Парубок у зеленому піджаку
Литовські народні казки
– Добре, лізь мені в ліве вухо, а вилізь у праве!
Він так і вчинив, як йому звелів кінь, і замість звичайного хлопця в зеленому піджаку з’явився чудовий воїн: обладунки золоті на ньому сяють, срібна шабля при боці висить.
– Тепер сідай на мене! – каже кінь.
Парубок скочив на коня й полетів прямо в бій. Прискакав саме вчасно: короля вороги вже в полон забрали, а ті з воїнів, що в живих лишилися, усі повтікали. Вороги весело прямували до королівського палацу.
Золотими латами прикриваючись, кинувся на ворогів – голови стинає, мов колоски жита. Воїни королівські, котрі повтікали були раніше, побачивши, як б’ється невідомий лицар, повернули назад усі до одного й стали допомагати йому ворогів бити. Билися доти, поки перемогли й короля з полону визволили. Король як побачив, що то хоробрий і гарний, наче сонце, воїн його визволив,– не знав, як уже йому й дякувати. На полі бою він надів йому на палець найдорожчий свій перстень і запросив до палацу, щоб воїн дістав обіцяну нагороду. Але воїн відповів:
– Красно дякую, королю. Але прийду я лише через три дні. Ще стікає кров із моїх лат, і стомився я дуже.
Прискакав на узлісся, зіскочив з коня, заліз у праве вухо, виліз через ліве. І знову став простим хлопцем у зеленому піджаку, помічником садівника. Подякував в н коневі, а кінь йому й каже:
– Через три дні настане твоє щастя. Але коли щасливий будеш, не забувай свого коня.
Зав’язав парубок пальця, щоб ніхто не побачив, як сяє перстень, і повернувся до королівського саду.
Три дні готувалися в палаці до весілля. А король усе чекав хороброго воїна. Усі були раді й веселі, тільки королівна сумувала та журилася. Все кохала й чекала вона парубка в зеленому піджаку, що служив колись у них за кухаря.
Настав третій день. Увесь королівський палац сяяв золотом і сріблом, скрізь висіли гірлянди з квітів, майоріли прапори. Такого свята в палаці ще ніколи не бачили. На балконі стояв король, убраний у червоний оксамит, із золотою короною на голові. А біля нього стояла королівна в білій сукні й гірко плакала. Король усе виглядав свого зятя, що мав проїхати між двома довгими рядами королівських воїнів. Та ось з’явився чоловік у простому зеленому піджаку. Охорона затримала його й не пускала до палацу.
– Куди це ти, жебраче, прешся? Хіба не бачиш, що король свого зятя чекає? Іди швидше геть звідси, поки голова ціла!
Але парубок у зеленому піджаку і не думав тікати.
– Мене король покликав, і все це свято влаштовано на мою честь. Не затримуйте мене, я йду до короля!
– Мабуть, він збожеволів,– сказали королівські слуги,– Хай король сам його судить,– І повели парубка в зеленому піджаку до короля.
Король як побачив його, то дуже розгнівався й наказав голову зітнути цьому нахабі. А парубок у зеленому піджаку тоді й каже королю:
– Коли б ти мене не кликав, я б до тебе, королю, ніколи сам не прийшов.– Розв’язав пальця – а на ньому аж горить королівський перстень. І додав: – Коли вирішив мене вбити, осудив, то я повертаю тобі цей перстень, який ти мені надів на полі бою в подяку за те, що ворогів твоїх знищив і з полону тебе визволив.
– То хіба ж то був ти – отой відважний воїн? – промовив король, побачивши свій перстень. – Пробач мені, зятю, що так невдячно тебе зустрів. Тільки цей перстень тебе й виручив. При всіх людях дарую тобі землі, які ти відвоював у ворогів, і свою дочку віддаю тобі за дружину.
Зажив щасливо королів зять і зовсім забув про свого товариша-коня.
Одного разу їхав він з королівною і побачив свого дорогого коня, сумного та худющого. Попрощався з дружиною і пішов до нього. Обняв за шию і гірко заплакав, щоб кінь простив його.
А кінь йому й каже:
– Ще не пізно. Зітни мені шаблею голову. Але це ще не все. Я обернуся в семиголового дракона. Ти всі ті голови зітнеш. З дракона вилетить голуб, і ти його перерубаєш навпіл.
Він усе те зробив, як звелів кінь.
Коли розітнув голуба, перед ним з’явився прегарний молодий королевич.
Удвох вони повернулися до королівського палацу і по-братерськи поділили між собою королівство.
Джерело:
“Литовські народні казки”
Перекладач і упорядник – Ольга Градаускенє
Видавництво: “Веселка“
м. Київ, 1988 р.
Щось кінцівка казочки не дуже райдужна…