ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Академія Пана Ляпки

Казки Яна Бжехви

Дивацтва пана Ляпки
Матеушева розповідь вразила мене. І я заприсягся зробити все можливе, щоб знайти загубленого ґудзика й вернути короленкові його людську подобу.
Я заходився ретельно збирати всі ґудзики, особливо ті, що траплялися мені поза академією пана Ляпки — у трамваї, на вулиці, ба навіть у сусідніх казках. Непомітно я відтинав їх ножичком од пальт, жакетів і піджаків, де тільки випадала нагода. За це мені частенько неабияк перепадало.
Листоноша штовхнув мене в калюжу, якийсь горбань одшмагав кропивою, а літня добродійка, що в неї я відірвав ґудзика від плаща, побила мене парасолькою.
Та це не зупинило мене, і я можу сміливо сказати — на весь окіл годі шукати ґудзика, якого не було б у моїй колекції.
Я назбирав сімдесят вісім дюжин ґудзиків — усі різні. Та, на жаль, жоден не підходив до Матеушевої шапочки. І я поклявся шукати доти, поки не знайду чарівного ґудзика лікаря Пай Хіво.
Одного тільки не збагну: чого за це не взявся пан Ляпка. Якби він тільки захотів, то відразу знайшов би клятого ґудзика й розчаклував безталанного короленка. Панові Ляпці все приступне! Немає жодного діла, яке було б йому не під силу!
Він може будь-коли сказати, хто що думає; може сісти в крісло, яке мало б стояти поруч нього, але якого насправді немає; може літати, як надувна кулька; може з маленьких предметів робити великі й навпаки; вміє з барвистих скелець наготувати різних страв, а то ще зніме полум’я свічки й кілька днів носить його в кишені жилетки.
Одне слово, він всемогутній.
Якось, коли я думав про все це на уроці, пан Ляпка насварився на мене пальцем і сказав:
— Послухайте, голуб’ята! Декому з вас здається, що я — чарівник чи штукар. Тим, хто так вважає, скажіть, що вони — телепні. Я кохаюсь у винахідництві Й чудово знаюся на казках. От і все. Та коли ви хочете Приписувати мені якісь дивовижі, то це мене не обходить. Можете фантазувати, скільки вам заманеться. Я не втручаюся в чужі справи. Смішно тільки, що дехто вірить, ніби людина може перетворитися на птаха. Правда, Матеуше?
— Авда, авда! — заволав Матеуш із внутрішньої кишені сюртука пана Ляпки.
— Як на мене,— вів далі пан Ляпка,— все це чистісінької води вигадки.
— Ну, а казки, пане професор, теж вигадки? — раптом спитав Анастазі.
— З казками буває по-всякому,— сказав пан Ляпка.— Дехто, приміром, вважає, що я теж вигаданий і моя академія вигадана. Але це неправда…
Всі учні щиро люблять і шанують пана Ляпку, бо він дуже добрий і ніколи не гнівається.
Якось він зустрів мене в парку, всміхнувся і сказав:
— Тобі неабияк личить руде волосся, хлопче! — І, допитливо поглянувши на мене, додав: — Ти подумав зараз, що мені десь літ сто. Чи не так? А тим часом я на двадцять років молодший за тебе.
Мені й справді майнуло це в голові — тож стало прикро, що пан Ляпка вгадав мої думки. Однак я довго питав себе, як це може бути, що пан Ляпка на двадцять років молодший за мене.
Потім я дізнався від Матеуша, що на другому поверсі, де вони мешкали з паном Ляпкою, стоїть двоє ліжечок завбільшки з коробочку на цигарки, і що в них вони сплять. Не диво, що в такому ліжечку вміщається шпак. Але пан Ляпка?! Можливо, Матеушеві тільки так ввижається, а може, це вигадки, однак він розповідав мені, що завжди опівночі пан Ляпка починає меншати й кінець кінцем стає крихітний, як немовля. Волосся, вуса й борода в нього випадають, і він лягає в маленьке ліжечко, що стоїть поряд із ліжечком Матеуша.
На світанку пан Ляпка встає, вкладає собі до вуха збільшувальну помпочку і вже за мить більшає. Потім ковтає кілька пілюльок для вирощування волосся і в такий спосіб хвилин за десять вертає собі звичайну подобу.
Помпочка пана Ляпки заслуговує, щоб про неї розповісти докладніше. Зовні вона схожа на маслянку від швейної машинки. Коли пан Ляпка прикладає помпочку до якого-небудь предмета й натискує на її денце, предмет тут-таки починає більшати. Завдяки цьому пан Ляпка за мить може перетворитися з немовляти на дорослу людину; завдяки цьому на обід для всієї академії вистачає шматочка м’яса завбільшки з долоню — з нього роблять стільки смажені, що її годі й з’їсти. Але помпочка збільшує предмети тільки за потреби, а коли потреба минає, предмет знову меншає. Саме тому пан Ляпка опівночі стає зовсім манюнім, а всі ми, тільки-но з’їмо смаженю, відчуваємо такий голод, ніби й рісочки в роті не мали. Отож мусимо на десерт з’їдати що-небудь наготовлене з кольорових скелець.
Але без десерту можна прожити, тож чари помпочки на нього не діють, і кольорових скелець треба мати чимало. Це нас дуже засмучує, проте пан Ляпка обіцяв, що збільшувати солоденьке він навчиться іншим способом.
На перший сніданок пан Ляпка з’їдає кілька кольорових скляних кульок і запиває їх зеленою настоянкою. Ця настоянка, каже Матеуш, повертає пана Ляпку до пам’яті, бо під час сну пан Ляпка геть усе забуває. Якось уранці настоянка кінчилася, й пан Ляпка не міг пригадати, ні хто він такий, ні як його звати; він не впізнав ні своєї академії, ні учнів, ба навіть Матеуша називав Трезором, начебто це був не шпак, а пес.
Пан Ляпка ходив як божевільний по академії і волав:
— Добродію Андерсен! Я згубив учорашній день. Ясю! Малгосю! Куд-ку-дак! Я курка! Зараз знесу яйце! Верніть мені мої веснянки!
Якби Матеуш не полетів за море й не позичив у трьох веселих гномиків пляшку зеленої настоянки, пан Ляпка напевне зсунувся б із глузду, а від його славнозвісної академії не лишилось би й сліду.
Після першого сніданку пан Ляпка наліплює на обличчя свої веснянки й починає вдягатися. Варто розповісти про те, який із себе пан Ляпка і в що він одягається.
Пан Ляпка — середній на зріст, але не збагнеш — товстий він чи худий, бо просто тоне в своїй одежі. Він носить широчезні шаровари, які подеколи, надто за вітряної погоди, скидаються на надувну кулю, неймовірно просторий, довгий із стоячим коміром сюртук чи то шоколадного кольору, чи бордо, оксамитну лимонного кольору жилетку із скляними, наче слива, ґудзиками, а замість галстука в нього — оксамитовий бант. Особливо химерні на одежі пана Ляпки кишені, яких годі й полічити. На штанях — шістнадцять кишень, а на жилетці — аж двадцять чотири. Тим часом сюртук має тільки одну кишеню, та й ту ззаду. Призначено її для Матеуша, який має право вмощуватись у ній, як тільки йому заманеться.
Коли пан Ляпка приходить уранці в клас і сідає в своє крісло, з кишені його сюртука раптом лунає:
— Ага, ак! Що означає:
— Увага, шпак!
Пан Ляпка квапливо відкидає полу сюртука й дуже обережно, щоб не придушити Матеуша, опускається в крісло.
Слід сказати, що така обачність не завжди потрібна, бо частенько пан Ляпка, зайшовши до класу, каже:
— Адасю, прибери крісло.
Я виконую розпорядження пана Ляпки, й він там, де щойно стояло крісло, зручненько сідає на повітря.
В кишенях жилетки пана Ляпки лежить сила різних речей, і це викликає подив та заздрість усіх учнів академії. Є там пляшка із зеленою настоянкою, табакерка із запасними веснянками, збільшувальна помпочка, снотворний квас, про який я розповім далі, кольорові скельця, кілька вогників свічок, пілюльки для вирощування волосся, золоті ключики та інші скарби.
Кишені у нього в штанях, як на мене, бездонні. Пан Ляпка може сховати в них, що тільки забажає, а потім забуває, що там і скільки лежить. Матеуш розповідав: перед тим як лягти спати, пан Ляпка вивертає кишені своїх штанів і все, що в них є, складає в сусідній кімнаті; а буває і так, що однієї кімнати замало — доводиться відчиняти і другу, й третю.
Голова в пана Ляпки така, якої немає ні в кого. Зверху на ній пишна чуприна, що міниться всіма барвами райдуги. Внизу густа скуйовджена борода, чорна як смола.
Ніс у пана Ляпки величезний. Він напрочуд рухлиивий і повертається то ліворуч то праворуч, залежно від пори року. На носі сидить срібне пенсне, схоже на маленький велосипед, під носом ростуть довгі жорсткі вуса апельсинового кольору. Очі в пана Ляпки немов два буравчики, і, якби не пенсне, він би всіх просвердлював ними наскрізь.
Пан Ляпка бачить геть усе: і те, що в полі зору, й те, що неприступне звичайному оку — для цього він має певні засоби.
В одному з погребів зберігаються різнобарвні надувні кульки з причепленими до них маленькими кошичками. Тижнів зо два тому я дізнався, нащо вони панові Ляпці.
Сталося це так: коли ми по обіді вставали з-за столу, прибіг із міста Філіп і сповістив, що там, де перетинаються Резедова і Смішна вулиці, поламався трамвай, перегородив дорогу, й ніхто не може його відремонтувати. Пан Ляпка наказав принести з погреба одну надувну кульку, поклав у прив’язаний до неї кошичок своє праве око, й за мить кулька полетіла в місто.
— Збирайтеся, хлопці, в дорогу,— сказав Ляпка.— Зараз я побачу, що скоїлося з трамваєм, і ми помандруєм його рятувати.
І справді, за п’ять хвилин повітряна кулька прилетіла назад і впала панові Ляпці просто до ніг. Пан Ляпка вийняв із кошичка око, прилаштував його на Місце і сказав, усміхаючись:
— Тепер мені все відомо: ліве заднє колесо трамвая не змащене, а в переднє колесо набилося піску. Крім того, над трамваєм перетерся дріт, а у водія спухла печінка. Рушаймо! Анастазі, відчиняй браму! Швиденько! Кроком руш!
Ми вишикувались по четверо і вийшли на вулицю, пан Ляпка — за нами. Він зняв з носа пенсне, приклав до нього збільшувальну помпочку, й пенсне почало рости. Коли воно стало таке, як велосипед, пан Ляпка сів на нього й поїхав попереду, вказуючи нам дорогу.
Незабаром ми дісталися до вулиці Смішної. Впоперек неї стояв порожній трамвай, загальмувавши весь рух. Кілька слюсарів і механіків, сопучи і втираючи піт, тупцювали біля нього.
Побачивши пана Ляпку, всі розступились. Пан Ляпка звелів нам узятися за руки й стати довкола трамвая. Він підійшов до водія, що скорчився від болю, й дав йому ковтнути невеличке блакитне скельце. Потім дістав із своїх бездонних кишень невеличку слухавку, молоточок, пластир, скляну баночку з жовтою маззю і пляшку йоду, обстукав трамвай з усіх боків, ретельно вислухав, далі змастив маззю мотор та кермо, а вісь покропив йодом і по всьому тому, видряпавшись на дах, з’єднав дріт пластирем там, де він перетерся.
Усе це тривало не більше як десять хвилин.
— Ремонт закінчено! — урочисто сказав пан Ляпка.— Можна їхати!
Водій з веселою усмішкою скочив у кабіну, повернув кермо, і трамвай легко покотив рейками. А ми помандрували слідом за ним додому, горланячи «Марш академії пана Ляпки».
За кілька днів по тому я бачив ще раз, як пан Ляпка, кажучи його словами, посилав око на оглядини.
Ми лежали в парку над ставком і записували в зошитах жаб’яче кумкання. Пан Ляпка навчив нас розпізнавати в тім кумканні окремі склади, й виявилося, що з них можна складати вірші.
Я сам, наприклад, склав он якого віршика:

Якось місяць впав у став,
Бо чимало мав там справ,
Щупаки, плітки, линки
Закричали: «Хто такий?»
Місяць їм відповіда:
«Я — рибина золота».
А рибалка не куняв —
На гачок його впіймав,
Смажив цілу ніч у тісті
Й заходився вранці їсти.

Отож сиділи ми над ставом. Пан Ляпка дивився на воду. Й раптом так необачно похилився, що із жилетки в нього випала збільшувальна помпочка. На наших очах вона бовтнула у воду й пішла на дно.
Я скочив у ставок, за мною кілька хлопців. Ми довго хлюпались, пірнали, але помпочки не знайшли.
Тоді пан Ляпка вийняв праве око, кинув його у воду і сказав:
— Посилаю око на оглядини. Зараз я дізнаюся, де лежить помпочка.
За мить око зринуло над водою, і пан Ляпка, прилаштувавши його на місце, заволав:
— Бачу! Лежить у ямі, де зимують раки, за чотири метри від берега.
Я знову пірнув і справді знайшов помпочку якраз там, куди показав пан Ляпка.
А за тиждень до цього пан Ляпка теж неабияк здивував нас.
Він наказав, щоб йому принесли з погреба блакитну повітряну кульку, поклав у кошичок своє праве око й промовив:
— Посилаю його на Місяць. Хочу довідатись, хто на Місяці живе, й написати для вас казку про його жителів.
Кулька злинула в небо й досі не повернулася. Та пан Ляпка каже, що Місяць дуже високо і що кулька повернеться десь аж під Новий рік. Поки що він бачить на одне око, а друге геть заліпив собі пластирем.
Та стривайте, я ж маю розповісти про його повсякденне життя. Вранці пан Ляпка вдягається і зразу ж сходить у клас. Власне, не сходить, а з’їжджає бильцями, осідлавши їх, як коня, й обома руками притримуючи на носі пенсне. В цьому не було б нічого дивного, якби пан Ляпка так само легко не виїжджав бильцями нагору. Він робить глибокий вдих, надуває щоки — і стає легесенький, як пір’їнка. В такий спосіб пан Ляпка не тільки виїжджає бильцями, а й може вільно зринати догори, коли тільки йому заманеться, надто тоді, коли береться ловити метеликів. Метелики над усе смакують панові Ляпці, на другий сніданок він не визнає нічого іншого.
— Запам’ятайте, хлоп’ята,— якось сказав нам пан Ляпка,— про те, яка їжа на смак, залежить не від неї самої, а від кольору. Мені страви ні до чого, я ситий від пілюльок, що з їхньою допомогою вирощую волосся. Проте в мене дуже вибагливе піднебіння, тому я люблю різні делікатеси. І їм я тільки все кольорове, зокрема, метеликів, квіти, різні барвисті скельця та інші страви, які сам і фарбую в якийсь смачний колір.
Хлопцям здається, що злетіти в повітря, як це робить пан Ляпка, легше легкого. І вони надувають щоки, наслідують рухи пана Ляпки — але все це марна праця. В Артура з натуги аж кров пішла носом, а один з Антоніїв мало не луснув.
Я й собі не раз пробував це робити, але минав день за днем, і всі мої намагання, незважаючи на поради пана Ляпки, лишалися марні.
Коли це минулої неділі, по обіді, я щонайглибше вдихнув у себе повітря й раптом відчув дивну полегкість, а потім, надувши щоки, побачив, як земля тікає у мене з-під ніг. Я злинув угору! Ошелешений, я злітав вище й вище, і трапилася зі мною дивовижна пригода, яка вразила навіть самого пана Ляпку.

Навчання в академії
— Удка, вати! Що означає:
— Побудка, вставати!
Ми підхоплюємося з ліжок, миттю вдягаємось, бо мало не вмираємо з цікавості, чого нас цього разу навчатиме пан Ляпка.
Спальня наша досить простора. Уподовж стін стоять умивальники, і в кожного з нас свій душ. Вмиваємось ми з неабиякою насолодою, бо з душа тече газована вода із сиропом, до того ж сироп щодня інший. Якщо казати про себе, то найстаранніше я миюся в середу, коли вода тече з малиновим сиропом, а це мені смакує найбільше. Сиропи пана Ляпки гарно миляться й дають багато піни, отож наша спальня вранці схожа на величезні ночви із змилинами.
Зодягаємося всі ми в сині сорочки, білі довгі штани, сині панчохи й білі черевики. Якщо хто-небудь із хлопців щось укоїть або не вивчить уроку, то на покарання мусить цілий день носити жовтого в зелені горошинки галстука. Галстук досить гарний, і кожен із нас мав би одягати його з великим задоволенням, а проте кому випаде його почепити, той ходить як причмелений.
О пів на шосту, прихопивши із собою сонні люстерка, ми йдемо до їдальні снідати.
Посеред їдальні стоїть величезний круглий стіл, за яким кожен учень має своє постійне місце. Шибки у вікнах різнобарвні, що неабияк поліпшує смак розмаїття страв.
Пан Ляпка снідає і вечеряє окремо, а за обідом злітає над столом у повітря і з коновки поливає наші страви різними соусами. Кожен соус має певну властивість: білий зміцнює зуби, блакитний поліпшує зір, жовтий регулює дихання, сірий очищає кров, зелений поліпшує настрій.
Матеуш умощується на вазоні, який стоїть посеред столу, і стежить, щоб ми нічого не лишали в тарілках. О шостій Матеуш хапає дзьобом маленького срібного дзвоника й скликає всіх на перевірку. М стрімголов біжимо до кабінету пана Ляпки, де нас уже чекає шановний професор і замість привітання цілує кожного в чоло.
Після перевірки пан Ляпка заходить до величезної шафи, що стоїть в одному з кутків кабінету, і крізь віконце у дверях забирає від нас сонні люстерка. Люстерка ці незвичайні. Всю ніч вони стоять у нас біля ліжок на нічних столиках. У них відбиваються наші сни, і вранці, коли ми віддаємо їх панові Ляпці, той уважно переглядає, що кожному із нас снилося. Сни Погані, безглузді, незакінчені він викидає на смітник, а гарні лишає.
Намоченою в снотворному квасі ваткою пан Ляпка знімає з люстерок усі сни й вичавлює ватку над порцеляновою мисочкою. Там сни сохнуть доти, поки з них утвориться порошок. З порошку пан Ляпка на спеціальній машинці виготовляє круглі пілюльки, які ми ковтаємо перед сном. Завдяки цьому сни наші стають дедалі осмисленіші й цікавіші, а найоригінальніші з них пан Ляпка записує до академічного сонника.
Один із моїх снів пан Ляпка так уподобав, що весь занотував до сонника й наказав щонеділі по обіді перечитувати його вголос, а мене нагородив двома веснянками.
Уроки в нас починаються з самого ранку, о сьомій. Проте ніде хлопці не вчаться так охоче, як в академії пана Ляпки. Передусім ніхто не знає, що пан Ляпка кожного разу намислить, а потім усе, що ми вивчаємо, надзвичайно цікаве й кумедне.
— Хлопці,— на першому ж уроці сказав нам пан Ляпка,— я не навчатиму вас ані таблички множення, ані граматики, ані каліграфії, не торкатимемось ми і всіх інших наук, що їх викладають у школі. Я просто поналиваю вам у голови олії.
А щоб кожен міг уявити, які предмети ми вивчаємо в академії пана Ляпки, я розповім, приміром, про вчорашній день, бо якби взятися описувати уроки, предмети, лекції, заняття, вправи за весь рік, то забракло б найгрубшої книжки.
Отож учора на першому уроці була ляпкографія. Пан Ляпка вигадав її, щоб ми навчились користуватися чорнилом.
Ляпкографія минає так: на аркуші паперу треба посадити кілька великих ляпок, по тому аркуш згорнути вдвоє — і ляпки розпливуться, прибираючи подоби людей, звірів, різних химер. Інколи в такий спосіб на папері з’являються цілі картинки, під якими ми дописуємо різні оповідки, придумані паном Ляпкою.
Гадаю, наш учитель сам утворився з розчавленої чорнильної ляпки, а тому й ім’я в нього таке. Матеуш каже, що від пана Ляпки можна чекати чого завгодно і що моє припущення цілком ймовірне.
До однієї з моїх картинок пан Ляпка скомпонував такого віршика:

Ой, добрати я не зміг —
Пташка це чи носоріг!

Урок ляпкографії нам дуже сподобався. На нього пішло кілька пляшок чорнила й цілий стос паперу, Не кажучи вже про те, що всі ми заляпалися по вуха. Увечері довелось митися під душем із лимонного соку, бо ж ніщо не могло відмити плям на наших руках і щоках.
Після уроку ляпкографії ми перейшли до літеров’язання. Усі ви, напевне, звернули увагу, що в книжках друковані літери складаються з чорних ниточок, хитромудро поєднаних між собою. Отож пан Ляпка навчив нас розплутувати літери, зв’язувати короткі ниточки в одну довгу нитку й намотувати її на котушку. В такий спосіб ми перемотали на котушки чи не всю бібліотеку пана Ляпки, й на полицях позоставалися стоси книжок без жодної літери. З однієї книжки можна одержати сім, а то й вісім великих котушок із чорними нитками. На нитках пан Ляпка вив’язує вузлики.
Це найулюбленіше його заняття. Він може по кілька годин сидіти в кріслі й вив’язувати вузлики.
Коли я запитав, нащо це робити, він дуже здивувався:
— Як? Ти не розумієш? Я ж так читаю! Пропускаю літери крізь пальці і в такий спосіб перечитую книжки, не псуючи собі очей. Коли ви перемотаєте на котушки всі мої книжки, я й вас навчу читати пальцями.
Розплітати літери — заняття нуднувате, але все одно це куди краще, аніж вивчати правила чи розв’язувати задачки.
Після уроку літеров’язання пан Ляпка повів нас на другий поверх і відімкнув двері до однієї з кімнат.
— Заходьте обережно,— застеріг він,— бо тут міститься лікарня хворих речей. Не пошкодьте чого-небудь. Ви, звісно, пам’ятаєте, як я вилікував зіпсований трамвай? Я хочу вас навчити лікувати пошкоджені речі.
У кімнаті було повнісінько різного непотребу: крісла без ніжок, канапи, що з них повилазили пружини, розбиті дзеркала, поламані годинники, обчухрані столи, перехняблені шафи, стільці без сидінь та сила-силенна інших зужитих речей.
Пан Ляпка наказав нам стати попід стінами, а сам узявся до роботи.
Кожна річ, якої він торкався, тріщала, скрипіла й довірливо терлась об нього. Крісла й столики з радощів тупотіли ніжками, а годинники аж зойкували зіпсованими пружинами.
З цікавістю приглядались ми до всього того, що робив пан Ляпка. Передусім він підійшов до столу, який стояв у кутку кімнати. Обстукав його з усіх боків, узяв за ніжку, перевірив пульс і по всьому цьому сказав:
— Ну що, мій маленький? Тобі вже не болить. Правда? Гарячка минула, дошки зрослися, за три-чотири дні ти зовсім одужаєш.
І в той час, як столик щось жалібно муркотів у відповідь, пан Ляпка натер його жовтою маззю, а шпарини притрусив зеленим порошком.
Після цього він підійшов до шафи, яка жалібно зарипіла обома дверцятами.
— Ну, як? — запитав пан Ляпка.— Вже не душить кашель? Душить? Ну, нічого. Не журися. Скоро видужаєш.
Він приклав до неї вухо, пильно вислухав і з піпетки в кожен завіс крапнув рицинової олії.
Шафа глибоко зітхнула і вдячно прихилилась до нього.
— Завтра я ще тебе навідаю,— сказав пан Ляпка.— Тільки ж ти шануйся!
На стіні висіло тріснуте дзеркало. Пан Ляпка глянув у нього, поправив на носі веснянки, потім витяг із кишені чорний пластир і заліпив розколину.
— Приглядайтеся, хлопці, й учітесь, як треба лікувати розбите скло! — весело сказав він.
По тих словах пан Ляпка потер дзеркало баєвою шматинкою і відліпив пластир: від розколини не лишилось і сліду.
— Хай Анастазі та Артур віднесуть дзеркало до їдальні. Воно вже вилікувалось.
Куди довше довелося поморочитись панові Ляпці з поламаним годинником. Треба було перечистити в ньому гвинтики, скрізь капнути олії, надраїти пружину, змазати йодом маятник.
— Бідолашка! — співчутливо мовив пан Ляпка.— Мусиш стільки натерпітися. Ну та нічого, все обійдеться.
Коли пан Ляпка поцілував його в циферблат і ніжно погладив дерев’яний футляр, годинник раптом задзвонив, маятник гойднувся, й на всю кімнату залунало: «Тік-так, тік-так, тік-так!»
Нас просто ошелешило, що хворі речі такі прихильні до пана Ляпки.
Ми вже збиралися виходити з кімнати, аж раптом виявилось, що пан Ляпка загубив свою улюблену золоту зубочистку.
— Ніхто звідси не вийде, поки не віднайдеться згуба! — виголосив пан Ляпка.
Почались пошуки. Всі ми опустилися на підлогу й, повзаючи навкарачки, зазирали в усі закапелки й дірки. Матеуш пурхав по кімнаті й засовував дзьоба в кожну шпарину та щілину. Тільки пан Ляпка, заклавши ногу на ногу, похнюплено сидів у повітрі, ковтав пілюльки для вирощування волосся,— бо в нього з горя випало кілька волосин,— і роздумував.
Ми шукали зубочистку дуже довго, але так і не знайшли. Пан Ляпка теж нічого не міг вдіяти, бо його праве око ще не вернулося з Місяця, і нікого було послати на оглядини.
Отож нічого дивувати, що хворі речі, зважаючи на те, як побивається пан Ляпка та які ми безпорадні, самі заходилися шукати згубу. Кульгаві столи та стільці никали по кімнаті, отвори в замках пильно оглядали все довкола, шухляди висувались і переверталися догори дном, дзеркала силкувалися відбити в собі все, що було поперед них, ба навіть грубка прагнула допомогти відшукати зубочистку й невпинно повторювала:
— Зимно-зимно-тепло, зимно-тепло-тепло. Годинник ходив дуже довго, а коли став наближатися до вікна, грубка заволала:
— Тепло-тепло-тепло!
Годинник пильно оглянув підвіконня й раму, а потім почав нишпорити в фіранках.
— Гаряче-гаряче! — не вгавала грубка.
І виявилося, що зубочистка спокійнісінько стирчить У фіранці при самій підлозі.
Так хворі речі відшукали згубу пана Ляпки.
Ми пробули в лікарні хворих речей до полудня. Пан Ляпка о цій порі завжди вдруге снідає, а ми йдемо до ставу чи на майданчик, де проходить урок на свіжому повітрі.
Залишивши лікарню хворих речей, ми спустилися вниз, а пан Ляпка випурхнув просто у вікно й подався на город ловити метеликів. Матеуш вивів нас на майданчик, де мав бути урок географії. Я до цього був уже в двох школах, проте вперше в житті бачу такі уроки з географії.
Матеуш викотив на майданчик великого глобуса, що мав правити за м’яча, поділив усіх нас на дві команди й наказав стати так, як під час гри у футбол. Матеуш був за суддю. Він гасав слідом за гравцями й свистів, коли хтось із нас давав фука. Гра полягала в тому, щоб, підфутболюючи глобуса, водночас вигукувати назву того міста, ріки чи гори, в які поціляв носок черевика.
За Матеушевим сигналом гра почалася. Ми бігали за глобусом і щосили гамселили по ньому ногами. За кожним ударом хтось із гравців вигукував:
— Рим!
— Австралія!
— Лондон!
— Татри!
— Київ!
— Вісла!
— Берлін!
— Греція!
Матеуш раз у раз свистів, бо виявлялося, що Антоній замість Греції вигукнув «Швеція», Альберт переплутав Крим і Рим, а Анастазі Африку сприйняв за Балтійське море.
Ми були в захваті від цієї гри, штовхали один одного, падали, вигукували назви міст, країн, морів. У Матеуша збігав із дзьоба піт. Я хекав, мов ковальський міх. А проте знань із географії тут я набрався куди більше, ніж у двох попередніх школах, де навчався протягом трьох років.
Під самісінький кінець гри сталася прикра несподіванка: один з Августів так підфутболив глобуса, що той злетів мало не під хмари, а потім спустився не на майданчик, а за мур у якусь із сусідніх казок. Всі ми дуже засмутилися, бо не знали, в якій із казок шукати свого м’яча: чи то податись до Хлопчика-мізинчика, чи до Трьох поросят, чи до Сіндбада-мореплавця.
Із роздумів нас вивів веселий Матеушів голос:
— Ага, опці! Що означало:
— Увага, хлопці!
Ми глянули в той бік, куди він показував, і закам’яніли: від муру до нас наближалася Снігова Королева, а за нею дванадцятеро гномів несли’на плечах нашого глобуса.
Ми кинулись назустріч і якнайщиріше їх привітали.
Снігова Королева ласкаво усміхнулась до нас і сказала:
— Ваш м’яч розбив кілька моїх іграшок, проте я вам вертаю його за умови, що ви навчите моїх гномів географії.
— Авжеж! Залюбки! — заволав Анастазі, що був між нас найсміливіший.
Тим часом сталося несподіване: Снігова Королева, а з нею і її дванадцятеро підданців, почали танути й розпливатися в гарячім промінні серпневого сонця.
— Я забула, що у вас зараз літо,— сором’язливо прошепотіла Снігова Королева.
Поки ми гадали, що вдіяти, бідна Снігова Королева меншала й меншала, поки й зовсім розтала, перетворившись на маленький прозорий струмочок. З ним злилося дванадцять інших струмочків, і всі разом вони потекли до однієї із шпарин у мурі, мугикаючи відомий марш гномів:
Гей-га, гей-го, Додому біжимо!
«Добре, що я не із снігу!» — подумалося мені, коли я проводжав очима струмок.
Так закінчилося гостювання Снігової Королеви в академії пана Ляпки.
Із замрії мене вивів гучний дзвінок.
То Матеуш скликав нас на обід.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Академія пана Ляпки”

Ян Бжехва

Переклад з польської – І. Барановської

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: