А в когось усе краще

Ця історія про слоненятка Ларі. Ларі з родиною живе в Африці у невеличкому селищі слонів. Ларі — хороше слоненя, проте трохи вередливе. І до води йти йому далеко, і листячко не смакує, й іграшок мало. Завжди він капризує: то йому сумно, то нецікаво. І ось сьогодні Ларі теж був не в гуморі. Раптом йому здалося, що зеброчки живуть краще, аніж він.

— У них он які красиві й акуратні хатинки, а в нас ні. Ще й трава в нас уся витоптана, — зітхав невдоволений Ларі. — В них усе таке затишне, а в нас що? Ех, не подобається мені
тут! У них усе ліпше!

Ларі тяжко зітхав від такої, як він вважав, страшної несправедливості. «Чому зебрам так пощастило?» — ця думка не давала йому спокою. Засмучений і роздратований,
Ларі насупив брови і так просидів увесь день. Він ні з ким не грався, не розмовляв — і заснув дуже невдоволеним. Проте на ранок у слоненятка з’явилася чудова, як йому здалося, ідея.

— А чому я тут сиджу? Я ж можу піти жити до зебр! Там, мабуть, і листочки смачніші, ніж у нас! — мріяло слоненятко.

— А як же ми? — збентежилися тато і мама.

— А батьки в них, мабуть, теж кращі за вас! Зебри тільки те й роблять, що граються, а ви мене змушуєте уроки робити, іграшки складати і рано влягатися спати. А я так не хочу! —
вередливо відповів Ларі й почимчикував у сусіднє селище.

Ларі здавалося, що там усе буде інакше — життя стане радісним та безтурботним. Отепер він точно не сумуватиме. Розмірковуючи отак, Ларі щасливо усміхався. Слоненя перетнуло своє селище, потім пішло понад річкою і врешті-решт опинилося в селищі зебр.

А ті виявилися доволі гостинними і дозволили Ларі жити з ними.
Слоненятко познайомилося і подружилося із зебрами. Цілий день вони веселилися і грали в різні ігри. Тут було справді дуже цікаво. Ларі ще раз упевнився, що тут йому все подобається. Але день добігав кінця, а він і досі нічого не їв.

— А коли будемо вечеряти? Я так зголоднів! — запитав Ларі, в якого вже бурчало всередині.

Зебри радо пригостили гостя трав’яним пирогом, проте Ларі ця страва не дуже сподобалася. Він звик їсти листя дерев і банани, а не траву.
Після вечері зебри повели слоненятка в його хатинку.

— На добраніч! — побажали йому нові друзі і пострибали до себе додому.

Зебряча хатинка виявилася зовсім крихітною для слоненяти. Ларі навіть не уявляв, як туди потрапити.

— Ой, як же тут тісно! — вигукнув Ларі, намагаючись протиснутися у вузькі двері. Нарешті він забрався всередину, та на цьому пригоди не закінчилися. Поки Ларі освоювався в новому житлі, він розбив горнятко і зламав стілець. Ще й ліжечко виявилося геть маленьке і незручне.

Рано-вранці Ларі прокинувся знову невдоволеним і сумним. Спати у тісній хатинці — справжній жах, та й зебряча їжа не так смакувала, як вдома.

— Не подобається мені тут, піду я краще в мавпяче селище! — буркнуло насуплене слоненя і попрямувало далі.
Наблизившись до селища, де жили мавпочки, Ларі почув сміх і дуже зрадів.

— Здається, у них тут весело! І це дуже добре, — подумав Ларі.

«Отут я і залишуся назавжди», — вирішило слоненя.

О, якими привітними і веселими були мавпочки! Цілий день вони бавилися разом, а ввечері Ларі запросили до нової оселі. Щоправда, ця хатинка була… на дереві. Слоненя зацікавилося, адже на дереві воно ще ніколи не було. «Мабуть, згори можна стільки всього побачити», — розмірковував Ларі. Він спробував залізти на дерево, та хоч як старався, все було марно. Слоненя тільки втомилося і розідрало собі колінця.

— Ні, тут мені теж не до вподоби. І хто ото вигадав хатки на деревах будувати? — зітхнув Ларі.

Він образився на мавпочок і пішов від них якнайдалі. Невдоволений і насуплений, Ларі крокував стежинкою і щось бурмотів собі під носа. Аж ось він помітив, що зайшов ген далеко.
І куди ж він забрів, що це за місце?

Слоненятко злякалося, адже вночі в Африці дуже небезпечно.
Ларі вирішив якнайшвидше знайти собі укриття. Це було нелегко, бо він не знав, куди йому йти… Навкруги швидко вечоріло, ще й — от халепа! — почалася злива.

Нарешті Ларі натрапив на невеличку печеру і там заховався. У печері було холодно і темно. Ларі зголоднів і хотів спати, адже минулої ночі йому так і не вдалося заснути на крихітному ліжечку. І тут Ларі пригадав своє селище і свою хатинку. Він пригадав свої улюблені іграшки і м’якеньке ліжечко. Слоненя згадувало смачну їжу і скучало за татом і мамою. Минуле вже не здавалося йому поганим. Навпаки, він щиро хотів негайно опинитися вдома, обійняти своїх любих батьків. Та хіба це можливо? Адже він заблукав! Ларі гірко-гірко заплакав.
— Я хочу додому-у-у-у, до тата й мами, — рюмсав він.

Раптом слоненя почуло дивний шум: до нього хтось крокував. І цей хтось був велетенський, адже під його ногами тріщали гілки і ламалися кущі.

— Як страшно… — прошепотів Ларі тремтячим голосом.

Аж тут він почув знайомий голос:

— Синку! Синку! Егей, ти тут?

Це був не просто знайомий голос, це був найрідніший голос на світі — голос тата. Він так довго шукав свого синочка-неслуха і ось, нарешті, знайшов.

— От ми тебе і знайшли! — полегшено зітхнув тато і міцно обійняв Ларі.

— Невже я вам потрібен такий вередливий? — з острахом запитав Ларі.

— Звичайно! Ти наш син і ми тебе дуже любимо! — заспокоїв тато малюка. Ларі був безмежно щасливий.

Ось вони і вдома. Слоненятку було дуже соромно за свою втечу.

— Мамо й тату, пробачте мені, будь ласка. Це був негідний вчинок. Я геть не цінував вас і все, що я маю. Та зрештою я зрозумів, що на всенькому світі немає нікого кращого за вас,
бо ви — мої батьки! І свою хатинку я люблю, і селище також. А коли щось мені й не сподобається, я спробую це виправити, а не бігти світ за очі, — запевнив Ларі.