Казка про Женчика

У нього це виходило добре й спритно. Адже не раз наводив лад у бабусиних нитках, навіть коли в них замотувалися грайливі кошенята або цуценята.
Він так і сказав дідові:

— Терпіть, терпіть, я бабусі ой які клубки розплутував.

— Я тобі не клубок,— образився птахолов.— Ух!

— Клубочки овечої шерсті,— пояснив Женчик.

— Я тобі не вівця! Ох!

— Клубочки козячого пуху…

— Я не коза! Ме… ме… мене всі бояться. От! Нарешті Женчик звільнив діда.

Той устав, останній раз охнув, і, розправивши вуса й розгладивши бороду, спитав:

— То що ти хотів, хлопчику?

— А що, ви вже забули? — здивувався Женчик.— Ми ж домовилися, що я вас розв’яжу, а ви скажете, де всі птахи.

— Забув…— почухав дід свою синю ґулю.

— Але Женчик бачив, що птахолов усе пречудово пам’ятає, тільки прикидається, що забув.

— Де птахи? — прямо спитав він.

— Навіщо це тобі? — поморщився дід.

— От ви скажете, де птахи, а я поверну їх лісові.

— Адзуськи! — вискнув птахолов. Женчик розгублено закліпав очима:

— Ви ж обіцяли…

— Обіцяв, коли лежав. А тепер — дзуськи!

— А я за вами піду та й дізнаюся! — рішуче заявив Женчик.

— А я втечу,— тупнув дід,— бо я оттакий ногатий.

— А я дожену, бо я прудкий,— не здавався Женчик.

— А я тебе поб’ю,— замахнувся птахолов,— бо я оттакий рукатий.

І він зробив крок до хлопчика.

— Ой! — таки злякався Женчик.

— Як чижика придушу! — прохрипів дід. Звичайно, такий розбишака кого завгодно настрахає, а особливо маленького хлопчика.

Женчик чкурнув. Пірнув у кущі — тільки листя біля землі зашурхотіло, як за легким вітерцем.
А дід зареготав і задоволено затупав ножищами.

Нареготавшись і натупавшись досхочу, став згортати сіть. Спакував її та й поклав у мішок.

— Пхе. Ну не спіймав жодної пташки, то й що? — розмовляв він сам із собою.— Нікого вже тут, крім сорок, немає. Піду до іншого лісу. Адже в мене ще багато кліток… Одна така клітка коштує аж п’ять карбованців. А якщо в ній пташка, то ще три карбованці. П’ять додати три… буде аж… аж… Аж о-го-го скільки!

Як бачимо, в арифметиці дід борсався так само, як і в тенетах. Він ніяк не міг розв’язати ним же вигадану за-дачку.
Але кого можуть хвилювати ті цифри?
Як повернути лісові всіх птахів? Ото задача!

Ось про це й думав Женчик, ховаючись у кущах і слухаючи дідову балаканину.

— Двічі два — синиця,— вголос підраховував птахолов.— Плюс чотири карбованці. Помножити на зозулю і додати тридцять три копійки. А ще одинадцять солов’їв плюс горлиця і сім шпаків…

Від тієї арифметики Женчику стало моторошно. Він уже добре уявляв собі, яка доля чекає на полонених птахів.

— Пхе! — тішився птахолов.— Скоро я стану багатієм! Усіх птахів…

Раптом він насторожився. Це під ногами в Женчика хруснула галузка. І не випадково хруснула. Женчик навмисно наступив на неї: хай дід-птахолов почує, що поруч хтось є.

— Хто там? — спитав дід.Женчик хруснув ще однією гілкою.

— А-а, це, мабуть, той дурний хлопчик,— пробурмотів бородань.— А ти часом не підглядаєш, хлопчику-горобчику?

Женчик щосили затупотів ногами.

— Ух! — кинувся в кущі птахолов.

Велика таємниця ще трохи почекає

Дідові ножища так гупали, що до Женчика ще довго долинали звуки важких кроків.
Хлопчик вийшов з кущів на галявину.
Ех ти, діду, діду. Всіх називаєш дурними, а де ж твій розум?

І справді, хіба тямуща людина так пошиється в дурні? Ну помізкуйте самі.
Коли птахолов, зачувши тріск гілля, кинувся до Женчика, той відступив убік, за стовбур дерева, і розлючений бородань пролетів мимо. Він так розгнівався, що вже нічого не бачив навколо. З погрозливими вигуками мчав далі й далі.

Ну от, Женчик і вийшов з кущів на галявину, де лежав мішок. Швидко вийняв з нього сітку, відніс її в зарості і сховав. А сам повернувся до мішка й на мить задумався:

«Так я і не дізнався, від чого діти ростуть».

Зітхнув і вже голосно сказав:

— Нічого, таємниця почекає. Зате розвідаю, де птахи…

Женчик, вліз у мішок, але там було так темно й душно, що йому стало навіть страшнувато.

Може, хтось інший вискочив би з мішка, відмовився б від свого задуму, але не Женчик. Він тільки висунув голову, щоб ще трохи подихати свіжим повітрям і надивитися на білий світ.

На гілочці, що нависала над ним, сидів барвистий метелик.

— І ти теж не знаєш таємниці, від чого ростуть,— звернувся до нього Женчик.— Та нехай… Можливо, воно й добре, що я такий маленький. Великий у мішок не помістився б.

І він щез у мішку. Набрав повні груди повітря, повні очі світла й гулькнув у морок і задуху лантуха.
А на галявину прибіг птахолов. Гасав по всьому лісі й от прибіг.

— Ух! — витер він піт з лисини.— Дременув щиглик боязливий… Що ж, візьму свій мішечок та й…

Дід затнувся, побачивши, що мішок не зав’язаний.

— Зав’язував я його чи не зав’язував?

Він обдивився на всі боки й, не помітивши нічого підозрілого, міцно затягнув мотузку. Закинув мішок на плечі.

— Ох! А чи не поважчав мій мішечок? Пхе, мабуть, то я втомився…

Згадав, як ганявся за сороками, за хлопчиком, як борсався в тенетах, і подумав, що воно й не дивно так утомитися.
«Та й поїсти вже час»,— прислухався бородань до свого живота.

— Ну, діду-птахолове,— скомандував сам собі,— додому кроком руш!

Сторінки: 1 2 3 4 5