Казка про поросятко
Казки Геннадія Циферова
Може, це смішно, а може, просто сумно, та мені хочеться розповісти вам цю казку.
Жило собі на світі маленьке поросятко. Усі його ображали, і воно не знало, де йому захисту шукати. І так поросятку допекло, що його ображають, що воно вирішило піти світ за очі. Узяло поросятко торбинку і сопілочку та й пішло.
Іде собі лісом на сопілочці грає. Та хіба ж зайдеш далеко на чотирьох ратичках? Цілий день ішло поросятко – і навіть з лісу не вийшло. Сіло на пеньочок і сумно – сумно заграло. «Що ж я дурненьке таке. І куди йду? – і тільки воно це промовило, як почуло: «Ква – ква!» Жабеня!
Стрибнуло жабеня на пеньок і каже:
– А й справді, дурненьке ти поросятко! І нащо йти? Краще пливти на якомусь човні.
Подумало поросятко і сказало:
– Мабуть, твоя правда!
Прийшло воно до річки й почало шукати човна. Шукало – шукало, ніде човна не видно. І раптом бачить – корито. У ньому якась бабуся білизну прала та й покинула. Плюхнулося порося в корито, задуділо в сопілочку та й попливло. Спочатку по струмку, потім річкою, а далі у море випливло.
Пливе воно морем, а риби дивуються, регочуть:
– Що це таке? Гуде як пароплав, але чому ж у нього вуха стирчать?
І тут усі риби й кити почали йому допомагати. Хто носом, а хто хвостом. Усі вперед штовхали. Так і пливло поросятко.
І раптом – чудесний зелений острів. Пристав пароплав до острова. А всі звірі вийшли його зустрічати.
– Ти хто такий? – спитав його смугастий звір і вклонився.
– А хіба ви не знаєте мене?!
– Ні, – каже смугастий звір. – Уперше бачимо.
І маленьке порося схитрувало:
– Я – найголовніший у своїй країні. Звати мене ПОРОСЯТКО.
– А тут я найголовніший, – відповідає смугастий тигр. – Що ж нам робити, якщо ми обоє найголовніші?
– А нічого, – усміхнулося порося, – я ж гість, то ти й так будеш найголовнішим, а я – твоїм помічником.
Тигр згодився, і з тих пір уперше в житті поросятко зажило спокійно. Усі його слухались та поважали.
А якщо хтось не слухався, то варто було поросятку дістати сопілочку, як ворог тут же втікав.
Так-так! Бо такого рохкання боялися всі. Навіть тигр здригався, коли поросятко на сопілці грало.
Може, поросятко ще й пожило б якийсь час там, та засумувало за рідною домівкою. Узяло воно лист від тигра, сіло в корито та й попливло.
Знову кричали риби: “Розумний пароплав!” І знову дельфіни і кити допомагали йому пливти.
А ось і струмок, старенький місток, галявинка.
– Невже я вдома?! – вигукнуло поросятко.
– Так-так, – відповіло йому козеня. – Де це ти так довго було? Ой, як же хотілося мені полоскотати тебе ріжками!
– На жаль, – усміхнулося хитре порося, – тепер цього робити не можна. Хіба ти не знаєш, хто я? Читай!
І поросятко дало козеняті листа, а те прочитало: “Моєму головному помічникові дарую свою намальовану лапу”.
Козеня, звичайно злякалося. А за ним злякалися й інші: ягня, теля, білочка. І ніхто більше не ображав поросятко . Кожне думало: « А що скаже тигр?»
Джерело:
“Казка про поросятко”
Геннадій Циферов
Видавництво: “Махаон – Україна”
м. Київ, 2002 р.
Каз супер