Антті – Розсоха

Якось надвечір зайшли двоє мудреців до однієї хатини. Вони попросилися на нічліг, але трохи раніше від них сюди прибув заможний торговець хутром. Оселя була тісна і більше не могла вмі­стити гостей. Та господар, привітний чоловік, не залишив мудреців просто неба і запитав, чи не хотіли б вони переночувати в стайні.

— А чом би й ні, — відповіли подорожні. — Простелимо сінця, пора нині літня, тепла.

Пішли мудреці спати до стайні. Вікно в хаті було відчинене, й десь опівночі вони почули жалісний стогін. Це у господині почалися перейми.

Молодший мудрець сказав старшому:

— Ти поможи отій жінці, — ох, як важко вона стогне.

— Ще не час допомагати, — мовив старший мудрець і перевернувся на другий бік.

— Ти мусиш неодмінно допомогти, — роздратовано кинув молодший.

— Не метушись даремно, — порадив старший. — Я неодмінно допоможу цій жінці, щоб вона породила здорового хлопчика.

Молодший мудрець на мить замовк, а тоді спитав:

— Звідкіля ти знаєш, що в бідняка буде син?

— Буде син, і нехай він стане родичем купцеві, який зараз ночує у хатині, — відповів старший мудрець.

Багатого торговця, який спав на лаві, розбудив крик новонародженого. Він вийшов на подвір’я подихати свіжим повітрям і почув, про що гомоніли мудреці.

«Ну тепер ясно, оцей злидарський пуцьвірінок може стати моїм спадкоємцем!» — пробурчав купець. До світанку не міг склепити очей, бо все міркував над почутим.

Коли благословилося на світ, у торговця хутром виник задум, як завадити, щоб не звершилося те пророцтво.

Він розговорився з бідняком і поспівчував йому: той уже мав вервечку діт­лахів. Купець мовив, що в нього немає дітей, і попрохав віддати йому немовля за сина.

«Що вдієш? — подумав господар. — Для нашого синочка було б великим щастям, якби виріс здоровим та заможним».

Тож і пішов купець з хатини, пригортаючи до грудей хлопчика в сповитку. Батьки немовляти й не здогадувались, що торговець задумав погубити їх­нього сина.

Ступивши в темний ліс, купець звернув з дороги, підвісив хлопчика на гіл­ці величезного дерева й помандрував собі далі. Він був достеменно переко­наний, що тепер мудрецеве провіщення довіку не збудеться.

Одначе сталося так, що невдовзі повз те місце проходив мисливець. Він почув дитячий плач, пішов на голос і побачив на гілці підвішене за льолю немовлятко. Мисливець узяв дитя і приніс додому. Він підшукав хлопчи­кові добросерду няню, піклувався про малого, мовби про рідного сина.

Хлопчик зростав струнким та дужим. Названий батько кликав його Антті. А коли син пішов гратися до дітей і ті дізналися про історію його появи, то хутенько дали йому ще й прізвисько Розсоха. Так і стали його називати селю­ки Антті-Розсоха, це й лишилося на все життя.

Минули роки, й Антті став гарним юнаком. Одного дня багатий торговець хутром проїздив біля їхньої домівки і зайшов до Антті. Він продав хутра й, оскільки була вже пізня година, попросив дозволу заночувати. Розговорили­ся, і купець дізнався, що юнака прозивають Антті-Розсохою. Він поцікавився у мисливця, як хлопець отримав таке чудернацьке прізвисько. Той розповів подорожньому пригоду Антті: як знайшов його прив’язаного до гілки, як узяв немовля собі за сина і виховав на радість серцю й очам.

Купець злякався, адже збагнув, що цей дужий ставний юнак і є той самий хлопчик, якого він хотів позбавити життя ще немовлям.

Всеньку ніч торговець хутром не склепив очей — напружено міркував, як звести Антті зі світу, щоб не збулося пророцтво старого мудреця.

Коли настав ранок, у нього визрів підступний намір, тож і мовив мисливцю:

— Я згадав про дуже важливу річ і мушу повідомити про це додому. Чи не знайдеться у вашого названого сина часу віднести туди мого листа?

— Звичайно, — сказав мисливець і запевнив, що це ніскільки не обтяжливо для юнака.

Купець написав листа, в якому звелів своїм людям схопити того, хто прине­се листа, й повісити на березі, що росте на подвір’ї.

Антті вирушив у дорогу, сном-духом не відаючи, яку жахливу звістку — смертний вирок собі — несе у листі. Йшов дуже швидко, тож на схилі дня вельми втомився. Юнак ліг у затінку дерева на мохові й міцно заснув.

Так сталося, що цим же шляхом простували двоє школярів. Побачили вони сплячого й листа в його руках. Задля жарту взяли послання, розпечатали й прочитали. Якусь мить радилися й вирішили підлітки пожартувати з того, хто писав листа, обернути зло добром. Вони добре знали купцеву підступність, то й залюбки пішли на таке. Ось що вони написали:

«Я хочу, щоб юнак, який принесе цього листа, був моїм зятем. Хай дочка виходить за нього заміж. Я ще на деякий час забарюся, так що негайно справте весілля. І ще сповніть одну річ, про яку я мало не забув: на березі, що росте біля хати, повісьте старого пса».

Ось такого листа зліпили шибайголови. Тицьнули його в долоню Антті, а самі, осміхаючись, пішли своєю дорогою.

Антті ще трохи поспав, тоді прокинувся і згодом благополучно дістався до купецької садиби. Він оддав листа, господиня вголос прочитала його перед усією родиною. Вони, правда, були трохи вражені раптовим наказом господа­ря, одначе його слово — закон, і донька стала дружиною Антті. Не забули й те, що стосувалося пса, — наймити повісили його у дворі на березі, як і веле­но було в листі.

Сторінки: 1 2 3 4