ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Арніка

Зірка Мензатюк

У горах Карпатах на полонині Цалул росла маленька арніка. Навколо стояла тисяча різних трав і тисяча квітів, вони лепе­тали під вітром і слухали казки про Чугайстра. А маленька арні­ка цілі дні дивилася на сонце.

— Яке воно миле й усміхнене! — говорила рослинка.— Я б хотіла бути схожою бодай на найтонший його промінець!

— Що ти кажеш! — шелеснув кмин.— Хіба можна квітці рів­нятися до сонця? Цвіти, як я: скромно, зате суцвіть багато!

— Або як я: пахну, наче мед! — хвалився медівник.

— Ні, краще, як я! — порадила польова гвоздика і показала рожеву квітку-зірочку.

Сонце слухало їх з висоти і голубило кожну зеленинку.

Але одного разу воно сховалося за хмари. Арніка затужила.

— Чому ти не прояснюєшся? — питала вона в нахмареного неба.— Чому ти не смієшся? — кликала сонце.

— Бо мені сумно,— мовило сонце з-за сивої пелени.— Ген у долині, у смерековій хатчині, сидить мала дівчинка, мов леліточка, і прегірко плаче. А я не можу її розрадити!

Глянула арніка (а з полонини видно весь світ)—справді, сидить дівчинка, мов леліточка, витирає сльози.

— Скажи мені, сонце, чого вона плаче?

— Бо в неї мама захворіла і не видужає, поки не нап’ється живої води! — відповіло сонце і прикрилось ще темнішими хмарами.

Сумує арніка, хилить листочки додолу. А далі й каже:

— Піду я шукати живу воду. Інакше біді не зарадиш.

— Що ти, арніко! — зашуміла зелена полонина.

— Куди ти, арніко? Одна-одненька, та ще й боса? — заше­лестіли трави.

— Зачекай трішки! — гукає нечуй-вітер.— Я витчу шовкові парашути, на них полечу білим світом, ту воду пошукаю!

— Зажди до осені! — і реп’ях озвався.— Восени трапляється помандрувати на собачому хвості. Як не є, а все не пішки.

Та арніка лиш голівкою похитала:

— Ні, не чекатиму.

Вийшла на широке роздоріжжя — котрим шляхом податися?

— Повій, вітре, по Карпатах,— просить вона.— Політай, подивись, може, побачиш, де джерело з живою водою?

Повіяв вітер, облітав гори та й розказує:

— Вуйко Петро нові ворота ставить, дівці Аничці на весілля струцні (1) печуть. Більше я нічого не побачив!

— Може, ти, лісовий шуме, про живу воду почуєш? — знов питає арніка.

Прокотився лісовий шум верховинами і до арніки вернувся:

— Попід буками суниці достигли, у лісі білі гриби кинулися, а в гнізді у горлиці вилупились пташенята. Більше я нічого не вивідав!

Оглянулася арніка: в кого ще про живу воду спитати? Ніде нікого, тільки серед неба мала цяточка, мов мачинка.

— Чи то ти, славний орле беркуте? — питає арніка.

— Я,— проклекотів з неба беркут.— Я один знаю про те, що ти шукаєш, бо далеко літаю, а ще далі бачу.

Спустився донизу, сів на сивому камені.

— За верхами, за лісами, аж там, де баба дріт пряде, стоїть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впирає­ться, блискавками підперізується. З її верха й витікає живе дже­рело! Тільки як ти туди дістанешся, дитинко-зеленинко?

Уклонилась арніка славному орлові беркутові:

— Мушу дістатися.

Де трава висока — вітер стежку прогорне. Де потічок біжить — верба гілки, наче кладку, простеле.

— Чи сюди до найстаршої гори на ймення Говерла? — гукає арніка.

— Сюди, сюди! — кивають трави.— Через бір, але в бору стережися: там блуд сидить, мандрівників збиває з дороги!

— Дякую, буду стерегтися.

А блуд уже здалеку арніку примітив. Позаплутував стежки, позамикав дороги, сам зачаївся за корчем та й чекає.

Зайшла арніка в бір. Ялинове гілля нависло над головою, під ним присмерк, вогкість, застояне павутиння… Глядь — а стежки під ногами нема! Метнулась арніка вправо, кинулась уліво,— блудові ж цього й треба. Підкрався ззаду і тихцем до неї приче­пився. Враз арніці закрутилося в голові і так усе переплуталося, що ніяк не впізнає, ні куди їй іти, ні звідки прийшла. Зовсім за­блудила! І нема в кого дороги спитати. Глухі ялини мурмочуть щось своє, а долі, на глиці, лиш зеленаві поганки позбирались на відьомську раду.

— Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння,— кличуть арніку.— Тут забудеш мандри, задрімаєш,— повік не про­кинешся…

— Я не хочу спати! — затріпотіла арніка листям.

— Ходи, ходи! — хихочуть поганки.— В наш бір ні півні не доспівують, ані пси не догавкують. Вже тобі звідси нема дороги!

Тут арніка не на жарт злякалася: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом, мов зі сну, зринув у пам’яті шепіт: «…білі гриби кинулися…» Це ж лісовий шум розказував, що тепер гриб­на пора! Значить, десь має бути і гриб-боровик.

Стала арніка серед ялиць і проказала чарівну примовку, якою діти викликають доброго господаря бору:

— Грибе, грибе, покажися: чи ти в горі, чи в долині, чи на буковині?

— Ось де я! — обізвався боровик.

Виліз з-під глиці, обтрусив бриля від голок.

— Чого тобі?

— Добродію боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от — заблукала…

— Знаю, чиї це витівки! — каже боровик.— Ану повернись!

Не встигла арніка повернутись, як блуд скік з плечей! І схо­вався за ялицю. Арніка відразу й упізнала місцину:

— Оце я звідти надійшла… А туди, під гору, простувала!

— Правильно, туди на Говерлу,— говорить боровик.— На ось білу нитку з моєї грибниці, щоб блуд удруге не заморочив. Тільки гляди не обірви!

Йде арніка та й іде. Дивиться — а попереду круті скелі, дике каміння.

— Чи туди до Говерли?

— Туди,— відповідають хмари, що спочивали між верхами.— Але там сидить дід з торбою, той, що неслухняних дітей заби­рає. Тебе, малу, побачить — теж забере.

— Ой, лихо,— сполошилась арніка.— Але піду: буду від  діда між камінням ховатися.

Пішла. Дороги нема — одна крутизна, ще й каміння босі ноги коле. Раптом хтось сердитий — хап арніку! То дід повертався з села з порожньою торбою, бо там неслухів не знайшлося. Схопив арніку, в торбу вкинув, тугим вузлом зав’язує та ще й примовляє:

— А не ходи одна лісами! А не лазь дикими скелями!

— Пустіть мене, діду! — благає арніка.— Люди добрі, поря­туйте! — Але дід тільки сміється.

— Не лементуй, даремно криком не виголоднюйся,— кепкує він. — Однак ніхто тебе не врятує.

А недалеко йшла Аничка з дружками в сусіднє село, просити людей на весілля. Почула крик.

— Пустіть, діду, арніку. Я за те в вашу торбу струцень покладу.

Струцень пахучий, рум’яний, з доброї пшениці. Дід такого давно не куштував.

— Та… Те… Туди малим не можна! — насупився старий.

— Ой дідуню! Арніка стільки світу пройшла, хай мандрує далі. Нате струцень, буде на обід.

Пустив дід арніку. Вона подякувала дружкам та Аничці, пішла далі.

А далі — що це хурчить на всі гори? То баба дріт пряде, залізне веретено крутить, а воно гуркоче, аж гуцули на Говерлу не зважаться підніматися: кажуть, гроза буде.

— Звідки ти, дитинко? — питає баба в арніки.

— Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила.

— То розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, нікуди не ходжу, нічого не бачу.

Сіла арніка, розповіла про Аничку з дружками, про достиглі суниці, про горличчиних пташенят, а найбільше — про сонечко за хмарами і заплакану дівчинку.

— Таке лихо вчинилося! — заклопоталася баба.— Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами!

Взяла баба арніку за руку, привела до живого джерела.

— У віщо тобі, дитинко, води зачерпнути?

А в арніки ні горнятка, ні відеречка!

— Я її сама нап’юся…

Напилася, бабі подякувала — і гайда назад через дикі скелі, де дід сидить, струцнем частується, через бір похмурий (там боровик — щирий провідник, а виріс — голова як добрий полу­мисок!), через річки-потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:

— Дівчинко-леліточко, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.

Дівчинка взяла, зварила на ній чаю, дала мамі напитися — мама й одужала. В ту ж мить усе навкруг засміялося, заряхтіло, засяяло! То сонце прогорнуло хмари і сипнуло золотим про­мінням.

Зраділи верхи і доли, зраділо зіллячко на полонині Цапул:

— Наша арніка живу воду принесла!

Тільки арніка глянула на себе і засмутилася: листя по да­леких шляхах обшерхло, обтріпалося, ніжки позбивані… А вже пора цвісти.

— Не журись, арніко! — мовить сонце.— Розгорни пелюстки!

Арніка послухаалась, розтулила пуп’янок — аз нього квітка,

мов сонечко, так і сяє!

— Це тобі нагорода, що мій смуток розігнала! — всміхну­лось сонце і поцілувало арніку.

Звідтоді цвіте арніка сонячним цвітом.

А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!

(1)  Струдні — весільне печиво у гуцулів.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 15

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Арніка”
Зірка Мензатюк
Видавництво: “ Веселка”
1992 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: