Анна Перенна

Анна була сестрою карфагенської цариці Дідони. Коли Дідона, не перенісши від’їзду гаряче коханого нею Енея, наклала на себе руки, Анна до останньої хвилини знаходилася поруч з нею.
Неподалік Карфагена жили нумідійці, і їхній цар хотів одружитися з Дідоною, але та йому рішуче відмовила. Дізнавшись про смерть Дідони і причину її загибелі, нумідійський цар розгнівався і вирішив, що якщо він не зміг увійти чоловіком у шлюбний палац карфагенської цариці, то увійде в нього ворогом. Нумідійці напали на Карфаген та захопили його.
Анну вигнали з царського палацу. Сумна, прийшла вона на могилу Дідони. Знову пролила сльози над прахом сестри і зрізала на згадку про неї волосся зі своєї голови. Після цього Анна зібрала кількох супутників, які теж вирішили втекти з захопленого Карфагена, і відпливла на острів Меліту, сподіваючись знайти притулок у царя мелітського Батта.

Батт дружелюбно прийняв Анну та її супутників. І вони спокійно прожили на Меліті три роки. Про це дізнався цар фінікійського міста Тіра Пігмаліон, брат Дідони та Анни. Свого часу саме від злодіянь брата Дідона та Анна втекли з Тира, і Дідона заснувала Карфаген, ставши його царицею. Тепер Пігмаліон, погрожуючи війною, вимагає від Батта видачі сестри. Батт, який ненавидів війни і боявся могутнього тирського царя, повідомив про вимогу Пігмаліона Анні. Та сама, боячись брата більше, ніж бурхливого моря, вирішила знову віддати себе на волю морських хвиль.
Батт дав Анні корабель, який вийшов у море. Анна не хотіла селитися далеко, але доля чинила опір цьому. Під час плавання раптово стих вітер, настав повний штиль, і мандрівникам довелося спустити вітрило та йти на веслах. Але щойно прибрали вітрило, миттєво налетів потужний шквал. Величезні хвилі, піднімаючись з усіх боків, кидали маленький  корабель з боку на бік. Навіть найдосвідченіший керманич не міг би впоратися з жахливим і морськими валами. Лишалося тільки молитися богам і благати їх про спасіння. Анна згадала сестру і закликала її пам’ять, називаючи її щасливою, вже тому, що та не загинула в морській безодні. Згадувала Анна і інших померлих жінок, вважаючи їх усіх щасливішими за себе. Мабуть, боги почули її молитви, хвилі викинули корабель на скелі Лації. Щойно Анна та моряки вибралися на сушу, корабель одразу ж розбився і останки його затонули. Анна залишилася на березі наскрізь промокла, без речей та грошей.

У цей час Еней вже переміг Турна, одружився з Лавінією і став царем Лації після смерті свого тестя. Якось він вийшов із міста, взявши з собою лише вірного товариша Ахата. Вони йшли вздовж морського узбережжя і раптом помітили Анну, яка сиділа на березі. Еней не міг повірити своїм очам і завмер у подиві. Ахат же вигукнув: “Поглянь, адже це Анна!” Почувши своє ім’я, нещасна підвела очі і побачила перед собою Енея та його супутника. Вона згадала сестру та її долю, винуватцем якої був Еней. Всі ці роки Анна була впевнена в тому, що саме Еней приніс нещастя в їхнє життя, що він був затятим її ворогом. Тому вона страшенно злякалася і хотіла тікати. Але тікати їй було нікуди. Еней же спочатку розпитав Анну про причини її раптової появи в Лації, а потім, дізнавшись про її біди і розуміючи почуття Анни, запевнив, що він не винний у загибелі Дідони, що, залишаючи Карфаген, підкорявся божественній волі і тепер просить Анну прийняти його гостинність. Мимоволі Анна змушена була погодитися.
Еней привів Анну до свого палацу. Він розповів про неї Лавінії і попросив жінку прийняти врятовану Анну та полюбити її як власну сестру. Лавінія підкорилася волі чоловіка, але в її серці вирував гнів. Вона ревнувала чоловіка і до покійної Дідони, і до Анни, що несподівано з’явилася. Еней, щоб втішити Анну, подарував їй багаті дари. Лавінія ж, побачивши всю їх розкіш, вирішила, що були ще цінніші подарунки, які Еней зробив Анні потай від неї, Лавінії. Це переповнило її душу люттю, і вона задумала помститися карфагенянці, вбивши її.

Якось уночі Анні з’явилася примара Дідони з закривавленим волоссям. Вона сказала Анні, щоб та негайно покинула зловісний будинок, де на неї чекає неминуча смерть. З жахом прокинувшись, Анна, як була, в одній сорочці, навіть не підв’язавши її, вистрибнула з невисокого вікна і кинулася бігти. Вона минула поле і добігла до річки Нуміцій. Заметавшись берегом, Ганна, сама не розуміючи, що робить, стрибнула у воду, сподіваючись знайти там порятунок. І вона не помилилася. Річковий бог прийняв Анну і зробив її своєю дружиною, німфою цієї річки.
Вранці, дізнавшись про втечу Анни, Еней наказав слугам знайти її. Ті кинулися шукати і слідами прийшли на берег Нуміції. Несподівано річковий потік затих, і почулися тихі слова. Це Анна повідомила всім, що тепер вона стала річковою німфою і її треба називати Анною Перенною. На її честь римляни святкують 15 березня.

Існує й інша легенда про Анну Перенну. Коли плебеї пішли з Риму на Священну гору, серед них скоро почався голод, бо принесені запаси їжі закінчилися. У передмісті, неподалік неподалік Священної гори жила бідна стара Анна. Бачачи муки плебеїв, вона почала пекти їм пироги. Рано-вранці піднімалася Анна і приготувавши пироги, одразу ж несла їх, ще гарячі, на Священну гору. Цим вона врятувала плебеїв, які від щирого серця дякували милій старенькій. Коли ж у Римі було відновлено мир і плебеї повернулися до міста, вони спорудили статую Анни і назвали її Перенною.

Якось до Анни Перенни звернувся з проханням сам бог війни Марс. Він сказав їй, що палко покохав Мінерву і просить Анну переконати богиню розділити його почуття, адже стареньку вона може послухається. У нагороду Марс обіцяв розділити з Анною Перенною для поклоніння місяць березень. Анна жартома погодилася виконати прохання бога, хоч і розуміла, що не зможе зробити цього. Багато часу вона мучила Марса надією. А потім, про все домовившись не тільки з Мінервою, а й з Венерою, вирішила ще жорстокіше пожартувати з Марса. Анна сказала, що все вже зробила, і Мінерва схилилася на її умовляння і готова прийти вночі до палацу Марса. Дуже зрадів Марс. Він приготував шлюбний палац, чудово прикрасивши його. І ось глибокої ночі в цей палац вступає жінка, прикривши своє обличчя покривалом, на зразок нареченої. Марс кинувся до неї, обійняв і хотів поцілувати, але, відкинувши покривало, раптом побачив, що перед ним не Мінерва, а стара Анна. У гніві відсахнувся бог, його охопили лють і почуття ганьби за те, що він був так обдурений. А Мінерва та Венера весело сміялися з нього.