Бог грози Сомбуцу

В давні часи жили в одному гірському селі старий з своєю онукою. Жили вони бідно, все багатство – клаптик землі маленький-премаленький, з котяче чоло.

Щоранку вирушали дід із онукою на своє поле, працювали на ньому з ранку до ночі. А поле хоч і маленьке, але годувало їх — то редькою, то динями, то фасолею.

Ось якось задумав старий редьку посадити. Погодилася онучка.

— Я дідусю, дуже, редьку люблю,— каже.— Коли виросте, не будемо з тобою взимку голодувати.

Скопали вони землю, стали насіння кидати та примовляти:

«Редька, редька, зійди! Редька, редька, вроди! Вирости великою на радість дідові та онучці!».

Посадили вони насіння і чекати стали, коли листочки з’являться.

За кілька днів бачать — зазеленіло їхнє поле. Зраділи дід із онукою:

— Ого скільки редьки вродиться! Не страшна нам тепер зима!

Настав час редьку поливати. Стали старий з онукою до річки ходити, а дорога неблизька, все під гору, та під гору. Зачерпнуть відерце — і назад, і все в гору, та в гору. Та ось біда: тільки поллють поле, заколише редька листочками, ніби просить: «Пити! Пити!». Так і ходили старий із онукою цілий день по воду.

Одного разу спустилися вони до струмка, та так і обомліли — немає в струмку води, геть висох.

Засмутилася внучка, заплакала:

— Що з нами тепер буде? Загине наша редька, і ми з голоду помремо!

Думав старий, думав, де взяти води і придумав:

— Давай ми з тобою на гору Тога сходимо, там бог Сомбуцу живе.

— Бог Сомбуцу? — здивувалася внучка.— А хто це?

— Це дуже важливий бог, бог грози, — відповів дід. — Від нього всі дощі на світі залежать. Посилає він, коли захоче, град і зливи на землю.

— Ну, якщо він такий важливий і допомогти нам може? — пішли,— зітхнула онучка.

Зібралися вони і на гору Тога пішли. В’ється гірська стежка, все вище і вище.

— Чи далеко ще? – Запитує онука.

— Ось гай перейдемо, а там рукою подати,— відповідає дід.

Піднялися вони нарешті на гору.

— Ну, от і прийшли,— сказав старий.

Дивиться внучка, зрозуміти не може, куди вони прийшли.

Стоїть на вершині скеля, а під нею яма.

— Що це? — здивувалася онучка.

— Так,— відповів старий.— Це бог Сомбуцу. Священна це скеля.

Вклонився він скелі в пояс, поряд сів, руки в молитві склав.

— Бог Сомбуцу, пішли нам на поле дощ,— почав просити, старий.

— Допоможи нам, добрий бог Сомбуцу, гине наша редька.Врятуй нас від голоду! — почала просити онука.

Довго вони сиділи, та голоса бога Сомбуцу так і не почули.

Наступного дня знову прийшли дід із онукою до скелі, і знову нічого не сказав їм бог Сомбуцу. А редька тим часом зовсім пожовкла, опустила листочки, ось-ось загине.

На восьмий день прокинулися дід із онукою, дивляться — знову небо ясне, жодної хмаринки не видно.

— Мабуть, не такий добрий великий Бог грози Сомбуцу, як люди кажуть,— пробурчав старий.— Не хоче він чути наші молитви.

Ну, але робити нічого. Знову пішли дід із онукою до священної скелі. Знову просити стали:

— Змилуйся над нами, Бог Сомбуцу, пішли нам будь-який дощик! Напої наше поле! Врятуй нашу редьку!

Мовчить скеля, нічого не відповідає їм Бог грози Сомбуцу. Розсердився тут старий не на жарт, та як закричить:

— Брешуть люди, що ти можеш допомогти! Не бог ти, а шахрай!

Підняв він із землі камінь, та як по скелі ним вдарить! Покотився камінь і на дно тієї самої ями, що біля підніжжя скелі була, впав.

Загула скеля, захиталася, і пролунав з ями хриплий голос:

— Хто насмілився камені в мене кидати? Хто мій сон порушив? Ось я вам!

Злякалися старий із онукою.

— Ой, рятуйте! – закричали і подалі від скелі відбігли.

А потім старий і каже:

— Вибач мені, великий Бог грози Сомбуцу, що камінь у тебе кинув. Тільки немає більше сил мовчання твоє терпіти. Сім днів приходимо ми до тебе — дощу просимо. А ти все мовчиш.

Сказав так старий, дивиться — перестала скеля гойдатися.

— Вісім днів, кажеш, ходите? — перепитав Бог грози. — Ну, пробач, пробач! Та ти, мабуть, удень до мене приходиш.

А я дуже люблю вдень подрімати, та так міцно засинаю, що нічого не чую. Не гнівайся, пробач мені!

— Гаразд,— відповів старий,— не гніваюсь. Ну, а тепер пошлеш нам на поле дощ?

— А чому ж не послати? — засміявся Бог грози. Жаль, чи що?

Зітхнув він глибоко, дрімоту прогнав, та як закричить:

— Гей ви, слуги вірні, прокидайтесь! Діло для вас знайшлося!

Забурчало щось у глибокій ямі, закряхтіло, а потім з неї дим повалив. Потягнувся дим до неба, глядь — сидять вже там громовики, видимо-невидимо. Кожен на своїй хмаринці.

– Ух ти! — здивувалися дід із онукою.— Ось, виявляється, як дощі робляться.

— Гей ви, не позіхайте! — закричав громовикам Бог грози Сомбуцу.

Почули громовики наказ і одразу ж за справу взялися, стали вони щосили палицями по хмарах бити. Загримів,  загуркотів грім, заблищала блискавка, накрила небо темна хмара і линула на землю злива.

— Як, добре! — кричать старші громовики.

— Давайте ще, ще і ще сильніше! — кричать ті, що молодші.

Зраділи дід із онукою дощу. Подякували Богові грози і додому поспішили. Прибігли на поле, бачать – піднялася їх редька, зазеленіли листочки, білі голівки із землі стирчать. Гарний урожай зібрали того року дід із онукою.

А в тих краях з того самого часу звичай з’явився: як прийде посушливе літо, підуть сільські хлопці на гору Тога до Бога грози Сомбуцу. Кинуть камінь у яму глибоку – Бог від сну і прокинеться. Літні люди кажуть, що після цього завжди дощі починаються.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Поле заколдованных хризантем”
Японские народные сказки
Видавництво: “Искона”
1994 р.

1 Коментар
  • Oleksandr
    30.08.2023 21:59

    Та до нього ж вночі треба ходити. А то розгнівають тільки бога )

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: