ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Академія Пана Ляпки

Казки Яна Бжехви

Таємниці пана Ляпки
Коли півроку тому я брався до цих нотаток, то й гадки не мав, що доведеться розповідати стільки дивовижних історій.
А останніми днями додалося так багато подій, що й міри немає. І головне, з певного часу щось незбагненне почало коїтися з самим паном Ляпкою.
Передусім ми стали помічати, як виходить із ладу його чарівна помпочка. Пан Ляпка щодень меншав та меншав і жодного разу не набув своєї первісної подоби. Це неабияк дратувало його, він ставав похмуріший і будь-якої миті міг поринути в гнітючу задуму. Якось пан Ляпка замислився, їдучи своїм звичаєм нагору, й кілька годин просидів між двох поверхів на бильцях. Іншого разу, літаючи над столом із коновкою в руці, він забув, що ширяє в повітрі, глибоко замислився, впав у миску з баранячою смаженею і навіть не помітив цього.
Та найголовніше, як я сказав, було те, що він без упину меншав. Навіть Альфред, найменший між нас, тепер був вищий проти пана Ляпки на цілу голову.
— От побачите: якщо так триватиме й далі, то десь за місяць пан Ляпка зникне зовсім,— кепкував Алойзі.
Правду кажучи, все, що Алойзі коїв у академії, переступало будь-які межі.
Після скандалу з казками ніхто вже не міг дати йому ніякої ради, а пан Ляпка ніби не помічав його капостей.
Алойзі прокидався, коли йому заманеться, прогулював уроки, на сонних люстерках малював на пана Ляпку карикатури, без дозволу заходив до кухні й кидав у каструлі жаб і павуків, голкою проколював панові Ляпці надувні кульки, а всім нам без кінця надокучав. Ми ненавиділи його й відпочивали тільки тоді, як Алойзі засинав або виходив у парк.
Пан Ляпка все йому дозволяв, ніби чогось боявся. Мало того. Що дужче виявлялася зухвалість Алойзі, то кволішими ставали воля й сила пана Ляпки. Він щодалі рідше з’являвся на кухні й забував годувати нас, не дбав про свої веснянки, й навіть пілюльок для вирощування волосся не вживав, через що став зовсім лисий, безвусий і безбородий.
Але змінився не тільки пан Ляпка. Трохи осіла будівля академії, понижчали кімнати, меблі, й усі інші речі подрібнішали, ліжка зробилися коротші. Парк, що досі був схожий на безмежну пущу, теж поменшав і став рідший, а могутні дуби й буки обернулися на мізерні деревця.
Хоч зміни ці відбувалися досить повільно й поступово, але за місяць вони стали такі виразні, що всіх нас охопила тривога і страх.
Тільки Алойзі був бадьорий, горлав пісень, висвистував, гримав дверима, вибивав камінням барвисті шибки, дражнив Матеуша й подеколи ставав просто нестерпним.
Пан Ляпка мовчки приглядався до нього, заклопотано чухав лисину й засинав, забуваючи напитися зеленої настоянки.
Ми розуміли — нашій рідній академії настає кінець.
Напередодні Нового року пан Ляпка зібрав усіх нас у шкільному залі й зажурено сказав:
— Любі мої хлоп’ята, ви не могли не помітити всього того, що останнім часом коїться. Бачите, як я поменшав. Розмовляючи з вами, мушу ставати на стілець, щоб ви мене бачили з-за кафедри. Усе довкола вас теж меншає й дрібнішає. І ви, звісно, здогадуєтесь, у чому річ. Так, так, казка про мою академію наближається до кінця. Будьте готові до того, що невдовзі академія зникне, а з нею зникну і я. Прикро мені розлучатися з вами. Ми прожили разом майже цілий рік, нам було весело і приємно, та все має свій кінець.
— А що буде з нами, пане професор? — запитав Анастазі, тамуючи сльози.
Пан Ляпка розчулено глянув на нього і, якусь мить помовчавши, сказав:
— Любий Анастазі, в кожного з вас є своя домівка, до неї ви й повернетесь. Принаймні запам’ятай, що сьогодні опівночі тобі слід відімкнути браму, а ключа кинути в ставок. Я недалечко від берега спеціально прорубав ополонку. На цьому й скінчиться казка про академію пана Ляпки.
Всі ми посмутніли. Обступивши пана Ляпку, ми заходилися цілувати йому руки, маленькі, як у дитини.
Пан Ляпка пригортав нас до себе, похитував лисою головою й непомітно змахував з очей сльози.
Я довіку не забуду цієї зворушливої сцени.
Тим часом настав вечір. За вікном падав сніг, і срібні пластівці сідали на шибки.
Пан Ляпка відчинив кватирку, позирнув на небо й, лагідно усміхнувшися до нас, сказав:
— Годі, любі мої хлоп’ята, сумувати. Ходімте нагору, там чекає на вас приємна несподіванка.
Він легко, як пір’їнка, злетів по бильцях на другий поверх, а ми всі, перестрибуючи по кілька сходинок, подалися за ним. Коли ми опинились нагорі, пан Ляпка дістав в’язку ключів і повідмикав ними всі двері. Проте морок був такий густий, що ми нічогісінько не могли розгледіти.
Пан Ляпка дістав із вогнетривкої кишеньки пломінець свічки і зайшов до однієї з кімнат.
За мить там заблимало багато вогників, і стало ясно як удень. Ми були вражені. Серед величезного залу стояла на диво гарна ялинка, зверху донизу прикрашена безліччю свічок. На її вітах висіли барвисті гірлянди, золоті та срібні нитки й інші прикраси, і вся вона була обсипана пластівцями штучного снігу. Довкола ялинки стояли із святковими почастунками столи.
Ми повсідалися за них з веселим гамором.
Я глянув навкруги й відзначив, що ми в залі, де була лікарня хворих речей. Я навіть упізнав знайомі меблі: стіл, крісла, табуретки, годинник. Усе це донедавна являло купу непотребу, але, вилікуване паном Ляпкою, зараз вилискувало свіжою політурою і видавалося зовсім новим.
Пан Ляпка, попри свою звичку, сів разом з нами і з апетитом ласував рибою, що лежала на тарілках.
По вечері всі ми стали довкола ялинки, й пан Ляпка, вирядившись Дідом Морозом, почав роздавати нам новорічні подарунки.
Коли дійшла черга до Алойзі, виявилося, що його між нами немає, та й за вечерею не було.
Пан Ляпка дуже занепокоївся.
— Де ж це Алойзі? Що з ним? Матеуше, негайно знайди його.
Переляканий Анатоль схопився з місця й заволав:
— Пане професор, я знаю, де він! Я просив його і благав не робити цього. Але він не послухався мене.
Пан Ляпка підбіг до Анатоля і, блідий як полотно, вхопив його за плече:
— Кажи! Кажи! Де Алойзі?
— Він у кімнаті таємниць пана професора,— заїкаючись, прошепотів Анатоль і безсило опустився в крісло.
Я із страхом позирнув на стелю. Там чулися чиїсь кроки.
Пан Ляпка одним духом підскочив до вікна, відчинив кватирку й вихопився назовні.
Ми розуміли — сталося щось жахливе. Жоден із нас ніколи не насмілився б проникнути в таємниці пана Ляпки. Ми знали, чим це загрожує. Щонайменше довелось би розпрощатися з академією. Ми надто шанували пана Ляпку, й ніхто з нас не зважився б порушити його наказу.
Дозволити собі таку зухвалість міг тільки Алойзі, ця ненависна нам, зарозуміла, пихата лялька.
Вкрай перелякані, ми чекали, що буде далі.
Раптом двері розчинились, і на поріг ступив Алойзі. Він був весь у сажі, а в руках тримав невеличку скриньку з чорного дерева.
— Ось де таємниці пана Ляпки! — заволав він, відхекуючись.— Зараз я вам покажу. Побачите, що це за таємниці, ха-ха-ха!
Він поставив скриньку на стіл, відкрив відмичкою й витрусив із неї кільканадцять фарфорових табличок, змережених дрібними китайськими ієрогліфами.
Ми не розуміли, що там написано, бо ніхто з нас не знав китайської мови. А ще нас вразив вигляд Алойзі та його зухвалість.
— Тільки я тут умію читати по-китайськи! — чванькувато вигукнув він.— Тільки я спроможний проникнути в таємниці пана Ляпки. Зараз дізнаємось, хто він, цей зарозумілий дивак. Ха-ха-ха!
Нараз у кватирці з’явилося бліде, перекошене від образи лице нашого професора. Коли пан Ляпка влетів до залу, ми побачили, що він удвічі менший, ніж був кілька хвилин тому. Зростом він скидався на п’ятирічне хлоп’я.
Алойзі побачив, що не подужає вчитати китайського письма. Єдиним порухом руки він змів усі таблички на підлогу й заходився топтати їх підборами на дрібні скалки.
Всі ми були такі спантеличені, що жоден не став йому на заваді.
— Ти знищив мої таємниці, Алойзі,— сказав пан Ляпка спокійно і водночас суворо.— А я знищую тебе. Ти — витвір моїх рук і зараз од моєї руки загинеш.
По цих словах він приклав до вуха чарівну помпочку, кілька разів натис на неї, відтак ковтнув пару пілюльок для вирощування волосся і за мить перетворився на колишнього, великого і статечного пана Ляпку.
Зухвалість Алойзі наче вітром здмухнуло.
Пан Ляпка дістав із шафи велику шкіряну валізу, відкрив її і поставив на стіл. Потім підступив до Алойзі і, не мовивши й слова, посадив його на стіл поряд із валізою. Ми дивилися на все це, затамувавши віддих. Пан Ляпка взяв Алойзі за плече, відгвинтив йому праву руку і поклав до валізи. Те саме він зробив з лівою рукою та ногами. На столі лишився тільки тулуб з головою.
Алойзі мовчав, із жахом стежачи за тим, що робить пан Ляпка.
Пан Ляпка взяв його за голову обіруч і крутнув у лівий бік. Різьба легко піддалася, і невдовзі голова Алойзі відділилася від тулуба. Пан Ляпка відгвинтив тім’я і все, що було у Алойзі в голові, висипав у валізу: літери, звукові пластини, скляні рурки, а ще безліч коліщаток та пружинок.
Після цього пан Ляпка так само розібрав тулуб Алойзі. Разом із головою він поклав усе до валізи й замкнув її.
Всі ми з полегкістю зітхнули: Алойзі, цієї огидної ляльки, цієї карикатури на людину, більше не існувало.
Тільки в Анатоля бриніли на очах сльози.
— Ой, лишенько! — шепотів він.— Ой, лишенько! Що я тепер скажу Філіпові? Він же наказав мені пильнувати і стерегти Алойзі. Така була гарна лялька… Така гарна!
Тим часом пан Ляпка знову поменшав. Він повернув до нас своє здитиніле личко і сказав:
— Хай усе це вас не обходить, хлопці. Я здогадувався, що саме так і скінчиться наша казка. Алойзі викрав усі мої таємниці. На фарфорових табличках, які він побив і розтоптав, було записано всі премудрості, що їх розповів мені лікар Пай Хіво. Я вже не зможу наготувати вам страв із барвистих скелець, літати в повітрі, лікувати хворі речі. Я втратив здатність попадати до сусідніх казок. Одне слово, я тепер не маю чарівної сили, яка вславила мене і мою академію. А проте не будемо з цього приводу побиватися. Краще заспіваймо гарної колядки. Згода?
Та не встиг пан Ляпка скінчити, як розчинилися двері й до залу зайшов перукар Філіп. Шапка й кожух його були припорошені снігом, і весь він розчервонівся від морозу й люті.
— Чого це ви не відчиняєте брами? — загорлав він гнівно.— Щоб потрапити сюди, я мусив перелазити через мур. Йолопи! Обридла мені ваша академія! Анатолю, гайда додому. Де Алойзі?
Анатоль несміливо, якось боком підступив до Філіпа.
— Алойзі… Алойзі… там… у тій валізі,— пробелькотів він.
Філіп підскочив до валізи, відкрив її і з жахом відсахнувся.
— Он воно що, пане Ляпка! — заскреготів він зубами.— Так ви дотримали свого слова? Я двадцять літ працював над цією лялькою, я носив вам веснянки й барвисті скельця, я віддав вам увесь свій капітал, щоб ви могли відкрити свою безглузду академію. За це ви повинні були зробити з Алойзі людину. А що зробили ви? Звели нанівець працю всього мого життя! Ні, це вам так не минеться. Далебі, не минеться, пане Ляпка. Я вам покажу, на що здатен Філіп, коли жадає помсти. Я вам покажу!
Він дістав із бокової кишені бритву й підбіг до ялинки. Пан Ляпка не зронив ні слова, тільки став ще менший.
Філіп узявся до роботи. Лезом бритви він стинав на свічках пломінці і ховав їх до кишені кожуха. В залі чимраз темнішало й темнішало і нарешті запав суцільний морок.
Що було далі, не знаю. Охоплений тривогою, я вибіг на сходи, скотився вниз і вискочив на подвір’я.
Стояла холодна груднева ніч. Снігопад уже скінчився, довкола все ряхтіло в місячному сяйві. І академія, і її мури, і парк були як на долоні.
Повз мене промчав Анастазі — і за якусь мить я почув, як він відімкнув замка. Анастазі відчинив браму, і я, наче крізь сон, побачив, що до брами біжать мої товариші.

Прощання з казкою
Просто в очі мені світив місяць, огортаючи все своїм таємничим сяйвом.
Я присів на лавці й відчув у всьому тілі гнітючу втому. Мене змагав сон, який я боров останнім зусиллям волі.
І тут сталося неймовірне: академія, що вже й так була вдвічі менша, ніж звичайно, почала ніби всихатися. Те саме відбувалося з парком та його мурами.
Мені паморочилось у голові, перед очима пливли червоні кола.
Академія меншала без упину!
Коли вона стала завбільшки з шафу, з її дверей вийшла якась постать і підступила до мене. То був пан Ляпка. Точнісінько такий, яким я бачив його в склянці.
Тим часом небо опустилося зовсім низько, й місяць завис у ньому так, як під стелею лампочка. Мур, що оточував академію, теж підступив ближче, і я побачив хвіртки, що вели до казок.
Час минав, і все навколо меншало й меншало…
Нарешті повіки мої склепилися, і я незчувся, як заснув. А коли за якийсь час знову розплющив очі, нічого навколо себе не впізнав.
Я був у кімнаті, освітленій великою круглою лампочкою. Академія перетворилася на клітку, і в ній, замкнений, сидів Матеуш. На місці парку слався чудовий зелений килим з витканими по ньому деревами, кущами й квітами. Мур перетворився на книжкові полиці, а хвіртка в мурі — на корінці книжок із викарбуванИхМИ золотом назвами. Тут були всі казки Андерсена і братів Грімм, казка про Лускунчика, про Рибалку та рибку, про Вовка, що вдавав із себе жебрака, про Гномів і сирітку Марисю, про Качку-дивачку й багато інших.
Я сидів на канапі, а в мене біля ніг стояв пан Ляпка. Він був убільшки з мій мізинчик, і годі було розрізнити, де в нього руки, де ноги,— сама тільки лиса голівка вилискувала при світлі лампи.
Я обережно взяв його двома пальцями й поставив собі на долоню. Ледве чутно пан Ляпка сказав:
— Бувай здоровий, Адасю! Мушу з тобою розпрощатися. Ти славний і добросердий хлопчик. Бажаю тобі в житті всього найкращого. Хтозна, може, ми ще зустрінемося в якійсь іншій казці.
По цих словах пан Ляпка знов поменшав. Він став завбільшки із сливу, а потім зробився як горішок ліщини.
І тут скоїлось найдивовижніше.
Пан Ляпка перестав бути паном Ляпкою й перетворився на ґудзика! Звичайнісінького блідо-рожевого лискучого ґудзика!
Матеуш, здавалося, тільки цього й чекав. Він випурхнув із клітки, сів мені на плече, потім скочив на долоню, вхопив у дзьоб ґудзика й опустився на підлогу.
Ви, мабуть, і досі не здогадалися, що то був ґудзик від чарівної богдиханської шапочки, чарівний ґудзик лікаря Пай Хіво? А чи не спадало вам раніше на думку, що саме пан Ляпка був тим ґудзиком, якого лікар Пай Хіво обернув на людину?
Що ж до мене, то я збагнув це тільки після чарівного Матеушевого перетворення. Нараз Матеуш почав рости. Крила його стали руками, ноги видовжились, а замість дзьоба проступили риси обличчя.
За якусь мить Матеуш зробився вищий від мене. Перш ніж я оговтався, переді мною постав високий, добродій, чуприну якого злегка припорошила сивина.
Я чемно вклонився йому і сказав:
— Радий привітати вашу королівську світлість. Сподіваюся, ваша королівська світлість невдовзі успадкує трон свого батька.
Казав я все це не зовсім складно, бо в мене й хвилини не було обміркувати свої слова. Матеуш уважно вислухав мене і раптом щиро засміявся. Він погладив мене по обличчю і сказав:
— Любий хлопчику! Ніякий я не короленко. Просто я розповідав тобі казку, а ти повірив. Історію про короля, вовків я вигадав.
— Ну, а короленко? А лікар Пай Хіво? — здивовано спитав я.
— Казка завжди лишається казкою, хлопче,— усміхнувся він.
— То хто ж ти такий, Матеуше? І що все це має означати?! — вигукнув я, геть спантеличений.
— Я автор книжки про пана Ляпку,— відповів Матеущ.— Я вигадав цю повість, бо люблю фантастичні історії і, пишучи їх, маю з того неабияку втіху.
По цих словах він узяв зі столу розгорнуту книжку, згорнув її і поставив на полицю поряд з іншими казками.
На корінці книжки було написано:
Академія пана Ляпки.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Академія пана Ляпки”

Ян Бжехва

Переклад з польської – І. Барановської

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: