ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Академія Пана Ляпки

Казки Яна Бжехви

Сон про сім склянок.
Мені снилось, що я прокинувся.
Пан Ляпка обернув усі стільці, столи, ослінчики, ліжка, вішалки, шафи та інші речі на хлопчиків, отож усіх нас стало понад сто душ.
— Сьогодні ми поїдемо в Китай,— повідомив пан Ляпка.
Я визирнув у вікно. На подвір’ї стояв маленький поїзд, злагоджений із сірникових коробочок, а за паровоза правив блакитний емальований чайник. Він був на колесах, і з нього валувала пара.
Ми сіли до вагончиків, і, хоч як це дивно, всі помістилися.
Пан Ляпка осідлав чайника, й поїзд дав сигнал рушати.
Раптом небо вкрила велетенська хмара. Налетів страшний вітер і перевернув усі вагони, тобто сірникові коробочки.
Надходила страшна гроза.
Тоді я подався до кухні, дістав із буфета сім склянок, поставив на тацю, витяг із комірчини стару драбину й виніс усе це на подвір’я.
Пара, що валувала з чайника, сягала хмари. Хмара загрозливо росла на очах, і пан Ляпка даремне намагався заткнути носик чайника пальцем.
— Адасю, порятуй мого поїзда! — вигукнув пан Ляпка, підстрибуючи разом із кришкою чайника.
Я прихилив драбину до стіни й, тримаючи лівою рукою тацю із склянками, подерся на дах академії.
Коли я виліз на найвищий щабель, драбина раптом видовжилась, сперлася на хмару, і я легко дістався до неї рукою.
Я взяв ложку,— її я теж прихопив на кухні,— й заходився подрібнювати хмару.
У першу склянку я зібрав дощ, у другу зшкріб і зсипав сніг. Третю склянку я виповнив градом, четверту — громом, п’яту — блискавкою, шосту — вітром.
Так у склянках опинилась уся хмара, я зібрав її з неба, як збирають вершки з молока, й небо зразу проясніло.
Я тільки не розумів, навіщо мені сьома склянка.
Коли я спустився додолу, поїзда вже не було. Хлопці перетворилися на срібні виделки й лежали рядочком на землі.
Тільки пан Ляпка й досі сидів верхи на чайникові, силкуючись заткнути йому носика.
Я поставив тацю з сімома склянками на траву й накрив хустинкою, як роблять факіри в цирку.
— Що ж ти наробив! — закричав пан Ляпка.— Ти вкрав хмару. Тепер ніколи не буде ні дощу, ні снігу, ба навіть вітру. Ми загинемо від посухи й спеки.
Я позирнув у небо. На ньому не було ані хмарини. І тут я збагнув, що це не небо, а блакитний емальований чайник, точнісінько такий, як і той, що на ньому сидить пан Ляпка, тільки набагато більший. Із чайника на землю струменіло сонячне проміння, певніше, золотий окріп. Спека ставала нестерпна.
Пан Ляпка не витримав і заходився швидко роздягатись, проте на ньому було стільки сюртуків, що роздяганню, здавалось, не буде кінця-краю. Раптом я помітив, що із чуприни пана Ляпки заклубочився дим.
Я злякався, що пан Ляпка згорить, і, схопивши з таці склянку з дощем, вилив панові Ляпці на голову.
Ринула злива. Вона йшла знизу догори, ніби водограї, що били із землі.
— Снігу! — волав пан Ляпка.— Снігу, бо згорю!
Я схопив другу склянку, зачерпнув ложкою снігу й заходився обкладати панові Ляпці голову.
Несподівано сніг почав розлітатись по парку. З-під снігу вискочили срібні виделки й, стрибаючи, як очманілі, взялися грати в сніжки. Я впізнавав у них по черзі то Артура, то Альфреда, то Анастазі, то ще когось із хлопців.
Виделки підняли таку віхолу, що годі було хоч щось розгледіти. І я вирішив здмухати сніг вітром. Я взяв третю склянку й вихлюпнув із неї весь вітер.
Такого вітру я ніколи досі не бачив. Він налітав одночасно з усіх боків і здмухував геть усе, що траплялося йому на путі. Він розвіяв сніг і підкинув виделки так високо, що вони зависли в небі, як зорі. Стало дуже холодно. Я позирнув на пана Ляпку і в першу мить навіть не впізнав його. Він перетворився на сніговика й весело наспівував:

Дід Мороз через ліс
Везе снігу повен віз!

Я подумав, що пан Ляпка відморозив собі глузд і, вхопивши чайника, вилив йому на голову весь окріп.
Сніг розтав, потеплішало, й пан Ляпка розквітнув.
Спочатку на ньому з’явилися бруньки, потім листя, а далі його голову й руки вкрили проліски. Він зривав їх з себе, голосно прицмокував, їв і на весь голос виспівував:

Коли я поїм всі квіти,
Мине осінь, буде літо.

Та доброго гумору вистачило ненадовго. Бджоли, принаджені квітами, обсіли пана Ляпку з усіх боків, і не одна, мабуть, ужалила, бо він заскімлив, і з очей йому потекли великі краплі густого меду.
Не гаючись, я вхопив четверту склянку, із градом. Град був як великі шротини.
Я висипав град на долоню й заходився натирати ним панові Ляпці голову. Йому зразу покращало.
В цей час емальований чайник у небі перевернувся закіптюженим дном донизу.
Запала темрява. Тільки срібні виделки яскраво ряхтіли.
Тоді я дістав із п’ятої склянки блискавку й застромив її в землю.
Вона давала стільки світла, що було видно як удень.
— Я б охоче щось уже з’їв! — сказав мені пан Ляпка.
У мене нічого більше не було, крім склянки з громом.
— Чудово! — вигукнув пан Ляпка.— Хіба є щось смачніше за грім! Давай-но його сюди!
Я дістав грім і простяг панові Ляпці. Це була велика червона куля, схожа на плід гранату.
Пан Ляпка дістав із кишені складаного ножика, здер із грому шкурку, поділив на часточки і з насолодою з’їв.
Нараз пролунав оглушливий гуркіт. Пан Ляпка вибухнув і розлетівся на тисячу дрібнесеньких шматочків. Кожен із них перетворився на маленького пана Ляпку. Вони весело витанцьовували на траві й сміялися.
Я взяв одного з них, посадив у сьому склянку й відніс на кухню.
Коли це, волаючи казна-що, крізь кватирку влетіли срібні виделки, оточили мене з усіх боків, і дві з них, здається, Антоній та Альберт, стали видирати маленького пана Ляпку.
Я вилучив мить, поставив склянку в буфет і хряснув дверцятами.
Саме тут я й прокинувся.
Біля мого ліжка стояв уже справжній пан Ляпка. Він роздивлявся моє сонне люстерко й, посмикуючи брови, бурмотів:
— Сон про сім склянок… Сон про сім склянок. Ну й ну!»

Анатоль і Алойзі
У вересні не вщухали зливи. Ми не витикали носа з дому, гратися в парку й на майданчику стало зовсім неможливо. Пан Ляпка був похмурий, мовчазний. Одне слово, в академії запанувала нудьга.
Якось увечері пан Ляпка сказав, що не може жити без метеликів та квіток, отож лягатиме спати раніше.
Ми з ним попрощалися й собі подались до покоїв.
— Мені нудно,— зітхнув один з Альфредів.
— Як на мене,— раптом сказав Артур,— пана Ляпку спіткало нещастя. Ви помітили, що він став менший на зріст?
— Авжеж, авжеж! — підтакнув один з Антоніїв.— Пан Ляпка поменшав.
— А може, вийшла з ладу його чарівна помпочка? — висловив здогад Анастазі.
Я не пристав до розмови. Мені дуже хотілося спати. Я ліг у ліжко й зразу ж заснув.
Мені наснилося, що я молоток і пан Ляпка розбиває мною всі мої ґудзики. Молоток грюкав на всю академію. Я прокинувся, але удари молотка й далі лунали у вухах. Я прислухався і збагнув, що стукіт долинав із парку і що хтось гамселить у браму.
Я розбудив Анастазі, й ми, накинувши плащі, присвічуючи ліхтариками, вибігли надвір. За брамою стояв перукар Філіп із двома незнайомими хлопцями. Всі троє були мокрі як хлющі. Анастазі відчинив браму і впустив нічних гостей.
— Знайомтеся! Нові учні пана Ляпки! — сказав Філіп і зареготав.— Майбутня гордість славнозвісної академії, ха-ха! Одного звуть Анатоль, другого Алойзі. Обоє на «А», ха-ха! Анатолю, привітайся, хай побачать, що ти ґречний хлопчик!
Один із хлопців уклонився і сказав:
— Я Анатоль Кукуріку. А це мій менший брат Алойзі.— Він кивнув на другого хлопчину, якого вони з Філіпом тримали попідруки.
— Дуже приємно познайомитись,— ввічливо сказав Анастазі.— Але чого нам стояти під дощем? Заходьте, будь ласка.
Ми скинули мокрі плащі в передпокої. Анастазі провів гостей до їдальні. Очевидно, вони дуже стомилися, бо Алойзі, погойдуючись у кріслі, як китайський болванчик, зразу ж заснув.
Філіп сказав, що хотів привести хлоп’ят увечері, але довго блукав і тільки опівночі втрапив на Шоколадну вулицю.
— Ви, мабуть, зголодніли? — запитав я.— Отож піду розбуджу пана Ляпку й доповім, що ви прийшли.
— Так, так, неодмінно розбуди пана Ляпку! — вигукнув Філіп і знову зареготав.— Я наготував для нього свіжих веснянок, ха-ха! Адже ви хочете побачити пана Ляпку, ха-ха! Чи не так, Анатолю?
— Це для мене неабияка честь,— ввічливо відповів хлопчик.
Я чимдуж побіг нагору й постукав у двері спальні пана Ляпки. Ніхто не подав голосу. Я постукав сильніше. Знову тихо. Тоді я постукав утретє. Пан Ляпка й далі спав чи просто не хотів відповідати. Я шарпнув двері. Вони були замкнені. Я загрюкав уже щосили, сподіваючись розбудити Матеуша. Та мені ніхто не відповів.
Тоді я вирішив піти на кухню, щоб самому приготувати гостям вечерю. Я дістав із комірчини глечик молока, хліб, масло, шмат сиру й засмажену курку, поставив усе на тацю й відчинив буфет, щоб узяти тарілки та склянки. Раптом в одній із склянок я помітив щось сіре. Мені здалося — то миша, і я, накривши склянку долонею, підніс її до світла. Те, що я побачив, мене вжахнуло. У склянці сидів пан Ляпка, крихітний пан Ляпка! Я виразно побачив його обличчя, його химерний одяг, ба навіть веснянки на носі. Він спокійно сидів у склянці і спав.
Обережно, двома пальцями, я вийняв його звідти й поклав на тарілку. Доторкнувшися до холодного фарфору, він прокинувся. Скочив на ноги, роззирнувся, дістав помпочку, приклав до вуха й тут-таки став більшати. Потім стрибнув із тарілки на стілець, із стільця на підлогу й перетворився на звичайного пана Ляпку.
Я стояв зовсім ошелешений, не знаючи, що й думати.
Пан Ляпка сердито подивився на мене й роздратовано промовив:
— Це сон! Розумієш? Безглуздий сон! Я забороняю тобі про це розповідати! Пан Ляпка тобі забороняє! Зрозумів? І щоб більше такі сни не повторювались!
Я попросив пробачення — нічого іншого мені не лишалося,— потім розповів панові Ляпці про те, що прийшов із хлопчиками Філіп.
— Упораєтесь і без мене,— сказав пан Ляпка.— Погодуй їх, і хай ідуть спати, а вранці я з ними поговорю. Філіпові постели в моєму кабінеті, на канапі. На добраніч! — і він вийшов, грюкнувши дверима.
Я вибіг слідом і побачив, як він шугнув по бильцях нагору.
«Ну й дива в академії»,— подумав я, вертаючи на кухню. Взяв тацю з їжею і відніс до їдальні.
Алойзі й досі спав. Філіп та Анатоль заходилися їсти, зовсім на нього не зважаючи.
— Чи не розбудити вашого брата? — спитав Анастазі в Анатоля.— Він, мабуть, теж голодний.
— Ні, ні, не треба,— сказав Анатоль.— Сон замінить йому вечерю. Алойзі терпіти не може, коли його будять.
— Ось побачите, хлопці, цей сонний царевич стане гордістю вашої академії! — хихикнув Філіп, уминаючи курку.
По вечері Анастазі провів Філіпа в кабінет, а я подався до спальні послати хлопчикам.
Тільки-но я послав ліжка, як на порозі з’явилися Анастазі й Анатоль. Анатоль ніс на руках сонного братика.
— Він не любить, щоб його будили,— знову сказав Анатоль.— Не треба його роздягати, хай спить в одежі.
Ми обережно поклали Алойзі в ліжко, потім роздяглися самі й міцно заснули.
Прокинувся я раненько. Адже поява в академії нових учнів — то завжди подія. Я розповів про Анатоля й Алойзі Альфредові. Альфред розбудив Артура, Артур — Альберта, й за кілька хвилин спальня гула, ніби бджолиний вулик.
Коли Матеуш прийшов нас будити, всі ми були вже на ногах.
Хлопці з цікавістю розглядали новачків. Анатоль прокинувся від гамору, а його братик Алойзі досі ще спав.
Раптом двері розчинилися, і зайшов пан Ляпка. — Доброго ранку, хлопці! — сказав він весело.— Ну ж бо, де тут новенькі?
— Ось ми, пане професор. Мене звуть Анатоль Кукуріку, а це мій молодший брат.
Пан Ляпка мовчки позирнув на Анатоля й підійшов до Алойзі.
Він трохи постояв над ним, щось обмірковуючи, потім нахилився й гукнув Алойзі у вухо:
— Тебе звуть Алойзі, так? Алойзі й оком не кліпнув.
— Ти чуєш мене, Алойзі? — голосніше повторив пан Ляпка.
Алойзі лежав непорушно.
Пан Ляпка підняв йому повіки, глянув у очі, став терти йому щоки, чоло, ляскати по руках. Алойзі не прокидався.
— Так, так,— пробуркотів собі під ніс пан Ляпка.— Виявляється, Алойзі не людина, а лялька. Я завжди був проти, щоб брати до академії ляльок. Але тепер уже пізно. Алойзі привели вночі, вдавшися до шахрайства. Що ж, доведеться з ним поморочитися. Його треба буде навчити мислити, відчувати, розмовляти. Спробуєм, спробуєм. Адасю, візьми Альфреда, двох Антоніїв і перенесіть Алойзі в лікарню хворих речей. Сьогодні уроків не буде. У мене справи. Якщо немає дощу, йдіть із Матеушем у парк.
Він окрутнувся й вийшов з кімнати.
Ми заходились переносити Алойзі. Нічия допомога нам не знадобилася: Алойзі був легесенький, як пір’їнка. Коли я взяв його на руки, мене оточили хлопці й почали розглядати його. Якби не ця невагомість і непорушність, Алойзі нічим не відрізнявся б од живих людей. Голова, волосся, лице, губи, очі, лоб, ніс, підборіддя, руки й навіть нігті на пальцях — усе було як справжнісіньке. З першого погляду годі було здогадатися, що Алойзі — лялька.
Його обличчя й руки були зроблені з теплої еластичної маси, схожої на людське тіло.
Той, хто злагодив цю незвичайну людиноподібну ляльку, заслуговував найвищої похвали.
Ми були в захваті. А ще нам було цікаво, чи зможе пан Ляпка оживити Алойзі.
Анатоль, що досі мовчав, пристав до нашої розмови і зі знанням діла заходився пояснювати, як злагоджено ляльку. Скориставшися з цього, я непомітно поніс Алойзі нагору, в лікарню хворих речей. Пан Ляпка давно вже чекав на мене.
— Поклади його на стіл,— сказав він, коли я увійшов.— Треба негайно братися до роботи.
— А можна мені лишитися? — запитав я несміливо.
— Навіть треба! — відповів пан Ляпка.— Мені і знадобиться твоя допомога.
Ми ще не встигли поснідати, й пан Ляпка почастував мене пілюльками для вирощування волосся. Потім звелів роздягти Алойзі.
Виявилося, що все ляльчине тіло вкрите тонким шаром рожевуватого металу.
Пан Ляпка дістав із кишені банку з маззю і сказав:
— Натирай Алойзі доти, поки під металевою шкірою з’являться кровоносні судини. Наберися терпіння, попрацювати доведеться чимало. Починай з ніг, а я поки заходжуся біля легенів та серця.
Ми працювали кілька годин поспіль. Пан Ляпка відгвинтив пластинку, що прикривала грудну клітку Алойзі, й довго копирсався в механізмові.
Мені від натирання зовсім стерпли руки, та я домігся свого. Під металевою шкірою Алойзі поволі почали проступати тонесенькі жилочки.
— Годі,— сказав пан Ляпка, не дивлячись у мій бік.— Тепер берися до рук.
Я заходився натирати маззю плечі й руки Алойзі. Закінчив роботу одночасно із дзвінком на обід.
Пан Ляпка, зашарівшись од задоволення, випростався, пригвинтив назад пластинку і сказав захоплено:
— Чудово! Блискуче! Йди обідай, а я йому, сердешненькому, тим часом вправлю мізки.
Я нехотя залишив лікарню й побрів до їдальні. Першим підскочив до мене Анатоль, за ним усі хлопці. Вони навперебій питали:
— Алойзі вже ходить?
— Він розмовляє?
— Що робить пан Ляпка?
— Коли він зійде вниз?
— А що в Алойзі у голові?
— Він навчився мислити?
Я розповів про все, що бачив, і заходився їсти, щоб швидше вернутися до лікарні.
Коли я доїдав десерт, з коридора долинули кроки. Двадцять пар очей втупилися в двері.
Ті тихо розчинились, і ми побачили Алойзі, якого підтримував пан Ляпка.
Боязко й невміло переставляючи ноги, Алойзі прямцем ішов до нас, повертаючи голову то в той, то в той бік і химерно розмахуючи лівою рукою.
— Ось він! — урочисто вигукнув пан Ляпка.— Познайомтеся з новим товаришем.
— Добридень, Алойзі,— привітався Анатоль, захоплено дивлячись на ляльку.
— Здрастуй,— відповів Алойзі, заїкаючись на кожному складі.
— Скажи, як тебе звати! — гукнув йому над вухом пан Ляпка.
— А-лой-зі Ку-ку-ку…— раптом закував він, повторюючи перший склад свого прізвища.
Пан Ляпка розкрив йому рота й загвинтив якогось гвинтика під язиком.
— Ану спробуй ще раз.
Алойзі з полегкістю зітхнув і відповів плавніше:
— Алойзі Ку-ку-рі-ку. Мене звати Алойзі Ку-ку-рі-ку.
— Чудово! — заплескав у долоні пан Ляпка.— Дивовижно! А тепер сідай до столу. Хлопці, дайте йому чогось поїсти.
Алойзі так само повільно, обережно підступив до столу, сів на стілець і сказав глухуватим голосом:
— Дай-те мені їсти.
Один з Антоніїв подав йому тарілку з макаронами й виделку. Алойзі незграбно затис виделку в кулаці й заходився їсти. Макарони падали на підлогу, вилітали з рота. Але ті, що попадали в рот він охоче жував і ковтав.
— Смачно! — сказав Алойзі, коли тарілка спорожніла.
Він досить швидко навчився і їсти, й ходити, й розмовляти. За годину Алойзі вже компонував складні речення. А ввечері завів із паном Ляпкою тривалу розмову про академію.
Другого дня ми повели його гуляти в парк. Ходив він уже як усі й навіть спробував бігти з Анатолем наввипередки, проте перечепився ногою за ногу і впав.
Він навчився їсти ножем і виделкою, а на третій день сам умився, зачесався і вдягнувся.
За тиждень нікому й на думку не спало б, що Алойзі — звичайна лялька, яку оживив пан Ляпка.

Казка про місячних жителів
Коли ми вранці своїм звичаєм принесли панові Ляпці наші сонні люстерка, він урочисто оголосив:
— Слухайте, хлопчики! Завтра, рівно об одинадцятій ранку, в нашій академії почнеться велике свято. Ви, певне, здогадуєтесь, у чому річ. Я розповім, що бачило моє праве око на Місяці, тобто казку про місячних жителів. Я запросив на свято всі сусідні казки і втричі збільшив шкільний зал, щоб усім вистачило місця. На сьогодні призначаю прибирання. Ви маєте бути причесані, ошатні, гарні. В академії наведіть бездоганний порядок. По вказівки звертайтеся до Мате-уша. Я готуватиму частування. Прошу мені не заважати. Сподіваюсь, на вас можна покластися?
— Можна, пане професор! — відповіли ми хором. І тут-таки взялися до роботи.
Одні вибивали крісла й килими, другі натирали підлогу, треті мили вікна, замітали алеї, чистили взуття, четверті купалися. Одне слово, повсюди кипіла робота.
Матеуш весь час кружляв над нами, зазирав у кожну шпарину, квапив нас, стежив, щоб ми робили все якнайкраще.
Ніщо, здавалося, не завадить нам довести роботу до кінця.
Та сталось інакше.
На чистій, щойно натертій підлозі в кабінеті пана Ляпки хтозна-звідкіля з’явилася чорнильна калюжа. Із подушок, що провітрювались у дворі, вилетів пух і обліпив килими, канапи, крісла, одежу, отож усе довелося чистити знову. Здавалося, чиясь невидима рука порозпанахувала подушки ножем. Та це ще не все. Постелі, занавіски, білизна в спальні були вимазані сажею. Один з Адамів, присівши на канапу, роздер штани, бо під оббивкою стирчали гострі цвяхи.
Стільці були обквецяні клеєм. У ванній хтось поодкручував крани, і вода затопила не тільки ванну, а й кухню; пан Ляпка мусив озутися в глибокі галоші.
Ми ніяк не могли збагнути, хто все це коїть. Було прикро, що робота зводилася нанівець, і ми підозріло позирали один на одного.
По обіді все з’ясувалося.
Піднімаючись на другий поверх, Артур побачив крізь прочинені двері, що Алойзі перерізає ножицями електричний провід. Артур негайно покликав мене. Вгледівши нас, Алойзі недорікувато засміявся, але й далі робив своє.
Я вихопив у нього ножиці. Це його так розлютило, що він пхнув ногою столика й перевернув його разом з усім, що на ньому стояло.
— Алойзі, схаменися! — вигукнув Артур.
— Не хочу схаменутися! — заволав Алойзі.— Я буду все ламати, бо мені так подобається. Це я вилив чорнило, я порозпорював подушки, я вимазав усе в сажу. І що ви мені зробите? Нічого! Тільки спробуйте заважати, я спалю всю вашу казарму. Ясно?!
Ми перелякалися й побігли на кухню — скаржитись панові Ляпці.
З несподіванки він випустив із рук торта.
— Я знав, Алойзі щось та накоїть,— заклопотано сказав він.— Жахливо. Але дайте йому спокій, хлопчики, тут винуватий механізм. Алойзі навмисне зробили таким. Це діло Філіпових рук. І тут я безсилий. Розумієте? Без-си-лий!
Запала тривала мовчанка. Потім пан Ляпка заговорив знову:
— Механізм Алойзі — для мене загадка. Це Філіпова таємниця. Ми маємо бути поблажливі й терпеливі. Адже, правду кажучи, він усіх вас обійшов у науках. Це просто чудо. Він уже навчився всього. Ба навіть розмовляти по-китайськи. Я підозрюю, це він з’їв мого китайського словника. Ніде не можу його знайти… Гадаю, Алойзі і сам схаменеться, побачивши, що на нього не зважають.
Ми понуро вийшли з кухні.
Анатоль видався нам славним хлопчиною і щирим товаришем, а Алойзі був просто нестерпний. Він кепкував з нас, зухвало розмовляв з паном Ляпкою, не давав нам уночі спати, висмикував Матеушеві з хвоста пір’я. Спочатку ми не звертали на нього уваги, та невдовзі стали уникати його, отож дозвілля він проводив самотою чи в товаристві Анатоля, якого завжди мучив, бив і щипав.
Алойзі був жахливим створінням, хоч і виказував великі здібності.
Треба було на якийсь час відвернути його увагу. Я вирішив пожертвувати собою в ім’я загального діла й покликав його в парк ловити щигликів.
Алойзі згодився. Ми зірвали кілька будяків для принади, поставили сільце, а самі засіли в кущах.
— Нудно в академії,— пустився на відвертість Алойзі.— Телепні ви, що терпите свого пана Ляпку. За першої можливості я втечу. Це напевне.
Я нічого не сказав на те, а він повів далі:
— І нащо пан Ляпка навчив мене мислити? Можна було б обійтися й без цього. Я знаю, що не схожий на вас, хоч зовні й нічим не відрізняюся. За це я вас і ненавиджу, а надто пана Ляпку. Я ще такого накою, от побачиш! Ви мене до нових віників будете пам’ятати.
Алойзі хтозна-як розходився, але незабаром стомився, поклав голову на руки й заснув.
Я тихцем підвівся, випустив на волю щиглика, що попав у сільце, й навшпиньки подався до академії.
Хлопці вже скрізь поприбирали. Кімнати й зали сяяли чистотою, аж очі вбирали.
Ми рано повечеряли й полягали спати.
Алойзі з нами не було, і ніхто про нього не згадав. Мабуть, він надумав заночувати в парку. Я ніскілечки з цього не дивувався, бо ж його тіло не відчувало холоду.
Другого дня ми всі по-святковому вдяглися, очікуючи гостей. Пан Ляпка замість звичайного сюртука одягнув брунатний фрак із зеленими вилогами й мовчки походжав по академії. Він був трошки нижчий, ніж напередодні, але в новому фраку це майже не помічалося.
О десятій почали наїздити гості. Подвір’я зарясніло дивовижними створіннями, яких нині можна побачити хіба що в кіно чи театрі.
Стояла пізня осінь, але в саду пригрівало сонце. Квітники й оранжереї несподівано розквітли.
До ґанку під’їздили візки, визолочені карети, в повітрі ширяли килими-самольоти, летючі скрині. Королеви і принцеси виступали в супроводі почту і пажів. Усі алеї парку виповнили гноми і карлики; їх було не менше, аніж раків та жаб, коли пан Ляпка осушив став. Приїхали герої найвідоміших казок: Кіт у чоботях, Курочка ряба, Нерозважливе ведмежа, Сіренький цапок, Качка-дивачка, Хитра лисиця, Журавель і Чапля, Цвіркун і Мурашка. Русалка примчала у скляній кареті-акваріумі з водою, а довкола неї спліскували Золоті рибки.
З усіма гостями пан Ляпка був добре знайомий. Навіть найзначніші принци вважали за неабияку честь попасти в гостину до пана Ляпки. Яке щастя, думав я, бути учнем такої славнозвісної людини!
Шкільний зал, після того як пан Ляпка його розширив, став такий просторий, що, якби гостей було утроє, а то й учетверо більше, місця вистачило б усім.
Нам доручили слугувати гостям. Ми розносили на тацях і у вазах наготовлені паном Ляпкою почастунки. Тут були торти, тістечка, шоколад, цукати, горіхи, пряники, морозиво, варення, виноград, спеціальні страви, наготовлені для гостей із східних казок, ба навіть компот із барвистих скелець, метеликів і герані.
Ласунів ми частували пілюльками для вирощування волосся, сонними пілюльками й зеленою настоянкою.
Жабеняточко-послухняточко, сидячи в мене за вухом, підказувало, кого чим пригощати.
Коли всі гості зібралися й повсідалися на свої місця, ми вишикувалися біля стіни. Рівно об одинадцятій пан Ляпка зійшов на кафедру. В брунатному фраку, з Матеушем на плечі, з пишною чуприною й безліччю веснянок на обличчі, він мав чудовий вигляд.
У залі запала тиша.
Пан Ляпка відкашлявся й почав:

За лісами, за морями,
Де ніхто не мешка,
Простяглася в світ безмежний
Несходима стежка.
Бігла стежка дика
Повз хмару велику
І небавом уткнулася
В Місяця-мандрику.
Моє праве око
Аж там побувало
І все, що спізнало,
Мені розказало.

Поверхня Місяця вкрита горами з міді, срібла й заліза. Гори всередині густо змережені довжелезними звивистими коридорами, що ведуть до печер.
А в печерах мешкають жителі Місяця — місячани.
На поверхні Місяця панує дикий холод, і тому місячани ніколи не виходять із своїх печер. Вузькими коридорами місячани спускаються в глибінь планети й довбають металевий грунт. Вони настирливі й працелюбні, як мурахи.
Рослин і тварин на Місяці немає; крім місячан, там не побачиш жодної живої істоти.
Все тіло в місячан — із каламутної рідини кольору хмари, воно вкрите тонкою еластичною шкіркою, схожою на желатину, й може прибирати будь-якої форми.
У кожного місячанина є скляна посудина, в якій він перебуває весь вільний час. Кожна посудина особливої форми, завдяки чому місячани й відрізняються один від одного.
У помешканнях місячан багато дивовижних речей з міді й заліза. Тут і кола, й квадрати, й куби, й поставлені на триніжки та розвішані по стінах тарілки та миски.
Вогнем місячани не користуються. Вони самі випромінюють світло. їдять вони зелені кульки, які виготовляють із видобутої міді, а перемовляються з допомогою звуків, схожих на срібний дзвін.
Місячани не ходять, як ми, а плавають, наче хмари. В роботі вони використовують не інструменти, а промені, що їх самі ж і випромінюють.
У південній півкулі Місяця, у Великій Срібній Горі, живе грізний і могутній повелитель місячан, король Неслух. Це єдиний місячанин, тіло якого має певну форму, й тому він не користується скляною посудиною. Король Неслух дуже схожий на людину. В нього є руки, ноги, але поки що йому бракує обличчя. Голова його являє велику гладеньку кулю.
У короля Неслуха є довгий вузький меч. Цим мечем він пронизує всіх підданих, що завинили перед ним.
Якось король Неслух порушив звичай свого народу й вийшов на поверхню Срібної Гори. Саме тоді й сталася подія, якої ніхто не міг передбачити…
Тут пан Ляпка урвав розповідь і насторожився. З парку долинув крик, затріщало гілля, почувся брязкіт розбитого скла. Там коїлося щось неймовірне.
Гамір швидко наближався. Раптом двері рвучко розчинилися, й на поріг ступив Алойзі.
Розпатланий, брудний, він грізно вимахував грубою сучкуватою палицею.
Обличчя його було спотворене люттю.
— Он ви де, пане Ляпка! — загорлав він так гучно, що в мене мурахи по спині побігли.— Балюєте без мене? Так?! Мене, значить, вирядили щигликів годувати, а самі казочки торочите? Ану геть — щоб і духу тут вашого не було! — І почав вимахувати палицею над головами переляканих гостей.
Панові Ляпці відібрало мову, в нього нервово сіпалася брова.
Алойзі підскочив до святкового столу і щосили торохнув по ньому палицею. Стіл затріщав. Скалки фарфору та скла разом із варенням і кремом полетіли просто межи очі гостям, що сиділи поблизу.
Анатоль спробував угамувати Алойзі, але той одним ударом кулака звалив його на підлогу.
У залі зчинився шарварок.
Одна королева й дві юні принцеси знепритомніли, інші гості посхоплювалися з місць і хто в двері, хто у вікно кинулись навтьоки.
Пан Ляпка отетеріло втупився в Алойзі, він не міг зронити й слова і тільки ще трошки понижчав.
— Гей ви, добродії й добродійки! — зарепетував Алойзі.— Ану уривайте звідціля! Ох ти ж, Гидке каченя, мерщій качуляй, поки я тебе не порішив! А тобі, Мурашко-музико, ще й повторювати треба, так? Геть! Тепер я гуляю! Ха-ха-ха!
Раптом із натовпу переляканих гостей вийшла висока вродлива жінка з гордою поставою. Вона підступила до Алойзі й грізно промовила:
— Я Повелителька ляльок. Наказую тобі забиратися звідси!
Та Алойзі був незвичайною лялькою, і влада Повелительки ляльок не мала проти нього сили. Він розреготався їй у вічі, повернувся спиною і, розштовхуючи гостей, закричав:
— Це ще не все, пане Ляпка! Я всю академію на друзки рознесу! Ясно? На друзки!
Альфред не втримався й заплакав.
Хлопці стояли ошелешені й мовчки дивилися на пана Ляпку. Я тремтів од гніву та образи.
Зал поступово спорожнів.
З двору долинав гуркіт екіпажів, що квапливо роз’їжджалися. Непритомну королеву пажі винесли на руках.
У залі лишились тільки ми та пан Ляпка. Він стояв непорушно, в тій самій позі, й некліпно дивився поперед себе.
Зал знову зменшився і став такий, як раніше. Небо заснували хмари, припустив дрібний осінній дощик.
Алойзі з неприхованою зловтіхою розсівся у кріслі навпроти пана Ляпки і з викликом засвистів.
Аж ось пан Ляпка отямився. Він окинув оком порожній зал, позирнув на нас — ми й досі стояли попід стіною,— потім на Алойзі і сказав, ніби нічого й не сталося:
— Шкода, хлопчики, що я не закінчив казки про місячних жителів. Доведеться відкласти її до наступної книжки. Шкода. Здається, час обідати. Чи не так, Матеуше?
— Авда, авда! — вигукнув Матеуш і полетів до їдальні.
Пан Ляпка пройшов повз Алойзі, не зважаючи на нього, здійнявся в повітря й полетів слідом за Матеушем, притримуючи поли брунатного фрака.
Он який це був шляхетний чоловік!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Академія пана Ляпки”

Ян Бжехва

Переклад з польської – І. Барановської

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: