Малий невільник

Лотоцький Антін Львович

Випала напрочуд гарна днина. Південне небо чисте-чистесеньке простягалося величезним наметом над усією Фригією. Хоч то й гаряча пора року, та якось сонце не дуже пече, легкокрилі вітри-зефіри пролітають понад плодючими фригійськими полями, колихають трави й квіти, пливуть хвилями поверх ланів достиглого збіжжя й проганяють із землі гарячу спеку, що її наслало на землю сонячне проміння. Під оживляючим подихом західних вітрів усе немов нової сили набрало, легше вільніше віддихало. Барвисті квіти розлилися милими пахощами, пташки розщебеталися. А сільська дітвора, що з-за спеки не виходила з ріки,

тепер висипала на квітчасту леваду й давай бавитись у перегони.

Сміх, регіт, крики. Весело дітворі!

Та чого ж там на горбочку біля оливного дерева сидить сам-самісінький хлопчина, сумний, невеселий, задуманий чого не грається разом із дітворою, не сміється, не радіє разом із нею? Правда, негарний він собою, не то не гарний, а просто бридкий. Голова велика й гостроконечна мов ріпа, перевернена догори коренем, вуха великі, уста широкі, ніс кривий. На плечах величезний горб, живіт мов бубен, ноги кривуваті.

Мабуть не люблять його діти, насміхаються з нього, от він і обминає їх. Краща вже самота, ніж раз-у-раз наражатися на глум, на насмішки, або й побої! Ось побачили його два хлопці. Вже з очей їх видко, що збиточники обидва.

— Диви, диви, он там під деревом гикавий Езоп сидить.

— Чи не думає він, як би то своїм гостроконечним лобом пробити живіт управителеві Зенесові та втекти з неволі?

— Е, де там! Він думає, чим би то напхати свій великий живіт.

— Або, чи в його рот може влетіти сова? — засміявся перший хлопець.

— Може, може! — притакнув йому другий.

Такі, або ще й злобніші насміхи говорили злі хлопці йому не раз і в очі. Тож і не диво, що хлопчина волів самоту. А сумувати мав він теж не тільки цю причину. Ще більше тому, що родився невільником і пан його міг із ним зробити, що б захотів. Міг його наказати бити, міг

продати, або й покарати смертю. Ой, наскільки щасливіші ті діти хліборобів, що там біля ріки граються. Вони сини, хоч не багатих, але вільних батьків. А тут іще й управитель хутора Зенос такий лютий, такий вже лютий! А над ним — то вже найбільше знущається.

— І чому це так на світі діється, що один вільний, а другий невільний — чому така неправда панує?! — думає хлопчина, та відповіді не знаходить.

Тільки ще темніша хмара суму покриває його лице.

Нараз лунає крик:

— Езопе, Езопе, ледащо! Де ти дівся?

Езоп зірвався й побіг туди, відкіля нісся голос.

— Тут стільки роботи, пан приїздить, треба все приготувити, а ти десь заліз і вилежуєшся? — кричав управитель, коли задиханий хлопчина став перед ним. — Зараз іди до пекарні й помагай там кухареві, щоб обід був готовий вчасно. Пана ще не видно!

Хлопчина слухняно подався в пекарню. А сонце тим часом піднялося вище й почало дужче

припікати і легкокрилі вітри-зефіри перестали літати. Мабуть довгим літанням примучили крильця, а може палюче проміння перемогло їх і вони сховалися від спеки в гущавині

лісу.

Загуркотіли колеса воза й на майдан перед домом заїхав пан у багатій одежі. Управитель із службою вийшов вітати пана. В руках управителя гарний кошик, повний смачних, спілих фіг.

— Сховайте їх, з’їм пізніше — сказав пан. — Я змучився й зігрівся подорожжю, хочу перше відсвіжитися в купелі.

Управитель передав фіги кухареві й сказав:

— Переховай їх так, щоб зберегли свіжість.

Кухар узяв кошик і подався з ним у пекарню. По купелі пан зажадав, щоб подали йому фіги.

Та кухар знітився й непевним голосом сказав:

— Вибачте, ласкавий пане, але фіг уже нема, всі пожер оцей ласун, хоч я застерігав його, що це для пана!

— Що, ти мацапуро, зважився не це? — скрикнув пан.

— Я… я…— лепетав наляканий хлопець, та більше нічого не міг сказати.

Розлючений пан скрикнув:

— Убити, собаченя, нехай не ласує, не краде вдруге!

Страх перед смертю додав хлопцеві сили… Він упав навколішки й почав благати:

— Па-не ла-ска-вий, па-не! Я не про-про-шу нічого більше, тільки на хвилину здержати присуд!

— На що тобі це здасться? здивувався пан. — Але нехай буде!

Хлопець побіг мерщій, приніс теплої води й випив! А від так вложив собі палець до уст і виплила чиста вода.

Потім став руками давати знаки, щоб й кухареві наказали випити води. Дали кухареві води й усі побачили, що то він зїв фіги.

— А диви, таке на вид незугарне, що гидко й глянути на нього, а так уміло собі порадити! — дивувалися люди.

— Видно, що в голові цього мацапури — сидить розум! — сказав один.

— Еге ж, погляньте тільки в його очі, і побачите, що в цьому хлопчині криється талант! — додав другий.

— Мабуть боги за це, що не дали йому гарної постави, обдарували його бистрим розумом — відповів третій.

Пан велів кухаря покарати за лакомство й злобу, щоправда не на смерть, бо шкода йому було доброго кухаря, але батогами.

А малий Езоп пішов дальше до своєї роботи — доглядати поля й городи.

— Він справжній страхопуд, — говорив пан — і вже на сам вид його все тікатиме з поля і з городу — птахи й усе!…

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Антін Лотоцький — “Езоп. Оповідання про життя славного байкаря”
Видання Видавничої Спілки “Тризуб”, Вінніпег, Канада, 1955

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: