Казка про Женчика

Голос у мішку
Густим лісом поспішав додому дід-птахолов. Він ніс на спині мішок, в якому сидів Женчик, і співав ту ж пісню, яку хлопчик почув од нього на галявині.

Женчик знав цю пісню давно, від бабусі. Вони навіть гру таку придумали: бабуся співає, лякає внука дідом, а Женчик останнім рядочком озивається на її пісню-виграшку. Отого останнього рядочка дід-птахолов якраз і не співав. Ні тепер, ні тоді, на галявині.

Іде, іде дід, дід,

Несе, несе міх, міх.

Оттакий дідище,

Оттакий страшище!

І тільки птахолов скінчив співати, хлопчик з мішка і озвався, забувши, що то не гра з бабусею. Озвався отим останнім рядочком, який чомусь був не до вподоби дідові:

— А я не боюся! Птахолов став як укопаний.

А Женчикові здалося, що дід пропустив повз вуха його сміливий вигук. Ех, якби він бачив ті вуха! Вони аж почервоніли від натуги, так дід прислухався.

— Пхе, причулося,— нарешті промовив бородань.— Нікого нема.

І знову заспівав, крокуючи в такт пісні.

— А я й не боюся! — закінчив знову ту пісню Женчик, на повний голос закричавши в мішку.

— Ох! — спинився дід.— Таки за мною хтось крадеться. Він злякано підстрибнув і щодуху побіг, аж дерева миготіли йому перед очима. А мішок боляче бив по спині.

Не можна сказати, що Женчикові це було приємно, адже то він товкся об дідову спину. Щоправда, старався відштовхуватися п’ятами…

Вилетівши з лісу на польову дорогу, дід довго ще клацав зубами від страху, але згодом заспокоївся. Та й справді, чого боятися, коли в полі все видно далеко-далеко і поруч жодного разу не промайнула бодай трохи підозріла тінь. Усі жахи залишилися там, у лісі, де з-за кожного стовбура міг вискочити Той, У Кого Такий Страшний Голос…

«А тут таки нікого нема»,— думав дід, ідучи польовою дорогою, і за давньою звичкою робив на ходу свої підлі підрахунки:

— Тридцять дятлів плюс двадцять карбованців і шість повзиків на два двадцять і сім снігурів… Сорок п’ять кліток на сім п’ятдесят… Ух! Ох!

Це він так радів, не відаючи, що хтось його чує. А хто чує — ви знаєте.
Ага, Женчик. Ой, як же гірко було йому слухати про пташок у клітках!
А тут ще дід узявся знущатися з дітей.

— Ох, які ж дурники, ці малюки! — реготав він.— По копійці збирають, від морозива відмовляються, в кіно не ходять. І заради чого? Купити пташку й випустити її на волю… От дурні!

Майже всю дорогу птахолов розмовляв із собою. Звик до цього, бо ж ніхто з порядних людей не бажав спілкуватися з ним. Та він і не шкодував за тим, адже вважав усіх, крім себе, дурниками…

— Пташок випустять, а я їх знову спіймаю,— вів своєї дід.— Оце на одній пташці кілька разів зароблю. От! Пхе, пишуть усюди, теревенять, що пташки приносять користь лісові. Дурники! Пташки приносять користь мені. Щоправда, доводиться ловити їх тишком-нишком, щоб мене самого не зловили. Подейкують, такий закон є — берегти природу. Пхе! В кожному лісі сторожа не поставите…

Остаточно заспокоївшись пустельною дорогою і приємними його слухові підрахунками, дід-птахолов прийшов до своєї хати.
Яка ж то була сумна оселя!

За високим парканом, над яким чорнів колючий дріт, серед двору, де не росло ані травинки, стояв будинок, схожий на велику клітку: вікна щільно заґратовані, на дверях, оббитих жерстю, сім замків.
Птахолов зайшов у хату, поставив мішок біля дверей і задоволено хмикнув:

— Порядочок.

Женчик навіть не уявляв собі, що відбувається там, за товстою мішковиною, яка відгородила його від білого світу.

— Ціпочки мої, ціпушечки,— почув він і здогадався, що саме тут і перебувають птахи, виловлені дідом.

А той аж медом заливався:

— Пташечки мої, грошики щебетливі! Мовчите? Не хочете співати в неволі? Чи, може, їстоньки бажаєте? Чи, може, питоньки кортить?

Раптом дідова мова змінилася:

— Адзуськи! Хай вас дурники годують, хай вас дурники напувають!

Женчик аж затрусився від гніву. Який злий дідуган! Який жаднючий! От якби вибратися з цього мішка… Хлопчик не знав, що б він зробив, але в одному був певен: захистив би пташок. Треба повернути лісові їхні голоси…

— Зараз полагодимо сіточку,— не замовкав між тим птахолов,— порвалася моя сіточка, моя годувальниця…

Дідів бас лунав зовсім поруч з Женчиком.

«Ой,— згадав хлопчик,— так це ж я — сітка… тобто я в мішку замість сітки…»

А хрипкий бас птахолова наблизився мало не до самого Женчикового вуха:

— Розвузлимо мотузочку…

Женчик почув над головою уривчасте дихання.
«Що робити? Що робити?»

І коли дід майже розв’язав мішок, хлопчик, вклавши в голос усю силу, загорлав:

— А хто тут такий?!

— Я… я… я…— зацокали в нього над головою дідові зуби.

— Хто — я?! — підстрибнув мішок.

— Я ппптах-дддідолов…

— Ану випусти пташок! — наказав Женчик.

— А гро-о-ші?

— Відпусти, бо тобі погано буде!

— Ох, не можу… Знову цей голос!!!

Важко загупали кроки, і за хвилину настала тиша.
Женчик не міг уже чути, як біжить дід-птахолов. Переляканий бородань в одну мить вимчав з подвір’я і погнався до лісу. Хоч страх і забивав йому памороки, але він ухопився за рятівну думку, одну-єдину думку, що майнула йому в голові:

«Якщо я приніс ЙОГО в мішку, то значить — в лісі ЙОГО більше немає».
І птахолов тікав подалі від мішка, в якому сидів Той, У Кого Такий Страшний Голос.

Сторінки: 1 2 3 4 5