ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Академія Пана Ляпки

Казки Яна Бжехви

Кухня пана Ляпки
В академії пана Ляпки ніхто нікому не слугує, все, що треба, ми робимо самі. Обов’язки між учнів розподілено так, що кожен із нас відповідає за якусь роботу. Анастазі і відчиняє й зачиняє браму, а ще наглядає за повітряними кульками пана Ляпки. П’ять Августів стежать за нашим одягом та білизною, пильнують, щоб усе було чисте, штопають шкарпетки й пришивають ґудзики. Альберт і один з Антоніїв прибирають у парку та на майданчику; Альфред і другий Антоній накривають на стіл і розносять страви; другий Альфред і третій Антоній миють посуд; Артур опоряджує шкільний зал; три Анджеї дбають про лад у їдальні, спальні й на сходах; три Адами готують соки, щоб купатися, а ще соуси на обід; всі інші учні теж клопочуться по господарству; й тільки в кухні пан Ляпка володарює сам.
Усіх нас не полишає цікавість, як він примудряється наготувати обід на стільки душ. Проте заходити в кухню заборонено.
Раптом минулого тижня пан Ляпка сказав, що бере мене на кухню за свого помічника. Я дуже зрадів і ходив по академії, пишаючись, мов павич.
Коли Матеуш сповістив, що час обідати, всі хлопці гайнули до їдальні, де Альфред і другий Антоній уже накривали стіл, а я мерщій подався на кухню.
Розповім, що вона собою являє та який там лад запровадив пан Ляпка.
Уподовж однієї із стін на довгих столах стоять бляшанки, повні найрізноманітніших скелець. Під протилежною стіною, на іншому столі, лежать поживні фарби та всякі-всякі щіточки й пензлики. На підвіконнях стоять дерев’яні коритчатка з яскравими квітами, між них найбільше настурцій та пеларгонії. Посеред кухні — великий стіл із металевим листом, а на ньому — боката скляна сулія, виповнена вогниками свічок. Поряд безліч малих баночок із барвистим порошком.
Беручись готувати обід, пан Ляпка вдяг білого халата. У величезну каструлю він насипав три кварти оранжевих скелець, додав жменю білого порошку, долив води, маленьким пензликом намалював зверху зелені горошини й по всьому тому вкинув кілька пломінців. Від пломінців вода в каструлі вмить закипіла. Тоді пан Ляпка ретельно перемішав усе, що було в каструлі, перелив його в гарну фарфорову посудину і, звертаючись до мене, сказав:
— Занеси цю посудину до їдальні. Здається, юшка з помідорів буде всім до смаку.
І справді, я ще ніколи в житті не їв нічого смачнішого, а тим часом юшка не варилася й п’яти хвилин. Поки хлопці їли юшку, пан Ляпка заходився готувати смаженю. Він кинув на велику сковороду один пломінець свічки, поклав на нього маленький шматочок м’яса і два скельця, червоне й біле, все це притрусив сірим порошком, а коли м’ясо засмажилося і скельця розварились, приклав до сковороди збільшувальну помпочку й кілька разів натис на її денце. За мить сковорода по вінця виповнилась духмяною смаженею з бурячками й картопляним пюре. На пюре пан Ляпка намалював зелений кріп. Смажені було стільки, що вона ледве вмістилася на тарілках, які я вніс до їдальні. На десерт пан Ляпка надумав приготувати компот із аґрусу. Він відтяв кілька листків пеларгонії, притрусив її аґрусовим порошком і покуштував.
— Ой яке ж несмачне! — пробурмотів він собі під ніс.— Краще зварю компоту з малини.
Він ухопив грубого пензля, тицьнув його в червону фарбу й тут-таки аґрусовий компот перемалював на малиновий.
Компот удався такий смачний, що я пив його тричі, а потім, коли пан Ляпка гайнув до їдальні, щоб із коновки полити смаженю брунатним соусом, який зміцнює ясна, я не втримався й сьорбнув іще.
Після обіду, коли хлопці заходилися прибирати і клопотатися по господарству, пан Ляпка вернувся в кухню й сказав:
— А тепер, Адасю, час пообідати й нам, ти, мабуть, дуже зголоднів. Що ти хотів би з’їсти? Замовляй будь-яку страву.
Я неабиякий ласун, і слова пана Ляпки мене вкрай збентежили. Я довго розмірковував, що б його з’їсти, й кінець кінцем вибрав омлет із шпинатом.
Пан Ляпка взяв пензля і, вмочаючи його в різні фарби, спритно намалював омлет та шпинат. Він кинув на нього пломінчик свічки, потім виклав усе на тарілку і сказав:
— Гадаю, мій омлет тобі сподобається.
Омлет і справді був чудовий, він просто танув у роті.
У такий самий спосіб пан Ляпка приготував для мене курча із салатом з огірків та вареники з ягодами.
— А що ви самі їстимете? — несміливо запитав я. Пан Ляпка дістав із кишені коробочку з пілюльками для вирощування волосся, ковтнув одну за одною п’ять штук і сказав:
— Цього мені, безперечно, досить. А на десерт я охоче поласую чимось барвистим.
Він зрізав квіточку настурції, опустив її спочатку в зелену, потім у блакитну та сріблясту фарбу і з неабияким задоволенням з’їв.
— Я тобі зараз усе поясню,— помітивши моє здивування, сказав пан Ляпка.— Багато, багато років тому я був у столиці Китаю Пекіні й заприязнився там одним ученим, лікарем Пай Хіво. Ім’я це ти, напевно вже не раз чув. Лікар Пай Хіво навчив мене виготовляти їстівні фарби, бо ж саме колір визначає смак. Блакитна фарба — кисла, зелена — солодка, червона — гірка, жовта — солона. А змішуючи фарби, можна домогтися різного присмаку. Так, приміром, зелена фарба з білою та сірою дає присмак ванілі, бронзова із жовтою має смак шоколаду, срібна фарба, домішана до чорної й трошки скроплена блідо-зеленою, смакує як ананас, І так далі, й так далі.
То, виявляється, пан Ляпка знає лікаря Пай Хіво, того самого лікаря, який дав Матеушеві чарівну богдиханську шапочку! Я неймовірно здивувався з цього. Тим часом пан Ляпка вів далі:
— Лікар Пай Хіво відкрив мені й інші таємниці, від нього я навчився чи не всього, що зараз умію. Він пояснив мені й значення людських імен. Тож легко зрозуміти, чому я приймаю до своєї академії тільки тих учнів, що їхні імена починаються з літери «А». Вони ж перші за списком, а першими, як відомо, бувають найпрацьовитіші і найобдарованіші. Ім’я Матеуш приносить щастя, і тому я так назвав свого улюбленого шпака. А найщасливіше моє власне ім’я — Амброжи. Ну, годі про це. Час уже до парку,— закінчив пан Ляпка.— Нас заждалися хлопці.
По обіді ми завше збираємось у парку біля дуба, й пан Ляпка вигадує для нас різні ігри й розваги. Вчора ми грали в шукачів скарбів. — Пошук завжди увінчується знахідкою,— значуще мовив пан Ляпка.
Всі хлопці розбіглися по парку, а я запропонував Артурові йти разом зі мною. Артур охоче згодився, й ми розробили загальний план.
Як я вже згадував, довкола академії слався безмежний парк. Столітні дуби, в’язи і граби, каштани й тополі здіймалися мало не до хмар, кидаючи долу густу тінь. Кропива, дика малина, лопухи, ожина — все розмаїття лісових трав і кущів росло так буйно й густо, що пробратися до численних гротів і печер було надзвичайно важко. Подекуди парк скидався на джунглі, де не ступала людська нога. Звідси вночі долинали таємничі голоси й шерехи.
Ніхто з нас ніколи не наважувався проникнути в гущавину, дарма що кортіло її обстежити. Часом ми діставались до найближчих печер, зазирали в дупла прадавніх дерев, але з думки нам не йшли найвіддаленіші загадкові й непролазні нетрі.
Порадившись, ми з Артуром узяли з собою ліхтарики, міцну шворку, гострого мисливського ножа та інші необхідні речі. Прихопили також пригорщу барвистих скелець — пан Ляпка дав їх нам на випадок, якщо захочеться їсти,— й рушили парком на схід сонця.
Ми ледве продиралися крізь чагарник, крізь хащі дикого люпину, ножем прокладали собі дорогу в переплетеному гіллі, пролазили під ним навкарачки, обдирали об суччя руки й ноги і нарешті опинилися в самісінькому серці таємничої пущі.
Насторожено роззираючись, ми пильно прислухалися до найменшого шереху. До нас долинали тихі, схожі на перешіптування звуки. Чувся якийсь причаєний сміх. Шелестіли в сухому листі налякані ящірки.
Я глянув угору. Високо над ним розкинув своє велетенське віття старезний дуб. А за кілька метрів над нашими головами зяяло широке дупло. Воно нас страшенно зацікавило.
— От би видертись туди! — замріяно сказав Артур.
— Було б чудово! — в запалі докинув я.
Не гаючи й хвилини, ми взялися до роботи. Артур вив’язав на кінці шворки петлю й влучно закинув її на одну з гілок дуба. Петля міцно зашморгнула грубого сучка. За мить Артур із кошачою спритністю видряпався по шворці до дупла і зник у ньому. Я поспішив слідом.
Диво дивне: ми опинилися на верхньому майданчику гвинтових сходів!
— Що, спустимось? — запитав Артур.
— Авжеж спустимось! — сказав я.
Присвічуючи ліхтариками, ми крок за кроком спускалися по східцях. Я налічив їх аж двісті тридцять сім. Та ось ми опинилися перед темним вузеньким коридором і стали просуватись ним з великою осторогою. Як по правді — душа моя була в п’ятах. Я чув: калатає не тільки моє, а й Артурове серце. Ми повертали то праворуч, то ліворуч і нарешті увійшли до великого залу, залитого яскравим зеленим світлом. Посередині стояло три залізні ковані скрині. Я легко відкрив першу з них. Як же ми здивувалися, коли на дні скрині побачили зелену жабку з малесенькою золотою короною на голові.
— Не торкайтеся мене! — промовила жабка.— Я знаю, ви з академії пана Ляпки і знічев’я приблукали до сусідньої казки, до казки про Царівну-жабу. Якщо ви доторкнетися до мене, то вмить обернетесь на жаб і зостанетесь тут назавжди. Казка про мене дуже гарна, але вона триває ось уже п’ятдесят літ, і я жду не діждуся, щоб хтось придумав до неї кінцівку. Ви не можете мені допомогти, отож дайте мені спокій. А за це візьміть собі все, що є в обох інших скринях.
Ми ґречно вклонились Царівні-жабі, а потім обережно опустили віко.
Відтак ми відкрили другу скриню з надією, що в ній лежить щось надзвичайне. Але на її дні, крім маленького золотого свистка, нічого не було. Вкрай розчарований, я сказав Артурові:
— Забирай цей свисток собі, він мені не потрібен!
І ступив до третьої скрині.
Артур узяв свистка і став його уважно розглядати, а я тим часом відкрив третю скриню й на її дні побачив маленького золотого ключика.
— Оце-то скарби! — зареготав я і, вихопивши з Артурових рук свистка, засюрчав.
Раптом якась невідома сила підхопила нас і підняла високо-високо. Не встигли ми опам’ятатись, як були вже на землі під дубом. Шворка наша й досі звисала з сучка, але дупла на дубі, хоч як ми шукали його, не було.
Ми попрямували до ставу, де мав чекати нас пан Ляпка. Застали його в колі хлопців, які вже вернулися з пошуків. Біля нього лежали знайдені хлопцями скарби. Тут були золоті монети, разок перлів, скрипка із золотими струнами, аметистовий кубок, табакерки, сені з коштовним камінням, срібні тарілі, вироби бурштину й слонової кістки і безліч інших коштовних
речей.
Ми з Артуром глянули на ці скарби, і нам стало соромно.
_ А ви що знайшли? — усміхаючись, запитав нас пан Ляпка.
Ми показали йому ключик і свисток.
Пан Ляпка втупився в них так, ніби побачив щось надзвичайне.
— Та це ж скарби над скарбами! — гукнув він за хвильку.— Цей ключик відмикає геть усі на світі замки. А свисток має іншу чарівну силу: засюрчиш у нього — й опинишся там, де забажаєш. Ви постаралися найбільше з усіх, і я оголошую вам подяку!
Пан Ляпка здер зі свого носа дві великі веснянки й по одній приліпив мені та Артурові.
Всі хлопці з великою цікавістю розглядали нашу знахідку, а коли довідались про Царівну-жабу, то навіть позаздрили.
— Кожен із вас може взяти свою знахідку собі,— сказав пан Ляпка.— А зараз годі марнувати час. О четвертій ми йдемо до міста. Тож зараз нехай наш Адась Незгодка розповість, що він відчув, коли йому захотілося літати, а також що він тоді бачив. Це дуже Цікава історія.
Досі я нікому, крім пана Ляпки, не казав про свої Дивовижні пригоди, боячись, що мені не повірять.
Але нині, коли мене попросив сам пан Ляпка, не лишалось нічого іншого, як розповісти все від початку до кінця.

Моя дивовижна пригода
І як же я здивувався, коли у відповідь на мій посвист долинуло голосне гавкання, і в віконці, відіпхнувши пуделя, з’явилась мордочка мого Рекса. Побачивши мене, він ледве із шкури не вистрибнув. Щиро зрадівши, я цмокнув його в ніс, а він лизнув мене так розчулено, що мені мало серце з грудей не випурхнуло.
— Рекс! — кричав я.— Рексе, це ти?
— Гав, гав, гав! — аж захлинався у відповідь Рекс. За мить брама розчинилася, й перед моїми очима постала дивовижна картина.
За брамою починалась широка вулиця з довгими рядами собачих буд, точніше, невеличких, споруджених з різнобарвної цегли й кахлі будиночків. Кожен будиночок мав ґанок, круглі віконця, а ще чудове подвір’ячко. Вулицею прогулювались різні, різні собаки. Всі вони весело гавкали й метляли хвостами, а з віконець визирали рожеві писочки пухнастих, грайливих щенят.
Рекс весь час лащився до мене, і я теж не міг ним натішитись.
Інші пси зацікавлено і приязно обнюхували мене, а деякі лизали мені обличчя й руки.
Я почувався ніяково — було соромно, що не можу відповісти їм тим самим. Собачої мови я не розумів, тож не знав, як висловлювати свої почуття, і нарешті вирішив хоч якось уподобитись цим собакам. Я став навкарачки. Прагнучи наслідувати собачу мову, я спробував гавкати й гарчати, але з моїх уст злетіли дивні слова, яких я досі не знав. Такі самі слова лунали Довкола. Коли це почувся знайомий Рексів голос:
— Не дивуйся, Адасю. Кожен, хто попадає до нас, починає розуміти нашу мову й говорить нею так само добре, як і ми. Знаєш, де ти?
— Навіть гадки не маю,— сказав я.— Мій любий Рексе, може, ти мені поясниш, а потім познайомиш із своїми друзями, щоб я не почувався таким самотнім.
— Та не завдавай собі клопоту. Ти швидко призвичаїшся. А попав ти в собачий рай. Всі собаки по своїй смерті опиняються тут і горенька не знають. Ваш людський рай міститься набагато вище. А наш — десь на півдорозі до нього. Багато людей, мандруючи до свого раю, завертають до нас. Собаки поважають людей. Ти ж знаєш. Ми ласкаво приймаємо їх тут, а потім проводжаємо далі. Ти теж зібрався до людського раю?
Я розповів Рексові про свою пригоду і сказав, що дуже хочу повернутися до академії пана Ляпки.
Від Рекса я довідався, що кілька місяців тому він попав під колеса автомобіля і як добропорядний пес опинився в собачому раю.
— А зараз,— сказав Рекс,— дозволь тобі відрекомендувати моїх друзів. Це ось бульдог Том, він вартує біля брами. Колись Том вірно служив англійській королеві, й за це всі його тут поважають. Пудель, якого ти вже бачив, зветься Глю-Глю. Він чудово видресируваний і розважає нас різними фокусами.
На підтвердження Рексових слів пудель Глю-Глю п’ять разів перевернувся в повітрі.
— Он того шпіца,— вів далі Рекс,— звати Азор, а он — вівчарка Куба. Поряд китайський пінчер Ральф, далі — доберманка Кора, а он той чудовий хорт — гордість нашого раю — зветься Ящур і на всіх виставках добуває перші призи. Згодом ти познайомишся з усіма собаками. Живемо ми тут у злагоді й приязні.
І справді, не минуло й години, як я познайомився щонайменше із сотнею різних собак і почував себе між ними так добре, як у себе вдома, а може, й краще.
До мене підійшов маленький чорний щуролов і якнайгречніше сказав:
— Дозволь відрекомендуватися. Моє ім’я Лорд.
— Дуже приємно,— відповів я.— Мене звати Адам Незгодка.
— Дивно мені,— сказав Лорд,— що люди не розуміють нашої мови, хоч вона зовсім проста. А ще я не раз замислювався над тим, нащо люди вішають таблички з написом: «Злий собака». Адже собаки ніколи не бувають злі. То на нас наговорюють. Усі ми лагідні й звикаємо до людей, а от вони часто бувають злі та несправедливі.
— Даруй, Лорде,— втрутився Рекс,— але ти нечемний. Мій приятель, Адась Незгодка, був мені за хазяїна, і жив я в нього не гірше, ніж тут, у собачому раю. Ходімо, Адасю,— сказав Рекс.— Не кожен Лорд є справжнім лордом. Познайомлю тебе з нашими райськими місцями.
Я кисло усміхнувсь до Лорда й поспішив за Рексом оглядати собачий рай.
— Вулиця, що ми нею зараз біжимо, називається проспектом Білого Ікла,— сказав Рекс.— Тягнеться вона від брами аж до майдану лікаря Айболитя. Ось цей майдан. І на ньому пам’ятник лікареві Айболитю.
Я розглянувся навколо. Майдан був просто чудо-вий. Ошатні чистенькі будиночки оточили його з усіх боків. Перед будиночками на м’яких подушках лежали щойно викупані щенята. Деякі з них бавились м’ячиками, інші смоктали грудочки цукру, ще інші ловили мух, які сідали їм на писочки. Посеред майдану стояв пам’ятник — дідок на постаменті. Під ним була прикріплена табличка з написом: «Лікареві Айболитю, доброчинцеві й рятівникові звірят — вдячні собаки». Пам’ятник був із шоколаду, й безліч собак облизували його Рекс допоміг мені протиснутися між них. Сором зізнатися, але я заходився лизати шоколад разом із псами Мені хотілось їсти, і я незчувся, як згриз лікареві Айболитю півчеревика, а це добрих півкіло шоколаду.
— Щодня,— сказав Рекс,— ми з’їдаємо весь пам’ятник лікареві Айболитю і щодня відбудовуємо йол заново. Шоколаду нам не бракує, ми ж у раю.
— А де тут можна вгамувати спрагу? — запитав я,- Дуже хочеться пити.
— Ну, це просто! — усміхнувся Рекс.— Адже ми поряд з моєю віллою. Запрошую тебе на склянку молока.
Рексів будинок був споруджений із зелених кахлів. На ґанку лежали килими й подушки, на яких вигрівалися маленькі мопсики, певне, діти мого приятеля.
За будиночком на грядках росли кущі із сардельками й ковбасами. Я зірвав собі шмат краківської ковбаси й пару сардельок. Вони були дуже смачні. А в деревцят, які росли попід вікнами, замість крон і гілок були апетитні кісточки й розквітали вони рожевуватими шматочками сала.
Коли ми зайшли до вітальні, Рекс повернув крана в стіні, і, на моє здивування, замість сподіваної води з нього потекло у склянку холодне молоко, що на смак було як вершкове морозиво. Одним духом я випив його аж три склянки, й ми рушили з Рексом далі.
Рекс увесь час вітався зі своїми численними друзями та знайомими і про кожного розповідав щось цікаве.
_ Оце пані Нола. Вона ніколи не полишає своєї парасолі, хоч дощу в нас не буває, а сонце світить знизу. Отой великий дог називається Танго. Він щодня об’їдається сардельками й мусить пити рицинову олію. А он та пара такс — то Самбо й Бімбо. Вони ніколи не розлучаються і вважають, що їхні криві ноги — найкращі.
Рекс на мить змовк, потім прошепотів:
— А зараз ми повертаємо на вулицю Мучителів. Тут побачиш дещо цікаве.
І справді, ця вулиця була дивовижна. По обидва боки від неї на гранітних постаментах стояли різні з вигляду й різні за віком хлопці. Між них можна було впізнати синків і заможних батьків, і бідняків, були хлопці випещені, гарно вбрані, а були й замазури, розхристані нечупари.
Кожен із них гавкав собакою — розповідав про вчинене ним лиходійство:
— Я мучитель, бо вибив каменем око своєму собачці Філісьові!
— Я мучитель, бо вкинув свого пса Джека в яму з вапном!
— Я мучитель, бо примусив собаку Розетку з’їсти перчину!
— Я мучитель, бо свого пса Рися весь час смикав за хвіст!
Рекс пояснив мені, що хлопці, які мучили собак, попадають до собачого раю вві сні, а потім вертаються додому переконані, що все це їм тільки снилось.
Але після відвідин вулиці Мучителів жоден із них ніколи більше не мордує свого собаки.
Я був щасливий, що уник такої ганьби, хоч загалом і не виявляв Рексові належної ласки, а якось навіть вифарбував його в червоний колір.
Мені відлягло від серця аж тоді, коли ми вийшли на майдан Світлячків, де стояли каруселі, гойдалки, бочки сміху та інші собачі атракціони. Я почав розважатися разом із собаками.
Мені ще ніколи не було так весело. Та невдовзі я відчув, що зголоднів; Рекс і собі заходився неспокійно нюхати повітря.
— Ходімо,— сказав він,— щось перекусимо, а потім дома поїмо сардельок.
Він повів мене на Бісквітну вулицю, де лежали гори политих медом бісквітів. Бісквіти були такі смачні, що я не міг від них одступитися.
— Схаменися,— застеріг мене Рекс,— ми в раю, і нам, собакам, ніщо не може зашкодити, а от ти ризикуєш захворіти.
Мене дуже зацікавило, звідки в собачому раю береться шоколад, бісквіти, мед та інші ласощі; хто споруджує собачі будиночки й пам’ятник лікареві Айболитю; де тут купують парасольки, капелюхи, попони, яких чимало я бачив на собаках. Але розпитувати не наважився, щоб Рекс, бува, не подумав, ніби я втручаюся в райські справи. Я подумав: власне, на те й рай, щоб усе з’являлося вмить і невідомо звідки.
Ми з Рексом побували і в багатьох інших цікавих місцях: у Собачому цирку й Собачому кіно, на вулиці Мильних бульбашок, у Дотепному завулку, на вулиці Повидла, відвідали Берег хортів, Театр трьох пуделів. Оранжерею ліверної ковбаси і паштетів, Город сальтисонів, Щенячу лазню та інші райські заклади.
Вертаючись на майдан лікаря Айболитя, де мешкав Рекс, ми зайшли до перукарні на вулиці Сиропній. Двоє перукарів з Гір Святого Бернарда чудово нас підстригли, а тоді один із них сказав мені з гордістю:
— Не знаю, чи шановний добродій помітив, але в нас немає бліх.
— Авжеж,— відповів я.— У вас тут райське життя. Я був здивований, що за послуги в перукарні з нас не взяли грошей. Прощаючись із своїм перукарем, я щиро подякував йому й, наслідуючи Рекса, лизнув у ніс. Ми вийшли на вулицю. З неба без упину пригрівало сонце. Як сказав мені Рекс, сонце тут не заходило ніколи. Коли ми вернулися в дім мого приятеля, він попросив своїх цуценят зійти з подушок на ґанку і запропонував мені прилягти поряд із ним. Так ми лежали й гомоніли, дивлячись на те, що діється на майдані.
— Як ви відрізняєте один день від іншого? — спитав я у Рекса.— Адже у вас не заходить сонце й ніколи не буває ночі…
— Дуже просто,— пояснив Рекс.— Коли пам’ятник лікареві Айболитю ми з’їмо до крихти, то напевно знаємо — минув один день. Щоб спорудити пам’ятник, витрачається стільки ж годин, скільки й на те, щоб його злизати. Все це складає земну добу. Так ми відлічуємо тут час. На кінець тижня вказує сьомий пам’ятник.
Тридцять пам’ятників визначають місяць. А рік — це триста шістдесят п’ять пам’ятників. На майдані Таблички множення мешкає двадцять фокстер’єрів. Вони ведуть лік часові й складають календар для собачого раю.
У розмові з Рексом я почув ще багато цікавого про життя собак у потойбічному світі.
Мені було дуже затишно в гостях у Рекса, але з часом я занудьгував. Бісквіти, шоколад, ковбаси приїлися, і тепер я мріяв про тарілку крупнику та про моркву, над якими крутив носом дома. Скучив я і за хлібом.
Я вертався у мріях до академії пана Ляпки і з острахом думав про те, що було б, якби мені довелося назавжди лишитися в собачому раю.
Якось я лежав на городі й разом із Рексовими цуценятами грівся на сонечку.
Наді мною з кущів звисали сардельки, на які я позирав з огидою.
— Ага, ак! Ага, ак! — раптом пролунав наді мною знайомий голос. Я підхопився на ноги й побачив Матеуша. Він сидів на гілці сальтисонового дерева з маленьким конвертом у дзьобі.
— Матеуше! Який я радий, що знов бачу тебе! — закричав я.— Це прекрасно, що ти прилетів по мене!
Матеуш спурхнув із гілки й подав мені конверта. Це був лист од пана Ляпки. В ньому йшлося про те, як я маю вдихати й видихати повітря, щоб керувати своїм польотом.
До собак, що збіглися подивитись на Матеуша, я звернувся зі словами подяки за гостинність і ласку. Потім, обнявши на прощання мого дорогого Рекса й усю його родину, я рушив у супроводі бульдога Тома до райської брами. Матеуш летів наді мною і весело посвистував.
Я попрохав Тома подарувати мені для колекції одного ґудзика від його лівреї, востаннє кинув оком на собачий рай і ступив за його гостинний поріг.
Вдихнувши повітря уже відомим мені способом, я поплив угору.
Якийсь час до мене ще долинало журливе скавчання собак, але собачий рай віддалявся й віддалявся — спочатку він став убільшки як маленька хмаринка, а далі й зовсім зник з очей.
Ми летіли з Матеушем поряд, і я весь час виконував настанови пана Ляпки.
Так ми летіли кілька годин; нарешті я побачив у промінні призахідного сонця дахи будинків і вулиці нашого міста.
— Емія же зько! — крикнув мені на вухо Матеуш. Це означало: «Академія вже близько!»
І справді, за мить ми дісталися мурів, що оточували парк академії. Назустріч нам летів пан Ляпка, ще здалека привітно махаючи руками.
Не встигло і смеркнути, а ми вже були вдома.
Мої необачні мандри тривали дванадцять днів.
Важко знайти слова, щоб розповісти про радість, яка охопила мене, коли я спустився на землю. Товариші не могли натішитися мною, а пан Ляпка зажадав од мене врочистої обіцянки, що я ніколи вже нікуди не літатиму.
Я дав таку обіцянку й неухильно дотримую її.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Академія пана Ляпки”

Ян Бжехва

Переклад з польської – І. Барановської

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: