Анфуса-Золоті коси

Жила бідна стара. Сім років мріяла нещасна поїсти фасолевої зупки, та все їй не вдавалося. Роздобуде фасолю, немає цибулі, роздобуде цибулю, немає олії, роздобуде олію, немає води: пересох у спеку  струмок. Недарма кажуть: «Задумав бідняк весілля справляти, та музикантів не знайде».

Але якось вона всім запаслася. Насипала в глиняний горщик фасолі і пішла до струмка її помити. А в цей час  до берега під’їхав молодий королевич, коня свого напоїти. Побачив кінь горщик із фасолею, злякався, заіржав і не став пити з струмка. Розгнівався королевич, штовхнув ногою горщик, і фасоля попливла за водою. Не витерпіла нещасна стара і закричала:

— От ти який недобрий!.. Так знай же: як я сім років мріяла фасолевої зупки поїсти, так і ти сім років шукатимеш Анфусу з золотим волоссям, довгими косами.

А королевич якраз одружитися задумав, та нареченої до душі не було. Схопився на коня і помчав шукати Анфусу з золотим волоссям, довгими косами. Куди не приїде, питає, чи тут живе красуня Анфуса із золотим волоссям, довгими косами. Але скрізь йому відповідають, що й вухами не чули і очима не бачили.

Приїхав якось королевич у глухе-преглухе село, що стояло на самому краю світу, і питає:

— Чи тут живе Анфуса із золотим волоссям, довгими косами?

І раптом чує у відповідь:

— Тут. Ось у тому будинку.

Під’їхав королевич, дивиться: вікно високо, а дверей нема. Як у будинок потрапити? Побачив він неподалік високу сосну і виліз на неї. Раптом бачить: іде відьма. Підходить до будинку і кричить сердито:

— Анфуса із золотим волоссям, довгими косами, виглянь у віконце. Де твоя краса, довга коса?

З’явилася у вікні дівчина незвичайної краси, довгу косу свою золоту звісила, і залізла по ній відьма в будинок. Поїла, попила і знову вниз спустилася.

Як тільки вона зникла, зліз королевич із сосни, підійшов до вікна і почав гукати:

— Анфуса із золотим волоссям, довгими косами, виглянь у віконце. Де твоя краса, довга коса?

Почула Анфуса, підійшла до віконця, косу спустила, і королевич заліз по ній у будинок.

Сподобалася йому дівчина, і вирішив він на ній одружитися. А вона каже:

— Я не проти. Але треба тобі поки що сховатися. А то повернеться моя мачуха і з’їсть тебе.

Загорнула Анфуса королевича в ковдру і замкнула у велику скриню. Потім прибрала в хаті, підлогу вимила, щоб людиною не пахло.

Коли стало смеркати, повернулася мачуха і давай принюхуватись.

— Щось,— каже,— людиною пахне! А падчерка їй відповідає:

— Ти, мабуть, серед людей була, ось тобі й здається. На світанку пішла відьма, а Анфуса відімкнула скриню і випустила королевича. Почали вони думати та гадати, як їм втекти від відьми. У хаті і стільці, і стіл, і ложки, і миски — все вміло говорити. І для того, щоб Анфусу з королевичем ніхто не видав, зав’язали вони всім роти і швидше геть втікати.

Тільки вони зникли, з’явилася стара відьма і давай кричати:

— Анфуса із золотим волоссям, довгими косами, виглянь у віконце. Де твоя краса, довга коса?

Ніхто їй не відповів.

Набридло відьмі чекати, випустила вона свої довгі пазурі і видерлася по стіні в будинок.

А в хаті тиша: роти у всіх зав’язані. Тільки про ступку забула Анфуса. Відкрила ступка рота і каже:

— Прийшов сюди вчора королевич, а сьогодні разом з ним втекла Анфуса.

Розлютилася відьма. Кинулася на стайню, де ведмедиця стояла, осідлала її — і в погоню. Скакала, скакала, майже наздогнала втікачів.

Бачить королевич, що справа погана, спіймав молодого оленя, який пасся поблизу, скочив на нього, посадив поперед себе Анфусу, і помчали вони що духу. Наздогнала їх відьма, вчепилася оленю в хвіст, але лишився він у неї в руках, а олень помчав далі. Згадала тут Анфуса, що має з собою гребінь, і кинула його за спину. Виріс позаду цілий ліс із колючого чагарника. Довго пробиралася крізь нього відьма на ведмедиці, подряпалася вся. Але все-таки вибралася на узлісся і пустилася щосили. Ось-ось знову наздожене втікачку з королевичем.

Побачила Анфуса, що мачуха близько, кинула позаду рушник — розлилося широке море. І довелося відьмі на човні через нього переправлятися. Знялася раптово буря, перевернула човен і потонула відьма разом зі своєю ведмедицею.

А королевич з Анфусою благополучно дістався свого будинку. Зіграли вони веселе весілля і почали жити-поживати. І я в них на весіллі був. Кинули і мені кістку. Взяв я її і поплентався додому. Ішов через річку, а жаби під мостом кричать:

– Ква, ква!

Злякався я і жбурнув їм кістку. А потрапив нею ненароком у ногу мого сусіда, Аргириса. З того часу став він кульгавим на ліву ногу. Якщо не вірите мені, подивіться самі.