TOU

Хо

Михайло Коцюбинський

Але хлопець уже не слухає няньки, він не може відірвати очей від вікна. Те вікно притягує його увагу, захоплює всі думки, запановує цілою істотою дитини. У вікно те дивиться чорна, таємнича темрява, повна фантастичних істот, усяких див, повна страхіття…

І все се тиснеться до вікна, зазира в хату, ось-ось пролізе крізь дірку в розбитій шибці або з лускотом відчинить вікно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом…

Аж ось і ліжко. Хлопця роздягнено, він кутається в ковдру. Нянька поправля ще щось і гасить світло.

— Марино, посидь біля мене… я боюся…

— Ото вигадали! Спіть, мені ніколи сидіти біля вас…

В хаті стає темно і тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється в темряву, напружує слухи, боячись пропустити який зрадливий звук. Тихо.

Так тихо, що навіть калатання серця видається глухим стукотом молота по чомусь м’якому. Ураз… трісь!.. Що се? Увага хлопця збільшується до можливих границь… Уся кров збігається йому до серця, серце почина бити на гвалт…

О, знов щось зашелестіло, зашкрябало… То — Хо. Ось у чорній, як чорнило, пітьмі виразно біліє борода його… ось простягається довга, костиста рука… наближається до плечей, розгорта над ними свої сухі пальці…

Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову під подушку, скорчується під ковдрою, інстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим… щоб “страх” не міг помітити його… Він затамовує навіть віддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутність у хаті…

А тим часом чує він, що біля ліжка стоїть Хо, й простяга над ним свої довгі, мов залізні тройчаки, руки, й черкається сухими гострими пальцями його плечей…

Холодний піт від голови до п’ят облива дитину, божевільний жах побільшує зіниці, відбира голос, деревить тіло… І довго так лежить бідне хлоп’ятко, нерухоме, тремтяче від жаху, мокре від поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарешті змордовану офіру полохливості…

— Хе-хе-хе! — сміється Хо під вікном, де лежить хлопець.— Хе-хе-хе! І жаль бере, і від сміху не можна здержатись! Смішно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль..

Бо хто раз спізнається з почуттям страху, не хутко зможе відкараскатися від нього… Зросте дитина, змужніє, і багато сил, вартих кращої долі, змарнує на боротьбу зі страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу… А хто винен? Гай-гай! — хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.

III

Наближається південь, червцевий південь, повний спеки й світла. Світло хвилями ллється з неба, сповняє повітря, несито пожира тіні на землі, заганя їх під дерева, кущі, у гущину. На що вже бувають таємничі холодки, а й туди хоч тоненькою цівкою протиснеться воно і сміється, раде, що знайшло і там свого ворога — темряву…

Тільки в ту альтанку, що під старезним волоським горіхом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись тісно й щільно в одну зелену стіну. Вже що не робить світло: і зайчиком плигає біля альтанки, пробившись крізь листя горіха, і золотою сіткою пада на землю, і мигтить, і переливається, намагаючись присунутися ближче до темного закутка — та ба! Ніяк не може.

Стало на порозі альтанки, зазирає туди, а ввійти — дзуськи! Однак воно помічає, що альтанка не порожня. Там, на зеленій лавці, обкладеній дерниною, сперши голову на руки, сидить білява панночка з смутним обличчям.

Бідна! Скрізь тепер весело, ясно, світ божий скидається на рай — а вона сумує. Потішити б її, попестити, та ніяк увійти, бо та темрява розперлася в альтанці, мов пані яка,— і не пускає. На щастя, панночка нервовим рухом зриває листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленій стіні.

Зраділий пустун скаче промінням у шпарку й трапля просто на стіл, наткнувшись на якийсь папір. Що воно за диво, папір отой? Придивляється до ного й читає збоку: “Інспектор шкіл народних”. Пустун трохи злякався, перечитавши титул такої важної особи, бо почувається до деяких провин школярських, але незабаром осмілюється й пробі га зміст паперу.

В папері стоїть, що панна Ярина Дольська наставляється на вчительку в село С. Учителька! Адже й вчителька маі право картати! І промінь кидає на дівчину винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя дівчинине, бліде й делікатне, з виразом смутку та внутрішньої боротьби, не має в собі нічого грізного, що заспокоює й осмілює пустуна настільки, що він почина гратись із грубою золотою косою дівчини, цілувати її повні уста, брови, зазирати в великі сиві очі.

А панні Ярині не до пестощів. Вона відсувається від докучливого променя й схиляється над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папірець дорого коштував їй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити боротьбу з собою, зі своїми звичками, поглядами, традиціями; мусила посваритись із батьком, якого так кохає, довести до сліз та нарікання матір.

Але се була тільки прелюдія, і поки тяглася вона — дівчина почувала в собі силу боротися й перемогти. Тепер же, з папірцем сим, мусить початися акція, так нетерпляче очікувана акція… і дивна річ! Панна Ярина в сю рішучу й важну хвилину почуває, що сили її меншають, слабнуть, що вона вже не здатна до боротьби. Невже в неї стало енергії тільки на прелюдію?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
Михайло Коцюбинський
Твори в 6 томах
Видавництво: “Видавництво Академії Наук УРСР”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: