Золоті апельсини

Розповідають, що колись жив-був цар, а в цього царя ріс позаду палацу розкішний сад, і не було таких дерев у світі, яких би там не знайшлося. Але найрідкіснішим і найдорожчим деревом з усіх дерев, що росли в цьому саду, було чудове апельсинове дерево, на якому росли золоті апельсини.

Коли наставав час дозрівання апельсинів, цар ставив до цього дерева вартового і наказував йому вартувати його вдень і вночі, і щоранку приходив переконатися на власні очі, що з нього не пропало жодного листочка.

Одного ранку приходить цар у сад і знаходить вартового сплячим.
Глянув він на дерево, і що?.. Золотих апельсинів там немає.
Уявіть собі, як він розгнівався.

— Нещасний! Ти мені даш відповідь за це своєю головою! — закричав цар, розбудивши вартового.

Вартовий прокинувся.

— Ваша величність! — сказав він з переляком: — Я не винен. Прилетів щиглик, сів на гілку апельсинового дерева і почав співати. Я прогнав його з однієї гілки, але він сів на другу. А тим часом його спів наганяв на мене непереборний сон, і, дивно — тільки він переставав співати, як моя сонливість минала. Але він всівся на вершечок дерева і все співав, та так, що я заснув і досі проспав.

Цар пробачив вартового, але наступного року доручив стерегти дерево самому царевичу. І, ось, одного ранку, приходить цар у сад і знаходить царевича сплячим. Глянув на дерево, і що?.. Апельсинів знову немає.
Уявіть собі, як цар розгнівався на нього.

— Як? — вигукнув він, розбудивши царевича. – І ти теж заснув?

— Ваша величність! Я не винен, — відповів царевич. Прилетів щиглик, сів на гілку і почав співати. Співав він, співав і співав так довго, що в мене почали злипатися очі. А він усе співав, та співав, тож я нарешті заснув і проспав досі.

Тоді цареві захотілося самому спробувати спіймати злодія, і коли прийшла пора апельсинів, то він нікому не довірив охорону свого чарівного дерева, і став сам стерегти його. І ось нарешті апельсини дозріли.

Якось цар сидів під деревом і милувався золотими плодами, як, раптом, на одну з гілок сів щиглик і почав співати. Цар хотів застрелити його, але ніяк не міг вцілити, а тим часом йому так захотілося спати, що й сказати не можна.

— Зрадник-щиглик! – сказав цар. — Не старайся даремно. Тобі не вдасться вкрасти мої апельсини.

А тим часом очі його мимоволі заплющувалися.
Тоді щиглик почав його дражнити:

— Ой, Ой! Цар спить! Ой, Ой! Цар спить!

І, справді, цар заснув, не гірше від будь-якого сонька.

Вранці, коли він нарешті прокинувся, золотих апельсинів уже не було.
Після цього цар наказав оголосити у всіх своїх володіннях наступний указ:

— Хто мені принесе злодія-щиглика, живого чи мертвого, той отримає в нагороду осла, навантаженого золотом.

Але минуло шість місяців з того часу, як цар видав цей указ, а ніхто не прийшов.
Нарешті прийшов дуже бідно одягнений, молодий та високий селянин.

— Ваша величність! — сказав він цареві: — Якщо ви справді бажаєте мати цього щиглика, то обіцяйте мені руку царівни, і ви отримаєте його через три дні.

Цар узяв його за плечі і виштовхав за двері.
Але другого дня впертий селянин знову повернувся.

— Ваша величність! Як що ви справді бажаєте мати цього щиглика, обіцяйте мені руку царівни, і він у вас буде швидше, ніж через три дні.

Тоді розгніваний цар покликав варту і наказав посадити затятого селянина до в’язниці.

А тим часом, звелів збудувати навколо дерева залізну сітку з товстих прутів. Щоб не треба було вартового.

Але коли апельсини дозріли, і цар пішов одного ранку до саду, щоб помилуватися ними, то виявилося, що їх там уже немає.

Робити нічого й він мимоволі мусів домовлятися з наполегливим селянином.
Цар наказав привести його і сказав:

— Принеси мені щиглика живим, і царівна твоя.

— Ваша величність! Через три дні щиглик буде у вас, — відповів той.

І за три дні, він повернувся з птахом.

— Ось вам щиглик, Ваша Величність. Тепер царівна моя.

Цар насупився. Невже він, насправді, має віддати царівну цьому селюху?

— Хочеш дорогоцінного каміння? Хочеш золота?

Ти отримаєш їх, — нарешті сказав цар.

— Ваша величність! Але ж був договір.

— Хочеш дорогоцінного каміння? Хочеш золота? – повторював цар.

— Залишіть усе в себе — відповів селянин і пішов.

Царю було це дуже неприємно, і він страшенно сердився на щиглика, тому він грізно сказав йому:

— Ну, тепер ти в моїх руках, і я тебе катуватиму, доки не скажеш, де мої золоті апельсини.

І цар звелів обскубати його живцем. Щиглик почав жалібно кричати, коли в нього почали вищипувати одне за одним його гарні пір’їнки.

— Де лежать золоті апельсини? — питав цар.

— Якщо ви обіцяєте, що перестанете вищипувати моє пір’я, то я скажу вам усю правду! – відповів нарешті щиглик.

— Добре, я перестану тебе катувати, — погодився цар.

Тоді щиглик розповів йому, що апельсини лежать у семидверній печері. Але цю печеру стереже купець, Червона Шапочка, і, щоб дістатися туди, треба знати чарівні слова, а їх знають тільки двоє людей на світі: купець і селянин, що його спіймав.

Цар наказав покликати селянина.

— Давай укладемо новий договір, — сказав він. Мені хотілося б увійти в семидверну печеру, але я не знаю чарівних слів. Якщо ти мені їх скажеш, царівна буде твоєю.

— Ви даєте мені слово честі, Ваша Величність?

— Чесне слово!

— Ваша Величність, ось ці слова:
Сохни, пересохни, відчини та помри.

— Чудово, — сказав цар і пішов шукати печеру. Він знайшов її, промовив чарівні слова, і печера відчинилася. Селянин залишився чекати зовні, щоб допомогти цареві донести апельсини.

Коли цар увійшов у печеру, то був просто засліплений купами діамантів, розкиданих по всій підлозі. Цар, зрозумівши, що він сам і його ніхто не бачить, наповнив ними свої кишені. Але в наступній кімнаті діаманти, були набагато більшими і кращими. Цар випорожнив свої кишені та наповнив їх іншими діамантами. І так далі, до останньої кімнати, де в одному з куточків він помітив цілу гору золотих апельсинів, вкрадених у його саду.

До речі, біля апельсинів лежав великий мішок.
Цар наповнив його і вийшов з печери.

“Тепер, думав він, я знаю слова, і буду приходити сюди за своїми апельсинами”.

Вийшовши з печери з мішком на спині, він знайшов селянина, що чекав його.

— Ваша величність! Отже царівна тепер моя, — запитав він царя.

Цар насупився. Невже доведеться віддати царівну цьому селюху?

— Проси яку хочеш нагороду, і вона буде тобі дана, але про царівну і думати не смій!

— Ваша величність! А ваше слово? – сказав селянин.

— Слова забирає вітер.

— Коли будете в палаці, то ви в цьому переконаєтесь.

Повернувшись до палацу, цар поставив мішок на підлогу і заглянув у нього. Але замість золотих апельсинів там лежали прості напівзігнилі апельсини. Він засунув руку в кишені, щоб витягнути діаманти, але всі його діаманти перетворилися на мушлі.

— А! Цю штуку зіграв зі мною цей проклятий селянин! Але за це відповість мені щиглик! — гнівно закричав цар, і знову почав знову катувати бідолашного щиглика.

— Де мої золоті апельсини? — питав він, вищипуючи в нього пір’я.

— Вони там, де ви їх бачили, але щоб їх взяти, треба знати інші слова; і їх знають тільки двоє: купець Червона Шапочка, та той селянин, що мене впіймав.

Цар знову наказав покликати селянина.

— Складемо ще один договір: скажи мені чарівні слова, щоб я міг узяти назад свої золоті апельсини, і царівна буде твоя, — сказав він йому.

— Ви даєте царське слово?

— Даю!

— Ваша величність! Ось слова:

Я твій гість, дай мені кістку.

— Чудово, — сказав цар, і знову вирушив у печеру.

Він ходив туди кілька разів, і повертався з повними мішками і, нарешті, приніс до палацу всі золоті апельсини, вкрадені в саду.

Тоді до нього знову прийшов селянин і нагадав:

— Ваша величність! Тепер царівна, звісно, моя.

— Ось царська скарбниця: візьми все, що ти хочеш, але царівни я тобі не дам, — сказав він нарешті селянинові.

— Не будемо більше про це говорити, — відповів той і пішов.
З того часу, як щиглик був у клітці, золоті апельсини залишалися недоторканими рік у рік.

Якось царівна сказала цареві:

— Ваша величність! Я б хотіла мати щиглика в своїй кімнаті.

— Візьми. Але дивися, щоб він у тебе не втік,— відповів цар.

Щиглика принесли в кімнату царівни, але тільки він туди потрапив, то відразу перестав співати.

— Щиглику! — питала засмучена царівна: — Чому ж ти в мене не співаєш?

— Тому що мій господар дуже нещасний, — відповів щиглик.

— А чого він хоче?

— Він хотів, щоб ти була його дружиною, і все повторює одне і те саме: працював я, працював, та нічого не заробив.

— А хто твій господар? Цей селюх?

— Цей селюх, царівно, — король.

— Якщо це правда, я охоче вийду за нього заміж. Полети і скажи йому це, але відразу повертайся назад.

— А ти присягнешся, що не вийдеш ні за кого іншого? – Запитав її щиглик.

— Клянуся! — відповіла йому царівна.

Якось цар запитав царівну:

— А що щиглик більше не співає? Я вже давно щось його не чую.

— Ваша величність? Він щось мовчить, — відповіла царівна.

Цар заспокоївся.

Тим часом царівна смертельно сумувала.

— Зрадник ти, щиглик! – казала вона. — Та й твій господар такий самий.

І оскільки наближалася пора апельсинів, то серце в неї страшно стискалося і сильно билося. Вона боялася, що апельсини знову пропадуть, цар дізнається, що вона випустила щиглика і страшно на неї розгнівається.

А тут приїхав посланець від французького короля, щоб просити її руки для свого повелителя.
Цар дуже зрадів цьому і дав свою згоду.

Але царівна відмовилася виходити заміж, сказавши:

— Ваша величність! Я не хочу виходити заміж, хочу лишитися дівчиною.

Цар розгнівався.

— Як ти смієш говорити, що не одружишся тепер, коли я вже дав слово і не можу взяти його назад?

— Ваша величність! Слова забирає, вітер, — відповіла йому дівчина.

Царя неможливо було впізнати — очі його метали іскри. Але вперта царівна тільки повторювала:

— Не хочу, не хочу! Хочу лишитися дівчиною.

Найгірше було те, що французький король звелів сказати, що за тиждень приїде за нареченою.

Що було робити з такою впертою дочкою?
Цар наказав зв’язати їй руки й ноги та опустити її до криниці, примовляючи:

— Або скажи — так, або я втоплю тебе!

А царівна все мовчить. Цар наказав опустити її ще глибше у воду, тож на поверхні залишилася одна голова.

— Або скажи — так, або я тебе остаточно втоплю, — повторив він ще раз.

Але царівна мовчала.

«Не можу ж я справді втопити свою дитину!» — подумав цар і наказав витягти її з криниці, замкнув у кімнаті на хліб і воду.

Бідолашна царівна гірко плакала і примовляла:

— Зрадник ти, щиглик! Скільки мук я переношу, щоб дотримати свого слова!

Нарешті, у призначений день король французький приїхав з великою свитою і оселився в царському палаці.

— А де царівна? — спитав король. — Хіба вона не хоче мені показатися?

— Ваша величність! – відповіли йому слуги. — Вона щось нездужає.

— Занесіть їй цей подарунок! — попросив король, подаючи чудову скриньку, всю обсипану діамантами.

Але коли подарунок принесли царівні, то вона його поставила на стіл, не подумавши навіть відкрити скриньку і подивитися, що в ній є, а сама, тим часом, все плакала і повторювала одні й ті самі слова.

— Зрадник ти, щиглик! Та й твій господар також.

Раптом у кімнаті пролунав знайомий голос:

— Ні, ти помиляєшся, ми зовсім не зрадники: ні я, ні мій господар!

— Почувши, що їй відповідають зі скриньки, царівна підбігла до неї, відімкнула її і, побачивши в ній щиглика, з радістю сказала йому:

— Моє щегленятко! Скільки я сліз пролила, чекаючи на тебе!

— Такою була твоя доля, але тепер усі твої прикрощі закінчилися, бо мій господар — король французький.

Коли цар дізнався про це, то дав їй у посаг дерево, що приносить золоті апельсини, і царівна другого ж дня вийшла заміж за французького короля.