Казка про Женчика

Як Женчик розкрив велику таємницю
Якийсь час мішок стояв нерухомо. Це Женчик прислухався до всього, що діялося навколо нього. Бачити він нічого не міг, так оце прислухався. А там усе було тихо. Як і в мішку.

Пересвідчившись, що діда поруч немає, Женчик спитав:

— Агов, хто тут є? Ніхто не озвався.

— Бабусю…— пхинькнув хлопчик.— Не чує… Далеко до бабусі… Хто ж мене випустить звідси?

Звичайно, плакати хлопцеві не годиться. Але якщо тобі п’ять років і ти сидиш у темному мішку й не знаєш, як звідти вибратись, можна й заплакати. Головне, вчасно взяти себе в руки.
Женчик так і зробив.

— Ніхто не випустить,— востаннє схлипнув він і вигукнув : — А я сам!

І мішок заходився скакати, аж доки мотузка, яку вже почав розвузлювати птахолов, зовсім не розв’язалася. Женчик вигулькнув із мішка.

Хлопчик так змучився — без свіжого повітря, без світла, так утомився від стрибання, що ладен був тут же побігти додому, до бабусі. О, вона приголубить його, втішить, заспіває лагідну пісеньку…

Може, він так і зробив би, якби не пам’ятав, навіщо поліз у мішок. Птахи! Він повинен повернути їх лісові!
Женчик обдивився на всі боки й обімлів. Такої хати він ще не бачив. Вздовж стін аж до стелі стояли клітки з птахами. Але в хаті панувала мертва тиша — птахи не співали…

Женчик кинувся відчиняти клітки й випускати птахів на волю.
Шурх! Шурх! Шурх!

Це лопотіли крила, що знудьгувалися за польотом.

А коли в клітках не лишилося жодної пташки, Женчик вийшов з хати у двері, які забув зачинити нажаханий птахолов. Вийшов і здивувався: птахи не відлітали. Вони великою зграєю сиділи на подвір’ї. Кого там тільки не було: синички, зозулі, горлиці, солов’ї, чижики, шпаки, дятли, снігурі і навіть горобці.

Побачивши свого визволителя, птахи знялися в повітря і заспівали всі разом. Яка то була весела пісня! Пісня волі!

Проспівавши її, птахи зробили прощальне коло над Женчиком, піднялися ще вище і полетіли до лісу. Женчик дивився їм услід, і йому було так добре на серці, так весело і радісно. Це він, маленький хлопчик п’яти років, провчив злого діда-птахолова. Це він визволив пташок!

На радощах Женчик зовсім забув, що до лісу він ішов шукати розгадку Великої Таємниці. Згадав про неї лише тоді, коли, повертаючись додому, зустрів бабусю, яка вже вирушила його шукати… ,

А як же дід-птахолов? З ним сталося те, чого Женчик уже не міг бачити. Там, у лісі, на галявині, птахи знайшли бороданя…
Що може зробити здоровенному дядьку одна маленька пташка? В кращому разі легесенько дзьобнути його. Ну, а коли дзьобнуть одразу сто птахів, двісті?.. Коли вони раптом усі налетять гомінливою зграєю?
О, птахолову здалося, що на нього впала жива хмара. Ця хмара колола його, щипала, штрикала, скубала — і на дідовій лисині поруч зі старою ґулею набігло багато маленьких балабух.

Птахолов, несамовито розмахуючи руками, втікав од невмолимої хмари. А вона переслідувала його по п’ятах, аж поки не прогнала геть з лісу.

Оговтався він уже під вечір. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. Бородань нарешті наважився присісти. Мало не звалився на землю і став одхекуватись.

— Ти все зрозумів? — почув він поблизу.

— Хто тут?!

— Це я.

І він побачив сороку. Ту саму, яку ніяк не міг упіймати.

— А що я маю зрозуміти? — сердито фиркнув дід.

— А те, що шляху до лісу тобі нема. Так-так. Тепер усі птахи знають, як тебе слід зустрічати.

— Як?

— А так, як оце проводжали.

— Ну й що? — спробував був зробити бравий вигляд птахолов.— У мене оттакі ручища!

— А в нас є Женчик!

…Ви думаєте, Женчик забув про Велику Таємницю? Ні! Він таки розкрив її. Правда, зразу ще сам не знав про це. Поки йому не сказала бабуся.

Вона була така щаслива, коли знайшла свого внука. Обнімала його, цілувала, голубила. А тоді, дізнавшись про його пригоди, подивилась на нього пильно й вигукнула:

— Женчику, ти розкрив Велику Таємницю!

— Я ж не підріс, бабуню…

— Ти виріс у своїх і моїх очах, хлопчику, у очах всіх людей, у очах пташок, яких визволив.

— Як це?

— Зробив добре діло — і підріс.

— Ой, так оце і є Велика Таємниця? — вигукнув Женчик.

— Так, оце і є Велика Таємниця,— всміхнулась бабуся і пригорнула внука: — Люди ростуть від добрих справ, які вони роблять.

Усе життя ростуть.

— Ось чому до цього треба прийти власним серцем і розумом,— задумливо сказав Женчик.

Сторінки: 1 2 3 4 5