Казка про Женчика

При цьому він так сопів, неначе в ньому сидів хтось дуже носатий.
Женчик придивився уважніше. Ой, у мішка є ноги, є руки!

Тулі! Гуп!

Мішок повернувся — і перед Женчиком з’явився… Ні, такого чудернацького діда хлопчик ніколи не бачив. На зріст, мабуть, такий, як і він, Женчик. Зате які в нього були руки! Які ноги! Які вуса! Яка борода!
Та от дід сам про це заспівав, тупцюючи з мішком на спині.

Іде, іде дід, дід,

Несе, несе міх, міх.

Оттакий дідище,

Оттакий страшище!

Оттакий ногатий,

Оттакий рукатий,

Оттакий вусатий,
Такий бородатий!

Оттакий дідище,

Оттакий страшище!

І справді, вуса й борода були величезні-величезні, ноги й руки — товстезні-товстезні, а на голові кудлата шапка. Натупцювавшись і наспівавшись, дід скинув мішок і розв’язав його.
«Цікаво, а що там?» — підвівся навшпиньки Женчик.

— А там у нас сіточка,— промовив дід, неначе почув, про що подумав хлопчик.

Але то була не сіточка, а довжелезна капронова сіть. Така довга, що дід півгодини витягував її з мішка й півгодини перегороджував нею галявину. Геть усю перегородив — прив’язав кінці до крайніх дерев. Під сіть підставив патички, насипав зерна.

Женчик уже здогадався, що воно таке. Тенета для птахів!
А дід задоволено потирав руки:

— Щось уполюю, щось уполюю… Правда в цьому лісі лишилися самі сороки, інших птахів я вже повиловлював. А от сороки не даються мені до рук…

— Не даються, не даються! — почув Женчик у себе над головою.

Звів очі. Над ним на гілці клена сиділа сорока, ота сама, яка нещодавно з ним балакала. «Яка смілива!» — подумав Женчик.

Сорок сорок

А смілива сорока тим часом глузувала з птахолова.

— Та-та-та! — цокотіла вона.— Лови, діду, лови, тільки не лишися без голови.

Тріскотіла безугавно і кружляла навколо птахолова, ледь не торкаючись його крильми.

— Хап! — намагався він ухопити пташину.— Хап! Хап!

— Ач який хапкий на руку! — ще ближче біля нього крутилася сорока.

Щоб упіймати її, дід увесь напружився і підскочив. Товстезні й дужі ноги, мов пружини, підкинули вгору його маленьке тіло.
Жу-у-ух! — пройшло воно крізь віти дуба й на мить завмерло біля самого вершечка…

Але хоч як високо злетів птахолов, нічого не вдієш — вертатися треба. І він важким лантухом гепнувся на землю.
А на вершечку дуба воронячим гніздом повисла його кудлата шапка.

Тепер увесь ліс міг бачити, що птахолов голомозий. Навіть дивно, що в такого бородатого й вусатого чоловіка на голові не було жодної волосини.

— Ха-ха-ха! — майнула над лисиною сорока.— Обскубаний дід!

— Сама обскубана,— буркнув птахолов, підводячись на ноги й обтрушуючись.

— Хі-хі-хі! — не вгавала сорока.— В тебе не голова, а яйце.

— Де ти бачила таке велике яйце? — ображено промимрив дід.

— А страусяче!

Птахолов нічого не відповів. Удавав, що не помічає сороки, і задумливо стояв собі посеред галявини.
Тоді сорока раптом сіла йому на голову.

Дід закляк. А відтак став повільно підіймати руку. Заніс її над сорокою, стиснув пальці… Величезний кулак висів над пташиною, яка, здавалося, й не бачила страшної небезпеки.

Бах!
Аж луна покотилася.

Це птахолов щосили бабахнув себе по голові.

Ціляв, звісна річ, у сороку, але вона пильнувала за кожним його рухом і вчасно вислизнула з-під удару.
Птахолов так улупив себе по лисині, що аж заточився.

— Ух! — зойкнув він.

А на його голові виросла ґуля. Велика й синя.

— Ну, с-с-сороко…— від власного стусана дід став заїкатися.— Ну, соро-ко-ко…

І тут на галявину вилетіла ціла зграя сорок.

— Та-та-та! — мелькали вони йому перед очима.

— Тю-тю-тю! — дражнили збоку і ззаду.

— Тир-тир-тир! — глузували згори.

— Уп-уп-упппіймаю! — розмахував руками бородань, ганяючись за птахами.

Він уже не дивився собі під ноги — зашпортувався, падав, підводився і знову кидався навздогін сорокам. А вони морочили його, дурили, аж поки не заманили в розставлені ним же тенета.
Еге ж, так воно й сталося.

Дід упав на сіть і покотився, замотуючись у неї.
За хвилину на галявині лежав закутаний у капронові тенета дід-птахолов і ворушив тільки вусами.

Над ним пролетіла вся зграя сорок і, обсипавши його тріскучим сміхом, зникла за деревами.
Женчик, який з хвилюванням спостерігав за подіями на галявині, вийшов з куща і дзвінко заспівав.

Хитру сороку

Спіймати морока,

А сорок сорок —

Сорок морок.

— Звідки ти знаєш? — спитав дід.

— А бабуся так співає.

— Пхе, дурна баба.

— Розумна! — аж захлинувся від обурення Женчик.— І добра! А ви — злюка! Злюка! Я знаю, це ви всіх птахів повиловлювали.

— Я! — спробував гордовито задерти голову птахолов, але тенета міцно тримали його, і він зміг тільки сіпнути вусами.

— Навіщо ви це зробили? — в голосі Женчика бриніли сльози.— Чуєте, в лісі ніхто не співає…

— І не треба! — сіпнув тепер уже бородою птахолов.— Я забрав усіх цих співунів до…

Тут він осікся.

— Куди, куди? — підскочив ближче до діда Женчик.— Де птахи?

— А розв’яжи мене, тоді скажу.

— Розв’яжу, розв’яжу! — зрадів Женчик.

Дідова арифметика й Женчикова задача

Не кожен може розплутати міцну капронову сіть. Особливо коли в ній борсається не риба, не пташка, а такий ногатий, такий рукатий дід.

— Ух ти! — смикався птахолов.— Ох ти!

— Не дригайтеся,— сказав йому Женчик і зосереджено розплутував тенета.

Сторінки: 1 2 3 4 5