ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Академія Пана Ляпки

Казки Яна Бжехви

Фабрика дір і дірок
Я обіцяв розповісти, що робиться в академії пана Ляпки протягом дня. Я вже докладно переповідав про наші заняття з тої миті, як ми прокидаємось, і до обіду. Описав уроки з ляпкографії та з плетіння літер, змалював кухню пана Ляпки, розказав, як ми шукаємо скарби та як я літав до собачого раю. Я використовую кожну вільну хвилину, щоб занотувати все до щоденника, а проте дійшов тільки до того моменту, коли о четвертій пан Ляпка звелів усім нам зібратися біля брами.
— Зараз,— сказав він,— я поведу вас на екскурсію до найцікавішої фабрики в світі. Там ви побачите найчудовіші пристрої та машини, там працює дванадцять тисяч майстрів і робітників. Мій приятель інженер Кіптява керує цією фабрикою. Він обіцяв поводити нас по всіх цехах, щоб ми могли ознайомитися з роботою людей і механізмів. Це буде вельми повчальна екскурсія. Вишикуйтесь по четверо — і ходімо.
Анастазі відчинив браму, й ми рушили до центру міста.
На майдані Чотирьох вітрів ми сіли у трамвай, який мав довезти нас до фабрики. Місць не вистачало, й пан Ляпка за допомогою своєї чарівної помпочки збільшив трамвай так, що всі ми влаштувалися досить зручно. Спочатку дорога вела через місто, потім звернули на набережну й виїхали на Міст-самограй. Як нам пояснив пан Ляпка, трамвай своєю вагою змусив працювати механізм під мостом, і звідти полинули дзвінкі звуки маршу олов’яних солдатиків. По тім боці ріки розкинулось мальовниче містечко. В ньому жили робітники фабрики. Саму фабрику ми побачили за поворотом, де була кінцева зупинка трамвая. Від зупинки до фабрики вів ескалатор. Почувалися ми на ньому, як на майданчику розваг: щомиті втрачали рівновагу й падали.
На ескалаторі, що біг нам назустріч, стояв інженер Кіптява. Це був довготелесий, худий, сивий чоловік із скуйовдженою чуприною і цапиною борідкою. В нього були довгі, як патики, ноги та руки, і здаля він скидався на городнє опудало.
Кіптява спритно стрибнув на наш ескалатор, щиро обняв пана Ляпку й цмокнув його в обидві щоки.
— Дозволь, любий Богуміле, познайомити тебе із двадцятьма чотирма моїми учнями,— сказав пан Ляпка.
— Ага, ак! — почувся з задньої кишені пана Ляпки Матеушів голос.
— А це мій улюблений шпак Матеуш,— додав пан Ляпка, дістаючи шпака з кишені.
Інженер Богуміл Кіптява уважно поглянув на нас, погладив Матеуша і сказав, бавлячись своєю борідкою:
— Дуже радий тебе бачити, мій Амброжи. Охоче покажу твоїм учням фабрику дір і дірок. Тільки затямте, хлопці, на фабриці не можна нічогісінько чіпати.
По цих словах він обплів своєю лівою ногою праву ногу, схрестив пальці рук і поплив на чолі всього гурту до фабрики, яка була вже зовсім недалечко.
Фабрика мала дванадцять велетенських корпусів із прозорими стінами й скляними дахами. Ще здалека можна було розгледіти потужні машини, гомін яких чувся навкруги.
Коли ми зайшли до першого цеху, то мало не осліпли від різнобарвних іскор, що снопами летіли від привідних пасів, електричних свердел і верстатів.
Машини стояли довгими шеренгами в кілька рядів, деякі висіли на канатах, і біля кожної з них метушилися робітники в шкіряних фартухах та чорних окулярах.
Робота кипіла, гуркіт машин заглушав слова інженера Кіптяви, який силкувався щось пояснити своїм писклявим голосом.
Я збагнув тільки одне: в цьому цеху роблять дірки від ключів, дірки в носі, вухах і ще багато інших дірок меншого розміру.
Ми в захваті спостерігали, як працюють машини, й дивувалися із спритності робітників, які одним обертом свердла робили від десяти до дванадцяти чудових дірок.
Готові дірки вони складали в маленькі вагонетки, а виповнивши вагонетки, з допомогою кранів переносили їх на склад до сусіднього цеху.
Пам’ятаючи наказ інженера Кіптяви ні до чого не торкатися, ми невпинно стежили за Альфредом, який любив длубатися в носі й тепер мимохіть простягав увесь час палець, щоб покопирсатись у дірках, виготовлених на токарних верстатах.
У деяких цехах робили більші дірки: дірки на ліктях, дірки на колінах, навіть дірки в небі. Ці дірки були просто-таки величезні, й верстати, на яких їх робили, здіймалися під самісіньку стелю, а робітники, що працювали біля них, мусили вилазити на спеціальні риштування.
Дірки на ліктях і колінах мали бути з обстріпаними краями. Вони вимагали від робітників неабиякого вміння. Інженер Кіптява показав нам різні проекти і креслення, за якими молоді техніки виготовляли форми, а потім відповідно до цих форм уже робили дірки.
Був на фабриці й сортувальний цех, у якому досвідчені майстри перевіряли кожну дірку й кожну дірочку, заміряли їх і випробовували. Дірочки з тріщинами, погано відшліфовані, погнуті та з іншими вадами контролери кидали у великий казан і відправляли на переплавку.
В останньому корпусі містилася пакувальня. Там висококваліфіковані робітники зважували дірки й дірочки на великих вагах і пакували по п’ять чи десять штук у коробки.
Інженер Кіптява подарував нам дві коробки дірок від бубликів. А коли ми вернулися до академії, пан Ляпка замісив солодке ванільне тісто, додав подарованих дірок і напік гору смачних бубликів, якими всі ласували цілий вечір.
Фабрика нас зачарувала. Ми не могли відвести погляду від розжарених до червоного свердел, від токарних верстатів та іншого устаткування, якого досі ніхто з нас не бачив.
Коли ми виходили з фабрики, вже зовсім смеркло. Крізь прозорі стіни було видно фонтани блакитних, зелених та червоних іскор. Вони, як фейєрверки, освітлювали все навколо.
— З тих іскор можна було б наготувати чудових страв,— зауважив пан Ляпка.
Інженер Кіптява провів нас аж до трамвайної зупинки, розповідаючи цікаві випадки із свого життя.
Виявилось, у вільний від роботи час він, щоб не розучитися заплітати ноги, виступає в цирку як канатоходець.
Коли ми доїхали ескалатором до кінцевої зупинки, там стояв трамвай і терпляче ждав нас. Це був той самий трамвай, що його збільшив пан Ляпка. Він нізащо не хотів без нас рушати, й коли ми з’явилися, радісно заскреготів колесами.
Інженер Кіптява тепло розпрощався з нами, декого полоскотав своєю цапиною борідкою, потім ще трохи погомонів із паном Ляпкою якоюсь незнайомою нам мовою, здається, китайською, з чого я зрозумів єдине слово — Пай Хіво.
Нарешті ми сіли в трамвай і поїхали. Пан Ляпка, щоб у трамваї було просторіше, летів поряд.
Якийсь час ще було видно на зупинці інженера Кіптяву. Він сплітав пальці рук у кіски й махав нам на прощання. У вечірній пітьмі, на тлі місяця, що виплив із-за фабрики, тінь від його цибатої постаті видовжилась до самого неба.
Тільки тоді, як трамвай повернув на вулицю Незабудок, інженер Кіптява зник з очей. Ми виїхали на Міст-самограй, і цього разу він заграв «Марш мухоморів».
Пан Ляпка, муркочучи під ніс, підспівував йому.
Коли ми дісталися майдану Чотирьох вітрів, було так темно, хоч в око стрель, і пан Ляпка роздав нам пломінці свічок, які носив у кишеньці жилетки. Так ми й добралися до нашої академії.
Вдома нас чекала прикра несподіванка.
У всіх класах, залах, кімнатах було чорно від мух.
Ці осоружні нахаби налетіли крізь розчинені вікна, обліпили стіни, меблі, стелю, підлогу. Вони снували незліченними роями й дзижчали. А коли ми переступили поріг, із властивою їм зухвалістю накинулись на нас. Мухи лізли нам у ніздрі й до рота, кидалися межи очі, заплутувалися в волоссі, роїлися під стелею, по кутках, під ліжками й під столами. Щоб перейти з кімнати в кімнату, треба було заплющити очі, затамувати віддих і відмахуватись од них обома руками. Я ніколи ще не бачив такого нашестя мух.
Вони літали, дотримуючи бойового порядку, як ескадрильї літаків, шикувалися в каре, загони й полки. Вони кидалися в атаку, дзумлячи так заклично, що, здавалося, лунають військові сурми. їхні ватажки вражали розміром крил, войовничістю й відвагою. А кожен укус засвідчував — мухи стоятимуть на смерть.
У кімнату, до якої я з такими труднощами проник, раптом залетіла мушина королева. Вона віддала кілька коротких наказів своїм полководцям, укусила мене за носа й подалася на інший фланг бою.
Світло ламп не могло пробитися крізь чорну хмару, що зависла в повітрі. Ми пересувалися навпомацки, топчучи і вбиваючи осатанілих мух цілими роями. Але їх не меншало.
Ми вхопили хустки, рушники, але й вони не допомогли. Замість убитих мух з’являлися нові й накидались на нас з іще більшим завзяттям.
Пан Ляпка, що люто змагався з мухами по всіх кімнатах, кінець кінцем знемігся. Закинувши ногу на ногу, він повис у повітрі й глибоко замислився. За одну мить його так обсіли мухи, що й живого місця не лишилося.
І тут панові Ляпці урвався терпець. Він вигулькнув за вікно й невдовзі вернувся, тримаючи в руках павука-хрестовика. Пан Ляпка приклав до павука чарівну помпочку — і той почав рости на очах. Коли він став завбільшки як кіт, пан Ляпка зринув із ним догори й примостив на стелі. Павук небавом заходився снувати павутину. Між стелею й підлогою зависло безліч ниток, і за якихось чверть години кімнату було поділено на дві половини. Сотні й тисячі мух попадали в павучі сіті. Павук накидався на них, без ліку нищив. Та незабаром він наситився, і чарівна помпочка перестала діяти. Павук почав меншати, став такий, як був, а відповідно зменшились і його тенета, й мухи, щоб помститися за своїх товаришок, в одну мить розтерзали павука.
Пан Ляпка підкликав нас до себе і сказав, що придумав новий вид мухоловки, яка звільнить нашу академію від мушиної навали.
Він приніс мідний таз із водою, пляшку канцелярського клею, мило і скляну рурку. Ми заступили його від мух.
Він розвів у тазу мило і клей, узяв скляну рурку й заходився пускати мильні бульбашки, які одна за одною зринали в повітря.
Це були чудові мухоловки.
Мухи сідали з усіх боків на глейкі бульбашки, прилипали і разом з ними падали на землю. Пан Ляпка працював не розгинаючись. Він без упину пускав бульбашки, а ми вхопили мітли й заходилися вимітати чорні від мух мухоловки на вулицю.
Невдовзі мильні бульбашки виповнили всі кімнати й коридори академії, і за годину в ній не лишилося жодної мухи.
Так закінчилася ця війна.
Але коли більшість мух була вже знищена, в кабінеті пана Ляпки ми несподівано виявили перукаря Філіпа, який спав на канапі. Спочатку ми його не помітили — він весь був обліплений мухами, та коли хтось із хлопців побачив його, всі дивом здивувалися, як це він може спати в таких умовах. Правда, Філіп голосно хропів, і це свідчило, що сон у нього був неспокійний.
Коли ми покінчили з мухами, пан Ляпка розбудив Філіпа, наказав усім вийти з кабінету, замкнув за нами двері й довгенько про щось таємниче гомонів із Філіпом.
Нарешті двері кабінету розчинилися, звідти вискочив збуджений Філіп і сердито крикнув панові Ляпці:
— Віднині шукайте собі іншого перукаря! Я не стригтиму ані вас, ані ваших учнів! Досить з мене обіцянок. Я не можу більше ждати. А його приведу наступного тижня. І наміру свого не зміню. Саме він має навчатися в академії, а не оці ось ваші лобуряки. Прощавайте, пане Ляпко!
І Філіп подався з академії геть, грюкаючи підряд усіма дверима.
За мить із парку долинув його зловісний сміх. У місячному світлі ми бачили крізь вікно, як Філіп вибіг за браму й почухрав Шоколадною вулицею до міста.
Вечеряли ми досить пізно. Пан Ляпка весь час про щось думав і був такий неуважний, що наготовлену для нас цвітну капусту вифарбував у чорний колір, і смаком вона нагадувала печені яблука.
Після вечері пан Ляпка підкликав до себе двох Анджеїв і звелів їм унести до нашої спальні два ліжка й дві постелі, бо, як він сказав, сподівається, що ось-ось прибудуть двоє нових учнів.
Коли Анджеї виконали доручення, ми пішли до спальні й небавом поринули в глибокий сон.
На цьому кінчаються нотатки про один день, проведений мною в академії пана Ляпки.

Сон про сім склянок
День першого вересня був багатий на виняткові події. Він припав на неділю, й кожен із нас робив те, що йому найбільше подобалося. Артур навчав свого дресированого кролика лічби, Альфред вирізав сопілки, Анастазі стріляв із лука, один з Антоніїв сидів навпочіпки біля мурашника й вивчав життя мурашок, Альберт збирав жолуді й каштани, а я бавився своїми ґудзиками, викладаючи з них різні фігурки.
Пан Ляпка був не в гуморі. Після сварки з Філіпом він узагалі дуже змінився. Я не розумів, що його може єднати з Філіпом. Мене дивувало, як це перукар, постачальник веснянок, наважився гримати на пана Ляпку, ще й грюкати дверима. Тим часом, починаючи з цього дня, в академії все пішло шкереберть. Пан Ляпка якось понижчав, став похмуріший і весь час лагодив свою чарівну помпочку. Уроки замість нього дедалі частіше проводив Матеуш. На кухні в пана Ляпки пригорали страви, забарвлював він їх якимись несмачними кольорами, а коли дзвонили біля брами, щоразу підбігав до вікна й нервово посмикував себе за брову.
Того дня, про який оце йдеться, я склав із ґудзиків фігурку зайця. Пан Ляпка підійшов до мене, схилився над зайцем і посипав його бронзовим порошком.
Заєць ожив, скочив на ноги й шмигнув у двері, прихопивши із собою всі мої ґудзики.
Пан Ляпка зареготав, але вмить спохмурнів і сказав:
— Мені відомі таємниці барв, порошків, скелець, а з цим клятим Філіпом упоратися не можу! О, він завдасть мені чимало клопоту й горя! І де він тільки взявся на мою голову!
Мене це неабияк здивувало. Я не знав, що пан Ляпка може бути такий безпорадний.
Пан Ляпка вгадав мої думки, підступив ближче й прошепотів:
— Тільки тобі я й можу довіритись, бо ти мій найкращий учень. Філіп домагається, щоб я прийняв до академії двох його синів. Бо інакше він погрожує відібрати в нас усі веснянки. Він навіть імена для своїх хлопчиків придумав на «А». От побачиш, усе це дуже сумно скінчиться.
Тут пан Ляпка витяг з кишені жменю ґудзиків, кинув їх на підлогу так, що вони самі утворили фігурку зайця, і, підстрибуючи на одній нозі, вийшов з кімнати.
Я подумав, що слід розшукати Матеуша і якнайдокладніше вивідати, чого це пан Ляпка боїться Філіпа.
Щонеділі Матеуш літав у казку про Солов’я й Троянду на урок солов’їного співу. Я пішов до парку, сподіваючись зустріти його, коли він вертатиметься додому.
Опинившись у парку, я почув незвичайний гомін. Листя шамотіло, здригалися кущі, погойдувались трави, ніби сила-силенна непомітних для ока істот пересувалася по землі, обминаючи алеї і стежки.
Я кинувся в той бік, звідки долинав гомін, і вибіг до ставу. Тільки тут я збагнув, що сталося. Води у ставку не було. Риба відчайдушно звивалася в мулі, а безліч жаб та раків розповзалося врізнобіч шукати собі нового пристановиська.
Я пішов поряд із процесією й попереду побачив жабку з малесенькою короною на голові. Це була вже знайома мені Царівна-жаба.
— Я впізнала тебе, хлопче. Ти недавно навідувався до моєї казки й дуже мені сподобався. Бачиш, яке скоїлось лихо? Пан Ляпка нащось викачав із ставка всю воду, лишивши його мешканців напризволяще. Я поспішила із свого підземного палацу, щоб допомогти їм. Жаба, навіть якщо вона з іншої казки, швидше порозуміється із жабою, аніж пан Ляпка. Тож і не дивно, що мої земляки з вашого ставу пішли за мною.
— А куди ж ти їх ведеш, Царівно-жабо? — спитав я, розчулений.
— Сама не знаю,— відповіла вона.— Можливо, до казки про зачароване озеро, а може, до ставу з казки про зелену Мавку.
— Ми хочемо до ставу! — хором залементували жаби.
Вони підстрибували дуже високо, і все це скидалося на жаб’ячий цирк, якщо такий буває.
Раки повзли мовчки, дещо віддаля, важко ворушачи клешнями. їх було дуже багато. Куди більше, ніж жаб. Деякі з них геть запарилися й розчервонілись, ніби їх скупали в окропі.
Від цієї журливої процесії не можна було відвести очей. Та я вчасно згадав про бідолашних риб, що лишилися без води, й, вибачившись перед Царівною-жабою, хотів був бігти, але мене зупинив її благальний голос:
— Адасю, зачекай-но! Пам’ятаєш, я дала тобі ключика? Він мені зараз дуже потрібен. Без нього я не попаду до жодної з казок. Прошу не для себе, а в ім’я цих нещасних: верни ключика.
— Ключика? — перепитав я.— Ключика? Я залюбки верну. Він мені зовсім не потрібен. Тільки ж треба згадати, де я його подів. Здається, він лишився в пана Ляпки. Стривай, я зараз гайну до нього.
Я не знав, із чого почати. Мені щиро хотілося допомогти жабам, та більше непокоїло, що буде з рибою. Я помчав до академії. Дорогою мене зустріли хлопці, і я про все розповів їм. Рибу вони взяли на себе.
Пана Ляпку з них ніхто не бачив. Я гасав по всій академії, та ні в кабінеті, ні в класах, ні в залі, ні на кухні його не було. Тоді я зійшов на горішній поверх і зазирнув до лікарні хворих речей.
Пан Ляпка був там. Але що він робив, годі навіть уявити. Крихітний, не більший за Хлопчика-мізинчика, він, ухопившися ніжками й ручками за маятник, навчав годинника ходити. Пан Ляпка розгойдувався на маятнику, як на гойдалці, й без упину вигукував:
— Тік-так, тік-так, тік-так!
У цю мить годинник заходився вибивати час, і пан Ляпка підхопив густим басом:
— Бім-бам-бом!
Побачивши мене, він зіскочив з маятника й тут-таки, у мене на очах, виріс.
— Завжди ви заважаєте! — буркнув він сердито.—
Чого тобі? Хіба не бачиш — мені ніколи, я навчаю годинника розмовляти.— Але зразу ж опанував себе і, як звичайно, ласкавим голосом сказав: — Даруй, Адасю! Не дивися на мене так. У всьому винен підлий Філіп. Він мене згубить. Я став меншати. Мені дедалі важче боротися за свій зріст. А тут ще одна неприємність. У мене в кишені спалахнули пломінці свічки. Довелося заливати їх водою. Важко все це, ой як важко! Благаю, нікому про це не кажи. Гаразд? А що тебе привело до мене?
Я розповів панові Ляпці про те, якого лиха він заподіяв, вибравши воду із ставка, й попросив вернути мені ключика.
Моє сповіщення неабияк засмутило його.
— Жаль! Ой жаль! — зітхнув він.— Жаби не будуть більше складати нам вірші. Та мені не лишалося нічого іншого. Якби я не загасив вогників, до пня згоріла б уся академія. Доведеться зробити собі вогнетривку кишеню. Що ж його вдіяти з рибою? Гаразд, щось та придумаєм!.. Але ж ти просив віддати тобі ключика… Зараз… Зараз…
Він занишпорив у кишенях.
— Знаєш,— сказав він пошепки,— в мене ще одна неприємність. Після історії з Філіпом поглибшали мої кишені. Я ледве дістаю дна… Ось, нарешті знайшов твого ключика. На, передай Царівні-жабі й вибачся за мене.
Він знову ухопився за маятник і почав розгойдуватись, повторюючи:
— Тік-так, тік-так, тік-так!
Я гайнув до парку й поклав ключика Царівні-жабі до ніг.
— Я тобі дуже вдячна,— сказала Царівна-жаба.— А в нагороду візьми собі Жабеняточко-послухняточко. В скрутну хвилину воно стане тобі в пригоді.
Царівна-жаба сказала кілька слів по-жаб’ячи. З величезного жаб’ячого табуна вискочило малесеньке, завбільшки з муху, жабеня. Воно було яскраво-зеленого кольору й вилискувало, як полаковане.
— Візьми його,— сказала Царівна-жаба,— заховай у своїй чуприні й щодень давай йому по одному рисовому зернятку.
Я посадив жабенятко собі на голову — воно враз сховалося в моїй чуприні,— подякував Царівні й, перестрибуючи через жаб та раків, подався до ставу. Там я побачив пана Ляпку в гурті хлопців. Вигляд у нього був такий, як звичайно, тільки на зріст він став менший.
За його наказом хлопці принесли кілька великих кошиків і склали в них рибу.
— За мною! — скомандував пан Ляпка.-Згинаючись під вагою кошиків, ми пройшли каштановою алеєю, продерлися крізь малинник і вийшли до огорожі. Пан Ляпка зупинився перед хвірткою з написом «Казка про рибалку та рибку» й відімкнув замка. Ще здаля ми побачили рибалку, що стояв на березі моря й ловив неводом рибу. Рибалка усміхнувся й, не виймаючи з рота череп’яної люльки, привітався з нами.
Ми випустили рибу в море, а потім за порадою рибалки скупалися. День видався жаркий, і вода була тепла.
Коли ми вернулись до ставу, жаб і раків там уже не було. В рідкому мулі повзали самі черви та равлики.
Раптом над нами з’явився Матеуш. Він був дуже схвильований і щосили кричав:
— Ага, увна улька! Ага, увна улька!
Пан Ляпка перший здогадався, в чому річ, і поглянув на небо. Відтак він теж заволав:
— Увага! Надувна кулька!
Високо в небі з’явилася маленька цяточка. Вона швидко наближалась, і невдовзі ми побачили блакитну кульку з прив’язаним до неї кошичком.
Пан Ляпка дуже зрадів, задоволено потирав руки й весь час приказував:
— Моє око повертається з Місяця!
Коли кулька опустилася, пан Ляпка відклеїв пластир і вставив око на місце.
— Ні! Це щось неймовірне! — вигукнув він, аж захлинаючись від захоплення.— Такого ще нікому не випадало бачити! Ну й чудеса! Життя на Місяці чарівніше за будь-яку казку.
Ми заздрісно дивилися на пана Ляпку, а він не міг натішитися картинами, що їх зафіксувало його око, побувавши на Місяці.
Та ось пан Ляпка заспокоївся і сказав:
— Казка про мешканців Місяця затьмарить усі казки на світі! Ви тільки майте терпіння.
— А може, ви розкажете її зараз, пане професор? — запропонував Анастазі.
— На все свій час! — відповів пан Ляпка.— Тим паче, казкам. А тепер ходімо обідати. Після обіду я прочитаю вам сон, що наснився Адасеві Незгодці.
Почувши про це, хлопці дуже зраділи. Ми швиденько пообідали й зібралися в шкільному залі.
Пан Ляпка сів на кафедру, розгорнув грубу книжку, в якій було зібрано кращі сни, й почав читати:

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Академія пана Ляпки”

Ян Бжехва

Переклад з польської – І. Барановської

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: