TOU

Казка про Женчика

Казки Григорія Усача

Таємниця, яка не дає Женчикові спати

Чого на світі найбільше?

— Неба,— скаже птах.

— Води,— скаже риба.

— Квітів,— скаже бджола.

Дерев. Зірок. Автомашин. Сніжинок. Телеграфних стовпів. Струмків. Книжок. Голосів. Сонячних зайчиків. Кольорів.

— Таємниць! — скаже дитина.

Бо ж усе, що б ти не назвав, має кілька таємниць одразу.
Струмок, біля якого ти спинився, один. А он скільки в нього таємниць: звідки тече? — куди втікає? — про що дзюркоче? — де зимує?..

А от сонячний зайчик стрибнув з твого дзеркальця на стіну. Цікаво, чи є десь сонячні вовки, сонячні лисиці, сонячні ведмеді?..

А чи можна долетіти до тієї зірки, що світить у твоє вікно? А чи живуть там люди?..
Тихо, хлопчику, вже час спати.

І хлопчик заплющує очі, щоб іще довго думати про різні таємниці. Запитання дзижчать у голові, неначе її з усіх боків оточують комарі.

Хто? Де? Коли? Як? Куди? Навіщо? Звідки? Який? Чого? Що?

Чому —чому — ЧОМУ — ЧОМУ?

Від них не відмахнутися, бо це все ж не комарі.

І є серед таємниць — більших і менших, середніх і крихітних — одна така, що не дає Женчикові спати.

Велика таємниця.

А який же він, той Женчик — хлопчик, про якого наша казка? Коли виросте, він буде Євгеном. Зараз же він Женя, а для бабусі, яка знаходить внучку найніжніші імена,— Женчик. Йому п’ять років. Якщо вам колись уже було п’ять років, то нема чого й 5-сазати — знаєте, якими тоді хлопчики бувають. А якщо вам лиш буде п’ять, то ще взнаєте.

А от що вам невідомо, так це якого кольору Женчикові очі. Його мама каже, що сині. Його тато каже, що голубі. А сам Женчик думає так: «На що дивлюся, такі вони і є». Він собі й пісеньку про це склав:

Дивлюся на дерево — очі зелені.

Дивлюся на небо — тоді голубі.

Дивлюся на курочку — очі рябі.

Женчик любить пісеньки. Від бабусі він багато їх навчився: і про Женчика, в якого шапочка чорненька, і про Сон та Дрімоту, і про лиса, який їхав через ліс і поламав п’ять коліс.

І все б воно нічого, коли б не малий зріст. Таки дуже вже невеличкий Женчик.
Отож бабусі мука — вкласти внука спати.
Тільки він ляже — тут же схоплюється.

— Бабуню, бабуню, а чому я такий малий?

— Бо ти ще не знаєш, від чого діти ростуть.

— А ти казала, що ростуть від їжі.

— Спи. Уві сні діти теж ростуть.

— А ще від чого?

— Спи!

Женчик кладе голову на подушку і виростає до самої стелі. Він бачить себе на вулиці, де за ним натовпом ходять дітлахи й він легко зриває для них і трошки для себе вишні, яблука і грушки з найвищих гілок.

— Бабуню, бабуню! — підскакує Женчик у ліжку, немов Іванець-киванець.— А що найголовніше, щоб вирости?

— О, це не так просто пояснити, дитинко. До цього треба самому дійти.

— Як дійти? Ніжками?

— Ні, Женчику,— розумом і серцем.

— Як це так?

— А ти думай, думай, хлопчику.

Оце і є ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ: ВІД ЧОГО ДІТИ РОСТУТЬ?

Чому в лісі пташки не співають

Наступного дня рано-вранці, ще й бабуся не встала,
Женчик вийшов надвір і побачив над темним з ночі лісом червоний гребінець. Як у півника, що поважно походжав за парканом. То малюк-ранок спинався навшпиньки, і над деревами було видно його чубчик.

Півник побачив окраєць сонця і, злетівши на паркан, повернув голову туди, де Світало. Променистий чубчик над лісом нагадав йому власний гребінець, і він кукурікнув щосили — підбадьорював ранок.

Женчик ще трохи послухав, як півень настійливо викликає сонечко, і подався до лісу.
Хлопчик був певен, що всі найважливіші таємниці живуть там, у зеленій гущавині.
Женчик крокував якомога ширше. А що, коли й від кроків ростуть?..

Незабаром прийшов до лісу, де на нього чекала гостинна стежка. Вона грайливо в’юнилась під ногами й вела поміж дерев і чагарів далі й далі, в глиб лісу.

А спитати про Велику Таємницю не було в кого. Навіть на цій затишній галявині, куди за годину привела його звивиста стежина.

Хіба ось цей чорний жучок знає, від чого ростуть малята? Сам завбільшки з горошину. Жучок-малючок.
От якби Женчик зустрів слона! Або жирафа!

Ні, жирафа не треба. Розкриє свою таємницю — і в Женчика виросте довга-довга шия.
І слона не треба. Навіщо Женчикові замість носа хобот?

А може, пташки відають? По всьому світі літають…
Але не чути щебету. Навколо така тиша, що аж дивно. От Женчик і дивується. Бабуся ж казала, що в лісі багато пташок. Де ж вони?

«Зараз я сам заспіваю, як мене бабуся вчила,— вирішив Женчик,— і пташки позлітаються на мою пісеньку».
І він голосно заспівав.

Соловеєчку-соловієчку,

Засвищи в дуду-джоломієчку,

Наскликай собі сімсот солов’ят,

Насвищіть пісень повнісінький сад.

Аж тут сорока прилетіла, заскрекотіла й сіла біля Женчика.

— Сороко-білобоко, а де ж пташки? — спитав він.

— Нема,— покрутила головою сорока.— Так-так-так. І дроздів нема, і шпаків нема, і синичок нема, і…

— Де ж вони поділися? — перебив скрекотуху Женчик.

— Невже не знаєш? — сплеснула вона крилами.

— Не знаю…

— Та їх половив дід-птахолов…

Не встигла вона вимовити це, як десь неподалік затріщало гілля, загупали важкі кроки.

— Та ось він знову йде! — сполошилася сорока.— Ховайся!

Вона полетіла, а Женчик шмигнув у кущі.

Птахолов
На галявину вийшов мішок. Звичайнісінький собі мішок, туго чимось напханий і міцно зав’язаний мотузкою. Женчик визирав із куща й роздивлявся. Мішок постояв з хвильку і знову затупав-загупав. Туп-туп! Гуп-гуп!

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казка про Женчика”
Григорій Усач
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1980 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: