Казка про Женчика
Казки Григорія Усача
У нього це виходило добре й спритно. Адже не раз наводив лад у бабусиних нитках, навіть коли в них замотувалися грайливі кошенята або цуценята.
Він так і сказав дідові:
— Терпіть, терпіть, я бабусі ой які клубки розплутував.
— Я тобі не клубок,— образився птахолов.— Ух!
— Клубочки овечої шерсті,— пояснив Женчик.
— Я тобі не вівця! Ох!
— Клубочки козячого пуху…
— Я не коза! Ме… ме… мене всі бояться. От! Нарешті Женчик звільнив діда.
Той устав, останній раз охнув, і, розправивши вуса й розгладивши бороду, спитав:
— То що ти хотів, хлопчику?
— А що, ви вже забули? — здивувався Женчик.— Ми ж домовилися, що я вас розв’яжу, а ви скажете, де всі птахи.
— Забув…— почухав дід свою синю ґулю.
— Але Женчик бачив, що птахолов усе пречудово пам’ятає, тільки прикидається, що забув.
— Де птахи? — прямо спитав він.
— Навіщо це тобі? — поморщився дід.
— От ви скажете, де птахи, а я поверну їх лісові.
— Адзуськи! — вискнув птахолов. Женчик розгублено закліпав очима:
— Ви ж обіцяли…
— Обіцяв, коли лежав. А тепер — дзуськи!
— А я за вами піду та й дізнаюся! — рішуче заявив Женчик.
— А я втечу,— тупнув дід,— бо я оттакий ногатий.
— А я дожену, бо я прудкий,— не здавався Женчик.
— А я тебе поб’ю,— замахнувся птахолов,— бо я оттакий рукатий.
І він зробив крок до хлопчика.
— Ой! — таки злякався Женчик.
— Як чижика придушу! — прохрипів дід. Звичайно, такий розбишака кого завгодно настрахає, а особливо маленького хлопчика.
Женчик чкурнув. Пірнув у кущі — тільки листя біля землі зашурхотіло, як за легким вітерцем.
А дід зареготав і задоволено затупав ножищами.
Нареготавшись і натупавшись досхочу, став згортати сіть. Спакував її та й поклав у мішок.
— Пхе. Ну не спіймав жодної пташки, то й що? — розмовляв він сам із собою.— Нікого вже тут, крім сорок, немає. Піду до іншого лісу. Адже в мене ще багато кліток… Одна така клітка коштує аж п’ять карбованців. А якщо в ній пташка, то ще три карбованці. П’ять додати три… буде аж… аж… Аж о-го-го скільки!
Як бачимо, в арифметиці дід борсався так само, як і в тенетах. Він ніяк не міг розв’язати ним же вигадану за-дачку.
Але кого можуть хвилювати ті цифри?
Як повернути лісові всіх птахів? Ото задача!
Ось про це й думав Женчик, ховаючись у кущах і слухаючи дідову балаканину.
— Двічі два — синиця,— вголос підраховував птахолов.— Плюс чотири карбованці. Помножити на зозулю і додати тридцять три копійки. А ще одинадцять солов’їв плюс горлиця і сім шпаків…
Від тієї арифметики Женчику стало моторошно. Він уже добре уявляв собі, яка доля чекає на полонених птахів.
— Пхе! — тішився птахолов.— Скоро я стану багатієм! Усіх птахів…
Раптом він насторожився. Це під ногами в Женчика хруснула галузка. І не випадково хруснула. Женчик навмисно наступив на неї: хай дід-птахолов почує, що поруч хтось є.
— Хто там? — спитав дід.Женчик хруснув ще однією гілкою.
— А-а, це, мабуть, той дурний хлопчик,— пробурмотів бородань.— А ти часом не підглядаєш, хлопчику-горобчику?
Женчик щосили затупотів ногами.
— Ух! — кинувся в кущі птахолов.
Велика таємниця ще трохи почекає
Дідові ножища так гупали, що до Женчика ще довго долинали звуки важких кроків.
Хлопчик вийшов з кущів на галявину.
Ех ти, діду, діду. Всіх називаєш дурними, а де ж твій розум?
І справді, хіба тямуща людина так пошиється в дурні? Ну помізкуйте самі.
Коли птахолов, зачувши тріск гілля, кинувся до Женчика, той відступив убік, за стовбур дерева, і розлючений бородань пролетів мимо. Він так розгнівався, що вже нічого не бачив навколо. З погрозливими вигуками мчав далі й далі.
Ну от, Женчик і вийшов з кущів на галявину, де лежав мішок. Швидко вийняв з нього сітку, відніс її в зарості і сховав. А сам повернувся до мішка й на мить задумався:
«Так я і не дізнався, від чого діти ростуть».
Зітхнув і вже голосно сказав:
— Нічого, таємниця почекає. Зате розвідаю, де птахи…
Женчик, вліз у мішок, але там було так темно й душно, що йому стало навіть страшнувато.
Може, хтось інший вискочив би з мішка, відмовився б від свого задуму, але не Женчик. Він тільки висунув голову, щоб ще трохи подихати свіжим повітрям і надивитися на білий світ.
На гілочці, що нависала над ним, сидів барвистий метелик.
— І ти теж не знаєш таємниці, від чого ростуть,— звернувся до нього Женчик.— Та нехай… Можливо, воно й добре, що я такий маленький. Великий у мішок не помістився б.
І він щез у мішку. Набрав повні груди повітря, повні очі світла й гулькнув у морок і задуху лантуха.
А на галявину прибіг птахолов. Гасав по всьому лісі й от прибіг.
— Ух! — витер він піт з лисини.— Дременув щиглик боязливий… Що ж, візьму свій мішечок та й…
Дід затнувся, побачивши, що мішок не зав’язаний.
— Зав’язував я його чи не зав’язував?
Він обдивився на всі боки й, не помітивши нічого підозрілого, міцно затягнув мотузку. Закинув мішок на плечі.
— Ох! А чи не поважчав мій мішечок? Пхе, мабуть, то я втомився…
Згадав, як ганявся за сороками, за хлопчиком, як борсався в тенетах, і подумав, що воно й не дивно так утомитися.
«Та й поїсти вже час»,— прислухався бородань до свого живота.
— Ну, діду-птахолове,— скомандував сам собі,— додому кроком руш!
Джерело:
“Казка про Женчика”
Григорій Усач
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1980 р.