Розумний Ашик

У давнину жив на світі хлопчик на ім’я Ашик. Батьки його померли, і довелося йому у багатого пана – бая пасти овечу отару. Влітку та взимку жив він у горах і лише зрідка навідувався до села.

Якось, повертаючись додому, Ашик побачив на дорозі жабу. У неї була зламана лапка. Пожалів він жабку, підняв її і взяв із собою. Вдома перев’язав їй лапку. Потім у кутку овечої кошари викопав яму, налив туди води і пустив у неї жабку. Багато днів доглядав її, поки вона не одужала.

Дізнався  бай, що Ашик порається з жабою, розсердився, боляче вдарив його батогом і почав кричати:

— Я тебе годую, а ти відповідаєш мені чорною невдячністю! Справжня людина ніколи не опоганить себе дотиком до такого нікчемного створіння. Зараз же викинь її!

Взяв хлопчик жабку, відніс до озера і став прощатися з нею.

— Ти врятував мене, — сказала йому жабка, — і я мушу тобі віддячити. Візьми цей камінчик. Він чарівний. Коли тобі буде важко і буде потрібна допомога, вдар ним об землю і скажи: «Камінчик, камінчик, допоможи мені», — і він виконає будь-яке твоє бажання.

З цими словами жаба простягла Ашику маленький зелений камінчик, підстрибнула раз, другий і зникла у воді.

Взяв хлопчик камінчик, засунув у кишеню і подався додому.

Не пройшов він і половини шляху, як його наздогнав вершник, що летів мов вихор. Він крикнув щось хлопцеві, але що саме той не розчув.

Підходячи до села, Ашик помітив незвичайне хвилювання: люди кудись поспішали, кричали, а жінки голосно плакали.

Перед будинком бая зібралися найшановніші довгобороді і сивобороді люди похилого віку — аксакали. Перед ними стояв той вершник, якого Ашик зустрів на дорозі, і голосно говорив:

— Недобре задумав Карахан.

Усі знали сусіднього хана Карахана. Був він злий і заздрісний, жадібний і безжальний. У його власному ханстві люди тремтіли за однієї згадки його імені, а маленьких дітей лякали: «Ось прийде Карахан…»

— Чого він хоче? — питали у вісника довгобороді та сивобороді аксакали.

— Задумав Карахан підкорити всіх людей, що живуть у горах і долинах, а їхнє багатство привласнити собі. Щоб задобрити Карахана, всі села відправили до нього гінців із дорогими подарунками. Але він погодився прийняти лише тих, хто з’явиться до нього не на коні, не на верблюді, не пішки, не дорогою і не полем. Ніхто з гінців не повернувся назад, і тепер черга за вами.

Знову всі загомоніли, але так ні про що не домовилися. Тоді вперед вийшов Ашик і сказав:

— Пішліть мене гінцем.

Довгобороді і сивобороді аксакали спочатку розсердилися на хлопчика, потім довго сміялися з нього. Але один аксакал із найдовшою білою бородою сказав:

— Ти чув, хлопче, що вимагає Карахан?

— Чув, аксакале, — шанобливо відповів Ашик. — Я сяду не на коня, не на верблюда, а на цапа, на якому ніхто не їздить, і вирушу не дорогою і не полем, а узбіччям.

Сподобалася всім хитрість хлопчика. Дали йому найстарішого цапа, а в подарунок хану — найвищого верблюда, і вирушив він у дорогу.

Коли Карахан побачив хлопчика верхи на цапові, злість охопила його.

— О, негідний хлопчисько, як ти смів з’явитися мені на очі?! – Закричав він.

Всі довкола завмерли від його голосу.

А Ашик спокійно сказав:

— Володарю, я виконав твоє бажання. Прибув до тебе не на коні, не на верблюді і не пішки, а на цапові, на якому ніхто не їздить; не дорогою, не полем, а узбіччям.

Тоді Карахан закричав ще голосніше:

— Негідний хлопчисько, невже у вашому селі не знайшлося гінця серед більших людей?!

— Володарю, якщо ти хочеш говорити з найбільшим, то поговори з цим верблюдом. Він у нас найбільший.

Зовсім розлютився Карахан:

— Негідний хлопчисько, невже у вашому селі не знайшлося більш поважної людини?!

— Володарю, — знову сказав Ашик, — якщо ти хочеш говорити з найстарішим, то поговори з цим бородатим цапом. Він у нас найстаріший.

Тоді Карахан глузливо сказав:

— Якщо ти такий сміливий і кмітливий, то я відпущу тебе і не чіпатиму твого села. Але до того, як зійде місяць, ти маєш дати мені викуп — сто чорних коней, сто бігунів-верблюдів, сто живих соболів, сто парчових халатів і білу юрту в сто стін. А поки, гей, варта, киньте його в підземну в’язницю! І якщо не буде викупу, то вдосвіта відрубайте йому голову, а його непокірне село зітріть з лиця землі!

Кинули хлопчика в найглибшу криницю-в’язницю і стражників приставили — ханських джигітів із довгими гострими списами. Вибратися звідти було неможливо.

Довго сидів там Ашик, задубів весь і тільки хотів поскаржитися на свою гірку долю, як раптом згадав про камінчик, який подарувала йому жаба. Дістав він його з кишені, потримав у руках, потім ударив об землю і сказав:

— Камінь, камінчик, допоможи мені. Дай злому Карахану викуп — сто чорних коней, сто бігунів-верблюдів, сто живих соболів, сто парчових халатів і білу юрту в сто стін.

Тільки сказав Ашик ці слова, розсипався камінчик на дрібні шматочки. І тієї ж миті на тому самому місці, де був камінчик, з’явилася дівчина, красуня незвичайна — коса довга, щоки рум’яні, а зуби, як перлинки блищать.

— Не хвилюйся, добрий хлопчику. Отримає Карахан викуп. Тільки стережися його гніву. Ось тобі гребінь, голка та дзеркальце. Вони допоможуть, коли тебе – наздоганятиме біда.

Вимовила красуня ці слова, змахнула косою своєю довгою, лагідно посміхнулася, так що блиснули перлинні зуби, і зникла.

Не встиг зійти місяць, як слуги донесли Карахану, що до палацу рухається незвичайний караван — сто чорних коней, сто бігунів-верблюдів, сто живих соболів, сто джигітів несуть сто парчових халатів, а поруч із високим ханським палацом виросла біла юрта в сто стін.

Зрадів Карахан такому багатству, проте виду не подав. Тепер треба було визволяти з в’язниці хлопчика. А цього Карахан не любив робити. Хто потрапляв до його в’язниць, живим звідти не виходив.

Порушувати своє слово хану теж не хотілося, і наказав він привести до себе хлопчика.

— Я відпущу тебе, — сказав хан, — але за умови, що ти залишишся служити в мене. Я призначу тебе першим міністром.

— Ні, Карахан, я не буду служити тобі і допомагати твоїм чорним справам, — сміливо відповів Ашик. — Відпусти мене і не нападай на моє село, якщо ти вірний своєму ханському слову.

Ще ніхто не наважувався так говорити з ханом. Очі його налилися кров’ю.

— Добре, — сказав він сердито, — я дотримаюсь свого ханського слова. Можеш йти.

Щойно Ашик вийшов із палацу, Карахан зробив знак своїм прислужникам:

— Скачіть негайно слідом за хлопчиськом і вбийте його.

Кинулися слуги виконувати ханський наказ.

Незабаром Ашик почув тупіт, ніби мчав цілий табун. Озирнувся хлопчик — і побачив ханських прислужників із гострими списами.

Зрозумів Ашик, що Карахан послав за ним погоню. Ось-ось наздожене його біда.

Дістав тоді Ашик з кишені гребінь, що подарувала йому незвичайна красуня, та й кинув його під ноги вершникам. На цьому місці виріс густий непрохідний ліс. Зупинилися вершники, ніяк не можуть проїхати. А хлопчик залишився з іншого боку лісу.

Потопталися хамські прислужники на місці і вирішили повернутися назад. Повернулися до хана і повалилися перед ним на коліна.

— Володарю, пощади нас! Ми не наздогнали негідного хлопця. Непрохідний ліс став на нашому шляху.

Не пошкодував Карахан своїх прислужників. Звелів стратити всіх.

Покликав він інших вірних стражників і наказав:

— Скачіть слідом і наздоженіть негідного хлопця. А наздоженете – вбийте списами.

Кинулися слуги виконувати ханський наказ.

Незабаром Ашик почув тупіт, ніби мчало одразу кілька табунів. Озирнувся хлопчик і побачив ханських стражників з гострими списами. Ось-ось наздожене його нове лихо. Тоді Ашик вийняв голку, що подарувала йому незвичайна красуня, та й кинув її під ноги вершникам. І відразу на тому місці виросла гора вище за хмари.

Зупинились вершники перед високою горою. А хлопчик опинився з другого боку. Не дістати його. Потопталися стражники на місці та поскакали назад. Повернулися до хана і повалилися йому в ноги.

— Володарю, не вели страчувати нас. Ми не наздогнали негідного хлопця. Висока гора стала на нашому шляху.

Не пошкодував Карахан і цих стражників. Звелів усіх страчувати. Гнів його був такий страшний і таке велике було його бажання розправитися з хлопчиком, що він вирішив сам вирушити за ним.

— Осідлайте мого крилатого коня – наказав Карахан.

Підвели до нього прекрасного коня, скочив він у сідло і помчав швидше за вітер. Але на шляху його виріс непрохідний ліс. Натягнув Карахан поводи, злетів кінь високо-високо і перелетів ліс.

Мчить Карахан далі. Виросла на його шляху висока гора. Знову натягнув Карахан поводи, злетів крилатий кінь високо-високо і перелетів гору.

Мчить Карахан далі, вже майже наздоганяє хлопчика. У цю мить кинув Ашик під ноги Караханові люстерко, яке подарувала незвичайна красуня, і відразу ж утворилося глибоке та широке озеро.

Задумав Карахан перелетіти озеро, натягнув з усіх сил поводи.

Знову злетів кінь високо, та не долетів до протилежного берега, упав прямо в озеро. Вилетів Карахан з сідла. Борсається, утриматися на воді не може, бо не вміє плавати, і на дно йде.

Так і втопився Карахан.

А його крилатий кінь виплив на другий берег. Схопився на нього Ашик і миттю домчав до свого села.

З шаною зустріли хлопчика односельчани. А через те, що він зумів перемогти ненависного Карахана, почали називати Ашика аксакалом. З того часу киргизи називають найпочеснішим ім’ям — аксакал — не лише старих з білими бородами, а й молодших людей — тих, хто своїми добрими справами, хоробрістю і розумом заслужив на повагу людей.