ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Аравійська пустеля

Валентин Чемерис

Жив собі та був собі…
А втім, це тільки в казках так починається — жив собі та був собі,— а в нас не казка, а щонайправдивіша, можна б сказати, невигадана повість про дивного-предивного лелечича, котрий виріс на хаті в діда Щедрія в літо тисяча дев’ятсот вісімдесят четверте.

У селі, що стоїть при самому впадінні блакитної Орільки в голубу Оріль, ще й досі розказують, як дід Щедрій та навчив у те літо молодого лелечича людської мови. Дивина, та й годі!

Буцімто однієї вітряної ночі випало з гнізда лелеча, котре й літати ще не тямило, і скотилося з хати аж у двір. От старий його підібрав, виходив, як дитину, і назад у лелече гніздо посадив. Звідтоді, розказують дідові односельці, те лелеча й заговорило по-людському.

Так це було чи ні, я достеменно не відаю, але молодий орільський лелечич, з яким я познайомився того літа під час своїх рибальських мандрівок по Приоріллю, і справді розумів мову людську.

Хоча виду, звісно, і не подавав. Та коли дід Щедрій, накосивши в березі трави (а він любив застеляти в своїй хаті долівку молодою травою), сказав йому: “Ходімо, Лельку…”, птах кивнув головою на знак згоди і рушив з дідом до села.

Так вони і йшли левадою: старий помаленьку дріботів собі з мішечком трави за плечима, а поруч з ним крокував цибатий лелечич. Як відставав, то, змахуючи крилами, підбігом наздоганяв старого і знову йшов поруч.

Старий щось до нього гомонів, а білий птах схвально кивав головою й іноді навіть жваво тріскотів червоним дзьобом — щось дідові по-своєму, по-лелечому говорив. А дід, слухаючи його, вигукував: “Та ну-у?!.”
“Еге,— сказав я сам собі і щось було, пригадую, з цього приводу подумав, але тут у мене клюнуло, поплавець пірнув, і я чимскоріш схопився за вудку.

І такого краснопера витягнув, що коли б поруч були рибалки, то вони б тільки позаздрили мені. Не встиг я краснопера і з гачка зняти, як на другій вудці поплавець — хить-хить!.. І хутко зник під водою… І тут почався такий кльов, що я враз забув і про діда Щедрія, і про його дивного-предивного лелечича, бо справжній рибалка, коли в нього клює, про все на світі забуває.

Вже в надвечір’я, поспішаючи на останній автобус, на хвильку забіг до старого. Оскільки я вже не мав часу на бесіду, то у двір не зайшов, а лише на ворота сперся та й кажу:
— Діду Тарасе, і як це вам вдалося так здорово навчити лелечича, що він навіть людей розуміє?

Тут дід Щедрій почав напускати туману, що все то байки людей, охочих до теревенів, що він нарочито не вчив лелечича людської мови.

Виходжуючи його після падіння з даху, він лише гомонів до лелечати, як до дитини, ну хіба ще казками його забавляв… Якими!.. Та тими, що колись синові своєму, як він маленьким був, розказував. А більше нічого такого… А Лелько (так старий назвав те лелеча) і навчився розуміти мову людську.

(Забігаючи наперед, скажу, що я консультувався у відомих фахівців — біологів, орнітологів та інших учених,—— і вони авторитетно запевнили: все, що говорить дід Щедрій, чистісінька правда.

Бо коли до пташини там, а чи до звірини ставитись по-людському, то пташина та, а чи звірина, і справді легко навчаться розуміти людей. Навіть з півслова).

— Таке воно тямковите вдалося,— запевняв мене старий, поглядаючи на свою хату, де у великому гнізді вже всідалося на ніч лелече сімейство (тільки глава того сімейства — старий лелекун — задумливо стояв на бовдурі: він завжди на ньому стоячи ночує).

— Скажу тобі по секрету,— додав дід Щедрій,— лелеки — дуже мудрий народ, розуміють, що й до чого. І до грамоти зело вдатні.

Я, пригадую, ще щось хотів було запитати старого, ало на сусідній вулиці вже мелькнув автобус. Квапно попрощавшись з дідом, я бігцем подався до зупинки, бо сьогодні мав їхати в одне термінове відрядження і, отже, затриматись бодай на ніч у діда Щедрія аж ніяк не міг…

Але пообіцяв йому, що неодмінно, як тільки-но владнаю справи, то заскочу до нього в гості та заодно й порибалю на Орелі, і про Лелька погомонимо…

Давно відомо: не так воно складається, як гадається.

За невідкладними справами та клопотами, за суєтою сує т усе ніяк не міг я знайти часу, щоб з’їздити в те село та на писати щось про крилатого дідового вихованця. А воно ж як заніколиться, то надовго.

Одне слово, так я закрутився, що незчув, як і літо збігло. Коли ж нарешті вибрався, то лелеки вже полетіли в теплі краї. З ними полетів і Лелько, лишивши дідові Щедрію таку свою адресу: Африка, Кенія, район озера Вікторія, колонія приорільських лелек, Лелькові, котрий виріс на хаті в діда Щедрія…

Я переписав ту адресу до блокнота і вже вдома написав Лелькові листа. (Тільки не думайте, будь ласка, що все це казка чи фантастика якась, ні. Все це чистісінька правда, у мене в блокноті — я вам при нагоді його якось покажу — й досі зберігається Лелькова адреса.

Лелеки, щоб ви знали, дуже грамотні і дуже люблять писати листи. Особливо, коли зимуючи в Африці, скучають за своїм краєм).

Отож, я написав Лелькові в Африку (в листі нагадав про нашу зустріч у Приоріллі, про своє знайомство з дідом Щедрієм), і по якомусь там часі (здається, через місяць) від Лелька надійшов лист. Справжній-справжнісінький.

У конверті, з грифом “авіа”, з кенійськими марками, на яких була зображена савана, дерево баобаб і страус на передньому плані. Лист навіть був проштемпельований поштою. 1 ось що написав у тому листі Лелько (якщо хто з читачів поцікавиться листом, то він зберігається у мене, і я можу показати його бажаючим. І навіть дам потримати лелечий лист у руках):

“Як я живу?.. А так, як і всі лелеки,— зимую в Африці. Стою оце на спині в одного місцевого бегемота, котрий, рятуючись від спеки, по самі вуха заліз у руду болотяну муляку та й спить стоячи. І все йому ніпочім. Бо він вдома, і спішити йому нікуди. І мріяти ні про що, тож і спить.

А я стою в нього на спині, і мариться мені, буцімто я не в Африці, а вдома, у далекому-предалекому звідси краї. І ніби переді мною не вигоріла савана з білими кістками буйвола під баобабом, а рідний, зелений і ніжний край, де в Оріль впадає Орілька…

Бачу село в садках, верби бачу на леваді зеленій, де чинно та гречно походжають мої друзі-лелеки. Крайньою від левади стоїть очеретом крита хата діда Щедрія, а на його хаті бачу гніздо мого батька. У ньому я народився і виріс.

Оте саме гніздо, з якого я колись у буряну і чорну ніч випав і впав аж у двір, де мене підібрав і виходив дід Щедрій. І бачу, як над гніздом, над дідовою хатою, над селом, над садками й полями, над Оріллю з Орількою, над усім тим світом висить дзвінке блакитне небо, у якому я колись вчився літати.

І гудуть у небі, як у дзвони, молоді приорільські вітри, і їхній дзвін бринить у мені й досі… У нашому великому гнізді, яке починав мостити колись ще мій прадід, а дід з батьком ми розширили його та підновлювали, крім мене, було ще сестрички.

Та навіть учотирьох усе одно було просторо, спекотні дні, коли сонце сягало зеніту і припікало аж мама розправляла над нами свої великі крила, і нам, чатам, так хороше було сидіти в затінку, що ЇЇ дарували мамині крила…

А тато, коли ми були ситими, стояв на одній нозі на гребні даху і все про щось поважно думав. Як над хатою пролітав знайомий лелека, тато радо вітав його — закидав голову за спину, змахував крилами і тріскотів дзьобом. У нас, лелек, це найшанобливіше вітання…

А ночами, коли було вітряно чи прохолодно, ми ховалися під мамині крила, як ото ховаються курчата під квочку. Проснешся, бувало, серед ночі, висунеш голову з-під маминого крила, глянеш, а прямо над тобою висить щось чорне-пречорне і дивиться на тебе тисячами блискучих очей.

Тобі аж страшно стане від чорної тисячоокої ночі, і ти поспішно сховаєшся під надійне мамине крило.
А вранці, коли проснешся, всюди світло, гарно. Ось-ось зійде сонце. У дворі дід Щедрій вештається, покахикує.

— Гей, лелеченьки?..— гукає до нас знизу.— Доброго вам ранку! Як там наверху, у вашому крилатому сімействі? Всі живі-здорові?.. Ну й добре, що добре.

Як ми, малеча, підросли й уже могли триматися на крилах, то всім сімейством літали на толоку або на озера в заплаві Орелі чи Орельки — попереду, як завжди, тато, за ним ми, малеча, а позад нас мама.

А ще нас тато вчив підніматися високо-високо, що село зоставалося далеко-далеко внизу і робилося маленьким, а світ ставав широким, просторим — ні кінця йому, ні краю. І скільки ми тоді бачили доріг, полів, гаїв, річок та сіл! Аж дух захоплювало від висоти і краси.

Тато вчив нас ширяти, спираючись крилами на потоки повітря, що піднімалися від землі. Спіймавши такий потік, ширяли, ширяли ми в піднебессі легко, плавно, без жодного помаху крил. А якось тато, пригадую, сказав:

— Старайтеся, діти, щоб швидше стати на крило, бо невдовзі будемо збиратися в далеку-далеку дорогу в теплі краї. Полетимо на зимівлю в Африку.

Почувши таке, я на радощах затанцював, вигукуючи:

— В Африку!.. В Африку!.. В Африку!..

А зараз в Африці бачиться мені, що стою я на хаті в діда Щедрія, і видно мені голубі озера, видно, як толокою йдуть до річки рибалки з вудочками, а шляхами у поле машини мчать…
І так мені хочеться додому, так хочеться…”

Пишу ці рядки взимку.
На календарі — лютий. Місяць, як відомо, не ласкавий, суворий і навіть аж сердитий. Недарма ж у нього і ймення таке — лютий. А чого він лютий, того ніхто не знає. Лютий та й лютий, не всім же місяцям добрими бути.

За вікнами дідової хати гуде-виє невгамовна завірюха, крутять-вертять сніговії, аж дерева — чути — торготять обмерзлими гілками. Хуга така, що задарма і носа на вулицю не виткнеш.

Мороз-морозяка зазирає у вікна, розмальовує шибки, але в хату йому — зась! У дідовій хаті тепло, у печі весело потріскують дрівця, іноді з печі чути невдоволене сичання — то потрапило обмерзле поліно, і вогонь витоплює з нього воду, а вона сердито шипить-сичить на нього. А десь на печі співає собі дідів приятель і квартирант-постоялєць — цвіркун.

Улітку він живе у садку, а на зиму перебирається до діда в хату, “зимувати в теплих краях на печі”, як каже старий. Зимуючи там у затишку й теплі, цвіркун співає собі та співає… Дід любить його слухати, а коли, буває, цвіркун довго не подає голосу, то бурчить на піч:

— Чого хоч ти мовчиш?.. Заспівай, прошу тебе. Зимовий вечір довгий, а сьогодні мені щось геть кепсько стало, і думки невеселі в голову лізуть…

Цвіркун відразу ж і озивається, охоче затягуючи свою одноманітну пісеньку, в старого тоді легшає на душі.

— Бо вже не сам,— бубонить він, вештаючись по хаті.— Цвіркун та я, от нас уже й двоє. Вже й сім’я.

Отож я пишу собі та й пишу, вогонь у печі потріскує, цвіркун свою нехитру пісеньку, в якої немає ані початку, ані кінця, “в теплих краях на печі” співає, а місяць лютий за вікном лютує… Таке витворяє, таке..
І на кого він так розгнівався? Треба про це поспитати в діда, він такий, що все знає.
А ще я думаю про Лелька, як він там зимує за снігами, за морозами, за синіми морями і гарячими пустелями, аж у самісінькій Африці?.. Не близький світ.

“Щоб ви знали, в Африці теж зараз місяць лютий,— пише! Лелько в одному з листів, котрий я вже кілька разів перечитував дідові Щедрію.— Та між тутешнім лютим і приорільським — спільного тільки що назва.

Бо у вас зараз зима, від якої ми, лелеки, змушені летіти аж на край світу, в Африці ж у лютому місяці спека стоїть така, що річки висихають і дно їхнє тріскається. Лише де-де червоні калюжки муляки залишаються.

Ось так ми й зимуємо… А втім, це тільки так говориться, що ми, лелеки, зимуємо в Африці, бо насправді ж зими тут немає і не було ніколи. Тут і знати ніхто не знає, що воно таке зима: ні бегемоти, ні носороги, ні буйволи, ні жирафи, ні зебри, ні слони, ні леви.

Навіть страуси і ті не знають, що таке зима. І крокодили теж ніколи й нічого не чули про зиму. Тільки чорні грифи, які літають високо-високо, видивляючись у савані поживу, казали якось, що буцімто на найвищій горі Африки — Килиманджаро — та є справжній, щонайсправжнісінький сніг…
Отака тут зима — спека, спека і спека.

Дощів уже давно не було, в білястому, наче вигорілому небі жодної хмаринки. Над рівниною тремтить сухе і гаряче марево, ані вітерця… Трави в савані вигоріли, дерева стоять голі, без листя і без тіні.

А земля тут не чорна, а червоно-бура. І тому слони теж ходять червоно-бурі (рятуючись од спеки, вони за відсутністю води набирають у хоботи дрібний червоний пил і “обмиваються” ним). А он на півнеба встає коричнева хмара. То в пошуках води пересуваються на захід стада антилоп, а за ними — назирці леви й шакали.

Ось такий тут місяць лютий”.
Коли на мить затихає лютування лютого, чути, як лунко і різко (десь, певно, на оголених горбах) репається земля — такі морози! І цвіркун тоді на дідовій печі злякано затихає. Хоча що йому і чого боятись у “теплих краях”?

Репнуло, тріснуло, завило, захурделило, і знову білий світ потонув у сніговій круговерті.
А коли затихне все на якусь часинку, тоді з-за рваного шмаття хмар, що мчать холодним небом, вигляне сонце, і світ білий тоді так і спалахне, так і заіскриться, що аж очам, як дивитися, боляче стає.

А голуба Оріль та дочка її, блакитна Орілька з берегами, в очеретами, лозами і вербами, з озерами й левадами, заплавами й гаями — загачені, занесені снігами. Сплять.

Навіть чорне гайвороння поховалося — такі морози.
А в лелечому гнізді, що на дідовій хаті, у якому народився і виріс Лелько,— біла копичка снігу. Спить воно під білим покривалом, чекаючи весни і, мабуть, сниться йому лелече сімейство. (Дід Щедрій каже, що пташине гніздо, як і хата, коли немає довго господарів, дуже нудьгує від самотності і тому з нетерпінням виглядає своїх постояльців).

Я приїхав у ті краї в лютому, щоб відвести душу підлідним ловом окунів, та довелося чимскоріше ховатися в хаті діда Щедрія — такі морози! Вийду з хати, подивлюся на світ білий, потупцяюсь біля сінешніх дверей і — назад у хату.

Пересидіти б у діда цю веремію, та й додому повертатися. Яка вже тут рибалка! Оце б зараз Орілі та Орільці бодай крихту тієї спеки, од якої Лелько в Африці не знає, де подітися!

Згадав Лелька, а він на мене із стіни дивиться. Стоїть на воротах, як у червоних чоботах — високий, гінкий, із сніжно-білим та чорним оперенням, дзьоб розкрив, наче що говорить. “О, як він гарно вміє клацати своїм червоним дзьобом,— розказував мені якось старий.— Ви б тільки послухали”,— додавав він.

Як буває в доброму настрої (а вдома, у рідному краї, лелеки завжди в доброму настрої), закине голову на спину, крилами змахує і так мелодійно, так ритмічно стукотить однією половинкою дзьоба об іншу — клац-клац-клац! Трісь-трісь-трісь!..

А потім випростає голову, та як припустить, як припустить той дріб — заслухаєшся! Принаймні, так запевняв мене дід Щедрій і, зітхнувши, додавав:

— Шкода, що в мене немає таких слів, якими б я міг передати всю музику його клацання!
Дід Щедрій (як ото Лелько на ворота став) попрохав сусідського хлопця Мишка: клацни, каже, мені Лелька на згадку, бо як полетить у ту Африку, то не знаю, чи й дочекаюсь його повернення…

Мишко (а він днями бігав по селу з фотоапаратом “Зміна”, вчився фотографувати) і клацнув. Ще й карточку старому приніс, а Лелько на ній, як живий — стоїть на воротах у червоних чоботях. Картинка!

Щедрій за таку карточку насипав малому фотографу повну пазуху груш (а таких груш, як у діда Щедрія, немає ніде у світі, і Мишко те добре знав, бо не раз і не двічі тихцем лазив трусити дідову грушу), ще й пообіцяв йому, як пенсію получить, “канахветів” купити.

А карточку вставив у дерев’яну рамочку, яку сам і змайстрував, та й почепив її на стіні. Отам, де картонка його сина висить. Поряд. На одній карточці білий лелечич на воротах стоїть, а на другій — білявеньке хлоп’я щербатеньким зубиком посміхається.

Теж на воротах стоїть. Карточка давня, ще довоєнна, вже й потемніла, але ще видно біляве хлоп’я і веселооку хитру посмішку його. Ось так вони й висять у діда в світлиці: зліва — Лелько, а праворуч — Лесик (так звати дідового сина).

— Ну й морозяка, аж хурчить!..— у чорній кожушині, увесь обмерзлий, з білими бровами й білою бородою, крекчучи, заходить до хати господар і хукає на закляклі, почервонілі руки.— Скажений! Прямо тобі збісився. І вдяганка ж на мені непогана, а тіло, як наче хто голками коле. Аж душу виймає.

А на Орелі бабахнуло, як з гармати. Аж лід розвернуло — такі морози! Давно такої зими не було, постарався лютий. Чи, може, хто його обидив?

— Як це місяць можуть обидити? — питаю.

— А так… обізвав його хтось злим, от він і сердиться,— гомонить старий, роздягаючись.— Він хоч і лютий, а добрий. То у нього служба така — морози та сніговії на нас наганяти.

А коли його обидиш чи злим словом обізвеш, от він тоді й виходить з себе та сердиться. А як до нього ладиком, ладиком, то й лютий тоді лагідніє. Еге, від доброго слова ще ніхто злим не ставав.
Побачив, що я стою біля фотографії на стіні, і собі підійшов.

— Еге, Лелько любив на воротах стояти. Ще як літати вчився, то з хати на ворота, то з воріт на хату. А коли хто мимо двору йде чи іде, то він з цікавості на воротах стане і придивляється: а хто ж то йде чи іде?.. Цікавий був,— помовчав, відбираючи з бороди та вусів крижані бурульки.

— А Лесику моєму,— кивнув на фотографію сина,— тут шість годочків. Це його знято в те літо, як він собі крила змайстрував.

Я чув про це від дідових односельців, але краєм вуха, тому прохаю старого розповісти детальніше.

— Синок мій ще змалку небом марив… Усе було до лелек на хаті придивляється: як вони на хату сідають, як крила свої складають за спиною, та як їх випростовують, та в небо злітають…

Дуже бо Лесика мого небо, крила цікавили. Таке вже вдалося, хлоп’я моє білявеньке — небо його до себе манило і кликало. Тож якось надумав Лесик змайструвати собі крильця. За хатою в малині ховався, щоб ніхто не бачив.

З молодої лози їх виплів, а зверху полотном обтягнув (полотно те у матері в скрині поцупив. Як вдома нікого не було, то він на хату по драбині виліз, якось собі до рук ті крильця приладнав і з хати стрибнув. Це ж треба, га?

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Аравійська пустеля ”
Валентин Чемерис
Видавництво: “Фоліо”
м. Київ, 2018р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: