Добридень, кладко!
Казки Божени Немцової
В одного удівця була дочка, і, як це ведеться в сільських дівчат, вона часто ходила до сусідчиної дочки то кужіль прясти, то ще з якоюсь роботою. Сусідка була вдова, і люди подейкували, що вона відьма. Та всупереч цим чуткам жінка до сусідської. дівчини була дуже лагідна й привітна; тільки та прийде до них, любенько з нею погомонить, а як напече пампушок чи ще якихось лакоминів, завжди пригостить і її. За це сирота щиро любила і свою подругу, і її матір.
Якось дівчата посідали за прядки й почали прясти, а відьма, улесливо дивлячись на них, раптом і каже:
— Ох, діти мої, як добре було б вам жити в одному домі! Може б, ти, дитинко,— звернулася вона до сусідської дівчини,— сказала своєму батькові, щоб узяв мене за дружину? І йому без помічниці важко, і мені без господаря несолодко, а вам укупі так любо жилося б!
Дівчина нічого їй на те не відповіла, хоч і сама була не проти, щоб мати подруги стала їй за мачуху.
Прийшла вона додому й каже батькові:
— Вам би треба оженитися, тату. Візьміть собі помічницю, а мені добру мачуху. От чого б вам не посвататися, приміром, до нашої сусідки? З неї була б непогана господиня.
— Ох, дитино моя,— відповів батько,— люди подейкують, що наша сусідка — відьма. Нащо тобі така мачуха?
— А ви таки посватайтесь до неї, тату. Вона дуже добре ставиться до мене, а люди можуть наказати такого, чого й близько немає.
Довго умовляла дочка батька й нарешті таки вмовила: побрався він із сусідкою. Але чим усе це скінчилося? Не встигли ще й весілля відгуляти, як мачуха заходилася із своєї пасербиці знущатися, та так жорстоко, що ніхто від неї ніколи цього й не сподівався. Навіть попоїсти як слід не дасть сироті, тільки хлюпне в собачу миску їй якоїсь бурди та перепічок у попелі напече. Гарну одежу від неї відібрала й кинула якісь старі недоноски із своєї дочки. Рідну дочку вона не кривдила, одягала її, як паву, щодень пекла їй на маслі пампушки й набивала кишені усілякими ласощами. Перемінилася мати — перемінилася й дочка, стала знущатися із своєї колишньої доброї подруги. Гарно одягнеться, причепуриться, ходить слідом за нею та й глузує:
— Поглянь, яка на мені гарна сукня, а на тобі саме дрантя. Поглянь, які я їм смачні пампушки. Але тобі не дам, ага!
Сердешна дівчина плаче, й серце їй крається з жалю.
Стоїть вона якось біля колодязя й гірко-гірко ридає; побачив її батько, підійшов до неї та й каже:
— Тепер ти сама бачиш, дитино моя, що я правду тобі казав: не вийде з цієї відьми доброї мачухи. Нічого не вдієш — треба терпіти все, що послав тобі Господь.
— Гаразд, я собі якось дам раду. Піду пошукаю службу, може, прогодуюся,— відповіла, втішаючи себе й батька, заплакана дівчина.
Незабаром вона і справді зібралася на службу. Просить мачуху, щоб та вирядила її, як належить. А відьма насипалась на неї, почала кричати, що не має чого їй дати, хай сама заробить на себе. І не дала бідній сироті нічогісінько. Так і пішла бідолашна, в чому стояла, прихопивши на дорогу хіба кілька вимащених у попелі перепічок.
Іде вона, йде, аж раптом бачить перед собою кладку.
— Добридень, кладко! — чемненько вклонилася дівчина.— Щастя тобі й добра!
— І тобі теж, дівчино,— подякувала кладка.— Куди це ти йдеш, куди простуєш?
— Іду шукати собі службу.
— Ох, переверни мене, будь ласка, на другий бік,— попросила кладка,— вже стільки років люди ходять по одному моєму боці, й ніхто не здогадається перевернути мене. При нагоді і я віддячу тобі добром.
Дівчина перевернула кладку й пішла далі. Незабаром стрівся їй на дорозі песик, весь шолудивий.
— Добридень, песику! — вклонилася вона йому.
— Добридень і тобі, дівчино,— відповів песик.— Куди це ти йдеш, куди прямуєш?
— Іду шукати собі службу.
— Ох, викупай мене, будь ласка,— попросив песик.— Уже стільки людей повз мене пройшло, а ще ніхто наді мною не зглянувся. При нагоді і я віддячу тобі добром.
Дівчина виконала песикове прохання: гарненько викупала його і пішла далі. Ішла вона, ішла й нарешті прийшла до старої груші.
— Добридень, грушечко.
— Добридень і тобі, дівчино. Куди це ти йдеш?
— Іду шукати собі службу.
— Ох, струси, будь ласка, з мене грушки, бо я вже не можу їх на собі тримати, а ніхто не хоче мені допомогти. Я тобі добром віддячу! — попросила її груша.
Дівчина обтрусила всі грушки, й дерево полегшено зітхнуло.
Дівчина пішла далі. Незабаром вона побачила бичка, який пасся на луці.
— Добридень, бичечку! — привіталася з ним подорожня.
— Добридень і тобі, дівчино. Куди це ти йдеш, куди прямуєш?
— Іду шукати собі службу.
— Ох, вижени мене, будь ласка, з цієї луки, я вже стільки років тут пасуся, і ніхто не хоче мене вигнати. Я тобі за це добром віддячу.
Дівчина вигнала бичка з луки й пішла собі далі. Ішла, йшла й раптом побачила піч, у якій тлів жар.
— Добридень, пічко!
— Добридень і тобі, дівчино. Куди це ти йдеш, куди прямуєш?
— Іду шукати собі службу.
— Ох, вигреби, будь ласка, з мене цей жар. Вже стільки років тліє він у мені, й ніхто не хоче його вигребти. При нагоді й я віддячу тобі за це добром.
Біля самої печі стояла кочерга. Взяла її подорожня, вигребла жар та й пішла далі. Йшла вона горами, долами, аж поки одного дня набрела в лісі на самотню хатку. А в тій хатці жила Баба Яга.
Джерело:
“Казки»
Збірник казок Божени Немцової
Переклад – Д. Андрухіва
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1978 р.