ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Академія Пана Ляпки

Казки Яна Бжехви

Ця та інші казки

Звати мене Адам Незгодка, мені дванадцять літ, і я вже півроку навчаюся в академії пана Ляпки. Вдома мені ні в чому не велося. Я завжди запізнювався до школи, не встигав поробити домашні завдання, руки в мене були як глиняні. Все падало на підлогу, все ламалося, склянки та блюдця, не встигав я й оком кліпнути, розліталися на друзки. Я терпіти не можу крупнику й моркви, а мене тільки й змушували їсти крупник та моркву — це, мовляв, дуже поживно й корисно для здоров’я. І коли я на додачу до всіх нещасть заляпав чорнилом скатерку, новий мамин костюм і двоє своїх штанів, батьки твердо стали на тому, щоб віддати мене в науку й на виховання до славнозвісної академії пана Ляпки.
Академія міститься в кінці Шоколадної вулиці, у великому триповерховому будинку, спорудженому із кольорової цегли. На третьому поверсі пан Ляпка зберігає свої найважливіші таємниці. Жодній живій душі не дозволено заходити туди. Та якби хто й поткнувся — все одно нічого б не вийшло, бо сходи в академії сягають тільки другого поверху, й сам пан Ляпка дістається до своїх таємниць через димар. На першому поверсі розташовані класи, в яких ми навчаємось. Тут-таки, на першому поверсі,— наші спальня та їдальня, на другому поверсі мешкає пан Ляпка з Матеушем. Живуть вони в одній-єдиній кімнатці, а решта всі замкнені.

Пан Ляпка приймає до своєї академії тільки тих хлопців, імена яких починаються з букви «А», бо, як він каже, не варто запаморочувати собі голову всіма літерами абетки. Отож в академії навчається чотири Адами, п’ять Августів, три Анджеї, три Альфреди, шість Антоніїв, один Артур, один Альберт і один Анастазі — всього двадцять чотири учні. Самого пана Ляпку звати Амброжи. У всій академії один-єдиний Матеуш — не на «А». Але Матеуш, зрештою,— не учень. Це вчений шпак пана Ляпки. Він зовсім вільно розмовляє, щоправда, досить своєрідно: в кожному,слові опускає початок і вимовляє тільки закінчення.
Коли він, приміром, відповідає на телефонний дзвінок, то, як правило, каже:
— Ошу, є мія ана пки!
Що означає:
— Прошу, це академія пана Ляпки.
Звичайно, сторонньому тут годі щось уторопати, але пан Ляпка та його учні прекрасно розуміють Матеуша. Матеуш готується з нами до уроків і часто заміщає пана Ляпку, коли той іде ловити метеликів на другий сніданок.
Але стривайте! Я зовсім забув розповісти, що наша академія стоїть серед величезного парку, змереженого долинами, ярами та ровами, а ще обнесеного високим муром. Нікому не дозволяється виходити за мур без пана Ляпки. Адже це не звичайний мур. З одного боку, того, що з вулиці, він гладенький, із великою заскленою брамою посередині. А з трьох інших боків у мурі одна побіля одної безконечною вервечкою стоять залізні хвіртки, замкнені на маленькі срібні замочки.
Всі ці хвіртки ведуть до різних сусідніх казок, з якими пан Ляпка підтримує щирі дружні стосунки. На кожній хвіртці — табличка з назвою казки. Тут є казки Андерсена та братів Грімм, казка про Лускунчика, про рибалку та рибку, про вовка, що вдавав жебрака, про сирітку Марисю і гномів, про Качку-дивачку й багато інших. Ніхто напевне не знає, скільки всіх хвірток, бо хоч як пильно візьмешся рахувати їх, все одно зіб’єшся. Там, де спершу налічував дванадцять, потім їх виявляється двадцять вісім, а там, де, здавалось би, їх має бути дев’ять, раптом налічуєш тридцять одну чи тридцять шість. Навіть Матеуш не знає, скільки всіх казок, і каже: «Оже о, а оже істі», що означає: «Може, сто, а може, двісті».
Ключики від хвірток пан Ляпка зберігає у великій срібній скриньці, завжди знаючи, який ключик до якого замочка. Часто він посилає нас до тої чи іншої казки з певним дорученням. Здебільшого його вибір падає на мене, бо я рудий і зразу привертаю увагу. Якось, коли не було сірників, пан Ляпка гукнув мене, дав золотого ключика і сказав:
— Адасю, поскоч до казки добродія Андерсена про дівчинку з сірниками й попроси для мене коробочку сірників.
Неабияк зрадівши, я помчав до парку й — сам не знаю як — зразу втрапив до потрібної мені хвіртки. За мить я вже був по той бік огорожі. Перед очима слалася вулиця незнайомого міста, по ній плавом плив люд, а ще падав сніг, хоч на нашому боці стояло літо.
Всі перехожі тремтіли від холоду, якого я зовсім не відчував. І на мене не впала жодна сніжинка.
Від здивування я не зміг зрушити з місця. Коли це підходить до мене якийсь літній сивий чоловік. Погладив мене по голові, усміхнувся й каже:
— Ти не впізнаєш мене? Я — Андерсен. Тебе дивує, що тут зима й падає сніг, а у вас — червень і доспівають черешні. Чи не так? Але ж не забувай, хлопче, що ти з іншої казки. Яке в тебе до нас діло?
— Я, даруйте, прийшов по сірники. Мене прислав пан Ляпка.
— А, ти від пана Ляпки? — радісно промовив Андерсен.— Я його дуже люблю. Отож будуть тобі сірники.
По цих словах він ляснув у долоні, й за мить із-за рогу вулиці з’явилася скульчена від холоду маленька дівчинка з сірниками. Андерсен взяв у неї одну коробочку, простяг мені й сказав:
— На ось, неси панові Ляпці. І перестань плакати. Нічого побиватися над цією дівчинкою. Вона замерзла, вона бідна. Але ж це — не насправді. Це казка. Тут усе — вигадка.
Дівчинка усміхнулась до мене, махнула на прощання рукою, і Андерсен вивів мене до хвіртки.
Коли я розповів хлопцям, що познайомився із самим Андерсеном, усі мені неабияк позаздрили.
Потім я не раз навідувався до різних казок: то треба було принести пару чобіт із казки про Кота в чоботях, то привести самого Кота, бо в таємних комірчинах пана Ляпки завелися миші. А то нічим було підмести подвір’я, й довелось позичити мітлу у відьми із казки про Лису гору.
А то ще було таке: одного чудового дня в нас з’явився чоловік у просторому оксамитовому каптані, в коротких оксамитових штанях ще й у капелюсі з пером. Він зажадав бачити пана Ляпку.

Всіх нас дуже цікавило, хто він, цей незнайомець. Пан Ляпка довго перешіптувався з ним, частував його пілюльками для вирощування волосся, які за звичкою й сам без упину ковтав, а потім, кивнувши мені та одному з Анджеїв, сказав:
— Слухайте-но, хлопці, наш гість прибув із казки про Сплячу царівну й сімох богатирів. Учора двоє богатирів пішли до лісу й не вернулися. Ви розумієте, що так закінчитись казка не може. Отож віддаю вас на дві години в повне розпорядження цього добродія. Тільки не запізнюйтесь на вечерю.
— Еря де ед тою! — гукнув Матеуш, що мало означати: вечеря буде перед шостою.
Ми пішли за вбраним в оксамитові шати дядечком. Дорогою він розповів нам, що доводиться одним із братів Сплячій царівні і що нам теж слід вдягтися в таке, як у нього, оксамитове вбрання. Ми охоче згодились, бо обом кортіло подивитися на Сплячу царівну. Не буду переповідати самої казки, її кожен знає. Скажу тільки: за те, що ми брали в ній участь, Спляча царівна, прокинувшись, запросила мене з Анджеєм на підвечірок. Мабуть, не всі бачили, що їдять на підвечірок царівни, а надто царівни з казок. Спочатку слуги внесли на тацях величезні стоси тістечок із кремом і крем окремо у великих срібних мисках. Кожен із нас з’їв стільки тістечок, скільки подужав. До тістечок подали шоколад, кожному по три склянки зразу, і в склянках зверху рясно плавали шоколадинки. На столі у великих полумисках лежали хитро виліплені з тіста й майстерно випечені різні звірята й ляльки, а ще було повно мармеладу, цукерок, цукатів. Потім у кришталевих вазах подали виноград, персики, мандарини, полуниці й силу-силенну інших ягід та фруктів. А по всьому тому почастували морозивом у шоколадних стаканчиках.
Царівна усміхалась до нас і припрошувала їсти ласощів якомога більше, ніщо, мовляв, нам не зашкодить. Адже давно відомо, що в казках нікому не буває кепсько від переїдання, тут усе не так, як насправді. Я сховав до кишені кілька стаканчиків із морозивом, щоб принести хлопцям, але морозиво розтало й потекло мені по ногах. Добре, що ніхто цього не помітив.
Коли ми досхочу начастувалися, царівна наказала впрягти в маленьку карету двох поні й довезла нас під самісінькі мури академії.
— Уклін від мене панові Ляпці,— сказала вона на прощання.— Попросіть його, щоб завітав до мене на метелики в шоколаді.— І по хвилі додала: — Багато я наслухалася про казки пана Ляпки. Отож коли-небудь з радістю його навідаю.
Так я дізнався, що в пана Ляпки є свої власні казки, хоч почути їх мені вдалося набагато пізніше.
Я став поважати пана Ляпку ще більше й вирішив заприятелювати з Матеушем, щоб про все довідатись від нього.
Матеуш узагалі не балакучий, а бувають дні, коли він ні з ким не перемовиться й словом.
Пан Ляпка проти його затятості має спеціальні ліки-веснянки.
Не пам’ятаю, чи я вже казав, що геть усе обличчя пана Ляпки поцятковано веснянками. Спершу мене найдужче дивувало, чого це веснянки щодня змінюють своє місце: сьогодні вони рясніють у пана Ляпки на носі, завтра — на чолі, а післязавтра — на бороді чи на шиї. Виявилося, що все це через неуважність пана Ляпки. На ніч він збирає всі веснянки й ховає їх до золотої табакерки, а вранці знов прилаштовує на обличчя, але щоразу на інше місце. Пан Ляпка ніколи не розлучається зі своєю табакеркою, де в нього багато запасних веснянок, різних і розміром, і забарвленням.
Щочетверга з міста приходить перукар, на ім’я Філіп, і приносить для пана Ляпки свіжих веснянок — він бритвою зшкрібає їх з облич своїх клієнтів, коли голить їх! Пан Ляпка пильно переглядає веснянки, приміряє перед дзеркалом, а вже потім ховає до табакерки.
В неділю й на свята пан Ляпка рівно об одинадцятій виголошує:
— Ну, а зараз обновимо веснянки.
По цих словах він бере з табакерки чотири-п’ять найбільших і найкращих веснянок і наліплює їх собі на ніс.
На думку пана Ляпки, немає нічого кращого за великі червоні й жовті веснянки.
— Од веснянок людина розумнішає, до того — вони оберігають від нежиті,— часто нагадує нам пан Ляпка.
Коли ж хтось із учнів добре відповість на уроці, пан Ляпка урочисто дістає з табакерки веснянку й прилаштовує її щасливчикові на носі.
— Носи, хлопче, з гідністю цю нагороду,— каже він.— Ніколи не знімай її. Це найвища відзнака, яку тільки можна здобути в моїй академії.
Один з Августів здобув уже аж три великі * веснянки, а дехто з хлопців дістав по одній, по дві; всі вони носять їх з неабиякою гордістю. Я дуже заздрю їм і все віддав би, щоб і собі здобути таку відзнаку. Та пан Ляпка каже, що в мене ще зовсім мало знань.
Матеуш теж не байдужий до веснянок пана Ляпки. Він має їх за найсмачніші ласощі. Тільки-но Матеуш затято умовкне, пан Ляпка знімає зі свого обличчя найзужитішу веснянку й дає її Матеушеві, щоб той з’їв. І Матеуш знов починає розмовляти.
Одного дня — а було це в червні — пан Ляпка заснув у парку й незчувся, як його покусали комарі. Він заходився так завзято чухати свого носа, що здряпав усі веснянки. Я тихесенько визбирав їх у траві й заніс Матеушеві. Відтоді він заприятелював зі мною й розповів незвичайну історію свого життя.
Перекажу її, нічого не змінюючи, тільки долучатиму до кожного з Матеушевих слів початок.

Незвичайна Матеушева розповідь
Я не птах — я короленко. Коли я був маленький, мені часто розповідали казки, як люди обертаються на птахів та звірів. Я ніскілечки не вірив тим вигадкам.
Аж раптом моє власне життя повернуло зовсім у казковий бік.
Народився я в королівській родині, був одинчиком і з часом мав успадкувати трон могутнього володаря. Мешкав я в оздобленому мармуром та золотом палаці, висланому перськими килимами, кожну мою забаганку виконували догідливі міністри й придворні, кожну мою сльозу, коли я плакав, брали на облік, про кожну усмішку робили запис у спеціальній книзі королівських усмішок. А тут… тут я шпак, що почувається чужим як поміж птахами, так і між людьми.
Мій батько був могутній король. Мільйони людей тремтіли, зачувши саме його ім’я. Він володів незліченними скарбами й палацами, золотими коронами, скіпетрами, коштовним камінням — одне слово, в нього було те, що іншим навіть уві сні не снилося.
Моя мати теж була королівського роду, і слава про її красу линула по всьому світу. Мав я чотирьох сестер, і всі повиходили заміж за королів: одна — за іспанського, друга — за італійського, третя — за португальського, четверта — за голландського.
Наші судна панували на всіх морях, а військо було таке велике й могутнє, що ми не боялися ніякого ворога, і всі королі світу запобігали ласки й прихильності мого батька.
Змалечку я захопився полюванням і верховою їздою. В моїй власній стайні було сто двадцять скакунів арабської та англійської породи і сорок вісім диких мустангів.
У моїй зброярні були мисливські рушниці, злагоджені найкращими зброярами й спеціально підігнані до мого зросту, мого плеча та ока.
Коли мені виповнилося сім літ, мій вельможний батько приставив до мене дванадцять найвизначніших учених і повелів їм навчати мене всього того, на що вдатні самі.
Навчався я гарно, але жагуче бажання їздити верхи й полювати ні на мить не полишало мене, і я ні про що інше й думати не міг.
Батько, непокоячись про моє здоров’я, заборонив мені сідати в сідло.
(Я ридма ридав, а чотири фрейліни старанно збирали мої сльози у кришталеву пляшечку. Коли пляшечка наповнилася по вінця, за нашими звичаями, на цілих три дні було оголошено всенародну жалобу. Всі вдягалися в чорні шати. Прийоми, бали, бенкети заборонили. До половини щогли було спущено прапора, а все військо на знак смутку повідчіпляло шпори.
Я так нудьгував за своїми кіньми, що мені й шматок до рота не ліз; я не хотів учитися й цілі дні просиджував на маленькому троні, ні до кого не озиваючись і не відповідаючи на жодне запитання.
Усі вчені, а також моя матінка без кінця-краю умовляли короля скасувати власний наказ. Але марно. Батько не мав звички ламати своє слово.
Він сказав:
— Моя батьківська й королівська воля непохитна. Здоров’я спадкоємця трону я ставлю вище, ніж забаганку сина. Серце крається, коли я дивлюся на його зажуру, та буде так, як радять мої придворні медики. Короленко не сяде на коня доти, поки йому не виповниться чотирнадцяти літ.
Не можу збагнути, чого придворні лікарі заборонили мені їздити верхи, адже всім відомо, що я один із кращих у країні вершників і що правлю конем так само ловко, як мій батько королівством.
Вночі мені снилися мої скакуни, мої улюблені коні, крізь сон я шепотів їхні імена, які так добре пам’ятав.
Якось серед ночі мене розбудило тихе іржання під вікном. Я підхопився з ліжка й визирнув у двір. На стежці стояв під сідлом мій найкращий кінь Алі-Баба. Він, мабуть, не раз чув, як я кличу його. А зараз, уздрівши мене, радісно заіржав і підстрибнув до самісінького вікна. Я навпомацки одягся, вхопив рушницю і тихенько скочив через вікно просто на спину Алі-Бабі. Кінь рвонув з місця, перемайнув через один паркан, другий і поскакав, не вибираючи дороги, світ за очі. Якийсь час ми мчали при світлі місяця, аж дух захоплювало, а коли я впевнився, що за нами ніхто не женеться, то смикнув за повід і повернув коня до лісу, який мрів удалині.
Сп’янілий від нічної їзди, я геть забув про батькову заборону і про те, що в лісі чатує небезпека. Тоді мені було вісім літ, але хоробрістю я не поступався п’ятьом королівським гренадерам.
Коли я дістався до лісу, кінь неабияк занепокоївся — уповільнив ходу, а потім затремтів, заіржав і зупинився як укопаний.
На лісовій стежині проти Алі-Баби стояв величезний вовцюга. Він вишкірив страхітливі ікла, з писка в нього текла піна.
Я натяг повід і вхопив рушницю. Вовк із вишкіреною пащею поволі рушив у мій бік.
Я заволав:
— Іменем короля наказую тобі, вовче, зійти з дороги, бо змушений буду тебе вбити!
Але вовк тільки зареготав, як людина, й сунув на мене далі.
Я звів курок, прицілився і вліпив увесь заряд в роззявлену вовчу пащу.
Постріл був несхибний. Вовк скулився, ніби хотів стрибнути, і впав до ніг Алі-Баби. Я скочив на землю й підійшов до звіра. Та коли я зупинився перед ним, розглядаючи його дорідну голову, вовк, напруживши останні сили, ворухнувся і вгородив мені в праву ногу гостре, як ніж, ікло. Я відчув страшний біль, але за мить вовчі щелепи розтулилися, й голова його важко впала на землю.
Аж тут з усіх боків долинуло грізне вовче виття.
Напівмертвий від болю й жаху, я виліз на Алі-Бабу й почвалав назад до палацу. Коли дістався до саду, була ще ніч. Я під’їхав під вікно й прослизнув до покоїв, полишивши коня на самого себе. Жодна жива душа не помітила того, що я відлучався. Я швиденько ліг у ліжко й заснув як мертвий. А коли вранці прокинувся, то побачив шістьох лікарів і дванадцятьох мудреців, що схилились над моїм ліжком і скрушно хитали головами. З ноги в мене юшила кров.
Боячись батькового гніву, я й словом не прохопився про нічну пригоду та про свою зустріч із вовком.
Спливав час, кров цебеніла з рани, й придворні лікарі ніяк не могли її зупинити. Запросили найславетніших столичних хірургів, але й ті не могли зарадити біді. Кров із рани текла щодалі дужче. Чутка про мою хворобу облетіла всю країну, юрми людей стояли посеред майданів і вулиць столиці на колінах і благали бога, щоб я одужав.
Матінка, вмиваючись слізьми, не відходила од мене, а батько розіслав по всіх усюдах прохання надіслати найкращих лікарів.
Невдовзі їх наз’їжджалося стільки, що в палаці вже не вистачало для них покоїв.
Тому, хто втамує кров, батько пообіцяв винагороду, за яку можна було б придбати ціле королівство, але безсоромні заморські лікарі правили ще більше.
Вони плавом пливли повз моє ліжко, оглядали мене й вислуховували. Одні радили вживати різні краплі й ковтати пілюлі, інші натирали рану мазями й посипали дивовижними порошками. Були між них і такі, що тільки молились, або намагалися замовити кров. Та жоден із них не спромігся вилікувати мене: я марнів і згасав на очах, і кров точилася з рани без упину.
Коли вже всі втратили надію, що я видужаю, а лікарі, впевнившись у своїй безпорадності, покинули палац, сторожа доповіла, що прибув запрошений моїм батьком китайський мудрець.
Його неохоче провели до мого ліжка, бо ніхто вже не вірив у мій рятунок. Прибулий відрекомендувався придворним лікарем останнього китайського імператора й сказав, що його звати Пай Хіво.
— Лікарю Пай Хіво, порятуй мого сина! — став благати мій батько.— Якщо тобі поталанить зцілити його, дам тобі стільки діамантів, рубінів і смарагдів, скільки їх уміститься в цій кімнаті. Ми поставимо тобі перед палацом пам’ятник, а забажаєш — призначу тебе на першого міністра свого королівства.
— Найясніший мій пане і найсправедливіший володарю,— відповів лікар Пай Хіво, вклонившися земно,— прибережи скарби для бідняків. Недостойний я і пам’ятника — у мене в країні пам’ятники ставлять тільки поетам. Не хочу бути й міністром, щоб не впасти у твою немилість. Дозволь мені передусім оглянути хворого, а про винагороду поговоримо потім.
Він підійшов до мене, оглянув рану, притулився до неї вустами й заходився вдмухувати повітря.
Я вмить відчув, як додається мені сили, як кров швидше побігла у мене в жилах.
Коли за якийсь час лікар Пай Хіво відірвав уста від рани — її там уже не було.
— Короленко здоровий і може встати з ліжка,— сказав лікар, підвівшися і, за східним звичаєм, низько вклоняючись.
Король і королева з радощів заплакали й заходилися палко дякувати моєму рятівникові.
— Якщо це не суперечить етикетові вашого двору,— сказав лікар,— я хотів би на кілька хвилин лишитись віч-на-віч із моїм шановним пацієнтом.
Король дав на те згоду, і всі вийшли з моєї спочивальні. А лікар присів на край ліжка і сказав:
— Я вилікував тебе, мій юний короленку, бо знаю таємниці, неприступні для інших. Знаю також, де ти дістав цю рану. Ти застрелив царя вовків; сіроманці ніколи не забудуть цього й жорстоко тобі гюмстяться. Адже то був перший вовчий цар, що загинув од людської руки. Віднині на тебе чатує велика небезпека. Я дам тобі чарівну шапку богдиханів, яку мені вручив перед смертю останній китайський імператор, заповівши віддати її в гідні руки.
По тих словах він витяг із кишені маленьку круглу шапочку з чорного сукна з великим ґудзиком на маківці й додав:
— Візьми її, мій юний короленку, й бережи як зіницю ока. Коли тобі загрожуватиме небезпека, надінеш чарівну богдиханську шапку — і вмить обернешся на будь-якого звіра чи птаха. А як загроза мине, смикнеш за ґудзик — і знов набудеш своєї королівської подоби.
Я подякував лікареві Пай Хіво за його надзвичайну ласку, а він поцілував мені руки і вийшов із спочивальні. Ніхто не бачив, як він покинув палац. Зник без сліду, ні з ким не попрощавшися й не вимагаючи винагороди за те, що вилікував мене.
Однак мій батько із вдячності лікареві Пай Хіво наказав улаштувати велике свято для всіх бідарів країни й роздати їм дванадцять мішків діамантів, рубінів та смарагдів.
Коли я видужав, то знов узявся до навчання і зовсім забув за верхову їзду та полювання.
Але спогад про те, що я застрелив царя вовків, повсякчас непокоїв мене. Спливали роки, а страхітлива вовча паща й хижі очі не йшли мені з думки.
Не забував я також і про застереження лікаря Пай Хіво, отож ніколи не розлучався з подарованою мені шапочкою.
Тим часом у королівстві зчинилося щось незвичайне. З різних кінців країни почали надходити вісті, що величезні вовчі зграї нападають на міста й села, нищать усе до живої душі.
На півдні королівства вони витолочили всі посіви й повернули на північ.
Скрізь на дорогах біліли людські скелети й кістки худоби.
Знахабнілі сіроманці серед білого дня набігали на поселення й за мить спустошували їх.
Люди заходилися розсипати по лісах отруту, ставили капкани, копали вовчі ями, вони нищили страхітливих нападників крицею й залізом. Але вовки нападали щораз лютіше й зухваліше. Спорожнілі будинки правили їм за пристановисько. В цей тривожний час матері губили своїх дітей, чоловіки — жінок. Ревіння мордованої худоби не затихало ні на мить.
На боротьбу з вовками було вислано численні загони добре озброєних воїнів. Вони переслідували й нищили хижаків і вдень і вночі. Але ті плодилися так швидко, що почали загрожувати всьому королівству. Поступово заходив голод. Народ звинувачував міністрів і двір у бездіяльності й запроданстві. Хвиля невдоволення й розпачу росла й ставала дедалі загрозливішою. Вовки вдиралися в будинки й витягали з них охлялих людей.
Король час від часу призначав нових міністрів, але ніхто не міг зарадити лихові.
Невдовзі вовки підступили до столиці. Не було такої сили, яка могла б зупинити їх. І ось одного ранку вони вдерлися до палацу. Я мав на той час чотирнадцять літ, але був дужий і сміливий. Вхопивши рушницю, я став біля дверей залу, де були мої батько й мати.
— Геть від ціля! — заволав я грізно.
Я ладен був вистрелити, аж раптом один із воїнів-охоронців, що досі стояв біля входу до тронного залу, вхопив мене за руку й, наблизивши своє обличчя до мого, закричав:
— Ім’ям царя вовків наказую тобі, собако, дати їм дорогу, бо тут-таки випущу з тебе дух!
Я отетерів. Рушниця випала з рук, мені зробилося млосно, в очах потемніло — переді мною була червона паща вовчого царя.
Що сталося далі — не знаю. Коли я отямився, батьки мої були вже мертві, вовки бігали по палацові, а я лежав долі під потрощеними кріслами й уламками інших меблів. Голову мені було розбито. Я кликав на допомогу, але з вуст моїх злітали кінцівки фраз. Це тепер у мене на все життя.
Я збагнув, що лишився живий тільки тому, що мене привалило уламками.
«Що робити? — думав я.— Як вибратися з цього пекла? От коли б стати птахом і полетіти світ за очі!»
І тут я згадав про чарівну шапочку Пай Хіво. А чи при мені вона? Я сягнув до кишені. Є! Я вже хотів надіти її собі на голову, аж тут побачив — на шапочці немає ґудзика. Я міг стати птахом, випурхнути з палацу, полетіти геть із цієї нещасної країни, але потім лишитися птахом довіку, без надії знов обернутися на людину!
Тут я почув, як наді мною щось сопе. З-за уламків меблів з’явилася величезна роззявлена вовча паща.
Гаятись не можна було й миті. Я надів шапочку й гукнув:
— Хочу стати птахом!
У ту ж мить я зробився малий-малесенький, а руки мої перетворилися на крила. Я обернувся на шпака, такого, власне, яким є й нині…
Я пурхнув на бильце якогось крісла й вилетів у вікно. Там була воля!
Я довго літав над рідною батьківщиною, але звідусіль долинали тільки зойки приреченого люду й виття вовків. Королівство мого батька було знищене.
Отак помстилися вовки за свого царя.
Ширяючи над землею, я оплакував смерть батьків і те лихо, що спіткало мій край. А згодом, трохи заспокоївшись, я став думати про загубленого ґудзика від богдиханської шапочки.
Відтоді як лікар Пай Хіво подарував її мені, минуло шість років. Я багато мандрував по різних країнах і містах. Де й коли я загубив цього неоціненного ґудзика, що без нього мені ніколи вже не стати людиною?!. Ніхто не може відповісти на це.
Я навідав кожну із своїх сестер, але жодна не зрозуміла моєї мови, і всі сприйняли мене за звичайнісінького птаха. Найстарша із сестер, королева іспанська, замкнула мене в клітці й подарувала принцесі на іменини. За кілька тижнів я набрид вередливій дівчинці, й вона віддала мене служниці, а та продала на базарі мандрівному купцеві за кілька мідяків.
Відтоді я переходив із рук у руки, й нарешті на пташиному базарі в Саламанці мене придбав заморський учений — його зацікавила моя мова. Звали цього вченого Амброжи Ляпка.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Академія пана Ляпки”

Ян Бжехва

Переклад з польської – І. Барановської

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: