TOU

Золотоволосий і Золота Зірка

Литовські народні казки

Жив собі король. І хотів він оженитися на такій дівчині, щоб вона була найкраща і найрозумніша за всіх у світі. Просватали йому гарну-прегарну дівчину: коси золоті, хто на неї гляне – очей відірвати не може.

Дуже сподобалася вона королю, й він із нею одружився. Але стара зла мати так не злюбила своєї невістки, що ладна була отруїти, аби у своєму маєтку не бачити. Невдовзі народила молода королева напрочуд гарненького синочка. Стара королева взяла його й поклала не в колиску, а в невеличку скриню, закрила її віком, понесла до річки й пустила за водою. А в колиску стара злюка примостила кота, сповивши його, наче дитину.

Наступного дня зранку усі прийшли подивитися на немовля. Глянули – й здивувалися, що таке воно волохате. Розповили – аж там справжнісінький кіт лежить. Молода королева так і оніміла; стара карга трохи помовчала, а потім рознесла чутку, що її невістка – відьма, тому й народила кота. Через рік знову так само вчинила. В королеви народилася донечка – гарна, мов ясне сонечко. Стара й її вкинула в річку, а в колиску кота поклала. Розгнівався король на свою дружину. Тяжко зажурилася молода королева, і не було більше в них дітей. А всі люди молоду королеву прозівали відьмою.

Саме тієї ночі, коли народився перший син, один чоловік рибу ловив. Почув він дитячий плач. Приплив човном на той плач, дивиться – аж на хвилях скриня погойдується. Зловив він її – аж там немовлятко. Зрадів дуже й хутчіш додому, щоб показати знахідку своїй дружині. Приніс і питає:

– Відгадай, що в мене у цій скрині?

Вона не відгадала; тоді він одчинив скриню, показав немовля, що солодко спало собі, й каже:

– Ти не подарувала мені дитинки, то я тобі хоч знайдену приніс.

Розповили вони немовля, дивляться, аж там пелюшки гарні, полотна покладено багато, а на дні ще й гроші в шматинку загорнуті. Обдивилися дитинку, за вушком три золоті волосинки побачили, то й назвали Золотоволосим. Гляділи-кохали його, як рідного сина. А гроші й пелюшки у скриню поклали.

– Гроші, – кажуть,– нам не потрібні: свого хліба нам і нашій дитині вистачить. Краще заховаймо їх, може, колись йому ще знадобляться.

Минув рік. Рибалка знову піймав скриню й приніс додому. Дивиться – аж у ній гарнесенька дівчинка лежить і так само з дорогими пелюшками та грошима; схоже, що вона тому першому хлопчикові сестричкою доводиться. Розглядають рибалка зі своєю жінкою немовля – бачать, за вушком – три золоті зірочки. І прозвали вони її Золотою Зіркою. Радо, так само, як і хлопчика, плекали та ростили вони дівчинку.

Довго діти росли у рибалки. Були вони веселі й здорові, аж одного разу прибігли знадвору й питають:

– Татусю! Мамусю! Чи правду діти кажуть, що ми у вас не рідні, а знайдені, з води виловлені?

Що ж мали рибалка з жінкою робити? Взяли та все й розповіли дітям і скрині показали, і те, що в них було покладено. Вислухали усе це діти, обдивилися покладене й сказали:

– Дякуємо вам красно за те, що годували й одягали нас, за все, що ви для нас зробили: а тепер ми підемо у світ своїх батьків шукати.

Довго вони мандрували та розпитували, вже й стомилися в дорозі. В одному місті купили хату й посадили біля неї гарний сад. Невдовзі рознеслася по всьому місту слава про Золотоволосого і Золоту Зірку. А вони й не знали, що жили зовсім близько від своїх батьків, – якраз у тому самому місті їхні рідні королями були.

Почула якось стара королева про дітей, а з імен їхніх зрозуміла, що це ті сам’ немовлята, яких вона у воду повкидала, бо ще коли сповивала їх, запримітила золоті волосинки у хлопчика й золоті зірочки у дівчинки.

Переодяглася стара королева й пішла до них.

Прийшла й стала вихваляти усе,– і така ж вона добра та лагідна до них:

– Ой, яка ж гарна хата у вас! А які ви молоді та вродливі!

А ще дуже мені хочеться на ваш сад подивитися. Кажуть, що він у вас гарний-прегарний.

Повела її дівчинка до саду, а вона й тут прикидається та все вихваляє:

– Ой, яка тут краса! Моє серденько, чи це ти сама такі гарні квіти виростила? А ти, Золотоволосику, невже усі дерева сам посадив? Мої голуб’ята, який гарний ваш сад! Але було б краще, аби на кожному дереві та був дзвіночок, та ще й дзвонив!

– А де ж ті дзвіночки можна дістати? – питає Золотоволосий.

– Я знаю, де їх узяти. Он там на горі їх повний сад, треба тільки одного звідти принести, і за ніч їх зробиться стільки, що вистачить на цілий сад. От коли б ви ті дзвіночки дістали, мої дорогесенькі!

Отак сказавши, пройшла, як посуха, і свій слід лихий полишила. Просто в пащу до смерті дітей посилає, бо той сад на горі був відьмами заворожений, – хто в ньому більше одної години пробуде, той уже звідти не повернеться, а стане деревом.

Пішла стара від них, а вони між собою стали радитись, що робити. Золотоволосий каже:

– Сходжу я по того дзвіночка.

– Ні, не йди, не йди! – відмовляє його сестричка.– Хтозна, що з тобою там може статися?

– І не кажи, й не проси – піду і все! Нічого я не боюся.

– То хоч не барися та швидше повертайся,– благає його сестричка.

Рано-вранці прокинувся брат, вибіг швиденько на гору, дивиться: аж тут буяє чудо-сад без кінця-краю. Зірвав Золотоволосий одного дзвіночка і, не оглядаючись, побіг, наче хто за ним гнався. Прибіг до своєї хати і на дерево дзвіночок прив’язав. На другий день весь сад задзвенів – втішно й приємно було слухати його!

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Литовські народні казки”
Перекладач і упорядник – Ольга Градаускенє

Видавництво: “Веселка“

м. Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: