В’юнок
Казки Анни Саксе
Всі квіти росли вгору, простягаючи руки до сонця за дарами, якими воно так щедро наділяло все живе.
Тільки В’юнок повзав у тіні, не в змозі піднятися з землі, бо в нього не було міцного хребта.
— Чому ти не дерешся вгору, як інші квіти? — запитав у В’юнка м’якотілий Равлик.
— Що мені, шановний, робити, коли я не маю хороших друзів? – Простогнав В’юнок.
— Друзів можна знайти, треба тільки вміти, — підморгнув Равлик.
— Друзів за гроші не купиш, а в мене й грошей немає, — безпорадно розвів руками В’юнок.
— Є щось могутніше за гроші. Це лестощі. Скажи Стовпу в огорожі, що він найкрасивіше дерево в саду, і він дозволить тобі витися навколо себе і дертися вгору, — повчав Равлик.
В’юнок, правда, сумнівався, щоб сивий стовбур виявиться таким дурником і повірить такій грубій брехні.
А чи не краще підлеститися до якоїсь особи жіночої статі? Хоч до тієї ж Черемхи, горобці процвірінькали їй всі вуха про її красу, і вона охоче дозволяє цим неробам вити гнізда у своїх гілках.
Не вийде — він нічого не втратить, а вийде — здобуде все.
В’юнок підповз до Черемхи і солодким голосом прошепотів:
— Черемхо, Черемхо, яка ти гарна!
Черемха прикинулася, що не чує. В’юнок почав витися вгору, наполегливо повторюючи:
— Черемхо, Черемхо, яка ти гарна!
Черемха накинула на плечі білу хустину — наполегливі лестощі В’юнка їй, мабуть, припали до душі.
— Тепер ти ще прекрасніша! – Захоплювався В’юнок.
— Скажи мені на вухо! — грайливо засміялася Черемха.
І В’юнок вився все вище і вище. І ось уже шепотів Черемсі на вухо:
— Ти… ти найпрекрасніша з черемх!
Більше він нічого не міг сказати. Але Черемсі достатньо було і цих кількох слів, щоб повірити в щирість В’юнка.
Коли вітер зірвав із плечей Черемхи білу хустину, В’юнок забув навіть ці слова.
Бідолашна Черемха! Вона з нетерпінням чекала, що В’юнок посватається до неї, але, коли прийшла осінь, від туги засохла, і садівник розпиляв її на дрова.
Навесні В’юнок озирнувся, кому б полестити тепер. «Може, Троянді? Ні, надто вона гостра на язик, — міркував В’юнок. — Взагалі вона гарна, але який у неї гострий язичок: скажеш їй слово, а вона як голкою у відповідь вколе».
В’юнок набрався сміливості і наблизився до Стовпа в огорожі.
— Стовпе, послухай, Стовпе, — заговорив з ним В’юнок. — Я все думав і ніяк не міг придумати…
— Га? Що ти кажеш? – Запитав глухуватий Стовп.
В’юнок продовжував терпляче:
— Тобі, кому ж ще. Я хотів тобі сказати…
— Га?
— Піднімусь ближче до твого вуха. — В’юнок швидко забрався угору. – Тепер ти чуєш? — запитав він.
— Тепер чую.
— Я все думав і не міг придумати, чому ніхто не бачить твоєї краси та сили? Хіба б огорожа встояла, якби не було тебе? Адже ти її опора. На мою думку, ти не тільки сильний, але й гарний. Найкрасивіше дерево у всьому саду.
— Піднімися вище, — попросив задоволений Стовп, а В’юнку тільки цього й треба було. За одну ніч він виліз Стовпу прямо на голову і накричав йому у вухо стільки компліментів, що зворушений дідусь навіть заплакав, а горобці від сміху за животики хапалися.
— Ти єдиний мене розумієш, — белькотів Стовп. – Ти мій найкращий друг. Всі інші сліпці. Навіть поети не присвятили мені жодного пристойного вірша. Черемху, Клен, Дуб — їх поети оспівують і славлять, а скажи, чим ці дерева кращі за мене?
—Та що ти! — вигукнув В’юнок. — Мені на них навіть дивитись гидко.
І сталося, що дитина, побачивши Стовп, обвитий В’юнком, вигукнула:
—Дивись, які гарні квіти!
—Ти чув? Вустами немовляти говорить істина, — урочисто підтвердив В’юнок.
— Залишся зі мною на все життя, — промовив Стовп. — Будеш розповідати всьому саду про мої чесноти, а я підпиратиму тебе, щоб ти не залишався в тіні.
Але жити разом їм довелося недовго. Прийшла зима і насунула Стовпу на голову велику снігову шапку, і Стовп прогнив під її вагою впав.
В’юнок не сумував за загиблим другом, а почав придивлятися, до кого тепер прилаштуватися.
І до весни В’юнок — хочете вірте, хочете не вірте— вже кружляв і звився навколо наймогутнішого Дуба.
Джерело:
“Сказки о цветах ”
Анна Саксе
Видавництво: “Текст“
2020 р.