ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Зиморович

Легенди Львова

ОПОВІДІ ПРО СЛАВНОГО ЛЬВІВСЬКОГО ПОЕТА ВАРФОЛОМІЯ ЗИМОРОВИЧА
Варфоломій Зиморович прийшов на світ 20 серпня 1557 року в затишному будинку на Глинянській вулиці в родині каменяра. Все життя жив у Львові, де написав історію міста, а також багато віршів. За свій розум і дотепність кілька разів вибирався на посаду війта. Прожив довге і сповнене пригод життя, помер в 1677 році.

Коли Зиморович став бургомістром, йому довелося розбирати чимало судових справ, а що чинив це дуже спритно, львів’яни переповідали їх і тішилися, що дав їм Бог такого мудрого і справедливого бургомістра.

 

ІСТОРІЯ З ОЛІЄЮ
На Ринку мешкав один багатий купець у двоповерховій камениці, а під ним у підвалі – бідний швець. Купець багато разів намагався виторгувати у бідняка його підвал, але той не бажав і слухати.
Тоді купець вирішив схитрувати.

Домовився з шевцем, що поставить у нього десять бочок олії на зберігання, а за те йому заплатить. На таку пропозицію швець погодився. Але хитрість полягала в тому, що тільки п’ять бочок були повні, а п’ять –
напівпорожні. І от за якийсь час купець іде до своїх бочок і з жахом буцім-то виявляє, що його обкрадено.

– Де моя олія? Це грабунок!

Бідолаха швець не міг отямитися від несподіванки. Усе життя прожив чесно і винен був хіба одному Господу свою душу.

Та що робити! Мусили стати перед судом у Ратуші. Лавники ознайомились зі справою і розвели руками. Виходить, що швець і справді обікрав купця, який вимагав тепер, щоб йому віддали підвал.
Одному панові війту та справа видалася нечистою.

Він поміркував і звелів вилити олію з повної і неповної бочок та подивитися, де буде більше осаду. Якщо бочки були поставлені до підвалу повними і швець крав олію, то в неповній бочці буде осаду стільки ж, як і в повній.

Та виявилося, що в повній осаду було удвічі більше. І тепер усім стало ясно, що ті п’ять бочок були відразу наполовину заповнені. Мусив купець з ганьбою покинути Ратушу та ще й заплатити велику куну
(себто штраф) як магістрату, так і шевцеві.

ҐВАЛТ
Одна вдовичка, вирішивши поживитися надурняк, подала до суду на одного перекупника, нібито він її зґвалтував. Зиморович викликав обох і питає в чоловіка:

– Чи правда це, що ти вчинив?

– Йой, та що вона каже! Я й пальцем її не рухав.

– А я таки думаю, що рухав, – сказав Зиморович. – І ось моя порада: негайно виплати цій жінці п’ятдесят талярів.

То була значна сума, але перекупник не сперечався, бо знав, що за ґвалт міг потрапити до в’язниці. Тому відразу й заплатив. А хитрій вдовичці тільки того й треба, взяла гроші й гайнула.

Коли вона пішла, Зиморович сказав:

– А знаєш, певно я помилився. Біжи за нею та відбери свої гроші назад.

– А мені за те нічого не буде?

– Не буде, слово війта. Не відпускай її, доки не забереш гроші, і вертай сюди.

Перекупник наздогнав жінку і почав у неї вимагати гроші, але та й слухати не хоче. Він схопив її за руку і не дає проходу. Тоді вдовичка розлютилася не на жарт і сама схопила того чоловіка за руку та потягла назад до Ратуші.

– Ваша милість! – репетувала вона. – Ви погляньте на цього розбишаку! Посеред вулиці напастує мене і хоче відібрати гроші назад.

– Ну і як, чи вдалося йому відібрати гроші? – спитав Зиморович.

– Де там! Гроші при мені. Я ще можу себе захистити від таких піциків!

– О, видите? То ви баба-грім!

– Аякже! – тішилась вдовичка, нагородивши зляканого перекупника штурханом.

– Шкода тільки, що ви не зуміли себе захистити, коли він вас ґвалтував.

Ці слова, наче громом, вразили жінку і вона збагнула, що попалася на брехні.

– Коли він не зміг навіть грошей забрати, а натомість ви його сюди за руку приволокли, то як же міг він таку дебелу молодицю зґвалтувати? Ви є брехуха і за брехню дістанете десять канчуків.

ЗАГУБЛЕНІ ДУКАТИ
Цікава історія трапилася з одним грецьким купцем, що привіз до Львова вино.

На торзі, що відбувався на Ринку, він загубив мішечок золотих дукатів. Йому порадили найняти галайкала, який буде ходити туди й сюди й кричати, що хто знайде гаман з грішми, то дістане винагороду: десять дукатів.

За якийсь час один хлопчина і справді знайшов під возом гаман. Розв’язав його, порахував гроші і виявилось їх рівно сто. Десять узяв собі, а решту заніс грекові. Але той, діставши свій гаман, відразу пошкодував, що обіцяв таку значну винагороду і почав обзивати хлопця злодюгою, бо в мішечку, мовляв, було сто п’ятдесят дукатів, а не сто.

Довелося їм стати перед очі війта. Той вислухав їх, поклав на столі Біблію і сказав:

– Чи клянетесь ви говорити правду?

– Так, клянемось, – в один голос проказали вони.

– Тоді кладіть руку на Святе письмо і відповідайте. Скільки грошей було в гамані?

– Рівно сто, – сказав хлопець.

– Рівно сто п’ятдесяти, – сказав грек.

– Ну, що ж, ви поклялись на Біблії і я не маю жодних підстав не вірити вам. Ви обоє сказали правду. Дайте мені цей гаман, добродію.

Купець подав гаман, і Зиморович вручив його хлопцеві.

– Візьми ці гроші і якщо до вечора ніхто по них не зголоситься, вони твої. А вам, шановний купче, раджу знову найняти галайкала, бо цей гаман вочевидь не ваш. У ньому нема тої суми, яку ви загубили.

Отелешений грек не знав, що далі чинити і впав на коліна перед бургомістром та почав просити гроші назад. Він признався, що збрехав і мало не рвав на собі волосся.

– Слухайте, добродію, – зупинив його бідкання Зиморович, – ви за свою брехню втратили тільки сто дукатів. А за ламання клятви дістанете п’ятдесят нагаїв на площі. Вибирайте, що ліпше.

І купець, похнюпившись, мусив вертати з нічим.

МАСНІ ГРОШІ
В різника, що продавав на ринку м’ясо, злодій вкрав гаман з грошима Різник помітив що його обікрали в останній момент, і ледве встиг піймати злодія за руку. Але той зчинив лемент, що сталася помилка, ніякий він не злодій і нічого не крав.

На галас прийшла сторожа і повела обох до Ратуші

Бургомістр Зиморович, вислухавши обох, звелів обшукати злодія. У нього справді був гаман з грішми, але він божився, що це його власні гроші.

Зиморович звелів принести окропу, розв’язав гаман і всипав гроші у воду. На поверхні відразу з’явився тлущ. Тепер усі побачили, що то справді гроші різника. Той цілий день торгував м’ясом і, ясна річ, монети були засмальцьовані.

Гроші повернули, а злодія відправили до в’язниці.

НЕ ТІ ЖИДИ
Раз на рік вирішив собі циган ходити до церкви. Прийшов, став збоку і слухає, що священик буде казати. А священик якраз оповідав, як жиди били пана нашого Ісуса.

– Ну, кляті жиди, – думав собі циган, – чого вони нашого Ісуса били? Що він їм, бідачка, зробив?

Та й пішов з церкви, зітхаючи.

Минув рік, і знову циган у церкві. Що за диво! Знову панотець оповідає, як жиди били Ісуса.

– А то бестії! Другий рік б’ють нашого Ісуса, і ніхто ані пальцем не кивне! – злився циган.

Коли ж він і третього року завітав на службу Божу і почув те саме, його охопила така лють, що вибіг він із церкви та чимдуж помчав у жидівську дільницю. По дорозі, виламав десь здорового кілка та й заходився жидів по вулиці ганяти. Лупить їх, як Сидорових кіз, а ті кричать, вейкають, ховаються по хатах. Врешті де не взялася міська сторожа і, скрутивши цигана, поволокла його до Ратуш, на суд просто перед найсвітліші очі пана Зиморовича.

Побиті жиди теж прийшли, почали розповідати, як була справа.

– Та же то не ті жиди, що його мучили, матолку! Пана Ісуса били їхні предки!

– То ж я їх і бив по передку! Раз по передку, раз по задку!

– То були їхні пращури!

– Власне, як щури! Тікали по хатах, як щури! Дав я їм перцю! – тішився циган.

Війтові вже терпець уривався:

– Чи ти не розумієш, що тобі говорять? Тамті жиди жили бозна-коли, а теперішні – то вже зовсім інше покоління!

– І по колінах бив, ясний пане, по колінах бив так само, як вони били нашого пана Ісуса.

– А бодай вас трясця била! – гукнув Зиморович. – Забирайтеся геть мені всі.

Більше ніколи не візьмуся правувати жидів з циганами!

СУХА ВЕРБА
Зі Львова часто вирушали каравани купців у неблизькі краї. Збирався караван докупи на Личаківській рогатці, прощався з рідними і – в дорогу. Сталося так, що не встигла валка й до Винників добратися, як один купець почув себе дуже зле й не міг їхати далі. Що було робити? Віддав він гроші свому приятелеві, сказав які товари той має закупити, а сам повернувся додому.

Та коли караван по тривалій мандрівці прибув до Львова, а купець спитав свого приятеля про товари, той дуже здивувався. Жодних грошей він не брав. Які гроші? Як на біду, коли один другому гроші передавав, нікого не було, то й засвідчити ніхто не міг.

Подався купець у розпачі до Зиморовича й оповів йому свою біду. Зиморович звелів, аби він привів також другого купця. Коли вони обоє стали перед його очима, Зиморович спитав у того другого:

– Чи брали ви гроші у цього чоловіка?

– Борони Божи! Чи я б не віддав чужі гроші? Та ж я не перший рік торгую ві Львові, всі мене добре знають.

– Скажіть мені, – звернувся бургомістр до пошкодованого, – чи маєте свідків?

– Маю – Господа Бога.

– А де ви йому гроші віддали?

– Посеред дороги.

– Може там яка прикмета була?

– Суха верба дуплава на дорогу похилилася. Ото й уся прикмета.

– Знаєте що, сідайте – но лиш у бричку, і їдьте на те місце, розгляньтеся, то може ще що згадаєте. А ви, – до приятеля, – зачекайте тут.

Купець поїхав, а Зиморович сів за стіл та почав переглядати папери. Минула може година, як він підвів голову і спитав другого купця:

– Де ж це він забарився? Ще не добрався ще до тої верби?

– Та вже мав би вертатися, – бовкнув купець і прикусив язика, дошолопавши, що видав себе.

– Ага! – зірвався на ноги Зиморович. – Он воно як! Сторожа! Закувати його в кайдани!

– Змилуйтеся! – впав на коліна купець. – Все поверну!

– Не маю сумніву. Але перед тим засмакуєте нашої в’язниці.

ЧОРНОКНИЖНИК
У Львові мешкали не тільки купці та ремісники, але й славні чаклуни або чорнокнижники. Найславнішими з-поміж них був Григорій Лискевич, що жив наприкінці XVI століття й торгував заморським зіллям, корінням, восковими свічками, винами, ба навіть ліками. Його камениця на вулиці Бляхарській, 8 називалася Криве коло, бо знаходилась вона в кінці крутої вулиці під Домініканами.

У просторому кабінеті чаклуна всюди, де лиш оком не кинеш, – мензурки, колби, пробірки, слоїки, пуделочка, мішечки з зіллям, опудала чудернацьких птахів і, звичайно, книга. Тут пан Григорій займався альхемією, викликав духів, проводячи з ними тривалі бесіди, зустрічався з іншими чаклунами і робив свої дивні досліди, про які поняття не мала жодна жива душа. Для всіх міщан це був звичайний аптекар. І лише коли він помер і відкрито було його кабінет, Львів наповнився історіями й легендами про цього незвичайного чоловіка.

ЧАРІВНИЙ ГЛАДУЩИК
Пан Лискевич полюбляв чинити різні веселі капості. Одного разу вирішив покпити над пані Абрековою, котра мешкала на Ринку і допекла йому своїми плітками.

Ото якось пані Абрекова чимчикувала в неділю зі служи Божої, а під деревом великий гладущик красується. Пані Абрекова зиркнула туди, сюди, нікого не побачила, підбігла до гладущика, підняла покришку і мало не зомліла. Гладущик був повен золота. Довго не думаючи, пані Абрекова вхопила знахідку і хутенько почапала додому.
По дорозі засапалася, опустила гладущик на землю і хутенько зазирнула під накривку. А там уже не золото, а срібло. Оце диво!

– Ну, нічого, – зітхнула вона. – І то маєток.

Відпочила трохи й далі гладущик понесла. А по дорозі мріяла, що з тою купою грошей буде робити.

Вже недалеко її камениця на Ринку, та гладущик такий тяжкий, що пані Абрекова знову спинилася спочити. І, ясна річ, під покришку зазирнула.

– Мати свята! – перехрестилася вона, бо в гладущику були вже самі мідяки. Але й мідяки гроші.

Ні, не кине вона гладущика, донесе до хати. І таки донесла, мало не стогнучи. Уся родина збіглася подивитися, що ж то за скарб знайшла пані-матка.

А пані Абрекова, важко дух переводячи, розповідала:

– Знайшла я гладущик, повний золота. Поки несла, золото на срібло перетворилося. А відтак срібло на мідяки. Ось подивіться.

Скинула вона покришку, а там – вугіль. Звичайний вугіль.

– Мамо, і ти ото трагала? – дивуються діти.

Аж тут гладущик крутнувся, мов живий, підскочив і перетворився на чоловіка в чорному плащі. Чоловік полами плаща змахнув і фуркнув у димар, тільки за ним закурилося. Ніхто з присутніх не встиг його розгледіти. Одна лише пані Абрекова пізнала Лискевича, але промовчала.

СОЛОМ’ЯНІ КАБАНЧИКИ
Одного разу пан Лискевич узяв дванадцять віхтів соломи, перетворив їх на тлустих кабанчиків та погнав на базар. Швиденько і купець знайшовся.

– Тільки пильнуйте, аби вони вам до води не йшли, – сказав на прощання чарівник.

Чоловік стенув плечима – що за дурниці! – і весело погнав кабанчиків на своє обійстя. По дорозі минали вони багна, що на теперішній вулиці Левинського, і кабанчики, не втримавшись від спокуси, потрюхикали просто в болотяну воду, тільки за ними зачавкотіло.

Чоловік кинувся їх виганяти і вжахнувся: кабанчики всі як один потонули, а не поверхню віхті соломи спливли.

– Оце чортівня! – вилаявся він і чимдуж помчав шукати пана Лискевича.

Захеканий, влетів до його будинку і застав чаклуна за пообідньою дрімотою. З великого гніву ухопив його за ліву ногу та як смикне – нога й відірвалася, а з обрубка так крівця і хлюскає.

Чоловік з переляку кинув ногу – і хода. Відпало у нього бажання сваритися з паном Лискевичем, а то чого доброго і до в’язниці можна попасти за те що увередив його.

Минуло пару тижнів, і зустрів той чоловік пана Лискевича на Ринку. Що за дива? Іде собі на обох ногах навіть без палички.

– Ну, тепер ти мені не викрутишся, – сказав собі чоловік і кинувся до чаклуна. – Віддай мені гроші за свою солому, іроде!

– А-а. це ти, розбишако! Це ти мені ногу відірвав?! – наносівся на того чаклун.

– Яку ногу?

– А ось цю! – вигукнув пан Лисксвнч і висмикнув свою ліву ногу, мов буряк з грядки. – Ось цю ногу!

Тут уже чоловікові мурахи по спині побігли – та як чкурне, не озираючись. До кінця віку обходив пана Лискевича десятою вулицею.

КАПШУК ЧОРТОВОЇ МАМИ
Панові Лискевичу дістався у спадок старий млин на Вульці. Ніхто до того млина вже не ходив молоти борошно, бо мав таку лиху славу, що ліпше було обійти його десятою стороною. Зате у млині влаштували свої гулі чарівниці, а пан Лискевич отримував добрі гроші за оренду.

Одного разу на Бляхарську до нього завітав вифранчений панок у капелюсі з павичевим пір’ям та зі шпагою при боці.

– Чи можу я поговорити з паном Лискевичем наодинці? – поцікавився гість, непевним оком озираючи відвідувачів аптеки.

Господар провів його до себе в кабінет і панок сказав:

– Маю поважну справу щодо вашого млина. Я хотів би його найняти на дві ночі щороку.

– На котрі саме? – спитав Лискевич, гортаючи зошит із записами.

– У ніч на Пилипа і в ніч на Івана.

Тут Лискевич відразу здогадався, що перед ним не простий собі чорнокнижник, а сам чорт.

– З якою метою, смію спитати?

– Для забави.

– Добре, але якраз у ті ночі там уже віддавна відбуваються забави. Чи вам не буде затісно?

– Аніскілечки. Я приведу зі собою лише пару панянок. І добре вам сплачу.

– Добре – то скільки?

– За кожну ніч сотню золотих.

– Пхе! – вдавано скривився Лискевич, маючи на меті виманити значно більшу суму.

– То кажіть свою ціну.

– А на який час ви потребуєте млин?

– Скажімо, на сім років.

– Сім років буде коштувало вас дорого.

– Ну, кажіть! – нетерпеливився чорт.

– Капшук Чортової мами – ось скільки!

– Що-о! – визвірився чорт. – Та ви з глузду з’їхали!
Він аж руками замахав і ногами затупцяв. І було чого нервувати, адже капшук, або гаманець Чортової матінки мав чудесну властивість ніколи не вичерпуватися. Скільки би з нього не брав, а він усе повний.

– Чого ви збісилися? – спитав спокійно Лискевич. – Капшук мені дістанеться теж на сім років. Потім я його поверну.

– Але мені не дозволять віддати капшук за якісь там забави на млині. Мама мені всі зуби повибиває. Хіба що…

– Хіба що?

– Ну-у, якби ми з вами склали цирограф. Ви запишете мені свою душу. А через сім літ віддасте разом з капшуком.

– Перепрошую, але моя душа й так попаде вам до рук. Всіх чорнокнижників така доля чекає – То так, але тепер будемо мати термін. Мама дуже втішиться.

– Ще б пак!
Лискевич якусь хвилю поміркував і врешті погодився. – Добре. Складемо цирограф. але з одною умовою: не смієте затанцювати жодного танцю з моїми гістьми. Маєте право танцювати лише зі своїми.

– Е, потрібні мені ваші старі порхавки! Я підготую цирограф, а ви візьміть собі ось цю сопілочку та приходьте опівночі до мочарів за Полтвою. Як помітите вдалині вогники, то заграйте на сопілку, і тоді підпливе до вас на човні мій син і спитає „Що пан жадає?” А ви абисьте, ні слова не мовлячи, дали йому ляпаса по пиці і беркицьнули через голову.

З тими словами чортяка пішов собі, а Лискевич замислився, чи не зробив якої дурниці, домовившись із нечистим. Ще мав час передумати, але чарівний капшук надто сильно манив. „Нічого, – вирішив собі, – за сім років найду спосіб, як обдурити чорта”.
Опівночі він уже стояв на пагорбі перед непролазними мочарами. Вдалині зблимували вогники, перейгали з місця на місце й зникали. Лискевич вийняв сопілку – і якийсь дикий пташиний посвист розітнув тишу. Зашелестів стривожено шувар і один з вогників став наближатися. Незабаром із пітьми виплив човен, веслом правила чудна примара в лахмітті з вогняними очима.

– Що пан жадає? – проскрипіло опудало.

Чорнокнижник наблизився і дав такого ляща прибульцеві, що човен загойдався і ледве не перевернувся. Після того беркицьнув через голову – і враз перед ним з’явився чорт. То був той самий, що приходив до нього вдень, але не мав уже на собі панського вбрання, а був закутаний у чорного довгого плаща, поли якого роздував вітер, мов крила кажана…

– Ага, прийшли, пане Лискевич! Ну, сідайте в човен та й попливемо.

Щойно той сів у човен, як чорт змахнув плащем і полетів, а човен помчав за ним, розтинаючи шувар, мовби волочено його мотузкою. Вітер свистів у вухах, а над головою кричали ворони. З розгону човен вискочив на острівець і зупинився. Посеред острівця Лискевич побачив велику брилу, на якій лежала велика зелена ропуха. Вона була така товста, що жир звисав з неї складками.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Легенди Львова ”
Юрій Винничук
Видавництво : “ Піраміда ”
м. Львів, 2002 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: