TOU

У лісі

Казки Катерини Перелісної

Стояв собі над річкою невеличкий лісок. Росли там усякі дерева – дубочки, берези, вільхи, осики, сосни і ялини. Були ті дерева ще не дуже старі, але на них так багато всякої гусені та жучків розвелося, що пооб’їдали вони все листя та ще и на зиму під кору поховались: кору точить.
Зажурилися дерева, ледве зиму перестояли. Ще сосни та ялини зеленіли, а всі інші дерева чорні стояли та зітхали:

— Ох! Усім іде весна, а нам біда!

— Біда! Біда! — шепотіли сосни. — Скоро і нас та погань доконає…

Та як дужче сонечко пригріло, налетіло у лісок багато різних птахів – і великих, і малих – таких, що гусінь люблять їсти, а найбільш Зозуль та Дятликів налетіло. Почали вони гнізда мостити — хто на гілці, хто в дуплі, хто при землі в кущиках. А Галки й Ворони на високих дубах собі гнізда поробили, щоб ніхто до них не добрався.

Незабаром у всіх гніздах маленькі пташенята запищали — їстки просять. Почали пташки по лісу літати, дітям їжу шукати. Дітки маленькі, не можуть ще зерняток клювати, треба їх чимсь м’якеньким годувати. То яка пташка черв’ячка з-під торішнього листя на землі витягне, яка гусінь з гілочки склюне, яка жучка чи лялечку з-під кори видовбає, яка хрущика чи мушку піймає — та все дітям несуть, годують, щоб швидше пір’ячко у них росло.

Швидко птахи всю гусінь у лісі обібрали, жуків-короїдів визбирали, лялечок та черв’ячків поклювали. Зраділи дерева, що їх уже ніщо не гризе, почали нові листочки розгортати, нові гілочки пускати. Затишно та зелено стало в лісі, й над гніздечками тіні побільшало, не дуже сонечко пече пташат. Але від того пташкам роботи додалось: доводилось усе далі літати, щоб дітям їжу роздобути — на поле, в садки, в інший ліс аж за річкою.

Кожна пташка своїм ділом зайнята, поспішає від гнізда на полювання, з полювання до гнізда. Ніколи й відпочити, а не те, що із сусідами розмовляти. А тут Сорока прилетіла, на галявині сіла та як заскрегоче на весь ліс:

— Новина! Новина! Кре-че-че!

– Новина не втече! — сказав Дятел. — Почекаєш, новина — не жук! — Та по дереву носом тук-тук.

— Яку-ку-ку? — спитала Зозуля, та чекати на відповідь не захотіла, швидше в садок полетіла, бо хоч вона малих дітей і не мала, так сама ласа до гусені була.

— Новину-у? — заквиліла мала Сова в дуплі. — Я сплю-ю! сплю-ю!

— Заховай свою новину! — кракнула Ворона. — Нам до неї байдуже.

— Ви розумні, та не дуже! — розсердилась Сорока. — Не хочете знати, що Люди йдуть дерева рубати!

— Чиї? чиї?

— Ва-аші! —

— Вига-а-дуєш! Галка.

— Сама чула! сама чула! — заскрекотіла Сорока. — Ідуть рубати.

— Чим? чим? — запищали Чижики.

— Пилкою! — відповіла Сорока.

— От і неправда! — озвалась Ворона. — Пилкою пиляють, а рубають соки-ирою.

— Ді-і-ти! ді-і-ти! — заплакали Королики.

Усі пташки аж крилечками себе вдарили: у всіх були маленькі діти, у пушку або й зовсім ще голенькі пташата. Що ж робити? Як їх від біди гувати? Дерева порубають, гніздечка попадають, згинуть пташата.
Покинули пташки їжу для дітей шукати, над Сорокою літають, кричать:

— Що робити? Що робити?

— Гна-а-ти! гна-а-ти! — озвалась Галка з дуба.

— А чим? чим? — закричали Чижики.

— Ки-єм! ки-єм! — гукнув дятел.

— Ці-пом! ці-пом! ці-помі — зацокотіли Синички.

– Гра-а-блями! гра-а-блями! — кракнула Ворона.

– З’їм! з’їм! з’їм! — запищав Чижик.

— Іду-уть! іду-уть — застогнала Горличка на сосні.

Кинулись пташки хто куди, поховались і притихли.

А до лісу й справді Люди прийшли, із сокирами й пилками. Стали дерева оглядати, хтось сокирою по сосні — стук! Хотів дізнатись, чи порожня вона всередині. Як здіймуться угору всі птахи, як залопотять крилами, як закричать, як зацвірінчать:

— Чи це ті? Чи це ті? Чі! Чі! Тю! Тю! тю! Бий, бий! Чим? Чим? Ці-пом! Ки-єм! Гра-а-блями!

А пташата в гніздах і собі на весь ліс пищать, голодні:

— Пі-і! пі-і-і!

— А цур вам! — закричали люди й вуха позатулювали. — Чого ви розкричались?! І де вас стільки тут набралось?

Оглянули вони ліс, дивуються:

— Що за диво? Восени ліс зовсім пропадав, казали рубати його треба, а він, гляньте, який зелений та густий стоїть.

— Це тому, — сказав старший із них, — що птахи усю гусінь об’їли. Бач, скільки тут пташат — треба ж усіх нагодувати… Не будемо цього лісу зараз рубати, нема для чого. Тільки гнізда поруйнуємо, і нашим же садкам від того шкода буде!
Взяли люди на плечі свої сокири та пилки й пішли з лісу геть. А птахи — за ними, доганяють, крилами б’ють, кричать.

– Киш! киш! — одбиваються люди. – Ми ж вас не чіпаємо! Годуйте своїх діток та ліс бережіть!

– Квит! — крикнув Дятел і полетів до свого дерева: — Тук-тук! А де ж тепер той жук?

Сова за ним, очима проти сонця блимнула та швидше у дупло, аж стогне:

— Сплю-ю! сплю-ю! сплю-ю!

— Тсс! тсс! — замахала крилечками Синичка: — Спить! Спить!

— Тю-ю-ю! — розсміялись Шпачки. — Спить? Спить?

А Королики й Чижики на всіх гілочках стрибають, цвірінчать:

– Ці-лі! ці-лі! жи-ві! жи-ві! жи-ві! всі! всі-і-і!

Тут пташата так розкричались, що пташки одразу згадали, що їм треба дітей годувати, й полетіли гусінь, черв’ячків та комах шукати.
А про Сороку й забули. А вона хвостом крутнула и полетіла в село розказати, як вона пташок врятувала, не дала ліс рубати. Та вона так кричала, що ніхто не хотів її слухати.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Скажу на вушко”
Збірка
Катерина Перелісна
Видавництво: “Школа ”
м. Київ, 2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: