гепнувся на землю.

Острівець поволі підіймався, повертаючись у той бік, де у в’язниці томилися мешканці Зачарованої полонини.

Але Лиходум не заспокоївся. Десь із бездонних кишень свого балахону він витяг моток товстої ліски з великим гачком і почав його розкручувати, злостиво посміхаючись.

– Все одно не втечете! – погрозливо пообіцяв він.

Фрутико занепокоєно подивився на друзів.

– Наш острів ще недостатньо високо піднявся вгору. Якщо Лиходум зачепить його гачком, то чаклуни зможуть притягти острівець до землі і схопити нас!

– Зараз дещо спробуємо… – хитрувато пообіцяла Леся.

Вона швиденько витягла з кишеньки рюкзака маленьке дзеркальце і, впіймавши сонячного проміня, повернула дзеркальце так, що сонячний зайчик засліпив чаклунові очі.

Лиходум навмання кинув гачок вгору. Але той просвистів неподалік від острівця і безсило впав на землю, мало не зачепивши самого Лиходума, який ледве встиг відскочити вбік.

Розлючені чаклуни погрожували втікачам кулаками і кидали в них камінням. Але де там! Летючий острів піднявся вже на таку відстань, що вони нічого не могли йому вдіяти.

Знову ховаючи дзеркальце у кишеньку рюкзачка, Леся переможливо подивилася на братика.

– Ну що, згодилося моє дзеркальце? – спитала вона.

– Авжеж! – с полегшенням погодився Петрик. – Я навіть і не сподівався вже, що ми втечемо від Лиходума.

– А ще у нас є герой Брундя! – додав Фрутико, вказуючи на песика, який гордовито дивився зверху на розлючених чаклунів.

Брундя декілька разів гавкнув, потім повернувся і з презирливим видом загріб лапками землю.

Зверху на голови чаклунам посипалися камінчики.

Тим часом острів довершив поворот і полетів понад Зачарованою полониною.

Понизу пропливали річки й озерця, виблискуючи на сонці, наче дзеркала. Легенький вітерець колисав верхівки зеленого гаю.

Поступово наближалася долина, в якій чаклуни тримали у полоні мешканців селища. Наче відчуваючи це, острів почав знижуватися і нарешті зупинився за великим кущем.

Друзі зіскочили на землю, а острівець знову піднявся вгору і полетів до дощової хмари, що сипала дощем десь біля далекого водоспаду.

Визирнувши з-за куща, Петрик побачив тих самих чаклунів, що так і сиділи на каменюці і продовжували про щось сперечатися. Очевидно, тут ще нічого не було відомо, про те, що діти побували на чарівній галявині, тому й сторожа не хвилювалася.

– Чаклуни сидять собі й нічого не підозрюють, – прошепотів Петрик. – Тепер потрібно швидше дістатися до в’язниці, нагодувати людей лікувальними яблучками і вивести їх на волю. Тоді мешканці селища зможуть прогнати загарбників-чаклунів з полонини…

Разом з Фрутико і Лесею вони спустилися в яр.

Попереду, як завжди, біг Брундя. Мабуть, після сьогодняшних пригод він вже остаточно повірив у те, що дійсно став справжнім сторожовим собакою.

Непомітно прослизнувши у підземний хід, друзі пробралися у в’язницю і почали годувати лікувальними яблучками знесилених мешканців селища.

Фрутико кинувся до діда Хорні, який вже й ворухнутися не міг. Відрізавши шматочок яблука, він дав його покуштувати дідусеві. За якусь мить дід Хорні відкрив очі і голосно промовив:

– Мені здається, що я знову став молодим, як колись! В мене навіть сили прибуло…

Дідусь підвівся і з посмішкою розпрямив плечі.

– Ну, стережіться, кляті чаклуни! – проголосив він. – Тепер вже недовго залишилося вам панувати у Зачарованій полонині!

Тим часом з усіх боків підводилися на ноги інші мешканці селища. Вони знову набирали сили. Їх обличчя посвіжішали, а очі погрозливо виблискували.

Зібравшися біля того отвору в стіні, що зробили Петрик з Лесею, люди вмить розкидали кам’яну кладку і вибралися на волю до яру.

Десь поблизу чулося занепокоєне верещання чаклунів. Вони метушилися біля в’язниці, відмикаючи величезний.засув. Але коли побачили виходячих з яру живих і здорових мешканців селища, озброєних кілками або просто камінням, то аж заклякли з несподіванки. Відчувши сувору погрозу з боку наближаючихся, чаклуни з переляку кинулися навтьоки, підтримуючи руками свої довгополі чорні балахони. Вони дали такого драла в напрямку до Драконової гори, що за ними аж курява знялася.

– Куди це вони побігли? – запитала Леся.

– Звісно куди! – відповів Фрутико. – У свою проклятущу країну чаклунів! Мабуть, там у печері є потайні двері…

– Може, закласти оту печеру камінням, щоб вже Лиходум зі своїми чаклунами ніколи не зміг повернутися до Зачарованої полонини? – підказав Петрик.

– Авжеж! – підхопив дід Хорні. – От прямо зараз усі і підемо до тієї печери.

Декілька мешканців відрядили у селище, щоб вони привезли до Драконової гори потрібні інструменти, а всі інші одразу вирушили до печери.

Коли мешканці селища проходили гаями або дібровами, до них з усіх боків зліталися птахи і починали співати, радіючи визволенню від влади чаклунів.

Поки дісталися підніжжя височеної гори, вже й прибули на веселих золотавих поні ті мешканці, які привезли інструменти.

Усі разом дружньо стали до роботи. Хто приносив каміння, хто складав з нього товсту стіну, а хто замазував її глиною, щоб навіть жодної шпаринки не лишилося.

Ніхто й не помітив, як за роботою пролетів час.

Лагідне сонечко поволі котилося до обрію. А від гір на полонину насувала прохолода затішна тінь. Над верхівками спалахнув рожевим кольором захід.

З задоволенням поглянувши на суцільний кам’яний мур, дідусь Хорні проголосив:

– От тепер вже все буде гаразд! Не зможуть чаклуни знову прослизнути у Зачаровану полонину, щоб лихо коїти!

– А якщо вони стіну зламають? – поцікавилася Леся. – Хто й зна, вони такі підступні!

– А ми будемо про всяк випадок тримати тут вартових, щоб вони слідкували за стіною вночі і вдень! – вирішив дідусь. – А зараз поспішаймо у рідне селище, щоб відсвяткувати наше визволення!

Цього вечора у полонині знову було свято. Навіть ще більше від попереднього. Мешканці селища так раділи визволенню, що святкові фейєрверки не вщухали всю ніч. А пригощали Петрика і Лесю найкращими солодощами, яких наробила тітка Нерейда, та смачними фруктами! Біля близнят сидів Фрутико. І навіть Брундю всадовили поруч, хоча песик і пручався, бо йому дуже кортіло пострибати на радощах.

До галявини, звідкіля відкривався зоряний шлях до повернення додому, дітей проводжали усім селищем.

Пообіцявши незабаром знову зустрітися, Петрик і Леся ступили у сяючу кулю і опинилися вдома.

За вікнами була ніч. Але заврюха вщухла, і тепер на небі сяяли яскраві зірки.

Дід Лук’ян тихенько посапував у своїй кімнаті, навіть не підозрюючи, де побували цієї ночі його онуки. Він лише кахикав іноді уві сні.

– Слухай, Лесю, – звернувся до сестрички Петрик. – Як же ми з тобою не втямили?! Потрібно ж було взяти для нашого дідуся лікувальне яблучко…

– Нічого, – заспокоїла його Леся. – Коли дідусь піде до лікарні, ми скоренько навідаємось до Зачарованої полонини і попросимо одне яблучко…

Леся сонно позіхнула і запропонувала:

– Давай вже, Петрику, спати, бо в мене чомусь очі самі заплющуються, мабуть, хочуть відпочити…

Роздягнувшися, дівчинка лягла у ліжко і, з головою накрившися ковдрою, вмить заснула.

Петрик поблажливо посміхнувся, дбайливо поправив ковдрочку, щоб Лесі було тепліше, і лише після цього сам ліг у ліжко. Він збирався ще трохи помріяти про цікаві чарівні мандрівки, проте і не зчувся, як теж заснув…

Вранці, коли за вікном зпросоня хрипким голосом загарлав старий півень, діти розтулили очі. Першим, що вони побачили, було чарівне лікувальне яблучко, що лежало поруч з мобілкою.

– Хоч ми й забули, але Фрутико запам’ятав, що ми йому розповідали про нашого дідуся! – зраділа Леся. – Він надіслав для нього лікувальне яблучко.

– Молодець, Фрутико! – погодився Петрик. – Тепер наш дідусь одужає і буде катати нас на санках…

– Тільки ми йому не будемо розповідати, звідки ми узяли це яблуко, згода?

– Ще б пак! Це ж наша таємниця!

Так закінчилася друга подорож Петрика і Лесі до Зачарованої полонини на загадковій планеті Флаверс. Вони ще не раз бували там, а інколи і Фрутико навідувався до них у гостину. Але про ці пригоди ви, малята, дізнаєтеся наступного разу.

 

Володар часу

Скінчилася зима. Сніг почав танути під променями весняного сонечка. Повернулися з теплих країв птахи. Потекло з дахів. Задзюрчали веселі струмки, пробиваючи собі шлях у старих снігових наметах. А на верхівках пагорбів з’явилися перші паростки зеленої трави.

За минулу зиму Петрик з Лесею декілька разів побували в Зачарованій полонині. І навіть одного разу Фрутико таємно навідався до них, щоб на власні очі подивитися на сніг і відчути, що це воно таке – зима.

Звичайно маленькі друзі зустрічалися потайки, коли вже надворі панувала ніч. Це було потрібно для того, щоб ніхто нічого не дізнався про їхню таємницю.

Але сьогодні мобілка несподівано задзвонила по обіді.

Добре, що саме у цей час батьки разом з Лесею дивилися телевізор у сусідній кімнаті і нічого не почули.

Петрик малював у зошиті карту Зачарованої полонини так, як він її запам’ятав, коли разом з Фрутико і сестричкою катався верхи на дощовій хмарі. Він ретельно виводив олівцем на аркуші лінію гір, які кільцем оточували чарівну полонину.

Робота наближалася до завершення. Залишилося тільки додати деякі назви, які Петрик не пам’ятав. Але він сподівався, що Фрутико йому допоможе закінчити карту. А ще у самому глухому закутку полонини залишилася біла пляма. Минулого разу хлопчик не побачив, що там знаходилося, тому що саме у цьому місці усе було оповито густим туманом, крізь який нічого не можна було роздивитися.

“Потрібно обов’язково розпитати Фрутико про той закуток, – вирішив Петрик. – Цікаво ж таки, що там…”

Саме на цьому міркуванні, пролунав перший дзвінок.

Петрик з недовірою поглянув на мобілку – а чи не примарилося йому? Але замість зеленого вогника зараз блимала жовто-гаряча іскорка. Знову наполегливо дзенькнуло. Тоді хлопчик схопив телефон і притиснув його до вуха.

– Ало, я слухаю! – тихо промовив він.

– Петрику! – почувся зраділий голос Фрутико. – У мене є для вас з Лесею незвичайна пропозиція!

– А що сталося? – враз насторожився Петрик.

– Зовсім нічого! Не хвилюйся, – заспокоїв Фрутико. – Вірніше, не сталося нічого поганого, але я тут знайшов дещо дуже цікаве… Приходьте до мене скоріше!

Петрик озирнувся на зачинені двері і розгублено відповів:

– Ми зараз не можемо, бо у нас день, та й батьки вдома. Якщо ми зникнемо, то вони будуть дуже хвилюватися…

На якусь мить в мобілці запала тиша, а потім з жалем у голосі Фрутико запропонував:

– Тоді приходьте до мене, коли батьки поснуть… Трохи прикро, що ви не маєте змоги зробити це зараз, але не біда: якось вже дотерплю до вашого приходу…

– Фрутико, а що в тебе там такого цікавого? – запитав Петрик.

– Довго розказувати. Вже як прийдете до Зачарованої полонини, то я усе вам роз’ясню. А поки що – до побачення! Я буду чекати вас на галявині…

Голос Фрутико замовк, і на телефоні знову заблимав звичайний зелений вогник.

До самого вечора Петрик мовчав, лише тоді, коли батьки побажали дітям спокійної ночі і пішли до своєї кімнати, попередив сестричку:

– Слухай уважно! Сьогодні вдень я розмовляв з Фрутико…

– А що трапилося?! – занепокоєно підскочила у ліжку Леся. – Невже знову чаклуни Лиходума з’явилися у Зачарованій полонині?

– Ні. Просто Фрутико запропонував нам якусь цікаву пригоду. Тільки я й сам не знаю, яку… Він буде чекати нас на лісовій галявині і все розповість при зустрічі.

Леся із захопленням сплеснула у долоні. Її жваві оченята заблищали від радості.

– Йой, Петрику, якби ти знав, як мені подобається бувати у Зачарованій полонині на планеті Флаверс!

Братик лише посміхнувся, тому що й сам був у захваті від майбутньої подорожі. Проте треба було ще трохи почекати, поки усі в хаті поснуть.

Робити було нічого, тому Леся заходилася перебирати свої дівчачі речі: усякі дзеркальця, пилочки і маленькі ножиці для нігтів, щипчики та косметичні фарби. Вона так захопилася цим, що й не помітила, як Петрик почав нишком її подражнювати, удаючи, наче він фарбується біля невидимого дзеркала.

Почувши тихий смішок, дівчинка сердито обернулася до Петрика, але в нього був такий кумедний вигляд, що вона не витримала і сама розсміялася.

– Слухай, Петрику, – звернулася Леся до братика. – Краще, ніж насміхатися, склав би якого-небудь цікавого віршика, це у тебе виходить краще…

– Навіщо ж його складати, коли він і так вже є?! – посміхнувся Петрик. – Я його давно придумав…

– Ну то розкажи мені!

– Добре, слухай…

Петрик вмостився зручніше, якось хитрувато подивився на Лесю і почав розповідати:

Що сестричка вдень робила?

В туфлях маминих ходила,

Її сукню приміряла,

Оченята фарбувала…

Як на свято чепурилась!

Мабуть, дуже утомилась…

Сіла в ліжко, позіхнула,

Прилягла – і вмить заснула!

Коли віршик скінчився, Леся подивилась на братика, похитала головою і спокійно промовила:

– Дуже гарний віршик – мені й насправді сподобався. Але дещо в ньому невірно…

– Що, наприклад?

– По-перше: де ж я прилягла і вмить заснула? Ти ж зі мною розмовляєш, здається?!

– А по-друге?

– А по-друге: ти нічого не розумієш у жіночих справах!

Леся з переможним виглядом повернулася до дзеркальця і продовжила щось там собі підфарбовувати.

– Лесю, нам вже час збиратися, – нагадав Петрик. – У хаті тихо-тихо, то, мабуть, батьки вже поснули.

– Добре, я зараз.

Леся швиденько закінчила свої справи і зіскочивши з ліжка, почала одягатися. Петрик теж не гаяв марно часу. Як завжди, він узяв свою улюблену помпову рушницю з фарбовими кульками, ліхтарика і, трохи поміркувавши, додав компас і карту Зачарованої полонини, яку сьогодні малював. Рушницю хлопчик повісив на плече, а інші речі поклав до рюкзака.

– Ти що-небудь береш з собою? – запитав він сестричку.

– Аякже!

– Ну то поклади його у рюкзак…

Леся взяла з собою дзеркальце і коробочку з різнокольоровою крейдою. Петрик лише плечима знизав, але нічого на це не сказав.

Коли мандрівники нарешті зібралися до подорожі, хлопчик узяв мобілку, натиснув кнопку виклику і, почувши з телефону голос Фрутико, сказав:

– Ми готові!

Тієї ж миті з’явилася жовто-гаряча іскорка і почала швидко перетворюватися на сяючу кулю. По кімнаті пішли райдужні кола.

Цього разу все вийшло значно бистріше, ніж раніше. За якусь хвилину сяюча куля зросла до необхідних розмірів, і близнюки ступили на зоряний шлях, який стрімко поніс їх до далекої планети Флаверс.

Фрутико вже чекав друзів. Він тримав у руках якусь старовинну карту і з допитливістю вдивлявся у неї. Навколо хлопчика весело стрибав Брундя, намагаючись вхопити будь-якого метелика, що пурхотіли собі понад галявиною.

Трохи осторонь стояли троє золотавих поні з сідельцями, до яких були приторочені дорожні сумки. Поруч з ними висіли фляги з водою.

Побачивши Петрика з Лесею, песик з радісним гавкотінням кинувся до них і почав ластитися.

– Нарешті! – вигукнув Фрутико. – Я вже тут вас чекаю мало не з самого ранку!

– Та що ж сталося? – озвалася Леся.

Фрутико з таємничим виглядом обвів очима друзів і змовницьки повідомив:

– Сьогодні вранці я допомогав діду Хорні прибиратися у бібліотеці і випадково знайшов ось що!

При цьому він розгорнув карту і показав її близнюкам.

Це була дуже стародавня карта Зачарованої полонини. Від довгого часу вона пожовкла і потріскалась по краях. На малюнку були зображені річки й озера, ліси, гаї і пагорби, оточені кільцем гір. У самому далекому куточку полонини була намальована таємнича позначка біля якоїсь споруди.

Уважно розглянувши знахідку, Петрик вийняв з рюкзака свою карту, що він малював вдома, і порівняв їх. Майже все співпадало. А от позначка припадала як раз на те саме місце, де на Петриковій карті була біла пляма невідомої місцевості.

– Дивіться! – збуджено вигукнув він. – Це знаходиться саме там, де усе закрито туманом! Здається, там прихована якась дуже цікава таємниця…

– І я так думаю! – відгукнувся Фрутико. – Тому я й викликав вас , щоб разом поїхати туди і все перевірити…

– А може, там таки знаходиться прихований скарб космічних піратів? – припустила Леся.

– Дізнаємось на місці, – відповів Фрутико. – А зараз сідаймо на поні, щоб не гаяти часу, і відправляємось у подорож.

– Молодець, Фрутико! Ти вже все приготував! – похвалив Петрик, вказуючи на поні.

Леся з сумнівом подивилася на хлопчиків.

– А чому ж з нами не їде дідусь Хорні, чи хто-небудь ще? – спитала вона. – Хіба їм не цікаво?

Несподівано Фрутико якось зніяковів і невпевнено промимрив:

– Ну… як це його… їм не дуже й відомо про мою знахідку… тим більш, що зараз усі зайняті тим, що збирають врожай…

– Стривай, – з підозрою перепитав Петрик. – Виходить, що ти просто поцупив у діда цю карту?!

– Не те, щоб поцупив, – спробував заперечити Фрутико. – Просто узяв… а потім я її обов’язково поверну на місце. Ніхто навіть і не помітить!

– Але ж це не дуже добре! – промовила Леся.

Запала розгублена тиша. Похнюпившись, Фрутико колупав черевиком землю, не знаючи, що й казати. Йому дійсно було трохи соромно за свій вчинок. Проте Фрутико не вмів довго сумувати. Щось собі намисливши, він посміхнувся і з надією звернувся до друзів:

– У мене є така пропозиція: ми поїдемо туди, де, мабуть, щось приховано, а коли повернемося до селища, я все розповім діду Хорні і попрошу пробачення! Ну як, згода?

– Якщо так, то ми згодні, – відповів Петрик. – До того ж ти добряче приготувався до мандрівки, так що жаль було б не поїхати.

З цими словами друзі розстелили на траві карту так, щоб на малюнку співпадав напрямок до Драконової гори від галявини, на якій вони знаходилися. Петрик витяг з рюкзака компас і поклав зверху для орієнтування.

– Як дивно! – вигукнула Леся. – Стрілка компасу вказує точнісінько у той бік, де на карті зроблена позначка.

Вибравши напрямок і зручно вмостившись на золотавих поні, маленькі мандрівники вирушили у подорож.

Леся взяла на руки Брундю, щоб той не втомився, бо бігти було дуже далеко. Але впертий песик почав пручатися, доки не вислизнув з її рук і гепнувся на землю. Проте підскочив і з гордовитим виглядом побіг поруч – мовляв, я сам собі знаю, як мені буде краще!

Петрик з Фрутико їхали попереду. Вони фантазували з приводу того, що можуть знайти у таємничому місці за туманною завісою.

З обох боків стежки стояв густий сосновий ліс.

Навкруги співали птахи і гуділи працьовиті бджоли. Поміж стовбурами з заклопотанним пихканням снували їжаки, збираючи гриби та ягоди, які падали на землю. Нишпорили прудкі смарагдові ящірки. А одного разу дівчинка навіть побачила цілу родину зайців. Вони сиділи під деревом і, тримаючи у передніх лапках шишки, швиденько обгризали їх.

Непомітно густий ліс почав світлішати. На зміну соснам прийшли пухнасті ялинки, а потім величні дуби. Вони знову закрили усе небо своїми могутніми гілками.

– Коли цей ліс скінчиться? – не витримала Леся. – Я вже хочу на сонечко!

– Трохи потерпіти потрібно, – відгукнувся Петрик. – Тебе ж ніхто силою не примушував їхати у цю подорож…

– Воно-то так, – погодилася сестричка. – Але вже терпець ось-ось урветься.

Брундя ствердно підгавкнув, погоджуючись з дівчинкою, бо вже й сам трохи притомився, бо йому було важкувато бігти лісовою стежиною.

– Я не знаю, де закінчується цей ліс, – сказав Фрутико. – Бо ніколи раніше тут не бував. Мешканці селища вже давно у ці краї не навідуються. Колись у Зачарованій полонині народу було значно більше, але з часом дехто з них перебрався до інших країв. Поступово ці місця обезлюдніли і задичавіли… От зараз ми подивимось по карті, що там буде далі…

Петрик з Фрутико одночасно схилилися над картою і разом проголосили:

– Вже скоро поворот, за яким ліс закінчується…

– А далі що?

– Наче степ з пагорбами, між якими проходить шлях до туманного закутку. – відповів Петрик. – А потім буде велике озеро, за яким стоїть самотня гора… Дивно, шлях на карті пролягає крізь цю гору. Як це може бути?

Коли нарешті стежка зробила поворот, мандрівники опинилися на узліссі, від якого починався широкий прямий шлях, з великих кам’яних плит.

Відчувши під копитами рівну поверхню, поні пішли швидше.

Брундя ще трошки пробіг поруч, але потім почав знесилено відставати і жалісно заскавчав.

Леся притримала свого поні, щоб впертий песик зміг її наздогнати. Але Брундя, мабуть, вирішив, що з нього геройства досить – він з розгону стрибнув прямо у Лесині руки і, вмостившися зручніше, полегшено зітхнув.

Шлях вів крізь квітучий степ. Пишна трава неквапно колихалася від легкого вітерця. Великі засмаглі кавуни поважно витинали темні боки, пишаючись своєю соковитою солодістю. Барвисті польові квіти сором’язливо визирали з-за них, намагаючись роздивитися веселих маленьких мандрівників, що їхали шляхом, дихаючи на повні груди запашним повітрям.

– Йой! Які великі кавуни! – здивувалася Леся.

– Я ж вам розповідав про Кавунове поле – оце воно саме і є! – відгукнувся Фрутико. – Якось потім ми з вами сюди навідаємось і покуштуємо…

Поступово загін наближався до широких пагорбів, між якими пролягав шлях. Коли під’їхали до першого з них, то від подиву зупинилися.

– Ого-го! – здивовано вигукнув Фрутико. – Таких полуниць я ще ніколи не бачив!

Усі боки пагорбів були рясно-густо вкриті червоними ягодами стиглої полуниці, та не абиякої, а розміром з добрячий кулак! Як же було не зупинитися і не поласувати?!

Після того, як наїлися досхочу, Петрик позначив на своїй карті пагорби і назвав їх Полуничними. Він вирішив зробити докладну карту Зачарованої полонини.

– Слухайте, друзі, – звернувся Петрик до Фрутико і Лесі (Брундя і собі вуха нашорошив). – Пропоную вже більше ніде не зупинятися, які б ласощі ми не побачили…

– Чому ж так? – не зрозуміла Леся.

– Тому, що в іншому випадку ми сьогодні не дістанемося Туманного закутка! А якщо ти пам’ятаєш, то ми повинні до ранку повернутися додому!

Леся не стала сперечатися.

Далі вже їхали не зупиняючись, лише з захопленням роздивляючись навкруги.

Понад розімлілим під сонечком озером стрімко шугали прудкі вертухи. Пухнасте насіння кульбаби пливло понад водою і, лягаючи на її поверхню, вкривало озеро тоненькою білосніжною ковдрою. Де-не-де з озера вистрибували сріблясті рибки з довгими, наче крильця, золотавими плавниками і летіли понад водою, виблискуючи на сонці.

Після озера шлях зникав у темному отворі величезної печери, що самотньо здіймалася серед степу. Петрик так і вирішив дати їй назву – гора Самотня. А озеро стало Озером літаючих риб.

Біля входу до печери мандрівники трохи затрималися.

– Щось там у печері дуже темно… – нерішуче промовила Леся. – Може якось обминем гору з боку?

– Це займе чимало часу, – заперечив Петрик. – Бачиш, яка гора висока! Ми будемо її до вечора обминати. Ні, поїдемо наскрізь, а я буду світити ліхтариком.

Він витягнув з рюкзака ліхтарик і, увімкнувши його, відважно поїхав уперед.

Всередині печера здавалася навіть ще більшою, ніж зовні. Стеля зникала десь у темряві на такій відстані, що її не міг подолати навіть промінь ліхтарика. Інколи на стінах з’являлись якісь таємничі малюнки і позначки, але все це швидко промайнуло і залишилось позаду.

Попереду виникла пляма світла, яка швидко наближалась.

Нарешті друзі виїхали з темної печери по інший бік гори і, не зупиняючись, помчали далі широким шляхом, який тягнувся до самого Туманного закутка.

Усім дуже кортіло дізнатися, що ж там приховано.

Попереду побачили щось біле. Воно розляглося по степу вбоки, нагадуючи пухнасту перину. Поступово наближаючись, біла стіна підіймалася доверху, і, коли маленькі мандрівники нарешті під’їхали до неї, то виявилося, що ця стіна сягає вище верхівок дерев.

– От ми й прибули! – проголосив Фрутико. – Тепер вже не будемо поспішати, щоб не заблукати у тумані.

– Пропоную їхати тільки шляхом і нікуди не звертати. – додав Петрик. – Мені чомусь здається, що цей шлях сам приведе нас туди, куди потрібно…

Проте, на великий подив, друзі не змогли просунутися далі ані на крок. Виявилося, що туманна стіна їх не пропускає. Вона була м’яка, наче справжній матрац, але проходу крізь неї не було. Петрик з Фрутико, спробували обережно підлізти під неї, стрибали вгору, навіть кидалися на стіну з розгону – Фрутико лише відскочив від неї, наче гумовий м’ячик і гепнувся на траву. Усе було марно…

– Що ж нам робити? – мало не заплакала Леся. – Ми стільки їхали сюди, мріючи знайти щось дуже цікаве, а тепер виходить, що потрібно повертатися, так нічого і не дізнавшись?!

Петрик лише розгублено знизав плечима, а Фрутико почав щось розмірковувати. Його носик трохи зморщився від збудження, а оченята заблищали.

– Здається, я придумав! – раптом оголосив він. – Якщо ця стіна нас не пускає, то потрібно викопати підземний хід!

– Добрячий план, – посміхнувся Петрик. – Тільки не забувай, що у нас нема єкскаватора… Та що там – навіть лопат ми з собою не прихопили!

Фрутико похнюпився. Запала сумна тиша.

Раптом у чагарях, що розрослися пишною купою біля самої туманної стіни, щось зашуруділо, тріснула гілка, і з-під куща випнулася руда мордочка хитрої лисиці. Вона уважно подивилась на дітей і вже зібралась, було, кудись бігти по своїм лисячим ділам, коли несподівано помітила песика.

Брундя наструнчився, із захватом гавкнув і кинувся до лисиці – мовляв, от я тобі зараз задам прочуханки!

Лисиця миттєво зникла у кущах. Слідом за нею порснув і песик, верескливо гавкаючи і аж тремтячи від радості, що можна за кимось побігати.

– Брундю! Брундю, повернися негайно! – покликав його Фрутико.

Але відповіді не було. Гавкотіння песика кудись віддалялось, дедалі стаючи глухим і ледве чутним.

Друзі розгублено перезирнулися, але раптом почули радісний голос Брунді поруч з собою. Швидко озирнувшись на всі боки, вони ніде не побачили песика, але ж його голос був зовсім поруч.

– Мені здається, що Брундя якимось чином потрапив за туманну стіну і кличе нас… – здивовано промовив Фрутико.

– Брундю, ти де? Відгукнися! – покликала песика Леся.

Раптом поблизу мандрівників біла стіна випнулася, наче хтось із середини натиснув на неї.

– Гав! Гав-гав! – пролунав голос песика.

– Дійсно, – зрадів Фрутико. – Це мій Брундя! Але ж як він там опинився?

– А може, у кущах є потаємний хід? – припустив Петрик. – Ану, гайда – перевіримо!

Відпустивши золотавих поні, які почали пригощатися соковитою травицею, Фрутико, Леся і Петрик полізли у кущі.

Гілки намагалися не пустити їх, але бажання дізнатися, як Брундя потрапив по той бік туманної стіни, було сильніше.

Продершись крізь зарості, мандрівники опинилися біля підземного ходу. Не гаючи часу, вони, одне за одним, швидко пролізли по ньому і вибралися на кам’яний шлях з іншого боку стіни.

Брундя з переможним виглядом скакав біля Фрутико – мовляв, от який я розумненький, без мене ви б нізащо не потрапили сюди! Ану, дайте мені за це хоч шматочок чого-небудь смачного…

Виявилося що усередині дуже непогано видно. Понад землею повільно пливли невеликі шматочки туману, наче зовсім маленькі хмаринки. Але вище колін повітря було чисте і дозволяло побачити попереду якусь загадкову будову з високими колонами. Це був великий палац.

– Ого-го! – вражено прошепотів Петрик. – Цікаво мені, хто ж тут мешкає?

– Зараз дізнаємось. – запевнив його Фрутико.

Його оченята заблищали від зацікавлення. Він озирнувся на близнят, махнув їм рукою і побіг уперед, де вже підстрибував невгамовний Брундя.

По краях шляху стояли невисокі дерева з маленькими гладкими листочками, начае облитими воском.

– Йой! Які дивні дерева! – вражено вигукнув Фрутико. – Я їх тільки у старовинних книжках на малюнках бачив!

– А хіба в Зачарованій полонині ніде більше нема таких дерев? – здивувалася Леся.

– Дід Хорні казав, що такі дерева колись були у тій місцевості, де мешкали чарівники, але я думав, що це просто казки…

– То, може, ми потрапили саме туди? – замріяно мовив Петрик. – Було б класно!

Шлях привів маленьких мандрівників до величних сходен, що підіймалися до дверей палацу, які були трохи прочинені, наче хтось забув їх закрити.

Ще раз глянувши у карту, Петрик впевнено промовив::

– Це саме те місце, що позначено на карті! Якщо ми хочемо дізнатися більше, то потрібно йти усередину…

Нікого вговорювати не прийшлось, бо Фрутико з Лесею і так аж пританцьовували від нетерплячки.

Піднявшись сходинами, друзі обережно заглянули у двері.

Всередині було зовсім тихо.

– Агов! А чи є хто вдома? – покликав Петрик.

– Агов… агов… вдома… – відгукнулась луна.

– Здається, нікого нема, – сказала Леся. – Давайте, пошукаємо всередині…

Підлога величезної зали була вимощена білими мармуровими плитами, які вкривав товстий шар пилюги. По стінах висіли старовинні портрети невідомих людей з суворими обличчями. З двох боків зали на другий поверх підіймалися дерев’яні сходини з високими перилами, на яких були намальовані зірки і якісь незнайомі тварини.

У самому центрі залу височіла різьблена кам’яна чаша, у якій тихенько фуркотів фонтанчик.

Леся підійшла до нього і, ставши навшпиньки, спробувала на смак.

– То це ж самий чудовий фонтанчик – у ньому така чиста і прохолода вода і наче газована! – зраділа вона.

Фрутико з Петриком підбігли до чаші і теж із задоволенням напилися.

– Цікаво було б дізнатися, чиї це були володіння? – задумливо промовила Леся.

– Чому ж були? – перепитав Петрик. – Може господар десь поблизу і зараз повернеться…

– Ні, – впевнено хитнула головою дівчинка. – Ви тільки подивіться, який товстий шар пилюги все укриває! Тут вже, мабуть, багато років ніхто не прибирав.

– Куди ж могли подітися ці таємничі господарі? – промовив Фрутико, роздивляючись навкруги. – І ким вони насправді були… може це їхні портрети по стінах розвішані?

Петрик знизав плечима.

– Хто знає… Але мене більше цікавить – що ж тут приховано? Бо на карті позначено саме це місце. А навіщо ставити позначку там, де нічого нема?

– То давайте ретельно пошукаємо, – запропонував Фрутико. – Потрібно подивитися на верхніх поверхах, може, там щось знайдемо, бо тут, крім фонтанчику, більше нічого не видно.

По скрипучим дерев’яним сходинам друзі піднялися на другий поверх.

Тут панувало запустіння. По кутах попід стелею висіло розкішне павутиння, у яке понабивалося сухе листя. У великих, потемнілих від часу дубових шафах і на полицях розташувалися важкі стародавні фоліанти у шкіряних палітурках, прикрашені золотими візерунками, пергаментні згортки, запечатані сургучовими штемпелями, і складені старовинні карти.

Петрик стягнув з полиці одну з книжок, поклав на стіл і розгорнув навмання. Уважно придивившись до строчок, написаних якоюсь невідомою чудною мовою, хлопчик покликав інших:

– Гей, ідіть-но сюди скоріше! – вражено гукнув він. – Тут якась чудасія!

Підбігли Фрутико з Лесею і теж схилилися над книгою, роздивляючись чудернацькі літери, які були наче живі. Вони повільно коливалися, постійно змінюючи свої обриси. Здавалося, що крізь них проступає темне полум’я. Але, помацавши сторінку, допитливий Фрутико не відчув навіть малого тепла – літери були холодні.

– Цікаво, – пробурмотів хлопчик, від збудження чухаючи свого допитливого носа. – Що ж то воно тут написано? Я такої мови не знаю… А ви?

Леся з Петриком тільки похитали головами, бо і вони нічого не могли зрозуміти, хоча вже і навчилися у дитячому садку дещо читати.

Можливо, це якась магічна книга? – припустила Леся. – От якби ми змогли розібрати, що тут написано, то, може, теж стали б чарівниками…

– Або чаклунами! – пошуткував Петрик.

– Ні, не хочу! Краще пошукаємо щось інше…

З цими словами Леся закрила книгу і віднесла її на місце.

Тим часом Фрутико з Петриком почали відкривати інші шафи і шухляди, що стояли уздовж стін. І чого вони там тільки не побачили! Тут була величезна підзорна труба, у яку, мабуть, можна було побачити, що робиться на місяці. Хлопчики спробували, було, витягти її з шухляди, але не змогли навіть поворухнути – така вона була важка.

В шафі знайшли великий плащ з синього бархату, розшитий сріблястими зірками.

Фрутико заходився його приміряти, удаючи з себе могутнього чарівника, але заплутався у довгих складинах, що стелилися по підлозі і гепнувся. Петрик зачепився за нього і теж впав, потягнувши за собою Лесю. Сталася купа-мала. Безтурботно сміючись, діти копирсалися у складинах і спочатку не почули наполегливого гавкотіння Брунді, що доносилося з першого поверху палацу.

– Стривайте! – скрикнула Леся, зупиняючи хлопчиків. – Хіба ви не чуєте, як Брундя лящить?! Швидше побігли до нього!

Звільнившись від важкого балахону, діти побігли униз.

Песик стояв у дальньому куту зали і, шкрябаючи лапкою по плиті, на щось там гавкав. Його хвостик збуджено тремтів.

Фрутико підбіг першим і погладив песика по голівці.

– Заспокойся, Брундю, будь ласка, – промовив він. – Чого це ти гвалт здійняв на весь палац?!

Але песик лише на мить глянув у бік Фрутико і знову почав гавкати і шкрябати лапою підлогу.

– Постривай, Фрутико, – насторожився Петрик. – Щось тут не так… Мені здається, що Брундя щось відчуває під цією плитою. Давайте, спробуємо її підійняти.

Петрик відгріб чоботом убік пил, і всі побачили мідне кільце, яке було втоплене у плиту.

– Дивіться! – зрадів Фрутико. – Це кільце призначене для того, щоб за нього можна було підійняти плиту. А для чого б її підіймати, якщо там нічого нема?

– Він нетерпляче ухопився за кільце і спробував підійняти плиту, яка від його зусилля лише слабко ворухнулася.

Леся з Петриком приєдналися до Фрутико і сумісними зусиллями вони таки відчинили хід до підземелля.

З темного отвору повіяло затхлим повітрям.

Фрутико замовк, очікуючи, що буде далі. Він уважно прислухався і ворушив носиком, принюхуючись до незвичайних пахощів, які долинали до нього з темряви.

– Ну, що будемо робити? – спитала Леся.

– Звісно, що! – бадьоро відгукнувся Петрик. – Сподіваюсь, що саме тут ми знайдемо розгадку позначки на стародавній карті. Уперед!

Віддавши Фрутико ліхтаря, він приготував свою помпову рушницю і ступив на вузькі кам’яні сходини, які зникали у темряві. Фрутико йшов поруч з Петриком, висвітлюючи ліхтариком дорогу. За ними йшла Леся, а вже за нею, плигаючи зі сходини на сходину, чимчикував Брундя.

Чим нижче спускалися відважні мандрівники, тим темніше ставало навкруги. Десь наверху лишилася бліда пляма денного світла, а тут було тихо і вогко.

Дійшовши до кінця сходин, друзі зупинились.

– Довгий коридор сягав у темряву на два боки, і вони ніяк не могли вирішити, в яку сторону йти. Допоміг Брундя. Щось відчувши, він настовбурчив вуха, сторожко вдивляючись праворуч, а потім зробив крок уперед, нетерпляче поглядаючи на Фрутико.

– От вам і рішення, – з полегшенням зітхнула Леся. – Брундя вже вирішив за нас.

– Тільки потрібно бути обережними, тому що в такій темряві недовго і заблукати. – попередив Петрик. – Хто й знає, що там попереду… Може тут цілий підземний лабіринт! Як ми знайдемо дорогу назад?

– Брундя нас виведе! – заспокоїв Фрутик. – Він розумненький. До того ж у нас є ліхтарик…

– Але ж нема карти лабіринту. – заперечив Петрик.

Дивлячись на хлопчиків, Леся загадково посміхнулася і мовчки засунула руку у рюкзак, щось там напомацки розшукуючи. Потім з переможним виглядом вона витягла коробку з кольоровою крейдою і гордовито підняла її вгору.

– Усе дуже просто, – промовила дівчинка. – Ми будемо просуватися уперед до першого повороту. Там ми поставимо крейдою позначку і підемо далі. Потім, повертаючись назад, нам буде легко знайти шлях, дивлячись на ці позначки…

– Дійсно, дуже просто! – зрадів Фрутико. – Ти така розумненька… Як же це я сам не второпав до цього?!

– Яка різниця, хто з нас це придумав?! Ми ж друзі, тому повинні допомагати одне одному. Вірно, Петрику?

– Авжеж!

Як вирішили, так і зробили.

Брундя тупцяв попереду, постійно до чогось принюхуючись, проте тримався на малій відстані від Фрутико, який освітлював стіни підземілля променем ліхтарика.

Петрик з Лесею були просто в захваті од нинішньої пригоди. Вони з допитливістю і водночас з острахом роздивлялися навкруги. Вже декілька разів Леся малювала крейдою на перехрестях лабіринту стріли, які вказували напрямок для повернення.

Якось непомітно коридор скінчився. Попереду була стіна.

– Це якийсь невірний лабіринт. – образився Фрутико. – Ми йшли, йшли… а нічого не знайшли… Це нечесно!

Леся легенько погладила його, щоб заспокоїти. Хоча їй і самій було якось сумно, що пригода закінчилася, а ніякої таємниці не знайшлося – просто порожнє підземелля.

Але Петрик не став горювати. Поки Фрутико з Лесею сумували, він узяв ліхтарик і почав ретельно обшукувати стіни.

Неподалік від того місця, де зупинилися мандрівники, у стіні відшукалося невелике заглиблення. Посвітивши туди, Петрик помітив якийсь важіль.

– Йдіть-но сюди, шукачі скарбів! – покликав Петрик. – Чого це ви похнюпилися? Дивіться, що я знайшов!

Фрутико з Лесею підскочили до нього і теж зазирнули до ніші.

– Дуже цікаво… – задумливо мовив Фрутико. – І чого б тут у лабіринті був такий хитрий важіль? Для чого?..

Він обережно помацав важіль, а потім несподівано ухопив його і потягнув до себе.

– Фрутико! Що ти робиш?! – скрикнула Леся.

Але вже було пізно. Десь у потаємних глибинах підземелля щось гухнуло, глухо загуркотіло. По стінах пробігло малопомітне тремтіння.

Діти злякано притиснулися одне до одного. Навіть Брундя зіщулився і тоскно скавульнув.

Раптом ліворуч у стіні з’явилася розколина. Вона ширшала, розсуваючись вбоки і відкриваючи прохід. Дивна річ – з цього проходу полилося м’яке блакитне сяйво.

Наче зачаровані, друзі мовчки дивилися на це видовище.

Нарешті усе змовкло. Запала тиша.

– Давайте подивимось, що там… – пошепки запропонував Фрутико. – Цікаво ж…

– Тільки одразу домовимось, що нічого не будемо торкатися! – попередила Леся. – Бо хто знає, що може трапитися…

– Добре.

Один за одним діти обережно зайшли усередину загадкового приміщення. Воно було дуже високим, круглим і досить просторим. По стінах йшли чудні написи, дуже схожі на ті, що Петрик відшукав у старовинній книзі на другому поверху. Вище написів були намальовані планети і зірки. А під самою стелею просто у повітрі висіла велика сяюча куля, яка й давала оте саме блакитне світло.

Але не це було найбільш дивовижним.

У самому центрі приміщення під сяючою кулею висів величезний годинник. Сказати, що це просто величезний годинник, було замало. Він сягав майже до самої стелі.

Задерши голови вгору, діти розгублено дивилися на гігантський циферблат. На його стрілках могли б вмоститися, мабуть, з десяток великих птахів. Від циферблату донизу звисав маятник.

– О-о-о… – тільки й зміг вражено прошепотіти Фрутико.

– Не о-о-о, а ого-го! – виправив його Петрик. – Такого годинника, мабуть, і в музеях не знайдеш!

– Мені здається, що ним міг би користуватися лише якийсь велетень! – стиха промовила Леся. – Але я не розумію, чому він стоїть? Годинники повинні показувати час, дзвонити, коли вранці треба прокидатися, або коли потрібно йти у садок… А цей чомусь стоїть.

Фрутико з Петриком підійшли до маятника ближче, тримаючи руки за спиною, наче вони їм не довіряли, і почали уважно роздивлятися великий бронзовий диск, що був на кінці маятника.

– Мені чомусь дуже кортить сісти верхи на цей диск, наче на гойдалку, і качатися на ньому, – зізнався Петрик. – У нас в садку такої чудової гойдалки нема.

– То в чому ж річ?! – зрадів Фрутико. – Зараз і спробуємо, тим більше, що й мені кортить так само!

Він вже націлився, було, осідлати бронзовий диск, коли раптом занепокоєно загарчав Брундя, а від дверей долинуло якесь шкрябання і підвивання.

Рвучко обернувшись на звук, друзі побачили в отворі дверей незвичайну істоту. Вона була кошлата з голови до п’ят. Очі невідомої істоти зловісно виблискували, а розведені вбоки руки закінчувалися кривими пазурами.

– Йой! Що це?! – злякано скрикнула Леся.

Вона сховалася за Петрика, який зняв з плеча помпову рушницю і націлив її на страховисько.

– Киш! Киш звідси! – замахав руками Фрутико, намагаючись відігнати кошлату істоту.

Але вона загарчала і ступила крок уперед.

Тоді Петрик вистрелив з рушниці. Фарбова кулька вцілила істоті прямо в пику, забризкуючи їй фарбою очі.

Продираючи долонями очі, кошлате створіння кинулося до дітей, але нічого не бачачи, вдарилося лобом у маятник і гепнулось на підлогу.

– Скоріше тікаймо! – скрикнув Фрутико, кидаючись до дверей.

Перестрибнувши через розлючену істоту, діти вискочили з кімнати і дали такого драла по лабіринту, що й не помітили, як опинилися у якомусь невідомому місці.

Перед ними була стіна, а позаду відчувалося роздратоване сопіння невідомої істоти, що вже наздоганяла малят.

– Який жах! – вигукнула Леся. – Воно, мабуть, нас з’їсть?!

Петрик зробив крок назустріч переслідувачу, закриваючи собою сестричку, і рішуче вистромив уперед рушницю.

Брундя біля його ніг голосно гавкотів, але що міг зробити маленький песик супроти тої кошлатої істоти?!

Тим часом Фрутико обмацував стіни, сподіваючись знайти ще який-небудь важіль, який відчинив би потаємні двері, щоб за ними можна було сховатися.

Ось вже неподалік блимнули очі страховиська. Воно зловтішно потерло долоні і простягнуло їх до Петрика.

І тут Фрутико знайшов таки важіль. Не довго думаючи, він з усієї сили натиснув на нього.

Щось клацнуло, гримнуло, і несподівано страхітлива істота кудись поділась.

– Розгублено перезирнувшись, друзі знову подивились уздовж коридору, освітлюючи його променем ліхтарика.

– Куди ж поділося це страховисько? – здивувався Петрик. – Я ж його тільки що бачив!

Він посвітив на підлогу і побачив якесь провалля.

– Звідки це узялося? – здивувалась Леся. – Ми ж щойно бігли тут, але нічого такого не було, бо інакше ми попадали б униз.

– А це я тут один важілець знайшов, – задоволено мовив Фрутико. – І натиснув на нього. Мабуть, після цього і відкрився підземний колодязь. Здається мені, що наш переслідувач вже десь там на дні…

Боязко підійшовши до провалини, друзі обережно зазирнули униз.

Там, на самому дні кам’яного колодязя сиділо кошлате страхіття і кліпало на них розгубленими очима.

– Так тобі й треба! – вигукнув Фрутико. – Щоб не кидався на нас, наче якесь дике страхіття!

– А яке ж воно може бути тут у підземеллі? – здивувалася Леся. – Звичайно – дике!

Раптом з колодязя долинув скрипучий голос невідомої істоти:

– Самі ви дикуни!

– Оце так да! – мало не гепнувся з несподіванки Петрик. – Воно, здається, вміє розмовляти…

– Може, воно дресироване? – припустив Фрутико.

– Сам ти, каплавухий, дресирований! – знову донеслося знизу.

– Ти диви, який грубіян… – Петрик задумливо почухав потилицю. – Але що ж нам з ним робити?

– Як що?! – обурено вигукнув Фрутико. – Це страховище на нас напало, мало не з’їло – нехай сидить тепер у цьому кам’яному колодязі, щоб не кидалося на людей!

Леся з сумнівом похитала головою.

– Ні, не можна залишати цю істоту у колодязі… Вона ж розумна…

– Була б розумна, не кидалася б на нас! – зауважив Петрик.

Кошлатий незнайомець у колодязі щось невиразно пробурмотів собі під ніс, але вголос нічого не сказав.

– Чуєте, воно ще й щось собі бурмоче? – обурився Фрутико.

Він схилився над краєм провалля і вигукнув:

– Агов, волохатий! Ти чому на нас кидався?

– Бо ви залізли туди, куди не потрібно…

– Це не тобі вирішувати, – посміхнувся Фрутико. – Може, ми у господаря спитали дозволу?!

– Брешеш!

– Звідки ти знаєш?

– Знаю, тому що я і є володар палацу!

Від цієї заяви Фрутико аж гепнувся на підлогу, розгублено кліпаючи очами.

Навіть Брундя замовк, наче зрозумівши, що його верескливе гавкотіння лише заважає друзям. Він сів поруч з Фрутико і почав старанно вичухувати собі щось за вухом – мовляв, це вже не мої справи, вирішуйте, як хочете.

Петрик з Лесею присіли біля Фрутико і почали радитись. Леся наполягала на тому, щоб визволити володаря палацу із провалля. Нарешті Фрутико і Петрик погодилися з нею.

– А як ми його витягнемо з колодязя? Мотузка ж залишилася разом з поні по той бік туманної стіни?! – згадав Фрутико.

– Може, ми спробуємо повернути важіль на місце і тоді днище колодязя підніметься вгору? – запропонував Петрик.

Він зазирнув у провалля і звернувся до кошлатого незнайомця:

– Агов, шановний, не знаємо, як вас звати! Якщо ми піднімемо вас наверх, пообіцяйте, що не будете на нас кидатися…

Спочатку знизу долинуло вперте сопіння, але трохи згодом заспокоївшись, невідомий відповів:

– Домовилися…

Тоді Фрутико спробував натиснути на важіль, але той не піддавався. Йому на допомогу прийшли Леся з Петриком. Усі разом вони повернули таки важіль на місце.

Знову щось під землею загуркотіло, і днище колодязя почало повільно підійматися вгору.

Кошлата істота з-під лоба дивилась на дітей, але вже не погрожувала їм. Несподівано вона посміхнулася і промовила:

– А що, налякалися?

– Ще б пак! – відгукнувся Фрутико. – А навіщо ви нас лякали?

– Тому що ви якимось чином пролізли крізь туманну стіну до моїх володінь та ще й збиралися гойдатися на маятнику годинника часу!

– Скажіть, будь ласка, – попросила Леся. – Як вас звуть?

– Я – Володар часу! – гордовито відповів кошлатий. – Годинник часу, що ви бачили, може зупиняти час у моїх володіннях, закриваючи їх туманною завісою, крізь яку ніхто не може прослизнути…

Він розгублено глипнув очима на дітей.

– А як ви тут опинилися? Невже моя стіна вже не діє?!

– Заспокойтеся, – відгукнувся Петрик. – Ми просто пролізли під стіною підземним ходом.

– Ось воно що! – Володар часу ляснув себе долонею по лобі. – Як же це я не змикитив?!

– А вам не тоскно тут жити одному, без друзів? – знову спитала Леся.

Володар часу гордовито задер бороду, але за якусь хвилинку сумно зітхнув і зізнався:

– Це дійсно так… Раніше я про це не міркував, але зараз, дивлячись на вас, розумію, що без друзів жити сумно… Але де ж їх взяти, отих друзів?

– А ви увімкніть свого годинника, тоді зникне туманна стіна, і до вас почнуть приходити у гостину інші мешканці Зачарованої полонини. – запропонував Фрутико.

– І ми теж! – вигукнули разом Леся з Петриком.

– Ну, раз таке діло, то зараз це і зробимо! – з посмішкою вирішив Володар часу. – А ви мені допоможете…

– Як?

– Ви ж хотіли погойдатися на маятнику, то розгойдайте його – годинник почне працювати, і стіна зникне!

Так і зробили. Повернувшись у кімнату, де знаходився годинник часу, друзі розгойдали маятник і покаталися на ньому досхочу.

Брундя радісно гавкав і стрибав довкола них, але сам гойдатися не погодився.

Коли всі вийшли з підземелля, то побачили, що туман зник, а все навкруги осяяне теплим сонечком. Поприлітали пташки і почали співати радісні пісні.

Леся витягла з рюкзака ножиці і заходилася стригти Володаря часу, який так заріс волоссям, що його і справді можна було прийняти за якусь дику істоту. Коли Леся скінчила, то всі побачили веселого трохи повненького дідка.

Дівчинка подарувала йому своє дзеркальце, щоб Володар частіше у нього дивився і більше не заростав волоссям.

Брундя з недовірою дивився на якогось незнайомого діда, не впізнаючи у ньому того кошлатого, що гнався за друзями підземним лабіринтом. Лише ретельно обнюхавши його, песик радісно гавкнув і заспокоївся.

– Дякую вам, мої маленькі друзі! – проголосив Володар часу. – За те, що ви допомогли мені знову повернутися до сонця і відчинити мої володіння для усіх мешканців Зачарованої полонини, я хочу вам дещо подарувати…

Він хитрувато посміхнувся і кудись швидко побіг.

– А добре таки, що ми витягли Володаря часу з того колодязя! – промовив Фрутико. – Він зовсім не злий, а навіть трохи кумедний.

Прогупотіли сходинами черевики, і трохи захеканий Володар часу зупинився біля дітей. У руках він тримав маленьку дудочку, мандарин і чудове овальне дзеркальце.

Володар віддав мандарин Петрику і сказав:

– Коли повернетеся додому і з’їсте цей мандарин, то візьміть з нього кісточку і посадіть у горщик з землею. Тоді у вас виросте маленьке мандаринове деревце, яке буде приносити вам стільки мандаринів, скільки вам забажається!

Потім Володар часу простягнув чудове дзеркальце Лесі:

– Замість того дзеркальця, що ти подарувала мені, я повертаю тобі інше. Це не звичайне дзеркальце. Якщо ти скучиш за своїми друзями у Зачарованій полонині, то подивись в нього і побачиш, де вони і що роблять.

Дудочку він віддав Фрутико.

– Навіщо ж мені дудочка, якщо я навіть грати не вмію? – здивувався хлопчик.

– По-перше: це не проста дудочка, а чарівна. Якщо ти подуєш в неї з одного боку, то відразу опинишся у мене, а якщо з другого – то повернешся додому. Зрозумів?

– А по-друге що? – нетерпляче нагадав Фрутико.

– А по-друге: тобі вчитися потрібно, а не скарби розшукувати! От і будеш тепер вчитися грати на дудочці.

Фрутико хотів, було, щось заперечити, але трохи поміркувавши, погодився з цим.

Прийшов час Петрику з Лесею повертатися додому. Але цього разу їм не прийшлося повертатися до чарівної галявини. Вони пообіцяли невдовзі знову прийти до своїх друзів у Зачаровану полонину і розпрощалися з Фрутико і Володарем часу прямо у палаці. Не забули і Брундю приласкати.

Нарешті Володар часу вдягнув на голову зоряний ковпак, промовив якесь чарівне заклинання і змахнув руками.

Зоряний вихор майнув перед очима Петрика і Лесі, і вони опинилися вдома.

Батьки відпочивали і нічогісінько не знали про те, з якої далекої мандрівки повернулися їхні діти.

Швиденько роздягнувшись, Петрик і Леся стрибнули у свої ліжка, загорнулися ковдрами і приготувалися засинати. Проте Леся не втерпіла і витягла з-під подушки чарівне дзеркальце, подароване Володарем часу.

– Щось мені так хочеться подивитись, що зараз робиться у Зачарованій полонині на планеті Флаверс! – сказала вона.

– Ну то глянь, де зараз Фрутико з Брундею. – запропонував Петрик.

Леся подивилася у дзеркальце. Його поверхня трохи затуманилася, потім прояснилася, і дівчинка побачила Фрутико, який стояв в оточені мешканців селища і щось з захватом розповідав. Поруч з ним, як завжди, безтурботно скакав Брундя, намагаючись щось там упіймати в траві.

– Фрутико з Брундею вже теж дома, – заспокоїлась Леся, ховаючи дзеркальце під подушку.

– Тоді будемо засинати. – вирішив Петрик, заплющуючи очі.

– Як так?! А віршика мені розказати?

Хоч як вже хотілося Петрику спати, але ж він не хотів ображати сестричку, тому пригадав маленький віршик про сон:

– Тук-тук…

– Хто там?

– Це я – сон,

Прийшов брати тебе у полон!

– У який?

– В казковий:

Іграшковий і цукерковий!

– Заходь,

Здаюся,

Бо цукерок я не боюся…

Повернувшись на бік, Леся лагідно посміхнулася і… заснула. А Петрик ще довго лежав горілиць, мріючи про те, які ще пригоди очікують близнят на планеті Флаверс попереду.

Але нарешті заснув і він, сподіваючись, що дуже скоро їм з Лесею доведеться знову поспішати на допомогу мешканцям Зачарованої полонини.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: