Артур і мініпути (закінчення)

Бессон Люк

РОЗДІЛ 10

Король сидить на троні і вдаряє скіпетром об підлогу.
— Нехай підійде названий вище Артур! — велить він.
Сторожа з обох боків проходу розступається — і хлопчик виходить наперед. Погляди мініпутів звернені на Артура. Він боязко йде майданом.
Натовп зустрічає його вигуками схвалення і здивування. Хтось усміхається. Хтось, навпаки, мимрить щось під ніс. Артурові не по собі: він би із задоволенням дременув кудись, подалі від цього юрмовиська.
Селенія, схрестивши руки на грудях, презирливо поглядає на новоявленого рятівника: щось не схоже, що він упав з неба, — радше скажеш, що випав із гнізда.
Барахлюш боляче штурхає сестру в бік. © http://kompas.co.ua
— Він чудовий, правда? — шепоче він. Сестра байдуже знизує плечима.
— Не кращий і не гірший за інших, — відповідає вона братові і відвертається.
— Вітаю вас, принцесо Селеніє, — Артур густо червоніє і кланяється, минаючи дівчину. Він навіть не наважується підняти на неї очей, коли йде до королівського трону. Скромний і чемний хлопчик справляє враження на принцесу, але вона нізащо в цьому не зізнається.
Королю Артур теж припав до душі, але правила королівського етикету забороняють йому говорити компліменти гостям.
Тільки кріт Миро поза етикетом.
Він підходить до хлопчика і сердечно потискує йому руку:
— Я був другом Арчибальда. І маю за честь познайомитися з його онуком! — промовляє він схвильовано.
Артур так вражений останніми подіями, що його не дивує кріт, який уміє говорити.
— Миро! Облиш! — повеліває король, стурбований дотриманням правил етикету.
Маленький кріт тільки лапами розводить, ніби вибачається, і знову стає на своє місце.
Артур підходить до короля і ввічливо вклоняється.
— Отже, мій хлопчику, ми тебе слухаємо! — говорить король, намагаючись приховати своє зацікавлення: що ж повідає цей маленький прибулець із великого світу?
Артур хоробро починає розповідати:
— За два дні до нас у сад прийдуть люди і все зруйнують. Вони знесуть дім і вирубають сад. А це означає, що і ваш світ, і мій будуть знищені — по них покладуть асфальт.
Над майданом зависає важка тиша.
— Ще одна загроза, про яку ми й не здогадувалися, — шепоче король. — І яка страшна!
Тут вибухає Селенія: вона не поступиться славою цьому малюкові! Повернувшись до Артура, вона упирає в нього свій тоненький пальчик.
— Ага! Так це ти з’явився нас порятувати? Думаєш, що коли зменшився до двох з половиною міліметрів, то ти на це здатний? — зневажливо запитує вона.
Артур здивований: він поспішав до них із чистими намірами, уже майже закохався в оце дівчисько, а воно насміхається з нього! Хоча, краще не звертати уваги…
— Щоб зупинити злих людей, потрібно їм заплатити, — продовжує хлопчик. — Ось мій дідусь чотири роки тому пішов до вас. Він хотів знайти скарб і віддати борги. Я хочу продовжити пошуки, — знічено закінчує Артур.
І зараз йому видається, що мета стає недосяжною… Це раніше, в теплому ліжку, розглядаючи дідусеву книгу, він думав, що її легко досягти…
— Твій дідусь був визначною особою, — говорить король задумливо, поринаючи у спогади. — Він багато чого нас навчив. Це він показав Миро, як передавати на віддаль зображення і керувати променем світла.
Миро зітхає і ствердно хитає головою. А король продовжує далі:
— Потім він вирушив шукати скарб. Побував на всіх сімох континентах нашого світу і нарешті знайшов його… на Забороненому континенті… в центрі Некрополіса…
Мініпути, що сидять на трибунах, одразу ж уявляють те страшне місто, схоже на справжнє пекло, і починають голосно клацати зубами від жаху. Король додає:
— Некрополіс контролюється могутнім військом осматів, а на чолі того війська — Жахливий У.
Почувши про Жахливого У, хтось на трибуні знепритомнів.
— На превеликий жаль, з того королівства темряви ніхто ніколи не повертається, — сумно завершує король.
Артур розгублений.
— Ну, що скажеш? Ти не передумав? — з викликом запитує Селенія.
Барахлюшу набридло її нахабство і він рішуче стає між нею і Артуром.
— Не чіпай його! Він тільки-но дізнався, що його дідусь загинув… Йому й без тебе гірко!
Слова принца відлунюють у голові Артура: дідуся нема — він загинув… Хлопчик відчуває, що його починають душити сльози. Барахлюш розуміє, що бовкнув зайве.
— Слухай-но… Я не те хотів сказати… Він… Від нього немає звісток… Хоча звідти й справді ще ніхто не повертався…
Упоравшись із сльозами, він говорить здавленим голосом:
— Мій дідусь живий! Я в цьому переконаний!
Король підводиться з трону і підходить до хлопчика. Йому хочеться по-батьківськи заспокоїти Артура і сказати, щоб не тішив себе марними сподіваннями.
— Дорогий Артуре, боюся, що Барахлюш має рацію… Якщо твій дідусь потрапив у кігті Жахливого У чи до його осматів, ми, напевно, вже не побачимо його…
— Та ви що?! У, звичайно, негідник, проте не ідіот! Навіщо йому вбивати дідуся? Навпаки, йому вигідніше тримати його при собі, тому що дідусь все знає і може зробити будь-який винахід! Він геній! Він може розв’язати найскладніші проблеми!
Король замислюється. Такого він не припускав.
— Я піду в Королівство темряви, звільню дідуся і знайду скарб! Навіть якщо доведеться видерти кігті цьому мерзотнику Упиреві!
Артур так розхвилювався, що не помітив, як вимовив заборонене ім’я. Те ім’я, яке несе нещастя. А нещастя приходить саме — його не треба кликати. Звідкілясь здалеку чути сигнал тривоги, і на майдан вибігає королівський охоронець.
— Тривога! Ворог біля головних воріт!
Усі щодуху втікають — штовхаються, топчуть тих, хто слабший. Тільки король велично прямує до головних воріт. Селенія торкається руки зніченого Артура. А той дуже знічений, бо вважає себе винним — мініпути запанікували, почувши про Жахливого У…
— Ти чудово відсвяткував своє прибуття! — вкрадливо говорить принцеса, вирішивши підсипати отруту маленькими дозами. — Хіба тебе не попереджали, що не можна вимовляти вголос це ім’я?
Нещасний Артур ладен крізь землю провалитися, але земля тверда…
— Та попереджали…
— Але пан, певно, вважає, що для нього закони не писані, — єхидно зауважує принцеса і йде, щоб не чути ні виправдання, ні вибачення.
Артур стоїть як закам’янілий, а потім з люттю починає тупотіти ногами: сам винен — треба було краще стежити за своїми словами! Якби був стриманіший, не вимовив би цього мерзенного імені!

Перед головними ворітьми зібрався величезний натовп. Королівська сторожа прокладає дорогу для Його Величності. Услід за королем пробігають — Селенія і Барах л юш. Миро обертає руків’я, що стримить із стіни, і над воротами, як перископ, висувається велике дзеркало. Поруч у стіні відкривається маленький дзеркальний люк, у якому відбивається все, що видно у великому дзеркалі.
Кріт уважно вивчає все, що діється за ворітьми.
Дорога, яка веде до міста — то рівна, то у вибоїнах, — біжить удалеч і губиться в темному тунелі. Ніби все спокійно. Щоб перевірити околиці, Миро повертає дзеркало.
І раптом у дзеркалі видно чиюсь руку. Мініпути нажахано ойкають. Миро опускає дзеркало нижче — і тепер у ньому всі бачать мініпута, який лежить на землі.
— Та це ж Гандоло! Човняр з Великої ріки! — дивується один із вартових.
Король просить Миро збільшити зображення лежачого й уважно розглядає його обличчя, брудне від пилу й поту.
— Це й справді він! Неймовірно! А ми вважали, що він загинув у Заборонених землях! — хитає головою король.
— Виходить, звідти можна повернутися, — насмішкувато зауважує Селенія.
— Воно, звичайно, так! Але в якому стані?! Мерщій відчиняйте ворота! — наказує король.
Вартові кидаються до важких засувів, тільки Артур тривожно дивиться у дзеркало. Тут пахне хитрістю, а може, й небезпекою. Напруживши зір так, що очі ось-ось засль-озяться, він нарешті помічає, що дорога рухається!
— Стійте! — кричить він так, що у вухах лящить. Всі завмерли від несподіванки.
Король здивовано дивиться на хлопчика.
— Ваша Величносте, ви придивіться — дорога ворушиться!
Король приглядається до зображення у дзеркалі і з полегшенням зітхає:
— Ворушиться… Ну то й що? Це вітер… Потім ми підметемо дорогу, — бадьоро зауважує король.
— Ну що ви, Ваша Величносте! Це ж дорога не справжня, а намальована! Вона таїть якусь небезпеку! Мій дідусь так само хитрував, захищаючись від хижаків, — пояснює Артур.
— Але ми ж не хижаки! — заперечує Селеній. — І, звичайно, не полишимо нещасного помирати під стінами міста! Якщо йому пощастило врятуватися і втекти із Заборонених земель, він розповість нам багато цікавого і корисного. Відчиняйте! — наказує вона.
Тим часом Гандоло повільно повзе до воріт. Він щось шепоче. Але ніхто не може зрозуміти слів. А бідака уперто повторює:
— Не відчиняйте воріт! Це пастка!
Тим часом сторожа виконує наказ і вже майже зрушила важкі засуви…
Однак ніхто не поспішає вийти за ворота і допомогти човняреві. Тоді Селенія гордо виходить наперед і, кинувши презирливий погляд у натовп, рішуче прямує на допомогу.
— Обережно, доню моя! — гукає услід їй король.
— Якби осмати десантувалися, ми б їх. уже давно виявили! — самовпевнено заявляє принцеса.
Справді, на дорозі ні душі. Але це тільки на перший погляд. Артур переконаний, що ворог влаштував на дорозі пастку.
Легеньке ворушіння дороги, яке король легковажно списав на подув вітерця, продовжується, і це неспроста.
Селенія вийшла за ворота…
— Не йдіть сюди, принцесо! — намагається зупинити її нещасний Гандоло, але голосу його майже не чути.
Селенії здається, що він благає про допомогу…
Артур не витримує, вихоплює з рук вартового факел, підбігає, замахується і кидає його на дорогу. І дорога спалахує, як солома від блискавки.
Всі заніміли. Артур казав правду! Це не дорога, а величезне розмальоване полотно, під яким ховається загін осматів. Прикрившись ним, вороги непомітно підійшли до самого міста.
— О, Боже ж мій! — перелякано вигукує Селенія, бачачи, як вогонь пожирає розмальовану тканину. Артур підбігає до неї і відштовхує вбік, далі від полум’я. Потім бере за ноги човняра і тягне його до воріт.
— Селеніє! Отямся! Утікай звідси! — кричить Артур.
Але принцеса біжить йому на допомогу і хапає пораненого під пахви.
— Зачиняйте ворота! — наказує переляканий король.
Артур і Селенія біжать щодуху, але бідака Гандоло занадто важкий.
Полотно догорає. Вітер роздуває вогонь і підіймає дим, тому осмати не наважуються атакувати — їм перешкоджає вогняна завіса. Щоправда, ця перешкода швидко зникне.
— О, Боже ж мій! — знову вигукує Селенія: оглянувшись, вона побачила вороже військо.
Осматів і справді зібралося не менше сотні — усі вони дуже страшні. Їх створив Жахливий У, шляхом схрещення кількох жахливих тварюк — мерзенних, гидких і кровожерливих. Хоча ці виродки ніби й живі істоти, та насправді вони особливі автомати, або скорочено — осмати. Вони озброєні до зубів і майже в кожного є меч. Зараз осмати принесли із собою знамениті «сльози смерті» — маслянисті крапельки нафти, обплетені мотузками. Ці «сльози» вкладають у рогатку, запалюють мотузку і вистрілюють. Вогняна кулька злітає і падає, підпалюючи все на своєму шляху. Інколи осмати кидають «сльози» як гранати — тоді теж усе палає.
Осмати мають крилатих коней — це спеціально дресировані комарі. Їх у ранньому віці оперують, вилучаючи мозок. Хоча вилучати там нічого… Комарі і без операції не мають кебети в голові. Комарів-коней привчають ходити в упряжі і слухатися вершників.
Полотно догоріло, і командир осматів вирішує йти в наступ. Піднявши клешню з мечем і грізно гукнувши, він мчить уперед.
Сотня осматів, підхопивши бойовий клич, кидається за ним.
— Не відставай, Селеніє! — кричить Ар-тур, бо ворота поволі зачиняються, а над головою вже кружляють перші комарі.
Селенія напружує останні сили — і вони разом із порятованим човнярем встигають вскочити в щілину… Король своїми могутніми руками допомагає варті зачинити ворота. Поки найзатятіші комарі б’ються об високі міські мури, сторожа поспішає поставити засуви на місце. І все ж кільканадцять комарів таки влетіло в місто і тепер вони намотують кола над головами мініпутів.
Жах охоплює мешканців міста — хто втікає від ворогів, хто ховається. Воювати з ними зголошується лише кілька сміливців.
Осмати, що влетіли на крилатих. конях, верещать і вимахують «сльозами смерті», а потім скидають їх на землю, де вони вибухають, як бомби.
— Вперед, Артуре! — кричить Бара-хлюш. — Вперед! Б’ємося до останнього подиху!
— А де ж зброя? — розгублено запитує Артур.
— Як де? Ось! — відповідає Барахлюш і кидає йому палицю. — Я знайду собі ще!
І Барахлюш зникає, «озброївши» хлопчика.
Осмати переможно кружляють над містом і скидають униз свої грізні бомби. Вогненна куля влучає королю у спину — він здригається і розпадається на дві половинки.
Артур з переляку кричить і дивиться на Селенію. Але принцеса незворушна. Вона допомагає підвестися верхній половинці, а нижня тим часом встає сама і навіть топче вогонь…
Та це ніяка не половинка, а якийсь звір, покритий білою вовною, трохи схожий на густошерстого поні. Мініпути називають цих тварин конопсами.
Пальмито — улюблений конопес Його Величності; його тепла і зручна спина служить королю сидінням, а сам Пальмито виконує роль нижньої частини королівського тулуба. Тільки верхи на конопсові король має величний вигляд. А щоб піддані не розгадали обман, король накидає на плечі плащ із хутра конопсів і загортається в нього.
Королю можна поспівчувати — насправді він манюсінький дідусь, значно нижчий за свою доньку, яка зараз турботливо опікується ним.
— Ти нічого не пошкодив? — звертається Його Величність до свого вірного коноп-са. Пальмито заперечно крутить головою і винувато усміхається: це його невдале падіння викрило королівську таємницю.
— Біжи в палац! — наказує король. — Твоє довге хутро може спалахнути в будь-яку мить…
Конопес мнеться: йому не хочеться кидати свого повелителя в небезпеці.
— Я кому сказав?! — наполягає король. Пальмито неохоче розвертається і підтюпцем біжить до палацу.
Його Величність гордо і гідно йде за ним у супроводі Селенії. Як і належать правителю, він повинен сам оцінити ситуацію. Де-не-де почалися пожежі. В небі — під земляним куполом — миготить ескадрилья комарів: на їхніх спинах сидять осмати і скидають униз вогняні «сльози».
— Всі охочі — на захист міста! — гучно закликає король. Незважаючи на невеликий зріст, голос у нього громоподібний!
Мініпути гасять пожежі, яких стає все більше. Біля палацу гурт мініпутів викочує на позицію саморобну катапульту. Командир одягає шолом, сідає до пульта керування і налаштовує приціл. Особливість цієї катапульти полягає в тому, що автоматичний зарядний пристрій безперебійно подає ягоди смородини в дерев’яну ложку. Побачивши комара, командир натискує на важіль. Набій летить у небо, але, на жаль, мимо. Автоматичний пристрій подає в ложку ще одну ягоду…
Миро знову сидить біля пульта керування дзеркалами і перевіряє надійність системи.
Із палацу вискакує Барахлюш з двома маленькими клітками, в кожній сидить по звірятку, схожому на квітку кульбаби, коли вона стає білим летючим пухом. Звірятка, які називаються моль-моль, мають чарівні голоси. Те, що вони співають, — це пісні кохання. Звірятка моль-моль усе життя мають ніжні почуття одне до одного.
— Вперед, голуб’ята! Прийшов ваш час! Доведіть, що ви кохаєте одне одного! — Барахлюш, віддаючи одну клітку мініпуту, який виринув з кутка.
— Випускай тільки за моїм сигналом! — наказує принц своєму приятелеві і кудись біжить із другою кліткою.
Командир катапульти посилає новий снаряд у небо, але той знову пролітає мимо цілі. Осмат знижується і скидає на нього «сльозу смерті». І теж не влучає: куля вибухає під ногами Артура в ту мить, коли він пробігає мимо. Вибухова хвиля підкидає його. Хлопчик опиняється на ягоді смородини, що лежить у ложці катапульти.
Спрацьовує пусковий механізм, і ягода з Артуром летить угору.
Командир катапульти раптом помічає, що з катапульти вилетіло два набої. Припавши до вічка, він переконується, що другий набій — це Артур.
Командир остовпів.
— Дивіться! Це Артур! Він летить! Летить! — кричать і розмахують руками вояки. — Але як йому це вдалося?
— Це ми його підняли в повітря! — гордо оголошує командир.
Помітивши, що його наздоганяє ягода смородини, осмат пригинається і уникає удару. Раптом комар підстрибує — і вершник мало не вилітає із сідла. Подивований осмат намагається зрозуміти, що сталося, і бачить Артура. Хлопчик учепився у м’яке пузце комара і хоче на ньому втриматися.
Палиця, яку він не випускає з рук, заважає. Він уже й викинув би її, та помічає лютий погляд осмата. Палиця — єдина зброя хлопчика.
Криво посміхнувшись, осмат дістає величезного сталевого меча, стає на ноги і, балансуючи на спині комара, наближається до Артура, щоб розрубати його навпіл.
Хлопчик також намагається встати, але це не так просто, особливо якщо ти ніколи не займався серфінгом: маневри комара в повітрі нагадують перевертання морського котика у хвилях.
Воїн піднімає свою клешню і з усієї сили замахується мечем. В останній момент Артур пригинається. Ниткоподібна лапа осмата, яку тягне за собою клешня з мечем, по інерції обвивається навколо шиї ворога. Ос-мат хрипить, втрачає рівновагу і падає вниз. Як радіє хлопчик! Але йому доведеться керувати летючим конем…
Зісковзнувши на місце вершника, Артур починає себе заспокоювати: йому не можна впадати у відчай.
— Спокійно! Керувати цим чудовиськом не складніше, ніж бабусиним «шевроле», — переконує він своє перелякане «я», хоча мало вірить словам. — Щоб летіти ліворуч…, треба смикнути за лівий повід!
Артур так і робить, але комар перевертається і летить пузом догори. Хлопчика викинуло із сідла. Він ледве встигає ухопитися за палицю, що заплуталася в поводах.
Комар мчить над містом, як літак-винищувач.
— Тікай, Барахлюше! — кричить Артур. Він ледве не збиває принца ногами. Бара-хлюш падає на землю, а хлопчик уже знову набирає висоту. Він озирається і бачить, що за ним полює ще один грізний осмат.

Миро спостерігає за повітряними пригодами Артура. Зараз він намагається не втратити з поля зору хлопчика і переслідувача.
Артурові так і не вдається повернутися в сідло — він висить на поводах. Осмат летить за ним і вже готовий рубонути його мечем.
Миро обраховує траєкторію польоту обох комарів і, пропустивши Артура вперед, приводить у дію дзеркало, яке вискакує зі стіни просто перед носом нападника. Від несподіванки осмат та його крилатий кінь гальмують, бачать себе у дзеркалі і з переляку падають униз.
Осмати жахливо потворні, тому їм заборонено дивитися на себе у дзеркало, бо вони можуть померти від переляку.
Осмат, що літає найвище, бачить, що сталося з його товаришем, і кидається вниз.
— Не підлітайте близько до стін! — кричить він. — У стіни вмонтовано пастки…
Але він не встигає закінчити фразу. Миро різко викидає дзеркало зі стелі й осмат врізається в нього, вилітає із сідла і стрімголов падає вниз. А комар летить далі без вершника.
Захеканий Барахлюш нарешті добіг зі своєю кліткою до тунелю, що веде в перехідну залу.
Відпочивши, він витягає свисток і з усієї сили дме в нього. В іншому кінці міста його приятель чує сигнал і відчиняє свою клітку. Самець моль-моль випурхнув на волю і гайнув на пошуки самки.
Крихітне звірятко розгублено перекидається в повітрі. Нарешті він учув нюхом, де його половинка, і стрілою мчить до неї.
Біла грудочка летить над містом. Вона стрімко мчить під носом у комара, і той умить змінює напрямок. Вершник уже не може йому наказувати.
— Ти що — збожеволів, осел летючий?! — сварить осмат коня, який перестав йому підкорятися. І нічого дивного: комарі полюбляють ласувати моль-молями. Як тільки побачать живі ласощі, ніяка сила їх не зупинить. Осмат може смикати за поводи, але шлунок комариний вимагає свого.
— Ще не час обідати, шестиногий ідіоте! — не вгаває осмат.
Та комар не зважає на образи. Зараз він зосереджений тільки на білій смакоті, яка аж проситься йому в пащу. А моль-моль летить прямо в тунель, завузький для такої великої комахи, як комар.
— О ні-і-і! — перелякано волає осмат: він пізно зрозумів, що вскочив у халепу.
Моль-моль пірнає в тунель, де на нього чекає подруга, а комар разом із вершником застряє у вузькому проході і не може зрушити ні вперед, ні назад.
Барах л юш відчиняє клітку. Самець опиняється біля своєї самки, яка кидається в його обійми. Щоправда, своїми маленькими сильними крилятами вони й блохи не обнімуть, але ж так заведено казати…
— Чудово спрацювали, голуб’ята! — хвалить їх задоволений Барахлюш і з кліткою в руках біжить до другого виходу з тунелю.
Артур усе ще метляється в повітрі, і за ним знову женеться вже інший осмат, лякаючи грізним мечем. Осмат наближається, його меч свистить біля Артура. Хлопчик уже передчуває трагічну розв’язку… Удар — Артур підтягує ноги. А меч заплутується в поводах.
— Перепрошую, ви, здається, гарячкуєте, — чемно каже Артур, гадаючи, що ні за яких обставин не можна забувати про ввічливість. Адже осмат зовсім не збирався дарувати йому свого меча!
Щоб визволити зброю, лютий осмат смикає меча вниз. Комар брикається — вершник не втримується в сідлі і повисає в повітрі.
Артур втрачає рівновагу. Він відпускає поводи і падає на спину комара, звідки тільки-но вилетів нападник. Отак! Щоб утриматися, хлопчик намотує поводи на палицю — вона знову стає йому у пригоді.
— Що ж, друга спроба має бути вдалішою, — підбадьорює він себе і обережно тягне тонкий шкіряний ремінець. Комар летить ліворуч!
— Bay! Я це зробив! А зараз — уперед! — радісно кричить Артур і… одразу отримує смородиною в чоло. Від несподіванки і болю він випускає поводи.
— Ура! Я вцілив! — вигукує внизу міні-пут, що стоїть біля важеля пускового механізму.
— Авжеж, дурню, вцілив! В Артура! — відповідає йому командир.
Оглушений Артур і некерований комар стрімко наближаються до ще одного осмата. А той уже розкручує над головою «сльозу смерті».
— Ой! — вигукує хлопчик, ще не відійшовши від удару, і стрибає вниз. Його кінь-комар таранить нападника, «сльоза» вилітає з клешні осмата і вибухає; кілька секунд купка лапок і крилець ще кружляє в повітрі, а потім поволі осідає на землю.
Падаючи, Артур гарячково розмірковує, чи треба було стрибати, адже приземлятися на лапки, як комар, він ще не вміє.
Та йому щастить: він знову опиняється у сідлі, тільки обличчям до хвоста. Поки він розмірковує, яким чином сісти так, щоб керувати летючою потворою, перед ним вибухає «сльоза смерті».
Хто не хоче вірити, нехай не вірить, але знову вибухова хвиля викидає Артура так, що він описує під куполом дугу і щасливо плюхається в сідло, «звільнене» черговим осматом.
А його колишній кінь-комар спалахує і блискавично падає вниз, прямо на короля.
— Обережно! — вигукує Селенія. Помітивши палаючий факел, що ось-ось упаде на батька, принцеса відштовхує короля вбік і, не втримавшись, падає на нього.
Ошелешений король намагається виповзти з-під принцеси. Комар падає і вибухає — в небо злітають тисячі вогняних друзок.
— З тобою все гаразд, батьку? — с тривогою в голосі запитує Селенія, зводячись на ноги.
— Мабуть, так, — ледве вимовляє король. — Знизу зручніше спостерігати бойові дії, — жартує він, щоб не зізнаватися, що йому важко встати самому. І донька допомагає батькові…
А наш Артур уже звик до стрибків у повітрі. Зараз він сміливо ухопив поводи — і комар слухняно летить то праворуч, то ліворуч. Літун слухняно виконує всі команди, як спортивний автомобіль, за кермом якого сидить сам Шумахер.
— Чудово! Я це зробив! — радіє Артур і тепер уже сам наздоганяє осмата. — Нічогенько собі! — задоволено муркоче хлопчик, почуваючи себе на коні цілком упевнено.

Спостерігаючи за Артуровими кульбітами під куполом ґрота, король каже Селенії:
— Дивись, моя доню! — і пальцем у повітрі виписує траєкторію руху хлопчика.
Юна принцеса підіймає голову вгору і бачить, що наш герой женеться за осматом.
Вона завмирає від здивування, бо ніяк не може зрозуміти: яке почуття сильніше — заздрість чи захоплення.
Пролітаючи над потворою, Артур кашляє, щоб вона звернула на нього увагу. Ос-мат задер голову і від здивування роззявив пащу.
— Ану скуштуй це! — переможно усміхається Артур і кидає в неї ціле гроно «сліз», яке відчепив від сідла. Невдаха випускає поводи, його комар врізається в стіну і вибухає разом із вершником. Як справжній пілот-винищувач, Артур робить крутий віраж і втікає від вибухової хвилі. Король захоплений.
— Ох і сміливець! Ох і бешкетник! Я й сам колись був таким! Але дуже давно, — розсудливо додає він.
— І в тебе й тоді вже була борода! — уколола батька Селенія. Вона, як і всі мініпути, знає, що король дуже пишається своєю бородою, яку викохує з юного віку.
Король знічено кахикає і змінює тему розмови.
— З Артура буде чудовий воїн! І захисник такої красуні, як ти!
— Тату! Я вже велика дівчинка і не потребую гувернантки! — Селенія завжди вміла вдавати ображену.
— А я що кажу? Я нічого…
Артур задер носа від задоволення — він навчився літати на комарі. Зараз він зробить з нього справжнього літака-винищувача.
— Ну, хто на черзі? — хвалькувато питає він.
І не встигає потішитися, як перед носом його комара проскакує моль-моль. Зачарований улюбленими ласощами, комар забуває про вершника, круто повертає і мчить услід. Артур ледве тримається в сідлі.
— Та що це з ним? — дивується хлопчик. Виявляється, він ще не все втямив із секретів верхової їзди на комарах. Даремно Артур смикає поводи — комар не реагує. Доки не вхопить здобич, він не зупиниться.
А Барахлюш нетерпляче чекає на моль-моля в тунелі. Виглянувши назовні, він із жахом бачить, як білу пухнасту грудочку наздоганяє комар, якого осідлав Артур!
— О ні! Я не витримаю! — у відчаї волає Барахлюш.
Миро здалеку бачить, яка небезпека загрожує юному гостю, і, скочивши на крісло, тягнеться до руків’я пульта, щоб підставити хлопчику дзеркало.
— Бідненький! Він же розіб’ється! — з жахом вигукує король.
Навіть Селенія схвильована — уперше вона злякалася за Артура.
— Артуре! — репетує Барахлюш. — Стрибай!
Та хлопчик не чує. Він гарячково смикає поводи. І вони рвуться. Артур відлітає назад і падає з комара вниз.
— Артуре! — гукає Селенія, ховаючи обличчя в долоні.
На щастя, хлопчик ухопився за корінь, що звисав зі стелі.
Моль-моль влітає у вузький тунель, а нахабний комар врізається у стіну і розбивається.

РОЗДІЛ 11

У Селенії відлягло від серця. Її полегшене зітхання по-зрадницьки видає почуття. Батько тільки усміхається в бороду. Він уже здогадався, що дівчинка небайдуже ставиться до юного героя.
Зрозумівши, що король спіймав її на гарячому, принцеса миттєво хмурнішає.
— Ну, і що далі? — крижаним тоном питає вона.
— Я ж нічого не сказав! — виправдовується батько, піднімаючи вгору руки і визнаючи владу принцеси.
Із кабіни центру керування Миро доброзичливо усміхається завислому під стелею Артурові.
— З цього парубка будуть люди! — бурчить він задоволено й одразу ж запитує в мегафон:
— Гей, Артуре! Як справи?
— Чудово! — відгукується хлопчик. Він уже не має сил триматися, але ніколи в цьому не зізнається.
Висіти Артуру лишилося недовго. Як тільки його голос підхоплює луна, корінь не витримує ваги і тріщить. О-о-о, Артурів крик можна зрівняти тільки з вигуками Тарзана.
Та Миро не ловить ґав, а обвертає руків’я і важелі на пульті керування. Із стіни висувається дзеркало. Як простягнута долоня, воно підхоплює Артура. Хлопчик поковзом пливе з одного дзеркала на друге, а Миро висуває все нові «долоні», аж доки хлопчик не опиняється на землі. До речі, йому до такого пересування не звикати — у школі всі перила виковзані його сідничками.
Миро і король з полегшенням зітхають. Селенія також не приховує своєї радості.
Спираючись на палицю, з якою він так і не розлучився, Артур стає на ноги. Здається, він заробив багато бойових синців. А здалеку взагалі можна подумати, що це якийсь дідусь із костуром.
— І справді мініпут! Навіть чимось схожий на тебе! — звертається до короля Селенія, сміючись. Підбіг Барахлюш, щоб підбадьорити друга.
— Ну, як? Нічого не зламав? — питає він.
— Ніби все на місці. Тільки спина задерев’яніла! — відповідає Артур і намагається вирівнятися.
Барахлюш пирскає в долоню.

Комарів над містом поменшало. Із них, мабуть, тільки двоє особливо лютих, які не дістали ніяких ушкоджень, жадають реваншу. І саме вони після складного віража раптово приземляються біля Його Величності. Селенія стає на захист батька, а двоє осматів наближаються до неї, витягнувши з піхов мечі.
— Нумо, сюди, дитинко! Короля нам і задарма не треба! Ми за тобою полюємо! — криво посміхаючись, вигукує один із них.
— Вам не дістати ні його, ні мене! — відповідає відважна принцеса і підносить кинджал із мишачого зуба.
Осмати тільки зареготали і кинулися на неї. Їхній крик і справді наводить жах, а ось мечами вони володіють так собі, тому поодинці не нападають. Ось і зараз вони з обох боків оточили Селенію.
Дівчинка вправно відбивається, але кинджал проти мечів — заслабка зброя: він випадає з її рук і відлітає вбік. Вона нагинається за ним і… падає. І двоє осматів з мерзенними посмішками стають над нею.
— Хапай її! — командує один.
— Ти щось сказав?.. — лунає голос Артура в них за спинами. Осмати оглядаються і бачать хлопчика з палицею.
— І вам не соромно двом нападати на слабку жінку? — чемно питає Артур.
— Ні! — гаркає осмат, і почухавши потилицю, заходиться диким сміхом.
— Ганьба! Чого ж ти не шукаєш сильнішого суперника? — з викликом промовляє хлопчик і міцніше стискає в куках свою вірну зброю.
— А ти що, бачиш такого? — питають осмати один в одного й одразу ж відповідають: — Ні!
Зневажений Артур вдихає побільше повітря і, виставивши палицю, кидається на них. У відповідь здоровенний осмат вихоплює меч — і хлопчик бачить, як гостре лезо розрубує його палицю навпіл. Втративши зброю, він зупиняється.
— Розбирайся з ним, а я візьмусь за дівчисько! — кричить другий осмат.
Артур аж закипає від люті. З самого початку його знайомства із країною мініпутів він тільки те й робить, що зазнає нападів. І вже стомився. Де ж той Господь Бог, що має захистити людей від усього злого?! Де ж ті дорослі, що постійно нагадують про справедливість і про те, що треба не чинити зла? Чому ж вони не допоможуть йому? Хіба після цього їм можна довіряти?
Відступаючи, Артур натикається на великий камінь. Із нього стримить меч. Нема часу на вагання — хлопчик хапає меч за руків’я. «Господи, нєв^кє Ти мені подав знак?!» — ледве встигає подумати він. Артур тягне меча на себе — і він виходить із каменя, як ніж із масла.
Король не вірить своїм очам. Селенія ошелешена…
— Оце так! — дивується Миро.
Осмати підозріливо поглядають на Артура, бо до них ще не дійшло, як він міг здійснити таке чудо. Але ж вони воїни, а не мислителі. І ці двоє знову атакують.
Меч у руках Артура легкий, як пір’їнка.
Хлопчик без зусиль махає ним над головою і кидається в бій. Звісно, він часто уявляв себе відважним рицарем на турнірі, але ніколи не тримав у руках меча, навіть іграшкового. А зараз він так завзято наступає, що ніхто не сумнівається в його здібностях тренованого фехтувальника чи кіногероя.
Миро навіть вийшов із-за пульта керування, щоб помилуватися Артуром.
Тут як тут і Барахлюш.
— І хто ж його навчив так класно битися? — дивується юний принц.
— Це меч обдарував його талантом, — відповідає Миро. — Він помножує силу справедливого.
Обидва осмати вже вичерпали свій запас прийомів і прийомчиків — їхні рухи стають все невпевненішими. Тільки Артур жодного разу не промахнувся: його суперники тримають у руках залишки грізної зброї. І вони здаються на милість переможця.
Артур зупиняється і з гордою усмішкою звертається до них:
— На коліна! І просіть вибачення у принцеси!
Осматам такий розвиток подій не до вподоби, і вони біжать до своїх комарів. Та Артур проворніший. Він підскакує до комарів і відсікає їм передні лапи. Осмати падають, перекочуються і таки стають на коліна.
— Ану вибачайтеся! — грізно наказує Артур.
Селенія підходить до полонених — вигляд у них жалюгідний.
— Вибачайте… — затинаючись починає один.
— … принцесо! — заїкаючись, завершує другий.
Селенія задирає носика так, як це роблять тільки принцеси.
— Сторожа! Заберіть цих полонених у центр оновлення! — наказує король. І прилюдно сторожа конвоює осматів до їхнього нового життя.
Король наближається до Артура, щоб привітати його з перемогою.
— А що це за центр оновлення? — першим починає Артур. Йому зараз не до компліментів.
— Мені не зовсім подобається цей заклад, — відповідає Його Величність, — але я змушений його тримати. Там полонених для їхнього ж блага піддають особливій терапії, після чого вони стають звичайними мініпутами. Щоправда, на конкурси краси після всіх процедур вони не поїдуть…
Артур дивиться услід полоненим, намагаючись уявити, як можна зробити цих потворних гібридів нормальними мініпутами, нехай і не дуже вродливими. До нього підходить Барахлюш і плескає по плечу.
— Ти хоробрий воїн! Ти здорово бився!
— Це не я — це меч. Він легенький і ним дуже просто оволодіти, — скромно відповідає Артур.
— Ще б пак! Це ж чарівний меч! Він уже багато років намертво запаяний у камінь, а ти прийшов і витягнув його! — хвилюючись, пояснює Барахлюш.
— Ти бач! А я й не знав! — здивовано вигукує хлопчик, оглядаючи свою нову зброю.
А юний принц Барахлюш захоплено вигукує:
— Слава Артурові!
Увесь майдан аплодує і скандує ім’я нового героя. Артур уперше відчуває на собі такий вияв уваги. Він піднімає руки, вклоняється і пірнає за широку королівську спину.
Скориставшись моментом, Селенія звертається до батька:
— Зараз, коли меч уже вийшов із каменя, не можна гаяти жодної хвилини! Сподіваюся, ти не заперечуєш, щоб я нарешті викликала на двобій Жахливого У?
Король поглядає на своїх радісних і безтурботних підданих, усвідомлюючи, що тільки справжня принцеса здатна кинути виклик Жахливому У. Або справжній принц. Але Барахлюш ще недоріс. Значить, виконати цю місію доведеться Селенії. Звісно, йому шкода відпускати доньку в таку небезпечну мандрівку, але решта підданих такі легковажні, що жоден не зможе дійти до Забороненого міста.
Король ласкаво дивиться на принцесу. На зріст вона вже вища за нього. Якщо чесно, то й відважніша.
— На жаль, мені доведеться тебе відпустити, доню! Бо вже настає твій час правити королівством, а це значить, що тільки ти мусиш битися із Жахливим У. І я певен у твоїй перемозі!
Селенія мало не співає від радощів, однак правила поведінки королівських осіб та їхня відповідальність перед світом зобов’язують її стримувати почуття.
— Я відпускаю тебе за однієї умови, — каже король.
Селенія здивована:
— І що ж це за умова?
— З тобою піде Артур. Він відважний і кмітливий, у нього щире серце і справедлива душа.
Король говорить зрозуміло, без недомовок. Сперечатися з ним не варто. І Селенія це розуміє. Опустивши очі, принцеса погоджується.
— Я пишаюся тобою, доню, — задоволено каже король. — Я певен, разом у вас все вийде.
Ще годину тому Селенія сприйняла б побажання батька за образу, але зараз… Відмовлятися від такого супутника просто нерозумно.
Але якщо по-правді, то в крижане серце принцеси увірвався теплий вітерець ніжного почуття, що зароджується до Артура. Проте вона в цьому нікому не зізнається.
Хлопчик відчуває зміни в душі Селенії. Але він занадто недосвідчений, щоб пояснити, що ж сталося. Тому він лише усміхається принцесі, ніби вибачається за те, що їй нав’язали його товариство.
Очі Селенії звужуються, як у кішечки, коли вона ось-ось замуркотить, і вона обдаровує Артура чарівною усмішкою.

Сторожа прочиняє головну міську браму. Щоб переконатися, що на шляху нема нікого, один із вартових просовує голову у щілину, а потім і сам пролазить назовні. Другий вартовий передає йому лук і палаючу стрілу. Розвідник натягує тятиву — стріла летить уперед, освітлюючи дорогу. Потім вона падає і догорає. Навколо тихо. Нічого не спалахнуло…
— Дорога вільна! — кричить вартовий, і важка брама починає повільно відчинятися.
Біля неї великий натовп мініпутів — усім хочеться провести принцесу та її героя.
Артур ховає меча у шкіряні піхви ручної роботи. Ними можна милуватися, як і мечем. Ніжно обійнявши хлопчика за плечі, Миро відводить його вбік.
— Я знаю: ти вирушаєш на пошуки свого дідуся, але… — Він вагається і додає: — Якщо тобі випадково трапиться маленьке кротеня в окулярах, що відгукується на ім’я Мино… Це мій син. Він зник майже три місяці тому… може… осмати…
Миро опускає голову і не може більше нічого сказати.
— Можеш бути певен, — не роздумуючи, відповідає Артур.
Миро тихо усміхається. Цей хлопчисько і справді герой — поривний, енергійний, благородний…
— Спасибі, Артуре! Ти хороший хлопчик!
Барахлюш стоїть неподалік. Біля його ніг лежить туго напакований наплічник. Двоє вартових ледве піднімають його і прилаштовують Барахлюшеві на спині.
— Ти нічого не забув? — насміхається один із них.
— Нічого! А зараз відійдіть!
Хитаючись від надпомірної ноші, яку він добровільно взяв на плечі, принц чомусь крокує назад і, не втримавши рівноваги, падає на спину.
Вартові корчаться від сміху. За ними починає сміятися і король. Селенія ж, навпаки, спохмурніла.
— Батьку! Ти справді дозволиш Барахлюшеві супроводжувати нас? В такому випадку ми йтимемо з черепашачою швидкістю. А часу обмаль!
— Це ж твій брат! І він теж принц! Колись і йому доведеться сісти на трон! — відповідає король. — Нехай навчиться долати перешкоди і виявляти хоробрість.
Селенія ображається.
— Гаразд! Не гаймося! Щасливо! — кидає вона батькові і бадьоро крокує вперед. Минаючи Артура, вона смикає його за рукав:
— Чого стоїш? Рушаймо! Артур біжить за Селенією.
А Барахлюш поспіхом витягає із наплічного мішка кілька непотрібних речей.
— Агов! Зачекайте! — гукає він, прилаштовуючи на плечах трохи «схудлий» мішок. Защепити його він не здогадався. Доки принц наздоганяє друзів, звідти вилітає на дорогу безліч корисних дрібничок.
Селенія веде перед. Вона не має наміру зупинятися навіть через власного брата.
— Гей, ти! Не можеш почекати? — пхикає Барахлюш, але таки наздоганяє сестру.
— Вибач, та якщо ми будемо тягти кота за хвіст, то не встигнемо порятувати свій народ! — промовляє принцеса таким тоном, що її брат остаточно розкисає.
Селенія пришвидшує ходу. Обидва хлопчики напружують сили, щоб не відставати від неї. Попереду тунель. Принцеса відважно ступає в його чорну пащу. За нею поспішає Артур, а за Артуром короткими перебіжками рухається згорблений під вагою наплічника Барахлюш. У тунелі темно, і Артур виходить наперед, бо здогадався захопити смолоскип і сірники. Тепер він очолює маленький загін сміливців. Смолоскип ледве освітлює дорогу…

Юрма мініпутів після прощання з нашими героями розійшлася. Вартові зачинять браму.
Король сумно зітхає.
— Тільки б вони не втрапили в пазурі ос-матів, — шепоче він на вухо Миро. — До речі, про осматів… Як там наші полонені?
— Дуже зіпсовані, але, сподіваюсь, ми зуміємо оновити їх.

А полонені сидять у великій ванні, наповненій кольоровою піною. Навколо ванни походжають симпатичні мініпуточки і час від часу за допомогою різних пристроїв вимірюють температуру води. Якщо вода гаряча, осмати розм’якнуть швидше. Як тільки лунає дзвінок, дівчатка подають осматам бокали з лікувальним питвом, щоб внутрішнє оновлення проходило швидше. Полонені «жадібно випивають рідину з бокалів, отже, ліки смачні.
— Як ви почуваєте себе? — запитують красуні своїх пацієнтів.
— Вищий клас! — відповідають вони в один голос.

РОЗДІЛ 12

У тунелі, яким ідуть наші мандрівники стає все холодніше, темніше і страшніше. Стіни і стеля вологі, а кожна крапля, що падає вниз, гримотить, як бомба, що розірвалася.
— Селеніє, я боюся! — шепоче Барахлюш і тулиться до сестри.
— То повертайся додому! Ми потім тобі все розповімо, — зверхньо відповідає вона. — Може, й ти хочеш повернутися? — питає вона Артура.
— Нізащо на світі! — упевнено відповідає Артур. — Я буду з тобою, щоб… захищати тебе!
Селенія миттєво вихоплює з його рук піхви з мечем і пристібає до свого пояса.
— З цим мечем мене ніхто не зачепить. Отже, не турбуйся! — насмішкувато звертається вона до хлопчика.
— Але ж це Артур дістав меча з каменя, значить зброя належить йому! — хоче встановити справедливість Барахлюш.
— Ага, дістав! І що далі? — зневажливо говорить принцеса.
— Та нічого. Ти хоча б подякувала йому.
Селенія зводить очі до неба, точніше, до склепіння тунелю.
— Я вдячна тобі, Артуре, за те, що ти дістав могутній меч, який — ти, певно, і сам здогадуєшся може належати тільки членові королівської родини. А ти не король, наскільки я знаю, і, мабуть, ніколи ним не станеш. Я не помиляюся? — ніби виспівує принцеса.
— Та ні… — розгублено відповідає Артур.
— Отже, могутній меч носитиму я, — упевнено заявляє дівчинка і пришвидшує ходу.
Хлопці тільки переглядаються. Так, у товаристві такої особи можна сподіватися на будь-які вибрики.
— Нам треба піднятися нагору і скористатися громадським транспортом — так ми виграємо час, — заявляє Селенія командирським тоном, який не допускає заперечень.
Вона ставить ніжку на вузлуватий корінь, підтягується, як гімнастка, і через щілину в стелі тунелю вибирається назовні.

Троє мандрівників стоять в густому трав’яному лісі — безмежному, як джунглі. Насправді це частинка нескошеного газону…
Вікна будинку розчинені навстіж. Легенький ранковий вітерець залітає в спальню до бабусеньки і лагідно пестить щоки. Вона прокидається, але очі не хочуть розплющуватися…
— Оце заснула! — каже вона, розтираючи скроні.
Взувши теплі капці, бабусенька прямує в Артурову кімнату. Вона обертає ключ, прочиняє двері і зазирає всередину.
Артур спить, загорнувшись з головою у ковдру, і бабусенька вирішує не тривожити онука: нехай ще додивляється сни. Тихо зачинивши двері, вона спускається сходами.
На ґанку молочник уже залишив дві пляшки молока. Отже, Давидо ще його не дістав. Цей добрий знак тішить бабусю, і вона із задоволенням підставляє обличчя сонячним променям. День буде чудовий. Над садом і над річкою — яскраве блакитне небо. Бабусі здається, що ось-ось розквітнуть дерева, як це було навесні. Та не всі дерева в саду зустрічають радісно новий день. Одне, видно, вже ніколи не потішить ока: в нього вперся старенький «шевроле».
Побачивши це, бабусенька аж підстрибує від здивування.
— Я що — не поставила машину на гальма? От порожня голова!

Звикнувши до думки, що для мініпутів шматок газону — безкрайній ліс, ми загляньмо в його гущавину, де стеблинки і травинки ростуть угору, як вікові дуби.
Між стовбурами цих гігантських дерев і пробираються наші герої. Попереду, звичайно, Селенія. Вона швидко знаходить потрібну стежку, ніби це не дрімучий ліс, а королівський парк. За нею йде Артур, а за ним плентається Барахлюш. Він увесь час відстає і мало не падає від утоми.
— Селеніє! Чи не можна трохи повільніше? Ну хоч трішечки! — скиглить брат.
— Нізащо! Не треба було напихати в наплічник різного мотлоху!
— Я взяв усього потроху і тільки те, що знадобиться в дорозі, — виправдовується Барах люш.
Назустріч мандрівникам рухається стоніжка. Селенія не має наміру поступатися дорогою навіть перед цим повзучим хмарочосом.
Артур злякався. Він уперше бачить таку гігантську ракоподібну тварину: кожна нога — як екскаваторний ківш. А принцеса ніби й не бачить небезпеки.
— Слухай-но, обійдімо це страховисько, — намагаючись бути спокійним, звертається до дівчинки Артур.
— Не турбуйся! — відповідає замість сестри Барахлюш. — Краще поглянь, який у мене є ножик! Скільки в ньому лез і різних штучок! Цілих триста! Це мені на день народження подарували.
Юний принц дістає з кишені ножик, що дуже нагадує швейцарський, який був і в Артура, і починає пояснювати:
— Ось тут — пилка, ось двостороннє лезо, ось пінцет… А це соломинка для мильних бульбашок, музична скринька, вафельниця… З другого боку є щипці, щоб подрібнювати виноградні кісточки, індикатор восьми запахів, пристосування, щоб посипати тістечка ванільним цукром. А коли допікатиме спека — ось віяло!
Барахлюш натискує кнопку — із корпусу ножика висунулося чудове японське віяло. Вдаючи, що надворі спекотно, мініпут закочує очі і обмахується ним.
— От здорово! Минулого року мені також подарували складаний ножик… Майже такий, як у тебе! — говорить Артур, не відводячи очей від стоніжки, яка не змінила напрямку руху. І стурбовано запитує юного принца:
— А щось у тебе є проти стоніжок?
— Звичайно! — і Барахлюш задоволено називає всі пристосування суперножа: рожоштопор і ножечете, клеєскріпки і розчиномазки, люлькогари і свистовушки, горло-щітки і пастошки, кошівшівки і сумокети, ламповерти і крутожерди…
Він ладен був перераховувати й далі, але Селенії його базікання діє на нерви.
— А чи нема в тебе такого пристрою, щоб заткнути тобі рота? — промовляє вона погрозливо і витягає меча…
Барахлюш ображено знизує плечима, а Селенія підскакує до стоніжки і, як колосся серпом, підрізає їй передні ноги. Від несподіванки тварина стає дибки — підіймає голову разом із частиною тулуба.
А наші герої пірнають під неї, як під естакаду, і йдуть наче в тунелі: над головами довге черево, а з боків колихається густа бахрома численних ніг.
Раптом стоніжка змінює курс на сто вісімдесят градусів: розвертаючись, сотні ніг здіймають таку куряву, що мандрівники починають безперервно чхати. Звуки, що вириваються із черева стоніжки на повороті, нагадують враженому Артурові ревіння «боїнга» перед посадкою. Тільки Барахлюш не дивується. Мініпути часто користуються таким способом пересування, бо під захистом дебелої туші та її численних ніг можна нічого не боятися. Принц на тому розуміється. І він продовжує вихваляти переваги улюбленого ножика:
— У ньому є навіть справжній пилокарст шороборочник, дуже корисний під час полювання пернишатих бандаруксів!
— А що це за птах такий — бандарукс? — запитує Артур, не відводячи очей від навислого черева стоніжки.
— Це не птах, а риба, — відповідає Барахлюш і знову береться вихваляти ножа. — У ньому є перекидний важіль, вибивачка для оксамиту, чистилка для свіжого винограду, мочилка для родзинок, рогатка для полювання на жаб, накафлонник та інша зброя: параблюмбум, антигиромалюгер, дванадцятиударний свисталон і навіть новий двосторонній кармагон…
Стоніжка переходить на галоп і швидко зникає у траві. На прощання вона здіймає таку густу хмару куряви, що наші мандрівники змушені заплющити очі і перечекати, доки вона осяде. Артур полегшено зітхає: цей мініпутський спосіб пересування йому зовсім не до вподоби.
— І нарешті, — Барахлюш підносить догори палець, — мій улюблений предмет — гребінець!
Він натискає на якусь кнопку, і з ножика вискакує маленький гребінець, оздоблений перламутром. Мініпут не приховує задоволення, причісуючи своє непокірне розкуйовджене волосся. Варто зауважити, що дія гребінця на голові Барахлюша непомітна.
— Ну, та-а-ак! Гребінця в моєму ножику не було! — сміючись, вигукує Артур.

Центральний вокзал — місце зустрічі всіх затятих мандрівників-мініпутів, розташований на майданчику серед лісової гущавини. Здалека він скидається на плоский камінь, що лежить на землі. Якщо ж придивитися, то розумієш, що камінь не один — їх два. А в щілині між ними мініпути вибудували вокзал, точніше, привокзальні приміщення. Та ні залізниці, ні якоїсь іншої дороги, яка б відходила від каменя, поки що не видно.
Уздовж кам’яної стійки з кількома віконечками можуть одночасно розміститися кількадесят пасажирів. Зараз там порожньо.
Селенія підходить до віконечка.
Над ним табличка: «Транспорт-експрес у будь-якому напрямку».
— Прошу мені сказати… — зазирає у віконечко Селенія.
Ніхто не озивається. Але через маленьке віконечко видно, що в освітленому смолоскипом приміщенні хтось є.
— Певно, мініпути не дуже люблять мандрувати, — звертається Артур до Барахлюша.
— Спробуєш бодай раз, зрозумієш, чому так мало охочих до подорожей, — насмішкувато відповідає принц.
Артур не розуміє, що той має на увазі. Але тут його увагу привертає якась штуковина на стійці, схожа на половинку апельсина. Він колись бачив подібні кнопки в готелях — на них натискали і лунав дзвінок. Хлопчик, не довго думаючи, з усього розмаху б’є по ній. Лунає пронизливий вереск, який переходить у шипіння! Здивований Артур бачить, як штуковина підстрибує і приземляється на тонюсінькі лапки-пружинки. Два повислих на довгих стебелинах очка з гнівом дивляться на Артура.
— Я… мені… перепрошую… мені здалося, що ви — це кнопка дзвінка, — виправдовується хлопчик.
Мабуть, звірятко його зрозуміло, бо образилося і заверещало ще пронизливіше.
— Перепрошую, я не хотів… я не знав, що ви — живий…, — плутається в поясненнях Артур.
Вирішивши більше не розмовляти з такою нетямущою істотою, верескливе звірятко скочило зі стійки і, брикаючи всіма вісьмома ногами, пострибало в гущавину. Над вигнутою спиною, ніби два перископи, оберталися два вирячені ока.
— Ви навіщо лякаєте моїх клієнтелло? — лунає голос й у віконечко визирає дідусь-міні-пут. На ньому комбінезон із пелюсток волошки, а фізіономію прикрашають кошлаті вуса одного кольору з шерстю на вухах. Схоже на те, що він ніяк не освоїть французької, і все збивається на італійську мову.
— Вибачте, будь ласка, я не хотів його образити! — винувато промовляє Артур до поважного мініпута.
Селенія втручається в їхню розмову.
— Перепрошую, ми не маємо часу! Я — принцеса Селенія! — гордовито заявляє дівчинка.
Старий мініпут примружує одне око, напевно, щоб краще її роздивитися.
— Ага! Так це ви! І, мабуть, ваш обалдино-брателліно?
— А до нього вам — зась! — презирливо обриває Селенія дідуся, перш ніж Барах л юш встигає втрутитися.
— Хто ж той третій бешкетелло, що прогнав мого клієнтелло? — невдоволено допитується старий мініпут.
— Мене звати Артур, — ввічливо відповідає хлопчик, — і я розшукую свого дідуся.
— Ці слова пробудили в старого якісь спогади…
— Кілька років тому я перевозив одного дідуселло… Та не згадаю точнелло… Як його званелло?
— Можливо, Арчибальдом?
— Точнелло! Арчибальдо!
— І ви знаєте, куди він вирушив? — з надією в голосі запитує хлопчик.
— Звичайнелло! Цей дивний дідуселло вимагав, щоб я моментанелло відправив його в Некрополіс. Прямо в пащу до осматів! Біднелло, певно збожеволів… — завершує оповідь мініпут.
— Ми теж їдемо туди! — вигукує Артур.
Старий здивовано поглядає на дітей. Їхня мета здається йому якоюсь безглуздою. І він зачиняє віконце.
— Нема квиткелло! — глухо долинає зсередини буркотливий старечий голос.
Та він не знає характеру Селенії. Принцеса мечем вибиває заслінку віконця — і переляканий касир дивиться на неї, як кролик на удава. Його пишні вуса стають дибки.
— Коли найближчий рейс до Некрополіса? — запитує принцеса.
Барахлюш дістає з наплічника товстенний том сторінок у вісімсот, який важить не один кілограм — точніше — грам, бо йдеться про мініпутську книгу.
— Рейс без пересадок за вісім хвилин! — оголошує він, знайшовши потрібну сторінку.
Селенія кидає старому набитий монетами гаманець:
— Три квитки до Некрополіса! У першому класі!
Касир, він же й кондуктор, натискує великий важіль, схожий на стрілку годинника. В жолоб, зроблений з половинки бамбукового стебла — такого, як у Артуровому водогоні, — падає великий лісовий горіх і з гуркотом котиться над головами наших героїв.
Прокотившись над поляною, він зупиняється над якоюсь складною конструкцією, призначення якої навіть для Артура — повна загадка.
Касир-кондуктор виходить із своєї кімнатки і шкандибає до горіха, щоб відчинити дверцята в шкаралупі. Тепер горіх стає подібним до кабіни фунікулера.
Троє мандрівників залазять усередину. Горіх порожній, тільки вздовж стінок тягнуться лавки, виточені із горіхового ядерця. Селенія смикає звисаючу зі стіни горіхову мембрану і та оперізує дівчинку, як ремінь безпеки.
Артур дивиться, як робить Селенія, і повторює її рухи. У нього в голові рояться тисячі запитань, однак він мовчить.
— Компліменто моменто! — говорить кондуктор, зачиняючи дверцята.

РОЗДІЛ 13

Бабусенька обережно прочиняє двері в онукову кімнату. Хлопчик ще спить, з головою закутавшись у ковдру. Ну й добре. Вона встигла приготувати йому сюрприз. Бабусенька відчиняє двері навстіж і урочисто заходить у кімнату, несучи перед собою на таці розкішний сніданок на чудовому перламутровому сервізі.
Вона ставить тацю на краєчок ліжка, сідає сама і, задоволено усміхаючись, повідомляє:
— Сніданок готовий!
Їй ніхто не відповідає. Поплескавши по ковдрі, бабусенька йде до вікна і розсовує занавіски. Ясне сонячне проміння заливає кімнату й освітлює тацю зі сніданком. Так, бабуся й справді потрудилася!
— Уставай, лінюх! Скільки можна спати! — каже бабуся і, не чекаючи відповіді, зісмикує з хлопчика ковдру.
Ой! Невже онук перетворився на пса? Коли переляк минув, бабуся розуміє, що це Альфред окупував Артурове ліжко і виспався в ньому. Задоволений із свого жарту, пес махає з усієї сили хвостом. Але бабусі не до жартів.
Вона, як молода, збігає сходами, вискакує на ґанок і голосно кличе:
— Артуре!
Сидячи в горіховій шкалалупі, хлопчик цього не чує. Та ще й у цю мить він якраз намагається убезпечити себе від несподіванок і пристібнути ремінь. Тим часом Барахлюш витягує із наплічника маленьку білу кулю, легесеньку, як пух кульбаби, і енергійно нею трясе. Кулька починає світитися. Тоді мініпут випускає її з рук і вона поволі пливе в повітрі, осяваючи кабіну, ніби дзеркальна куля на дискотеці.
— Нічого не вдієш — я захопив лише білу кулю, — виправдовується Барахлюш так, ніби він усіх пригостив червивими яблуками.
Артур у захопленні від кульки — навіть у своїх найфантастичніших мріях він не припускав, що потрапить у таку надзвичайну пригоду!
Через тріщини в шкаралупі він намагається роздивитися, які події розгортаються ззовні. З одного боку до загадкової конструкції, над якою завис горіх-фунікулер, видно прозору прибудову: вона скидається на капітанську рубку пасажирського лайнера. В ній біля пульту керування, перед величезним екраном, стоїть масивне крісло, в якому солодко спить машиніст. Зненацька його щось виштовхує з крісла. Він спочатку підскакує, потім плюхається на сідниці і, ще зовсім сонний, як у лихоманці, починає клацати різними тумблерами. На екрані висвітлюються назви сімох мініпутських континентів і бігає стрілка, що світиться. Поступово вона заспокоюється і повільно сповзає до темної частини екрана, де світиться зловісна назва «Заборонений континент». Складний механізм починає рухатись — а разом з ним і горіх.
— Щось мені невтямки, як це у вас мандрують, — вдавано наївно говорить Артур.
— Та ж елементарно — в горіхах! — знизує плечима Барахлюш. — А хіба є інший спосіб? — Юний принц розгортає карту — на ній зображено всі Сім Континентів. — Ми зараз отут. А нам потрібно туди! — Барахлюш водить пальцем по карті. І вираз його обличчя зовсім не міняється — ніби він планує прогулянку за місто.
Артур схиляється над картою і намагається зрозуміти, в яких саме закутках його саду розташовані континенти мініпутів. Судячи з малюнка, Некрополіс десь неподалік від сараю.
— Ага! Зрозумів! — несподівано вигукує хлопчик. — Некрополіс стоїть прямо під резервуаром з водою.
— Як це — під резервуаром? — раптом захвилювалася Селенія.
— А так. Вода для різних потреб зберігається у великому резервуарі, а він стоїть саме над Некрополісом.

Бабусенька йде до сараю і засвічує лампу. Але в ньому нікого немає.
— Де ж він міг подітися? — запитує вона Альфреда, але той у відповідь весело помахує хвостом. Пес переконаний, що навіть якби він сказав правду, то бабусенька не повірила б.
— А скільки літрів води у твоєму резервуарі? — тим часом цікавиться Селенія.
— Кілька сотень, — відповідає Артур. Обличчя принцеси хмурніє.
— Здається, я знаю, що він замислив.
— Хто «він»?
— Він — це У, — роздратовано відповідає принцеса. Вона вважає, що всі повинні розуміти її з півслова.
— А-а-а! Ти маєш на увазі плани Упиря? — уточнює Артур, у черговий раз забувши про заборону згадувати ненависне ім’я. Барахлюш і Селенія здригаються. Хлопчик розуміє, що знову провинився.
— Ой! — вигукує він і затуляє долонею рота.
Сказане вголос прокляте ім’я — завжди на біду. Ось і зараз: після Артурових необережних слів почувся глухий звук, ніби десь у бер лозі прокинувся дикий звір.
— От гамуль двогорбий! — вибухає лайкою Селенія. — Тебе що, не вчили тримати язик за зубами?
— Перепрошую… я… мені… — мимрить Артур. У нього аж серце зайшлося.
Машиніст виходить із кабіни, бере слухову трубку і прикладає її до стіни великої вирви, що завершує таємничу споруду. До нього долинає глухе буркотіння. І цей звук наростає!
— Рушаємо в Некрополіс за десять секунд! — вигукує машиніст, одягаючи захисні окуляри.
Барахлюш дістає із наплічника дві м’якенькі рожеві кульки.
— Візьми муф-муфи, щоб заткнути вуха, — пропонує він Артурові.
— Дякую, не треба, — відповідає хлопчик. Він з цікавістю розглядає вібруючу підлогу горіхової кабіни.
— Це ти даремно. Муф-муфи класні, зовсім нові, ними ще не користувалися. Хутро самоочищується, отже, можна використовувати і…
Раптом він замовкає, бо Селенія не витримує і заштовхує муф-муфи йому в рот. Підлога вібрує сильніше, кабіна здригається і, щоб не впасти на підлогу, Артур обома руками вчепився в край лавки. Машиніст клацає тумблерами — індикатор сили досягає позначки «максимально».
Бабусенька в розпачі. Вона тричі обійшла дім і п’ять разів сад. І нікого не знайшла. Жодного сліду немає. Повернувшись на ґанок, вона складає долоні рупором і кличе:
— Артуре-е-е-е!
Кабіну неймовірно трясе, навколо все гуде, проте Артур чує, як удалині хтось його кличе. І не раз. Приклеївшись до тріщини в шкаралупі, він намагається збагнути, звідки ж лунає голос.
— Невже це бабусенька мене кличе? — непомітно для себе вголос промовляє він.
— Поїхали! — відповідає йому машиніст.
Над машиністом автоматично розкривається парасоля, і в ту ж мить з вирви, над якою завис горіх, виривається справжній гейзер. Горіх був припаркований над механізмом автоматичного зрошення. І тепер сильний струмінь води підкидає шкаралупу вгору — подорож починається.
Злетівши на висоту кількох метрів, горіх мчить над садом, неначе літак у небі. В щілину Артурові видно бабусеньку: постоявши на ґанку, вона збирається зайти в дім.
— Бабусенько-о-о! — гукає Артур так, що, здається, тонкі стінки шкаралупи не витримають і розлетяться.
Селенія шкодує, що не тому супутникові заткнула рота муф-муфами.
— Я тут, бабусенько! — знову репетує Артур, однак його голос, вирвавшись назовні, миттєво тане в повітрі.
Бабуся, звісно, нічого не помітила і нічого не почула. Постоявши ще трохи, вона перевірила роботу автоматичної зрошувальної системи і почала послідовно вимикати розб-ризкувачі.
А Барахлюш нарешті виплюнув муф-муфи.
— Це нечесно, Селеніє! Муф-муфам не місце в роті. Через тебе я захотів пити!
— Нічого! Ззовні стільки води, що всієї і не вип’єш! — пирхає Селенія, щось розглядаючи у щілину шкаралупи.
— Скільки нам ще летіти? — запитує Артур.
— Кілька секунд… якщо нічого не завадить, — стурбовано відповідає Селенія.
— Що це значить «якщо нічого не завадить»? — стривожився хлопчик.
— Якщо ми ні в кого не вріжемося! Або нас ніхто не зіб’є!
Артур переконаний, що Селенія даремно хвилюється.
— А хто нас зачепить у чистому небі? — насмішкувато питає він.
— Та хоча б ось той! — відповідає принцеса і відкидається на спинку лавки.
І справді, в цей час із-під струменів води в горіх врізається величезний джміль. Просто тобі лобове зіткнення! Хоча в останню секунду він усе-таки ледь-ледь міняє напрямок польоту і, ковзнувши по стінці горіха, з пошкодженим крилом каменем падає на землю. Горіх теж полетів зовсім в інший бік.
Пасажири запанікували. Така пригода гірша за землетрус.
Горіх кілька разів перевернувся в повітрі, упав на галявину, зарослу густою травою, прокотився кілька метрів і зупинився.
Пасажири попадали на підлогу, але швидко дають собі раду. Барахлюш повідомляє, що всі речі з його наплічника розсипались, тож йому доведеться повзати і збирати речі.
— Ось так завжди! — зітхає він.
— Я сто разів тебе попереджала: не тягни на собі стільки непотрібного мотлоху! — сердиться Селенія.
Артур з полегшенням зітхає: все чудово, він живий і нічого не зламав.
— Послухайте, у вас завжди мандрують таким чином? — уїдливо запитує він.
— На далекі віддалі подорожувати спокійніше, — відповідає принцеса.
— А-а-а-а… — сумнівається Артур. У глибині душі він переконаний, що з горіхами «далекого призначення» може статися і щось гірше…
Селенія визирає у щілину.
— Перечекаємо дощ. Нічого не видно.

Бабусенька спостерігає з ґанку, як автоматичні розбризкувачі по черзі припиняють свою роботу. Настала тиша. Її порушує тільки протяжне бабусине зітхання — вона так і не знайшла онука. Поблукавши ще трохи садовими стежками, бабусенька повертається в дім.

— Все! Дощу нема! Можна виходити, — повідомляє Селенія.
Барахлюш запихає в наплічник останні речі, а його сестра намагається відчинити двері — їх заклинило після падіння горіха.
— Бісів джміль! Він зламав нам двері! їх не можна відчинити!
На допомогу приходить Артур, але і йому не вдається зрушити двері з місця. А ззовні до горіха підповзає земляний хробак гігантського розміру. Горіх йому ні до чого — він хоче поласувати апетитним гнилим листям, що видніється з-під горіха. І хробак штовхає шкаралупу.
— Ну, що там ще?! — тривожно запитує Артур.
— Не знаю, — зізнається принцеса. — Та нам краще піти звідси.
Одним ударом чарівного меча вона розрубує шкаралупу. На біду, удар такий сильний, що дістається і хробаку: дві його половинки підлітають високо вгору. І шкаралупу трясе — усіх трьох підкидає вгору, вони б’ються головами об стелю і падають на підлогу.
Нікому й на думку не спадає, що Селенія зумисне розрубала бідаку. Але наслідки її необачного вчинку незворотні. Звиваючись у повітрі, половинки скручуються, як пружини, а потім випрямляються. Одна половинка-пружинка з такою силою б’є по горіхові, що шкаралупа відлітає на сотні кілометрів… перепрошую, міліметрів. Знову з наплічника Барахлюша все вивалюється на підлогу. Горіх падає на мокру траву, ковзається по ній і сповзає в потічок. А потім пливе по ньому, як маленький кораблик.
Артур відчуває, що його зараз знудить.
— Може, спробуємо зупинитися? — жалібно запитує він.
А тим часом у щілини починає просочуватися вода. Селенія заскакує на лавку з таким переляком, ніби до її ніг підповзли тисячі змій.
— Артуре, це вода! Який жах! Ми зараз потонемо! — галасує принцеса.
— Жах! Жах! — схлипує Барахлюш і тулиться до сестри.
— Що нам робити, Артуре?! Що робити? — в голосі Селенії відчувається відчай.
— Не знаю, що робити далі, а зараз нам треба втікати! — відповідає хлопчик і вихоплює з рук принцеси меча.
Він змахує чарівною зброєю і цілиться туди, куди вже встигла вдарити Селенія. Горіх розколюється навпіл — і обидві половинки пішли в самостійне плавання. Погано тільки, що Артур опиняється в одній, а Селенія з Барахлюшем — у другій.
Спочатку шкаралупка з хлопчиком пливе швидше, але ось Артур з жахом помічає, що його кораблик зменшує швидкість і починає поволі занурюватись у воду. Вузькі щілинки-віконця горіхового фунікулера виявилися якраз на його половинці.
— Артуре, на допомогу! — чути голос принцеси.
Ну ось, прошу! Вони кличуть на допомогу, а на дно йде він. Це йому треба допомагати! Але ж увічливість передовсім!
— Не бійтеся! Я зараз буду з вами! — кричить Артур, стоячи по пояс у воді. — Я добре знаю цей потічок: він незабаром поверне. І зачекаю вас на повороті!
— На якому повороті? — дивується Селенія. — Звідки ти знаєш, що там попереду? — кричить вона, та хлопчик уже не чує.
— До зустрічі! — вигукує він і, помахавши друзям рукою, стрибає у воду. Оглушений хвилею, він спочатку борсається, щоб утриматися на поверхні, а потім збирається з силами і допливає до берега.
— Ну й псих! — із захопленням вигукує Барахлюш, спостерігаючи за приятелем. Уміння плавати не належить до мініпутських чеснот.
Артур виходить на берег і зникає в густій траві.
Принц і принцеса обнімаються й заплющують очі, намагаючись перебороти страх.
— Я не хочу втопитися! — жалібно скиглить Барахлюш.
— Не бійся — не потонеш! Ми врятуємось! — заспокоює брата Селенія.
— Як ти гадаєш? Артур нас покинув? — запитує юний принц.
— Не маю поняття! — сердиться дівчинка. — У мене немає досвіду спілкування з людьми. Можливо, ти маєш рацію… — невпевнено додає вона.
— Ні! — перелякано репетує Барахлюш.
— Звичайно, він… Він зробив багато добра… — задумливо промовляє Селенія і замовкає. І раптом каже: — А якщо він уже вичерпав ліміт добрих справ?
Останню фразу Барахлюш не зрозумів, але сердите обличчя принцеси промовисто свідчить, що перепитувати її — значить «вичерпати ліміт». І він замовкає.
Артур щодуху біжить, перестрибуючи через гілки, нагинаючи траву й ухиляючись від комах. Ніщо його не спиняє. Навіть мурах, які тягнуть мертву гусінь, він легко перестрибує, ніби щодня тренується зі стрибків у висоту.
Шкаралупка підскакує на хвилях, і Барах л юш від жаху повисає на сестрі.
— Господи, зроби так, щоб Артур нас не покинув! Щоб у нього лишився невичерпний ліміт! — шепоче він. В його уявленні ліміт — це богатирська сила, яку мешканці великого світу черпають ложками із спеціальних резервуарів.
Артур біжить так швидко, ніби рятує власне життя. Подолавши дорогу через трав’яні джунглі, він вибігає на вершину обриву.
На повороті з’являється маленьке суденце з переляканими пасажирами. Помітивши Артура, Барахлюш показує на нього пальцем.
— Селеніє! Там Артур! Він нас не покинув!
— От щастя! — повертаючись до свого зверхнього тону, відповідає принцеса.
Добре, що Артур не чує їхньої перепалки. Відійшовши на кілька кроків, він відштовхується від берега і просто злітає в повітря. Спортсмен за такий стрибок точно отримав би титул чемпіона світу, та ще й показали б його у вечірніх новинах.
І наш чемпіон приземляється… Щоправда, при цьому збиває з ніг своїх друзів і плюхається всередину шкаралупи.
— Перепрошую, я не хотів… — чемно звертається він до королівських нащадків.
— Я ж казав, що ти нас не кинеш! — радісно шепоче Барахлюш, розтираючи забиту спину.
— І ти міг таке подумати?! — дивується Артур, а в його голосі чути образу.
— Пречудово! Тепер ми помремо не вдвох, а втрьох! — уїдливо нагадує про себе Селенія.
— Ніхто не збирається помирати! Ти злякалася малесенького потічка? — запитує Артур.
— Це не потічок! Це справжня бурхлива ріка, а там, унизу, вона стає водоспадом — ми його називаємо Чортовим! — заявляє принцеса.
Здалеку щось шумить, ніби там і справді вхід до пекла. Повітря враз стає вологим. Завіса дрібного водяного пилу щільно оповиває мандрівників.
— Я ніколи не бачив водоспадів, — зізнається Артур.
— Вода спадає, гримотить все грізніше, і згодом удалині з’являються небезпечні пороги. Вони й справді жахають. Проти них Ніагара — мілке джерельце, що жебонить милу пісеньку.
Артур розгублений. Він не передбачав такої перешкоди!
— Ну що цього разу? Перед смертю тобі нічого не прийшло на думку? Наприклад, геніальна ідея? — боляче штовхнувши його в бік, запитує Селенія.
Артур приходить до тями. Його мозок гарячково працює. Озираючись на всі боки, хлопчик помічає колоду прямо перед порогами.
— Чуєш, — звертається він до Барахлюша, — у твоєму чудовому ножику часом немає мотузки?
— Нема! Це ж найменша модель!. Артур пильно оглядає принцесу і зупиняє погляд на її зачісці.
— Йєс! Перепрошую, і, не чекаючи дозволу, висмикує тоненький шкіряний ремінець із її кіски.
— Я ж казав, що він псих! — хихикає юний принц.
Селенія з усієї сили б’є Артура по руці.
— Навіть перед смертю я не дозволю нікому й доторкнутися до мене! — гордовито промовляє вона.
— Та потрібна ти мені… — відмахується Артур. Він такий схвильований, що навіть не помічає двозначності сказаного. — Мені потрібні твої шнурки, щоб сплести мотузку і підтягти наш човник он до тієї колоди. Це наш єдиний порятунок!
Селенія за звичкою вже ладна знову сказати щось ущипливе Артурові, але бачить, що пороги наближаються з шаленою швидкістю, і починає мовчки допомагати хлопчикові виплітати шнурки. Ось уже її зачіска нагадує копицю сіна, зате в Артура кілька шкіряних шнурків. Він зв’язує їх і прикріплює одним кінцем до руків’я меча.
— Барахлюш — перший, Селенія — друга! І поспішайте — в нас кілька секунд! — попереджує Артур.
— А ти певен, що все правильно робиш? — хвилюється принцеса.
— Це, звісно, складніше, аніж метання дротиків, — відповідає хлопчик і цілиться гостряком меча в колоду.
Лезо розсікає повітря — за ним в’ється тоненька шкіряна мотузка. З таким хвостом меч нагадує ракету. Клинок устромлюється всередину колоди.
— Йєс! — вигукує Артур і переможно піднімає руку.
Королівські нащадки здивовано поглядають на нього — вони не вміють таким чином висловлювати радість. Їм це здається занадто примітивним.
Артур швидко підтягує шкаралупу до колоди.
— Барахлюше, давай! — наказує він.
Артур міцно тримає мотузку, а принц залазить йому на плечі і, як мавпа, перебирається на колоду, а звідти — на берег. Хлопчик ледве стоїть на ногах: вутлий човник так і норовить плисти далі.
— Селеніє, ну ж бо! — кричить Артур. А водоспад заглушує його голос.
Принцеса застигла над водою, як статуя. Вона не відповідає: бурхливе видовище заворожило її. Дівчинці здається, що потік поглине її і потягне на дно.
— Селеніє! Не гайся! Мені важко утримувати човна! — гукає до неї Артур.
Принцеса все ж таки наважується відвести очі від ріки і переповзає на колоду. Але при цьому вона послизнулася і мимохіть ударила п’ятою хлопчика просто в щелепу.
— Ну со таке? Свидсе, Селеніє! — підганяє її Артур. Від несподіваного удару він прикусив язика, але принцесі ладен пробачити й не таке…
Тепер йому самому треба залишити човник. Він пірнає у воду — і хвилі понесли кораблик далі. А хлопчик тримається за мотузку і пливе до колоди. Він залазить на неї, мокрий та знесилений, і бачить, як шкаралупку поглинають пороги Чортового водоспаду. Навіть страшно подумати, яка б доля чекала на них, якби вони не зуміли вчасно добратися до берега.
Розпластавшись на колоді, Артур сохне і відпочиває.
Селенія ж вилізла на дерево, що прикрило своєю кроною озерце, і його гладінь різко контрастує з непокірними водами потічка. Барах л юш викручує мокрий одяг.
Відпочивши, Артур підводиться, бере в руки меча і трьома стрибками опиняється на березі.
— Все гаразд? — задерши голову, щоб бачити принцесу, питає її.
— Так. Тільки зачіска… — відповідає вона. Артур починає розплутувати шнурки.
— А я так злякався! Ніколи в житті ще не відчував такого страху, як сьогодні! — довірливо зізнається Барахлюш. Він безмежно щасливий, що нарешті стоїть на землі.
Селенія на це не ведеться — їй не хочеться визнавати значення Артурового вчинку.
— Кінець — ділу вінець, — філософськи зауважує вона. — Щоправда, не перебільшуймо небезпеки, адже це лиш вода, — каже принцеса, знаючи, що хлопчики можуть звинуватити її в лицемірстві. Та жоден з них не наважиться цього зробити.
Але на це зреагувало саме небо і покарало Селенію за гоноровість: гілка, на якій вона примостилася, несподівано ламається. Принцеса падає в озеро.
— Артуре! Рятуй! Я не вмію плавати! — верещить перелякана дівчинка, б’ючи безладно руками й ногами по воді.
І хлопчик по-суперменівськи ніби злітає на дерево і з нього пірнає в озеро. На жаль, воно зовсім мілке — Артур боляче б’ється головою об дно.
— Це вже точно псих! — бурмоче Барахлюш, щиро тривожачись за друга. Але трохи подумавши, він раптом випалює: — А якщо він закохався?
Артур підіймається, тримаючись руками за голову. Вода в озерці дістає йому до пупа.
А принцеса все ще пускає бульбашки, бо дуже боїться води. Перелякана, вона не розуміє, що втопитися тут не зможе, навіть якщо дуже цього захоче.
— Не бійся, Селеніє! Тут мілко! Під тобою тверде дно! — підбадьорює її Артур. Він навіть думки не допускає, що міг би покепкувати з пихатого дівчиська.
— Та-а-а-к! Видно, й справді, закохався, — зауважує Барахлюш.
Нарешті Селенія відважується стати на ноги. Відчувши тверде дно, вона випрямляється на повен зріст.
— Ха-ха-ха! Це всього лиш вода! — передражнює принцесу рідний брат, готовий також стрибнути в озерце.
— Я можу забрати свої шнурки? — шипить Селенія і, вихопивши їх із Артурових рук, починає мудрувати над новою зачіскою.
— Послухай-но, Артур сьогодні вже двічі врятував тобі життя! — нагадує Барахлюш принцесі, намагаючись уникнути сварки.
— На його місці так вчинила б кожна вихована людина, — відповідає Селенія. Вона все ще сердиться.
— Мабуть… Але ж бодай на «дякую» він заслужив? — наполягає Барахлюш.
Артур подає знак, щоб він замовк. Але Барахлюш полюбляє дратувати сестру, особливо коли вона забуває про ввічливість.
Нарешті Селенія завершує ворожити над зачіскою — на її голові з’являється споруда, схожа на вороняче гніздо. Принцеса впевнено йде до Артура й вихоплює в нього з рук могутній меч. Якщо він хоч натяком образить її зачіску, вона без жалю рубоне… Та хлопчик мовчить. Зрозумівши, що їй не вдасться зірвати на ньому злість, Селенія вирішує діяти інакше.
— Красно дякую! — сухо промовляє вона без будь-яких почуттів і розвертається на сто вісімдесят градусів.
— Принцеси завжди такі! — знизує плечима Барахлюш.
Артур тепер знає, що легше приборкати бурхливу ріку, аніж зрозуміти, що хоче примхливе дівчисько.
— Ну, ще довго будете там стовбичити? — кличе хлопчиків Селенія.

РОЗДІЛ 14

Втративши будь-яку надію знайти свого онука, бабусенька телефонує в поліцію.
За півгодини на ґанку вже стоять двоє полісменів і чемно тримають у руках кашкети. Вони поштиво вітаються з бабусею, засвідчуючи, що уважно її вислухають. Один навіть наготував блокнот і олівець, щоб записати особливі прикмети хлопчика, який зник.
— Чотири роки тому ось так пропав мій чоловік, а тепер — онук… Я не витримаю таких втрат, — бабусенька говорить плутано і мне в руках мережану хустинку.
— Заспокойтеся, мадам Сюшо, — говорить один із полісменів. — Можливо, ваш онук пішов погуляти і непомітно заблукав. Нічого дивного — після таких хвилювань… Я переконаний, він зголодніє і повернеться!
— Він не міг піти далеко від дому, — втішає бабусю другий полісмен і приклавши долоню козирком до чола, дивиться вдалечінь, а годилось би поглянути собі під ноги!
— Ми повідомимо про вашого онука всі поліцейські пости, і я переконаний, що його швидко знайдуть. Ніхто вас у біді не залишить!
Бабусенька тяжко зітхає — і мережана хустинка має шанс висохнути.
— Щиро дякую вам, панове, щиро дякую…
Полісмени ввічливо прощаються, одягають кашкети і прямують до свого автомобіля.
Слабким помахом руки бабусенька прощається з ними. Стосильний мотор реве, з-під коліс у всі боки летять піщинки і дрібні камінці, газ із витяжної труби пригинає до землі високу траву. На мініпутів, що продираються крізь трав’яні джунглі, від’їзд полісменів справляє враження землетрусу.
— Що це було? — стривожено запитує Артур.
— Та ці… як там їх… гуманоїди, — зневажливо кидає Селенія. — Ми, мініпути, вже до цього звикли.
— А-а-а… — протягує хлопчик, а в душі почуває себе трохи винним.
Барахлюш розгортає карту, але… Вона так змокла, що контури континентів геть розпливлися. Її тепер можна тільки викинути.
— От біда! Все розмазано! Як же нам тепер діяти?
Артур підіймає голову вгору.
— Сонце там. Резервуар на півночі. Отже, йдемо туди! — хлопчик упевнено вказує напрямок. — Яв курсі справи! — додає він.
Розсунувши травинки, Артур крокує уперед і… провалюється у глибочезну яму. Це справжній кратер! На щастя, він хапається за якийсь корінь і, як по канату, вилізає нагору. Струснувши з одягу землю, він з острахом зазирає вниз.
— Цікаво, звідки тут яма? — дивується хлопчик і не відводить погляду від чорної безодні.
— Усе це витівки тих гуманоїдів, — похмуро усміхається Селенія. — Вчора на нашому континенті вони зробили стільки таких дірок! Ніби змовилися нас знищити!
Саме вчора Артур шукав тут скарб…
Хлопчикові соромно, він ладен вибачитися, але як зізнатися в тому, що він сам викопав усі ці ями?
З протилежного боку кратера видно стежку. По ній безперервно бігають мурахи, і кожен тягне на спині мішок землі.
— Їм доведеться тут кілька місяців надриватися, щоб усе поновити і прокласти дорогу, — говорить Селенія.
— Цікаво, навіщо ті дикуни постійно щось риють? — питає Барахлюш.
Артур мовчить. Йому соромно сказати, що він і є той дикун?
— Не кажи дурниць, Барахлюше! Люди не знають про нас. Отож і не відають, що руйнують наш континент, — поблажливо пояснює братові принцеса.
— Незабаром вони про вас довідаються! — гарячково промовляє Артур. — І тоді ніяких катастроф у вас не буде, слово честі!
— Казав сліпий: побачимо… — як завжди, скептично відгукується Селенія. — А зараз пошукаймо місце для ночівлі. Вже смеркає.
У призахідному сонці трав’яні джунглі рудіють. Високо-високо над рудою травою — темне чорнильне небо. Попереду видніється одинокий червоний мак, і мандрівники поспішають до нього.
Барахлюш витягає свого чудесного ножика.
— Де ж тут у нас всеприклей? — задумливо каже він і натискає якусь кнопку. Але замість всеприклею з ножика виривається струмінь вогню і пролітає над головою Артура. Хлопчик ледве встигає присісти.
— Упс! — замість вибачення вигукує принц.
— Віддай мені, а то всі згоримо! — обурена Селенія відбирає у брата ножик і сама знаходить потрібну кнопку.
— Я давно ним не користувався, — виправдовується Барахлюш. — Мені ж подарували його на день народження!
— А скільки тобі? — запитує Артур.
— Триста сорок сім. Через вісімнадцять років я стану повнолітнім, — з гордістю повідомляє принц.
Артур подумки намагається підрахувати, коли ж принц досягне повноліття, але заплутується в обчисленні.
А Селенія натискає кнопку — і тонкий струмінь всеприклею, жвакаючи, прилипає до макової пелюстки. Навіть Людина-Павук так не влучить своєю павутиною.
Витягнувши з ножика маленький кілочок, дівчинка втикає його в землю. За допомогою ще якоїсь штуковини з ножика вона закручує нитку клею спіраллю, і та нитка нагинає пелюстку, а разом із нею і всю квітку до землі. При цьому пелюстка нагадує підйомний міст — такі мости колись були в замках: їх підіймали, коли наближалися вороги, й опускали, коли приїздили друзі.
Та Артур нічого не помічає, бо заглибився в підрахунки.
— Слухай-но, Барахлюше, а скільки ж тоді років Селенії?
— За два дні їй виповниться тисяча! Вона стане дорослою! — в голосі принца вчуваються заздрощі.
Артур нічого не розуміє, — а він так пишався, що йому цілих десять років!

Пелюстка звисає низько над землею. Се-ленія легко збігає по ній і зістрибує в чашечку квітки. Потім вона мечем, як серпом, зрізає жмутки тичинок. Кожну з них вона довго струшує, щоб з них випали малесенькі жовті кульки. З цих кульок дівчинка потім приготує три м’які постелі.
Зрозумівши безглуздість своїх підрахунків, Артур вирішує не вникати в ці мініпут-ські справи. Краще спостерігати, як уміло робить усе принцеса…
Скинувши донизу вже непотрібні тичинки, Селенія приязно запрошує хлопчиків піднятись у квітку.
Першим збігає по пелюстці Барахлюш і з усього розмаху падає на жовте м’яке ложе.
— Ох, я просто вмираю від утоми! Всім на добраніч! — говорить він і одразу засинає.
Артур заздрісно дивиться у бік принца. Ось кому непотрібне бабусине снодійне!
— Щасливчик! Він може так швидко заснути!
— Просто він ще маленький, — пояснює Селенія.
— Нічого собі — маленький?! Триста сорок сім років!
Селенія знаходить у глибинах братового наплічника білу кульку, струшує її, щоб вона спалахнула, підкидає вгору — і кулька повисає в повітрі, сяючи приємним матовим світлом.
— Тобі й справді незабаром виповниться тисяча років? — запитує Артур.
— Справді, — відповідає принцеса, перерубуючи мечем нитку всеприклею.
Пелюстка повертається у своє попереднє положення і мандрівники опиняються в маковій фортеці під захистом міцних червоних стін-пелюсток.
Всередині фортеці тихо і спокійно. Маленька біла кулька плавно рухається від однієї стінки до другої. Ситуація достатньо романтична, і якби Артур був П’єро, то вже почав би декламувати вірші. Але ж Селенія зовсім не схожа на Мальвіну.
Хлопчикові не спиться. Він перевертається з боку на бік, а потім сідає, обхопивши коліна руками, і дивиться на кульку. Йому вчуваються якісь слова… Прислухавшись, він розуміє, що це принцеса розмовляє у сні сама з собою. А може, і їй не спиться? Артур наставляє вухо.
Так, затишно влаштувавшись на м’якому жовтому ложі, Селенія розмірковує.
— … через два дні я успадкую від батька трон, і тоді на мене ляже відповідальність за мініпутський народ. А коли моїм дітям виповниться тисяча років, вони успадкують мій трон. І теж правитимуть нашим народом. Так було і так буде завжди… Артур не втримується:
— Тобі ж доведеться вийти заміж, щоб були діти!
— Аякже, — сонно відповідає Селенія. — Але я ще маю час. Нареченого оберу через два дні. На добраніч! — і, згорнувшись у клубочок, як кошеня, вона засинає.
Артур залишається сам на сам із тисячею запитань. Йому хочеться розбудити Селенію, щоб вона відповіла на них, але принцеса так солодко спить, що хлопчик не наважується…
Він лежить на квітковій постелі і милується бузковою розплетеною косою принцеси. Поступово його очі заплющуються і Артур поринає в сон.
Надворі ніч. Міріади зірок спалахують в небі. Непроглядна темрява огортає трав’яні джунглі. Тільки макова квітка, як самотній маяк на окутаному темрявою березі, невтомно світить таємничим мешканцям сплячого лісу.

Ножик Барахлюша виблискує в місячному сяйві, очікуючи на світання. Несподівано із заростей висувається довга рука, вся вкрита лускою, і хапає його. Хто побачить ту руку, той захолоне від жаху, навіть не скрикнувши, бо заніміє язик, і опиниться в полоні страшної потвори. Але цього разу всі сплять. Таємничий звір зникає за темною завісою ночі.

Бабуся виходить на ґанок. Вона тримає ліхтар, за склом якого блимає свічка. Цим слабким світильником вона хоче розігнати важку темряву. Але ніч не відкриває своїх таємниць, і від Артура нема ніякої звістки.
Зневірена бабусенька вішає ліхтаря на гак перед входом і повертається в будинок. Вона почувається нещасною і зовсім знеможеною. Надія виявилася марною.
Перші сонячні промені зірвали чорні ковпачки з пагорбів, що ланцюжком простяг-лись на обрії.

РОЗДІЛ 15

Першому Континенті держави мініпутів також настає ранок, й сонячні промені привітно пестять макові пелюстки.
Селенія прокидається і, потягнувшись, зіскакує з ложа. Ступаючи м’яко, як кішка, вона підходить спочатку до одного, потім до другого хлопчика і манюсінькою ніжкою штовхає кожного в бік.
— Гей, прокидайтеся! На нас чекає довга дорога! — гукає вона так голосно, що пелюстки аж дрижать.
Хлопчики розплющують очі і починають з великими труднощами рухати руками й ногами. Артурові здається, що все його тіло — суцільний синець. Нічого дивного: вчорашній день був не без сюрпризів. Селенія відгортає пелюстку — і яскраве сонячне проміння заливає макову кімнату. Від несподіванки хлопчики црикривають долонями очі.
Нарешті Барахлюш зіскакує, сідає на пелюстку і з’їжджає по ній на землю. Артур спускається за ними. Останньою вибирається з квітки Селенія. І одразу починає командувати:
— Всі в душ!
Артур похмуро опускає голову.
— І тут цим дістають! Навіть по-людськи не прокинешся! — з образою каже він. — А вдома бабусенька сніданок приносить у ліжко!
— У нас на таке заслуговує тільки король! А ти, як мені відомо, ще не сидиш на троні?
Артур червоніє як рак. По-перше, тому, що йому дуже хочеться бабусиних сніданків, а по-друге, він би й справді став королем, якби Селенія погодилася бути його королевою.
— Не ображайся на неї! — заспокоює хлопчика Барахлюш. — Вона вже двісті років так збиткується наді мною!
Принцеса стає під краплю роси, що звисає із кінчика травинки. Витягнувши одну шпильку зі своєї зачіски, вона легесенько протикає краплю — звідти тоненьким струмочком починає витікати вода. Підставивши під струмінь долоньки, принцеса вмиває своє личко.
Артур з цікавістю спостерігає збоку. Звісно, так митися значно приємніше, аніж залазити у ванну, ховатися за завісою із церати і ставати під гарячий душ. Помітивши на сусідній травинці ще одну краплю, хлопчик стає під нею, хоча вона видається йому просто гігантською.
— Не треба ставати під ту краплю, — зауважує принцеса.
— Це чому ж? — запитує Артур.
— Вона зараз проллється, — відповідає принцеса…
Селенія запізнилася з попередженням — крапля відривається від травинки і потрапляє прямо на Артурову голову. Слизька желеподібна маса вмить обволікає його, і хлопчик не може рухнути ні руками, ні ногами. Зараз він скидається на муху, що потрапила в чашку з киселем.
— Не переймайся, ти ж у нас новачок — тобі корисно! — регоче Барахлюш.
Він хихоче і кривляється, вдаючи Артура, який не може вибратися із краплі.
— Ти, мавпеня, досить скалити зуби! Допоможи мені мерщій! — кричить Артур.
— Мавпеня вирушає на допомогу! — весело відповідає Барахлюш і, відштовхнувшись від землі, стрибає на краплю, як на батут.
Він пружно підскакує на м’якій краплі і виспівує бадьору мініпутську пісеньку:

Крапля висне на травинці —
В ній води — по самі вінця.
Хто тупий цього не знає,
Того крапля обливає.

Селенія не дає можливості братові завершити лічилку. Вихопивши меч, вона розсікає, краплю. Обидва хлопчики опиняються у глибокій калюжі і відчайдушно борсаються в ній. Та ось вода увійшла в землю. Виявляється, що Артур розпластався, як млинець, а Барахлюш сидить на ньому, як вершник. Обоє мокрі і страшенно раді, що водні процедури вже завершилися.
— А зараз я б щось кинув на зуба! — заявляє Барахлюш. — Ти що — не голодний? — звертається він до Артура.
— Поснідаємо пізніше! — вирішує Селенія. Вона знову береться за меча і прямує в гущавину, щоб прорубати дорогу.
Барахлюшеві ледве стало сил, щоб підняти наплічник і прилаштувати його на спині. Він згадує, що сестра вчора брала ножика, і починає його шукати.
— Гей ви! Де мій ножик? Куди він подівся? Селеніє, його хтось украв!
— Яке щастя! Значить, ти вже нікого ним не ушкодиш! — не повертаючи голови відповідає сестра.
Юний принц розлючений, однак йому нічого не залишається, як приєднатися до своїх супутників.

Бабусенька виходить на ґанок. Їй усміхається сонце, але ж Артура нема… Нема і пляшок з молоком. Замість них лежить записка. Вона піднімає її і читає:
«Вельмишановна клієнтко, ваш рахунок вичерпано, ви внесені до списку боржників. Доки ви не погасите заборгованості, ми не будемо постачати вам молоко.
З повагою, Еміль Джонсон, управитель Молочної корпорації Давидо».

Бабусенька сумно всміхається — вона й сама все розуміє без записки. Але все ж таки ховає її в кишеню. Потім знімає з гака ліхтар — за ніч свічка вигоріла в ньому дотла. З ліхтарем у руках бабусенька заходить у дім.

Барахлюш зриває з дерева червону кулю і жадібно їсть. Він голодний як вовк. Артур за його прикладом теж зриває червоний плід, але не поспішає їсти — роздивляється його з усіх боків.
— Це моя улюблена їжа, — ледве повертає язиком Барахлюш. З набитим ротом не до розмов!
Артур прискіпливо обнюхує напівпрозору кулю — зовні досить апетитно. Скуштувавши, хлопчик переконується, що плід солодко-кислуватий, смаком нагадує свіже пісочне тістечко. Артур таке полюбляє і з задоволенням гризе кулю.
— Ням-ням-ням! Як смачно! — мурчить він. — А що це?
— Яйця бабки! — відповідає Барахлюш.
Артур застигає на місці, його тіло зводить судома — і вся смакота вилітає з нього на дорогу. Барахлюш регоче і біжить уперед.
— Ходіть до мене! — кличе хлопчиків Селенія. Вона пішла далеко вперед і зараз стоїть у кінці стежки, яку прорубала мечем. Абияк почистивши одяг, Артур підходить до принцеси. За ним підбігає і Барахлюш — він устиг зірвати ще якусь їстівну гидоту.
Вони опиняються на краю великого каньйону, виритого руками гуманоїдів. Вздовж нього простяглися велетенські труби в білу і червону смужки. Артур із жахом позирає на творіння своїх рук.
Це ж його зрошувальна система! Через різнобарвні соломинки вода надходить на грядку — до кожного паростка редиски. Живучи у великому світі, він і не здогадувався, що його споруда має такий жахливий вигляд!
— Ну й страхіття! — зітхає Барахлюш. — Ці гуманоїди і справді психи!
— Так, звідси водогін виглядає не дуже, — погоджується знічений Артур.
— Хтось мені пояснить, навіщо увесь цей непотріб? — з неприхованою відразою запитує Селенія.
Артур відчуває, що мовчати — непристойно, і знехотя промовляє:
— Це така зрошувальна система. Через ті смугасті трубки зверху надходить вода…
— Вода? Знову вода? — перелякано вигукує Барахлюш. — Ми ж потонемо, якщо систему увімкнуть!
— Я ж не знав, не передбачав, що вам це може зашкодити, — виправдовується Артур.
— Ти хочеш сказати, що сам цей жах спорудив? — дивується юний принц.
— Так, сам, щоб поливати редиску на грядці.
— Ох! І ви їсте ті огидні штучки із землі? І справді, ці гуманоїди — психи!
Селенія спокійно і без зацікавлення оглядає Артурову іригаційну систему.
— Будемо сподіватися, що цим винаходом не скористається Жахливий У. В його брудних рукоклешнях ця система дуже нам нашкодить.
Артур остовпів. Однак здивували його не слова принцеси, а те, що він побачив на дні каньйону.
— Аж ось і він. Точніше — його військо, — шепоче Барахлюш, поглядаючи в тому ж напрямку, що й Артур.
Селенія нахиляється і теж бачить, як метушаться осмати. Ті, що сидять верхи на комарах, піднімаються на стременах і кривими тесаками відсікають шматки труб згори. Внизу такими ж тесаками піші осмати перепилюють нижні труби. Кілька осматів зіштовхують шматки труб у потічок на дні каньйону, і їх, як колоди на лісосплаві, несе течія.
Перевертаючись, соломинки для коктейлю, що правили за труби в Артуровому винаході, пливуть униз.
Сховавшись у гущавині, наші герої спостерігають, що ж буде далі.
— Ніяк не втямлю, навіщо їм мої соломинки? — дивується Артур.
— Якщо вони приберуть ці потворні стовби, я навіть подякую їм, — озивається Барахлюш.
Селенія дає йому потиличника.
— Думай, перш ніж розпускати язика! Осмати знають, що мініпути бояться води, а тут у них цілий водогін, який подасть воду куди завгодно.
Погляд її хмурнішає, а думки — чорніші найтемнішої ночі.
— А тепер подумай, куди вони можуть спрямувати воду?
— На наше місто! — здогадується Барахлюш. — І всі потонуть! Невже ми станемо жертвами Артурового водогону?
Артур винувато схиляє голову. До горла йому підступає клубок, а на очі навертаються сльози. Хлопчик не хоче, щоб королівські діти бачили, як він плаче, тому бреде до потічка.
— Ти куди? — шепоче Селенія, остерігаючись, щоб не почули осмати.
— Виправляти свою помилку, — зітхає Артур. — Якщо осмати й справді хочуть прокласти водогін через Некрополіс, то я піду за ними слідом і таким чином проникну в місто.
Не вагаючись, він підбігає до свіжозрубаної соломинки і залазить у неї.
Осмати не помічають його, бо дуже зайняті своїми справами. Визирнувши із труби, Артур махає рукою, закликаючи друзів зробити те саме.
— Цей хлопець — псих! — Барахлюш полюбляє це коротке слово і тулить його всюди.
— Може, й так, але зараз він має рацію. Осмати сплавляють труби в Заборонене місто. А нам же туди й потрібно!
Вискочивши із засідки, Селенія теж пірнає в соломинку до Артура.
Осмати знову не помітили їхніх маневрів. Ще трохи — і вони покотять до берега соломинку з Артуром і принцесою. Барахлюш тяжко зітхає: ці двоє шаленців не залишили йому вибору.
— Вони хоча б задля годиться поцікавилися моєю думкою, — ображено бурмоче він. Але йому нічого не лишається, як щосили дременути зі схованки і вскочити в соломинку.
Ось дійшла черга й до зайнятої мандрівниками-одчайдухами соломинки. Підбігли осмати і скотили її спочатку до берега, а потім зіштовхнули у воду. Соломинка трохи погойдалася на поверхні, а потім її підхопили хвилі і понесли вперед. Мандрівники обхопили коліна руками і згрупувалися, як гімнасти, щоб нічого не зламати, коли бурхлива течія кидатиме їх у черговий раз.
— Ніколи більше не скористаюся водним транспортом! На мені вже немає живого місця! — стогне Барахлюш.
— Не скигли! Краще подай мені твої муф-муфи! — наказує сестра.
— Спішу — аж падаю! Щоб ти знову запхала їх мені у рот?!
— Давай, не гайся! — кричить вона так грізно, що переляканий Барахлюш вирішує скоритися. Сердито бурмочучи, він дістає з наплічника муф-муфи і простягає їх сестрі.
— Ми позатикаємо отвори в соломинці, — пояснює Селенія і кидає в обидва боки по кульці.
— А тепер — флюктуаційні пастилки. Та швидше!
Барахлюш дістає сарбакан і закладає в нього крихітну білу пастилку. Направивши сарбакан у бік муф-муфа, він щосили дме в нього. Стрілець із принца — вправний! Пастилка влучила в муф-муфа і він роздувається, твердішає і заповнює увесь простір навколо себе. Вийшла яскраво-фіолетова стінка, яка замурувала вихід із соломинки.
Потім Барахлюш стріляє в другий бік — і соломинка вже герметично запаяна. Селенія задоволена.
— Тепер ми не боїмося води!
— І попливемо далі спокійно і комфортно, — підхоплює Барахлюш, розлігшись на підлозі…
Однак цей спокій триває недовго: як-то кажуть, затишшя буває перед бурею. Потічок стає повноводою рікою, а вода все прибуває…
— Цікаво, що це за звук? — прислухаючись, запитує Артур.
Селенія також починає прислухатися. Ззовні долинає глухий гуркіт, ніби десь щось гримотить, спадаючи на землю. Все навкруги дрижить і вібрує.
— Ну, всезнайко, — звертається Селенія до Артура, — чи знаєш ти, куди тече цей потік?
— Точно не скажу, але всі потічки рано чи пізно зливаються в один, і…
І тут до нього дійшло, що їх знову несе до Чортового водоспаду!
— А ми сподівалися, що все це позаду! — не змовляючись, вигукують мандрівники.
Так, комфортна подорож завершується. Починається друга її частина. І вона може бути довшою…
Перші соломинки вже зісковзнули у водоспад.
— Це все твоя ідея! — розлючено кидає Селенія Артурові.
— Але я не думав…
— Наступного разу спершу думай, а потім дій! — обриває хлопчика. — Барахлюше, помізкуй-но, як нам звідси вибратися!
— Я зараз! Я миттю! — відповідає принц і гарячково щось розшукує в наплічнику. Гора непотрібних речей перед ним зростає.
— Я не розумію, чого ви панікуєте, — знизує плечима Артур. — Муф-муфи щільно закрили отвори з обох боків, вода до нас не проникне, значить, ніхто не потоне. І пороги нам нестрашні — висота в них не більше метра. Так що нічого боятися!
Тим часом соломинка вже біля водоспаду. За мініпутськими мірками він і справді грізний, бо має висоту з тисячу метрів…
— Ма-мо! — кричать наші мандрівники, але клекіт води заглушує їхні перелякані голоси.
Кілька секунд падіння видаються їм вічністю. Нарешті соломинка знову у воді, її підхоплює бурун, кілька разів перевертає, крутить і… вона опиняється в озерці.
— Ненавиджу громадський транспорт! — вигукує Барахлюш і вже вкотре пакує в наплічник розкидані речі.
— Порогам кінець — далі нам нічого не загрожує, — запевнює друзів Артур.
Соломинки для коктейлю плавають у спокійному озері, але цей спокій ненадійний. Так і є. Хтось з розмаху стрибає на соломинку, і вона тремтить так, ніби зверху на неї впав автомобіль. Соломинка прозора, і її мешканці добре бачать брудні ноги непроханого гостя. І це не додає їм радості.
— Хто це? — злякано шепоче Барахлюш.
— Хіба я знаю? — сердито відповідає Селенія.
— Замовкніть! — шепоче Артур. — Будемо сидіти тихо — може, й обійдеться…
Його сподівання марні. Величезна електропилка вгризається в соломинку саме там, де сидить принцеса. Дівчинка верещить і кидається вбік.
На кораблі — паніка. З жахливим тріском пилка швидко перегризає соломинку в тому місці, де починається «гармошка». Наші герої тікають у другий кінець трубочки, але таємнича істота стрибками пересувається в тому ж напрямку, тому вони утрьох затаїлися в «гармошці». Пилка не зупиняється і відсікає від соломинки другий кінець. Того, в чиїх руках пилка, цікавить тільки одна частина соломинки, що нагадує гармошку, тобто, те місце, де соломинку згинають, щоб зручніше було пити. І саме там ховаються наші мандрівники!
Діти притискаються одне до одного, як закохані моль-молі, і з жахом чекають найгіршого. Вони перелякані настільки, що не можуть думати про порятунок.
А загадкова істота, яка розпиляла соломинку, стоїть на «гармошці», і наша трійця бачить тільки її підошви. Однак щось змушує її зазирнути вниз. Мандрівники бачать, як на прозорий пластик опускаються коліна, а потім лягають долоні. Ось і голова незнайомця звисає над верхнім краєм «гармошки». Нахилившись, він уважно розглядає, хто ж це влаштувався в соломинці. Обличчя незнайомця сховане під численними дрібно заплетеними кісками.
Судячи із кісок, перед дітьми — тубілець із дикого племені кльовочуваків, що населяють один із семи континентів обширного підземного світу.
Зсунувши на чоло захисні окуляри, кудлатий мініпут ще більше здивований, ніж його полонені. І раптом він усміхається так широко, що видно всі його тридцять вісім чудових білих зубів. Але цю усмішку мандрівники бачать перевернутою, тому й не знають, як на неї реагувати.
— І що ви тут забули? — насмішкувато запитує кльовочувак.
Селенія здалеку помічає наближення комара і не знає, чи варто взагалі відповідати. Нарешті вона знаходить дуже цікаву, на її думку, форму відповіді:
— Якщо нас знайдуть осмати, то, боюся, що нам уже не доведеться вам пояснювати, хто ми і звідки, — серйозно говорить вона.
Кльовочувак одразу все зрозумів.
— Чого стоїмо? — лунає гидкий голос ос-мата. Підлетівши на швидкокрилому комарі, він зависає над кльовочуваком і з’ясовує, чому той не працює.
— Та нічого! — спокійно відповідає тубілець. — Дивлюся, чи не бракований шматок.
— Нам потрібні тільки труби — «гармошки» нам ні до чого! — нагадує осмат.
— Ну й добре! А нам потрібні саме «гармошки»! Коли нема чого ділити, то й не посваримося! — жартує кльовочувак.
Але в осматів із почуттям гумору проблеми.
— Поспішай! Господар чекає, — гаркає осмат, бо вичерпав і кмітливість, і терплячість.
— Ноу проблем! — відповідає кльовочувак. — А ви там сидіть тихо — я за вами повернусь! — шепоче він дітям.
Перестрибуючи із соломинки на соломинку, він біжить на берег.
— Поспішайте! Господар чекає! — гукає він до своїх товаришів, що перепилюють соломинки для коктейлю. Почувши наказ старшого, вони починають працювати повільніше. Так завжди чинять водії таксі. Тільки скажіть їм, що ви запізнюєтеся, як вони починають їхати повільніше. А якщо ви спіймаєте їх на цьому, вони назвуть вам сотню причин, чому саме зараз не варто їхати швидко.
Бригадир кльовочуваків довгою жердиною підштовхує «гармошки» до берега, а прямі трубки скеровує в потічок, що витікає з другого боку озера. Друзі принишкли у своєму сховку.

Підйомний механізм, зроблений із шматків деревини й кількох мотузок, підхоплює «гармошки» і кидає у великий кошик. Тож і наші герої потрапили туди саме так.
Корзина закріплена на спині великого жука-гамуля. Його часто використовують для перевезення вантажів. Мініпути склали безліч приказок і прислів’їв про гамуля, однак немає жодної про його чесноти: упертий, як гамуль, в’ючний гамуль, гамуля могила виправить.
— Де це ми? — не витримує і пошепки запитує Артур.
— На спині гамуля. Кльовочуваки нас сховали, — відповідає Селенія.
— Сховали, щоб потім вигідно продати! — презирливо пирхає Барахлюш. — Їм не можна йняти віри! Вони найбільші брехуни і патякали на всіх сімох континентах!
— Якби вони захотіли нас виказати, то В2КЄ зробили б це, — заперечує Селенія. — Мені здається, що вони прихистять нас у надійному місці.

РОЗДІЛ 16

Попереду видніється зелений пагорб, в центрі якого — велика чорна діра. Поряд лежить металева кришка: певно, при потребі діру закривають нею. Повернувшись до діри спиною, гамуль відриває від землі передні лапи і випрямляється, щоб скинути свій вантаж у діру, що дуже нагадує сміттєву яму.
— Оце те надійне місце? — із сумнівом запитує Барахлюш. Йому вже набридли такі пригоди.
Десятки трубочок-«гармошок» безладно сиплються в яму. Важко навіть уявити, що чекає на наших мандрівників, коли й вони опиняться там.
«Гармошки» шелестять при падінні, розкочуються в різні боки і зупиняються. Нарешті настає тиша. Тиша, наскрізь пронизана тривогою.
— Чувак наказував нам не ворушитися. Тому треба сидіти тихо і чекати, доки він за нами прийде! — голосом повелительки наказує Селенія.
Механічна рука, схожа на руку людини, підхоплює «гармошку» і ставить її на жорстку поверхню. Це звичайний стрічковий транспортер. Коли на ньому збирається достатня кількість «гармошок», він починає рухатися і відвозить їх. Наші мандрівники не можуть зрозуміти, як їм краще розміститися — їхню «гармошку» весь час трясе, хитає, придавлює, перевертає…
Механічна рука продовжує свою роботу: вона завантажила чергову партію «гармошок» — і транспортер повіз їх далі… Ось він зупиняється. Інший механізм вкладає в кожну «гармошку» сяючу кульку, і «гармошки» стають схожими на китайські ліхтарики. Наші герої вискакують зі свого прихистку і ховаються в ліхтариковому лісі, що виростає поруч.
«Гармошки»-ліхтарики випромінюють тепле рудувате світло.
Останній автомат підхоплює смугасті «ліхтарики» і підвішує їх на довгий дріт, якому не видно кінця-краю. Виходить чудова гірлянда.
Ця гірлянда рухається вперед. Друзі теж змушені рухатися: вони біжать, нагинаючись якомога нижче, щоб не потрапити на освітлений простір. Коридор із гірляндою приводить їх до входу у велику залу, та вони не поспішають туди увійти. Добре було б переконатися, що там небезпечно.
Артурові очі поступово звикають до яскравого світла, і він здогадується, що таємнича дорога привела до… нічного клубу, влаштованого на старому програвачі. Гірлянди смугастих ліхтариків, розвішані вздовж стін і натягнуті між стовпами, що огороджують танцювальний майданчик, освітлюють приміщення приємним м’яким сяйвом. На поверхні програвача вистачає місця і для бару з довгою стійкою та кількома столиками для відвідувачів, які бажають усамітнитись і поспілкуватися спокійно. Там же й гігантський музичний центр. Придивившись, Артур розуміє, що головною частиною центру є стара головка звукознімача, на якій (о диво!) збереглася голка із сапфіровим наконечником.
Клуб явно популярний: більше половини місць за стійкою зайняті осматами.
Скоцюрбившись у темряві коридору, Артур з друзями з цікавістю оглядають нічний заклад.
— Ой, я більше не можу ховатися, — скаржиться Артур, намагаючись поворушити занімілою ногою.
— Рвешся до світла? — єхидно запитує Селенія. Повернувши голову, вона кивком показує на загін осматів, що саме ввалились у двері — навпроти.
— Рвусь, але, мабуть, доведеться трохи зачекати, — усміхається Артур.
Нарешті ще з одних дверей, певно, службових, з’являється їхній знайомий кльовочувак. За ним іще один — вищий на зріст, ширший у плечах та із ще страшнішою зачіскою. Хоча, по правді, ту копицю кісок зачіскою назвати важко. Але вираз обличчя і поведінка високого засвідчують, що він — начальник знайомого кльовочувака.
— Аж ось ви де! — вигукує кльовочувак, розгледівши в темряві три скоцюрблені постаті. — Можна виходити!
Занімілі кінцівки не слухаються Артура — він робить кілька кроків, як носатий Піноккіо на своїх прямих ногах, і, не втримавшись, падає. Позаду лунає єхидний сміх принцеси. Але й вона падає поруч. І ніхто вже й не дивується, коли Барахлюш теж опиняється на підлозі.
Отож потерпілі сидять на підлозі, розтираючи руки-ноги, а над ними, похитуючись, стоїть знайомий кльовочувак. Він устиг, певно, випити чогось міцнішого, аніж вода із потічка, і тепер йому все подобається.
— Оце їх скрізь розшукують осмати? — із сумнівом запитує начальник.
— Ага! А хіба що? — дивується чувак.
— Та якісь вони не дуже… — задумливо промовляє кльовочувак-начальник, уважно розглядаючи усіх трьох. — Але хай буде — я сам з ними розберуся. А ти тусуй звідси! Завтра на роботу!
Знайомий кльовочувак, похитуючись, залишає клуб.
Наші мандрівники підводяться з підлоги і струшують з себе пил. Як тільки підлеглий кльовочувак виходить, начальник його стає зовсім іншою людиною. На його устах виграє привітна усмішка, що їй позаздрив би й рекламний агент.
— Друзі мої! — вигукує він і розкриває обійми назустріч розгубленим мандрівникам, демонструючи два ряди бездоганних зубів. — Ласкаво просимо в ЯМА-БАР-КЛУБ!
Мандрівники та їхній новий покровитель сідають за столик. До них одразу підлітає рахітичного вигляду комарик — він несе в лапках чотири склянки.
— Усім — Вогняного Джека! — командує начальник, щоденний гість клубу.
— О так! Так! — нетерпляче вигукує Барахлюш.
Вогняний Джек — традиційний напій мініпутів, але дітям його не наливають, бо він доволі міцний, і Барахлюш поспішає скористатися ситуацією, щоб нарешті його скуштувати.
Комар по черзі опускає у склянки клієнтів свій хоботок. З нього виривається струмінь пінистої червоної рідини і, вдарившись об дно склянки, починає булькати, а потім загорається. Начальник здуває полум’я, як звичайно здувають піну з кухля пива.
— Хай вічно живуть сім континентів! — проголошує кльовочувак-начальник, піднімаючи склянку і закликаючи своїх гостей підтримати тост.
Мандрівники гасять полум’я у своїх склянках і навхильці випивають вогняну рідину. Тільки Артурова склянка залишається повною.
Хлопчикові хочеться подивитися, як подіє напій на його друзів.
— Ух, клас! — захоплюється Барахлюш.
— І так втамовує спрагу, — підтримує його Селенія.
— Це улюблений напій моїх дітей, — повідомляє чувак-начальник.
Тепер усі погляди звернені на Артура: він так і не випив. Троє прихильників Вогняного Джека поглядають на хлопчика з неприхованою жалістю і зверхністю.
— За Сім Континентів! — пересилює себе Артур і випиває все до дна. Як і його друзі — одним духом!

Недобрі передчуття не підвели Артура: одразу ж обличчя хлопчика стає червоним, як помідор. Артурові здається, що він проковтнув шматочок розплавленої лави. Немає нічого дивного в такій реакції: мініпути готують цей напій із гіркого перцю, віскі та цукрового сиропу.
— Так… зви… чайно… — затинаючись, промовляє він залишками свого голосу, — ччччуудово… тамує ссспрагу!
Барахлюш, засунувши пальця у склянку, підбирає останні краплі і старанно їх злизує.
— Здається, сюди ще домішали яблуко! — з виглядом знавця зауважує він.
— Звичайно, палючого яблука! — Артурів язик заплітається, але він удає, що нічого не сталося.
Поруч із їхнім столом зупиняється група осматів. Вони уважно все оглядають, ніби когось розшукують. Від страху Селенія аж поменшала.
— Не турбуйтеся! — заспокоює гостей чувак. — Це вербувальники. Вони переконують слабких клієнтів підписати контракт на службу у війську Жахливого У. Та вони вас не зачеплять — ви ж зі мною.
Нашим друзям дуже хочеться почуватися в безпеці, тому вони вірять новому знайомцю на слово.
— Чому осмати ніколи не намагалися вас завоювати? — цікавиться Селенія, бо не приховує недовіри до чувака.
— О, це дуже просто пояснити! Ми виробляємо дев’яносто відсотків коренів, які йдуть на виробництво курива для армії осматів. І нині вояки й дня не проживуть без нього. Але тільки ми вміємо це робити. Кльовочуваки працюють лише на себе! Під наглядом вони нічого не вирощуватимуть!
Такий бізнес здається Селенії не дуже порядним і підозрілим.
— А корені якого дерева ви використовуєте? — запитує вона.
— Ну, це залежить для чого… Липи, ромашки, вербени… Сировина натуральна! — з притиском каже він, супроводжуючи свої слова такою широкою усмішкою, що кожен мініпут з нормальними розумовими здібностями зрозуміє, що новий знайомець бреше на всі заставки. — Хочете скуштувати? — звертається він таким тоном, яким змій, мабуть, пропонував першим людям яблуко спокуси. І одразу ж витягує цигарки.
— Ні, дякуємо, пане…
— Друзі кличуть мене Максом, — каже чувак і показує всі зуби. — А як вас звати?
— Мене звати Селенія, я донька СВИСТОКРИЛА ДЕ СТРІЛОБАРБА, п’ятнадцятого імператора цього імені, що править Першим континентом.
— Bay! — захоплено вигукує кльовочувак, вдаючи здивування. — Вибачте, я не впізнав вас, Ваша Високосте! — І нахиляється, щоб поцілувати їй руку.
Селенія відсмикує руку, але щоб не виглядати неввічливою, робить нею помах, вказуючи на своїх супутників:
— Це мій брат, СОМОНО ДЕ СТРІЛОБАРБ де Барахлюш. Але ви можете називати просто Бюш.
Вогняний Джек добре діє на Артура, бо він вирішує знайомитися сам.
— А я — Артур! Із великого будинку! А навіщо ви порозпилювали всі мої соломинки? — раптом запитує він. Хлопчик аж занадто осмілів.
— Що поробиш? Бізнес! Осмати попросили нас відрізати від них «гармошки», а прямі труби спускати вниз по Чорній ріці, що тече через Некрополіс.
Почувши назву міста, мандрівники стрепенулися.
— Ми саме туди прямуємо! — відверто повідомляє принцеса. — Ви можете нам допомогти?
— Хочете потрапити в Некрополіс? Ви часом не поїхали мізками? Туди, можливо, й дійдете, а от назад чи й виберетеся. Навіщо вам це гибле місце? — здивовано запитує кльовочувак.
— Ми повинні знищити У, доки він не знищив нас, — довірливо говорить Селенія.
— І все?
— І все! — підтверджує принцеса. Макс замислюється.
— А чому У розшукує вас? — цікавиться він. Усі кльовочуваки дуже допитливі.
— Це давня історія… Скажу коротко: через два дні я стану повнолітньою, вийду заміж і успадкую трон свого батька. Жахливий У цього не хоче. Він знає, що коли я прийду до влади, то він ніколи не завоює нашу країну. Так сказано в давньому пророцтві.
Макс і справді зацікавився розповіддю принцеси. Особливо тією частиною, в якій ідеться про заміжжя.
— І яке ж ім’я того щасливця нареченого?
— Не знаю. Я ще не вибрала, — гордовито відповідає Селенія.
Відчувши, що він може влаштуватися королівським зятем, Макс знову так солодко заусміхався, що й сліпий би побачив на його обличчі нещирість. Артур теж відчуває якусь каверзу за цією посмішкою, хоча дія алкоголю ще триває.
— О’ЛЯ’ЛЯ! Не поспішайте, друже! — вимовляє не зовсім тверезим голосом, упираючись пальцем у могутні груди кльовочувака. — Ми тут з особливо важливим завданням! І воно ще не виконане!
— Перед особливо важливим завданням треба добре розслабитися і відпочити! Ще всім по Джеку! Для бадьорості! Я пригощаю! — пропонує кльовочувак на радість Барахлюшу.
Доки все той же рахітичний комар наповнює склянки, Макс біжить до диск-жокея, що прилаштувався біля важеля головки звукознімача.
— Лайтмен! Ану, запускай свою штуковину! — наказує йому кльовочувак.
Лайтмен розштовхує двох розтріпаних кльовочуваків, що хропуть біля стінки про-гравача.
— Гей, хлопчики! Настав час розважити наших клієнтів!
Чуваки розплющують очі, поволі підводяться і потягуються так, ніби їхні тіла — з киселю. Перевалюючись з ноги на ногу, вони підходять до великої електричної батарейки і котять її до батарейкоприймача. Як тільки батарейка стає на місце, танцювальний майданчик заливає яскраве світло і вініловий диск починає крутитися. Лайтмен штовхає голку звукознімача, аж доки вона зупиняється на його улюбленій пісні. При перших же акордах стає зрозуміло, що диск-жокей полюбляє сучасну музику.
Макс повертається до Селенії і намагається виглядати джентльменом.
— Потанцюймо? — чемно пропонує він. Селенія усміхається, Артурові ж не до сміху.
— У нас попереду довга путь, Селеніє! — поривається переконати він дівчину. — Тобі треба відпочити!
Артурові й самому дивно, що він ревнує примхливу принцесу до чувака який невідь-звідки взявся!
— Нічого. Ще відпочину! — відповідає Селенія і йде до танцю. Їй не танцювати хочеться, а розізлити Артура.

Як тільки Макс і Селенія починають танцювати, швидка мелодія змінюється повільною.
— Бюше! Та зроби щось! — умовляє приятеля Артур. — А раптом він викраде її?
Замість відповіді Барахлюш з бульканням випиває свою склянку Вогняного Джека.
— А що я вдію! — розводить руками юний принц. — Що мені їх усіх — перестріляти? — пропонує він, витягнувши вперед руки, ніби тримає автомата. — Через два дні їй виповниться тисячу років. Вона вже доросла дівчинка!
Артур дуже розлючений, але… Барахлюш тим часом вивчає кльовочуваків, що натовпом стоять біля барної стійки. Несподівано він помічає, що в одного відвідувача на поясі висить такий самий ніж, як був у нього. І навіть не такий самий, а той самий!
— Ось він — мій ножик! — схоплюється Барахлюш. — Зараз я скажу йому кілька теплих слів!
Рішуче відсунувши стільця, принц робить крок уперед, потім розвертається, опо-рожняє склянку сестри і занадто упевненою ходою прямує до барної стійки.
Артур лишається сам. Йому гірко й важко на серці. Зненацька приходить несподіване рішення: він хапає склянку і одним духом випиває її. Саме так дорослі допомагають собі забути зраду. В кіно…

РОЗДІЛ 17

Макс намагається щось вивідати в Селенії, однак усі його старання марні. Селенія не відводить погляду від столика, за яким залишилися хлопчики. Вона бачить, що довела Артура до шаленства, і відчуває справжнє задоволення. Що ж, усі жінки однакові: їм так важко догодити.
— Принцесі особливо складно назвати свого обранця, — розмірковує вголос Макс. — Ніколи не вгадаєш, кого тобі підсунуть. Вам, певно, потрібна допомога…
— І саме ви пропонуєте її? Ви дуже шляхетні… Але я можу обійтись, — усміхається принцеса, — її розважають упадання кошлатого одоробла.
— Я люблю допомагати ближнім. Бути завжди напоготові і відгукуватися на прохання. У мене багатий досвід: я допомагаю усім п’ятьом своїм дружинам.
— Ви маєте аж п’ять дружин? — дивується Селенія. — А коли ж ви встигаєте їм допомагати?
— А мені подобається працювати! — збуджено заявляє кльовочувак. — Можу працювати вдень і вночі цілий тиждень. Я ніколи не стомлююсь!
Сумний Артур сидить за столом і спостерігає, як Селенія кокетує з диким тубільцем.
— Ну й що? — буркотливо промовляє він, ледве повертаючи важкого язика. — Дівчисько, та й усе! І, до речі, навіть не дівчисько — їй ось-ось буде тисяча років! І на біса мені така стара панна?!
Напроти нього сідає осмат-вербувальник і загороджує своєю спиною танцмайданчик.
— Чого це такий класний хлопець сидить з порожньою склянкою? — звертається до Артура осмат з посмішкою коцура, що примітив необачну мишу.
— А… гик… гик… як… гик… Її наповнити… гик… гик… вона не буде порожня! — затинаючись, відповідає хлопчик.
Осмат знову посміхається — цей тип від нього не втече.
— Ого! Та ти ж дуже мудрий! — улещує він. — Значить, ми з тобою домовимося!
І, схопивши клешнею склянку Артура, гукає до офіціанта:
— Гей, налий-но ще!
А Барахлюш тим часом підбігає до барної стійки і з розмаху штовхає викрадача ножика — в ту мить, коли той здмухує вогняну піну зі своєї склянки. Піна летить на всі боки і потрапляє злодієві на обличчя.
— Ти що — збожеволів? — верещить кльовочувак, ніби цвіркун, якому наступили на черево.
— Це мій ножик! Ти його вкрав у мене! — сердито кричить Барахлюш, розлючений, як бультер’єр. — Це мій ножик, чуєш, мій! Мені його на день народження подарували!
Кльовочувак простягує руку, хапає принца за поперек, підіймає його і здивовано дивиться, як той люто смикає ногами і молотить руками повітря.
— Ти здурів! Заспокойся, блошенятку! У мене такий же ножик, як був у тебе.
— Брешеш! Це мій! Я в цьому певен! Я впізнаю його серед тисячі ножиків! Віддай мені його, чуєш, ти! — упирається Барахлюш.
До них стройовою ходою прямує осмат. Судячи з його постави, — це офіцер.
— В чім річ? Що сталося? — бундючно запитує він: так зазвичай віддають команди старші сержанти.
— Та нічого, дрібниці! — солоденьким голоском відповідає кльовочувак.
— Ні, сталося! — наполягає Барахлюш. — Цей чувак украв у мене ножика!
Злодій розтягує губи в широкій посмішці, натякаючи осматові, що хлопчик пожартував.
— Дурника клеїш? — кричить Барахлюш. — А дзузьки! Капітане, я вам зараз усе поясню…
Кльовочувак жестом фокусника витягує дві товстелезні сигари.
— Чи не бажаєте, пане офіцере? — пропонує він.
Осмат замислюється на якусь мить. А потім бере клешнею обидві сигари: одну кладе до кишені, а другу, припіднявши забрало шолома, — суне у дзьоб. Як правило, осмати ходять із опущеним забралом, але, щоб закурити, доводиться його підіймати. Тоді всі, хто стоїть поруч, можуть побачити обличчя осмата. Хоча ті, кому з цим «пощастило», намагаються скоріше забути… Голова в осматів кругла — без волосся і вух. Замість обличчя — плоский овал, як морська галька, сточена хворобами і з’їдена віковою ерозією. Замість носа, як у людей, в осматів гострий дзьоб. Два маленькі червоні очка-цятки дивляться на світ безсторонньо. Отже, обличчя осматів краще ніколи не бачити.
Кльовочувак запопадливо підносить осматові сірника. Той поволі затягується, тоді мерзенно усміхається, від чого кров застигає в жилах.
Злодій відпускає Барахлюша, але принц не заспокоюється: він хоче повернути свого ножика. Та вже розуміє, що шансів мало…

Макс і Селенія все ще танцюють. Кльовочувак старанно розважає принцесу балачками, а точніше — схиляє її до розмови про одруження.
— Ви хочете відмовитися від моєї щирої допомоги? — медоточивим голосом запитує він.
— Одруження — справа відповідальна справа, тому вирішувати її потрібно самостійно, покладаючись лише на себе, — підкреслено урочисто відповідає Селенія нав’язливому кавалерові.
— Підтримую вас на всі сто відсотків. Але коли ми познайомимося ближче, ви зрозумієте, що зі мною можна мати справу. Потанцюймо ще, випиймо трішки, і я певен, що ви зрозумієте: саме я можу вам стати у пригоді…
Селенії весело: цей кльовочувак такий смішний, такий самовпевнений!
Їй хочеться по-змовницьки підморгнути Артурові, але вона помічає, що хлопчик уже не дивиться на неї. Він уткнувся носом у якийсь папір і ніби збирається його підписати. А вербу вальник-осмат уже подає йому перо. Артур тримає в одній руці склянку, в другій — сигару. В погляді хлопчика нема й натяку на здоровий глузд. Механічно проковтнувши вміст склянки, він гримає нею об стіл і тремтячою рукою береться за перо. Ос-мат підсуває йому контракт, бо хоче якомога швидше отримати автограф цього невдахи-мініпута. Артур зволікає з підписом, бо ніяк не второпає, в якому рядку його ставити. В цей час у нього за спиною виростає Селенія. Різко вихопивши перо, вона нахабно заявляє вербувальникові:
— Перепрошую, та… мені б хотілося з ним потанцювати, доки він не підписав зобов’язання танцювати невідомо з ким…
Осматові це не подобається, але що поробиш… Тягнучи за собою Артура до танцмайданчика, принцесі треба подбати ще й про те, щоб він не втрачав вертикального положення.
— Я так вдячний тобі, що ти запросила мене потанцювати, — задоволено промовляє хлопчик і безглуздо усміхається.
— До тебе дійшло, що ти хотів підписати? — сердито запитує принцеса.
— Звичайно, ні! Та яка різниця? — язик уже давно не слухається Артура, а він усе намагається говорити. Уперше спробувавши алкогольного напою, хлопчик переоцінив свої можливості…
— Ти що, — хочеш у такому вигляді йти далі? Чи думаєш, що ми тебе будемо волокти за собою? Не дочекаєшся! Вкладемо під столом, щоб проспався й прийшов до тями, а самі підемо далі. А коли повертатимемося, то заберемо тебе, як валізу із камери схову!
Хоча думки в голові Артура й плутаються, та він розуміє, що принцеса має рацію. Він вчинив нерозумно — міг же зірвати всю операцію! І зовсім забув про час! А його перебування в країні мініпутів суворо обмежене. Якщо, звичайно, він не вирішить залишитись у них на кілька років… або назовсім. Він уперше про це подумав — і вмить протверезів. Хлопчик випрямляється і робить спробу рухати ногами в такт музиці. Слід зауважити, що танцює він також уперше.
Помітивши, що її партнер досить уже твердо стоїть на ногах, Селенія насмішкувато зауважує:
— Ну, нарешті! Свої ноги кращі за чужі, а про голову й казати нічого!
Здалеку на парочку позирає Лайтмен.
— Ти конкуруватимеш із цим гномиком? — запитує диск-жокей у Макса.
— А чому б і ні? Здорова конкуренція ще нікому не зашкодила! — філософськи відповідає упевнений у своїй перемозі Макс.
Алкогольні пари вже вивітрюються з Ар-турової голови. Він досить добре рухається під музику і навіть не наступає Селенії на ноги. Останнє особливо тішить принцесу: вона, звісно, заради спільної справи могла б пожертвувати своїми маленькими ніжками, але краще обійтися без цього.
Артур вирішує: якщо Селенія не дозволила вчинити йому непоправну дурницю, значить вона на нього не сердиться або сердиться, але не дуже, тому можна її запитати хоча про те, що найбільше його мучить.
— Слухай-но… як ти гадаєш, коли я виросту… я зміг би тобі сподобатися? Точніше, такий, як я є? Адже ти набагато старша за мене…
Принцеса весело сміється.
— Ми відраховуємо роки за кількістю цвітінь селенелли. Селенелла — королівська квітка. Мене назвали на її честь.
— А… та… тоді скільки ж мені, по-вашому, років?
— Приблизно тисяча. Як і мені, — хитро підморгує принцеса.
Гордість аж розпирає Артурові груди. Виявляється, він уже майже дорослий! Тоді можна запитувати принцесу й далі!
— А раніше… раніше ти теж була маленькою дівчинкою, як і я? Тобто я хочу сказати, що зараз я, наприклад, маленький, але потім… Ти була колись маленькою?
— Ні. Я завжди була такою, якою ти бачиш мене зараз, — відповідає принцеса. Ар-турова допитливість починає її дратувати. — Мініпути швидко виростають і потім більше не ростуть. Я себе знаю тільки такою, як зараз. І я ніколи ніде не бувала, окрім свого королівства.
У голосі дівчинки бринять нотки жалю, але вона навіть собі в цьому ніколи не зізнається.
— Колись… згодом, мені б хотілося забрати тебе звідси… у мій світ, у той світ, де живу я, — каже Артур. Йому дуже сумно усвідомлювати, що попереду — розлука.
— Гаразд, поживемо — побачимо, — підсміюється принцеса: вона не налаштована на серйозні розмови. — А поки що нагадую тобі: ми не виконали завдання… У нас попереду — Некрополіс.
Ця назва звучить, як дзвін. Від неї тверезіють швидше за крижаний душ.
Зрозумівши, що клієнт вислизнув із пастки, осмат-вербувальник заповзявся шукати наступну жертву.
Біля барної стійки продовжується відчайдушна сварка між Барахлюшем, кльовочуваком і офіцером-осматом. Настирливий принц вимагає свого ножика. Кльовочувак співає, як соловей, стверджуючи, що знайшов ножика, коли гуляв у лісі. Осмат, зважаючи на те, що він — представник влади, хоче залишити ножика собі.
Барахлюш у відчаї. У нього вистачило духу кинутися на здоровенного кльовочувака, але побороти озброєного осмата йому не під силу.
Вербувальник нарешті натрапляє на двох нетверезих кльовочуваків і, обіймаючи їх за плечі, веде до столика. Селенія подивилася їм услід… І раптом принцеса вигукує:
— Я знаю! Ми підемо за вербувальниками, і вони приведуть нас до Некрополіса!
Артур погоджується — він навіть готовий очолити операцію.
— Ти молодець! — захоплено вигукує він, намагаючись подолати залишки Вогняного Джека. — Так ми швидко туди доберемось! У Некрополісі я розшукаю свого дідуся, знайду скарб, а потім надаю духопелів проклятому Упиреві, щоб він запам’ятав мене на все своє життя!
Почувши ім’я Жахливого У, всі завмирають, як перед землетрусом. Лайтмен гарячково хапає платівку за край і зупиняє музику. З двадцять осматів обертаються і прикипають поглядами до кандидата в покійники: кому, цікаво, стрельнуло в голову назвати заборонене ім’я?!
Осмат-офіцер опускає забрало шолома, і з-під нього одразу ж завалував дим: він продовжує курити сигару.
— Упс! — жахається Артур, зрозумівши, що знову втрапив у халепу.
— Не знаю, чи станеш ти коли-небудь справжнім принцем, але королем базікал можеш вважати себе від сьогодні! — презирливо промовляє Селенія.
Побачивши, що Артур і Селенія знову щось не поділили, Макс потирає вдоволено руки:
— Ось він — мій зоряний час! Кльовочуваки — єдиний мініпутський народ, який не боїться Жахливого У. Або вдає, що не боїться.
Макс штовхає в бік Лайтмена, і той, копнувши головку програвача, примушує голку опуститися на улюблену пісню Макса «З ранку до ночі бачу твої очі».
Осмати повільно насуваються на дивного мініпутика, що вимовив заборонене ім’я. Артур із Селенією перелякано відступають. У клубі починається паніка.
— Артуре! В тебе всього три секунди, щоб зовсім протверезіти! — кричить хлопчикові Селенія.
— Га? Що? Хіба це можливо?
Недовго думаючи, принцеса з розмаху дає йому дзвінкого ляпаса. Ледве втримавшись на ногах, Артур махає головою.
— Щиро вдячний! І справді все пройшло!
— Ну й добре! — відповідає Селенія, вихоплюючи з піхов меч.
— А мені чим воювати? — запитує її хлопчик.
— Головою, друже!
Селенія готова до поєдинку. Несподівано поруч із Артуром, як із-під землі, постають Макс і диск-жокей.
— Гей, крихітко!
В руках у кльовочувака меч — і він кидає його Артурові.
— Дякую, пане! — відповідає хлопчик, здивований такою допомогою.
— Ну, не тремти! Дій! — гукає кльовочувак. — Покажи їм, де раки зимують!
Музика змінилася. Тепер звучить «Мінісайдська історія».
Артур займає позицію поруч із Селенією. Омати перегруповуються і оточують їх. Барахлюш вистрибом біжить за осматом, намагаючись умовити по-доброму віддати ножика.
— Якщо натиснути на кнопку сімдесят п’яту, у вас вискочить шабля-лазер. Хоча це й застарілий зразок, але діє безвідмовно.
— О! А ти певен, малий? — осмат зацікавився і зупинився. Він одразу ж натискує кнопку… Із ножика виривається сніп полум’я і вмить зносить шолом осмата разом із головою. Що ж, голова в осматів завжди була слабким місцем… Ось і тепер тіло осмата вціліло, а замість голови — обвуглена головешка. Барахлюш витягує з клешні свій заповітний ножик і чемно промовляє:
— Тисяча вибачень. Помилився! Треба було натиснути п’ятдесят сьому кнопку.
Барахлюш натискує її — із ножика вилітає тонкий лазерний промінь сталевого кольору.
— Ось так краще!
Лазерна шабля налякала осматів — вони розступаються, і Барахлюш уже поруч з Артуром та Селенією.
Друзі знову разом і готові відбити атаку ворогів. Вони стають спина до спини. Живий трикутник наїжачився трьома мечами.
Осмати приходять до тями і з дикунськими вигуками кидаються в бій.
Натягнувши спеціальні рукавички, Лайтмен хапає платівку за край і починає смикати. Голка шкребе поверхню, і це верескливе шкряботиння ніби задає ритм бійці. Майже брейк-данс!
Селенія так вимахує мечем, ніби її навчали найкращі фехтувальники світу.
Барахлюш працює своїм лазером, як шаткує капусту.
Тільки Артур відстає в бойовій майстерності від друзів, однак у нього вистачає уміння уникати спрямованих на нього ударів. Виставивши уперед меча, він відганяє осмата. І раптом меч розсипається — в руках хлопчика залишається тільки пригорща пилу.
Макс, що пильно спостерігав за бойовими діями, голосно співчуває:
— Ой, бідний хлопчик! І хто ж це виготовляє такі погані мечі?
Причитания Макса такі лицемірні, що Лайтмен не витримує і пирскає від сміху. Завершивши свою патетичну тираду, чувак підступно посміхається.
Під градом ударів, що посипалися, як із міха, Артур біжить до музичного центру, підтягується, застрибує на платівку, спотикаючись, підбігає до головки програвача і, зігнувшись, починає підскакувати разом із нею. Голка ритмічно вдаряє по платівці, платівка видає скрипучо-свистячі звуки, а осмати мечуться навколо, намагаючись ухопити верткого, як дзиґа, хлопчика. Ритмічна музика, нерозбірливі вигуки — оце дискотека для шанувальників хіп-хопу!
— Певно, бадьорі ритми у крові цього малого ще з пелюшок, — зверхньо коментує кльовочувак.
А на Барахлюша наскакують троє верескливих осматів, теж озброєних лазерними мечами.
— Ага! Так ви утрьох на одного! І вам не соромно? Тоді я потрою силу свого меча!
Барахлюш натискує кнопку, лазер ховається, а на його місці… з’являється чудовий букет квітів.
— Що? Подобається? — запитує винахідливий принц, намагаючись швидше виправити свій промах. Але для цього нема часу.
Осмати, що заніміли на якусь мить, з вереском нападають на хлопчика. Втікаючи від них, Барахлюш пірнає під стіл: там уже ховається й Артур.
— Мій меч мене підвів! — скаржиться принц, підряд натискуючи на всі кнопки свого диво-ножика.
— І мій теж! — довірливо повідомляє Артур, показуючи уламок руків’я.
До столу підбігає осмат і розрубує його своїм лазерним мечем навпіл. Приятелі покотилися підлогою в різні боки.
— Ну ось — у ворогів зброя краща за нашу! — похмуро зауважує Артур.
Барахлюш гарячково і зі злістю трясе свого ножа, доки нарешті з нього не вискакує нова зброя.
Це булькометалка, малесенька тоненька трубочка, через яку вилітає сто мильних бульбашок за секунду. Кучерява мильна хмарка за мить оповиває всіх осматів. Звичайно, воювати мильними бульбашками дуже практично, зате сховатися за ними можна.
Осмати втратили слід обох утікачів. Вони розлючено січуть мечами барвисту хмаринку — бульбашки тріщать і лопаються, осипаючи їх пістрявими мильними крупинками.
Селенія успішно відбиває атаку одного осмата і готова битися з другим. Вона відволікає його увагу хитрими прийомами і, вихопивши в нього кинджал, який осмати пристібають до ноги, пронизує ним стопу ворога. Заверещавши від болю, осмат прикипає до підлоги.
— Гей ви! Припиніть битися! Ви тут усе мені потрощите! — кричить господар закладу, могутній кльовочувак, який досі тільки спостерігав із-за дверей службової комірчини. Зараз він не знає, що робити: захоплюватися кмітливістю Селенії чи сваритися за погром.
Вилізши навкарачки з мильної хмари, Артур натикається на Барахлюшів наплічник. Він хоче його підняти, але не втримує і той усією своєю вагою падає на ногу якогось осмата. Осмат відфутболює наплічник убік і повільно підіймає меча, аж облизуючись від усвідомлення близької і легкої перемоги.
Хлопчик розуміє, що це кінець. Схопивши кілька кульок, що випали із наплічника, Артур кидає їх під ноги осматові — просто так, без будь-якої надії на порятунок. Кульки нічого не змінять, зате смерть він зустріне з почуттям виконаного обов’язку: він бився з ворогом до останнього подиху. Він нічого не втрачає — тільки виграє час.
Маленькі скляні кульки розбиваються біля ніг осмата, настільки обмеженого, що навіть не хоче поглянути на них. Його більше цікавить беззахисна жертва.
Зненацька, як за помахом чарівної палички, перед осматом виростає великий квітучий кущ — він значно вищий за вояка.
— О! Квіти! Як це красиво! — милується осмат, складаючи клешні. Певно, ще не всі осмати втратили почуття прекрасного.
Але, обминувши кущ, він знову налітає на Артура.
— Я покладу ці квіти на твою могилку! — викрикує ворог.
Та ненависть сліпа… За спиною осмата величезна комахоїдна квітка розкриває свої гострозубі пелюстки і нахиляється над ним. Щелепи квітки навіть не клацають, і верхня половина осмата зникає в хижих пелюстках. Квітка підіймається і пережовує харч, а нижня половина осмата чекає своєї черги. Артурові очі округліли від подиву і переляку. А квітка-чудовисько збирається поласувати залишками його ворога…
— Смачного вам! — ввічливо говорить хлопчик своєму хижому рятівникові.
Від квітки йде запах, який не назвеш пахощами, і Артур, вважаючи, що його чемність вичерпана, втікає.
А Барахлюш усе ще продовжує натискувати на кнопки ножика. Має ж у нього нарешті це вийти! Адже його оточили аж три ос-мати — і пики в них просто звірячі. Нарешті з ножика вискакує трипроменевий лазер. Барахлюш радісно сміється і гордо демонструє ворогам свою зброю. Ті переглядаються, ставлять свої мечі на землю, натискають на кнопки і кожен меч починає світитися шістьма лазерними променями. Принц завмирає від здивування.
— Це у вас найновіша модель? — цікавиться він, отямившись.
Осмат ствердно киває головою, а потім з гучним гиканням вибиває з рук хлопчика його улюбленого ножика. Ножик підлітає вгору, кілька разів обертається в повітрі, падає на ковзький танцмайданчик і їде по ньому доти, аж доки натикається на чийсь чобіт сорок шостого розміру. Давно не чищений чобіт військового зразка на мерзенній лапі осмата.
Лайтмен ледве встигає зупинити платівку. Танцмайданчик уповільнює оберти. Бій припиняється. Настає гробова тиша. Гуркочучи чобітьми, новий гість обходить приміщення клубу. Це Темрякос. Принц темряви. Син Упиря.
Трійко наших героїв стоять поруч. Переляканий господар закладу намагається втекти.
Темрякос дуже схожий на осмата, однак плечистіший і краще озброєний. Вже його об ладунок наганяє страх. Він скидається на броненосний крейсер. На всіх сімох континентах немає такої зброї, якої б не було в Темрякоса. Окрім, певно, маленького ножика, якого він ще притискає до підлоги своїм важким чоботом. Нарешті принц темряви нахиляється, піднімає ножика і з цікавістю розглядає. А потім переводить очі на господаря.
— Ну що, кльовочув? Влаштовуєш забаву, а давніх друзів не запрошуєш? — жартівливо запитує Темрякос, забавляючись ножиком.
— Та що ви! Тут так собі! — вимучує усмішку кльовочувак, а в самого вже й коліна дрижать. — Невеличка вечірка для нових гостей…
— Нових гостей? — вдаючи здивування, перепитує Темрякос. — І хто ж вони — ці гості? Покажи їх мені!
Осмати розступаються і стають по боках танцмайданчика, посеред якого притислися одне до одного наші герої.
Важкими кроками Темрякос наближається до них. Побачивши Селенію, він задоволено шкірить зуби.
— Принцеса Селенія! Оце так сюрприз! — вигукує він. — А повідайте нам, принцесо, що поробляє така благородна особа в такому невідповідному місці й у такий невідповідний час?
— Ми… — розгублено лепече Селенія, — прийшли трохи потанцювати…
— Тоді все гаразд! — ловить її на слові Темрякос. — Потанцюймо!
І владно клацає пальцями, як кастаньєтами. Один із осматів підштовхує головку програвана, голка опускається, звучить мінорна мелодія.
Вклонившись нарочито чемно принцесі, Темрякос, вдаючи галантного кавалера, простягає їй лапу.
— Я швидше помру, але не піду з вами до танцю, Темрякосе! — відповідає Селенія, усвідомлюючи, що таким чином натискує кнопки запуску атомної бомби.
Налякані осмати про всяк випадок відступають на кілька кроків. Усі знають, що будь-яке намагання публічно принизити Темрякоса завжди закінчується великим руйнуванням. Принц повільно підіймає голову і на його обличчі з’являється зміїна посмішка.
— Що ж, ваше слово для мене закон! — промовляє він, беручи свій страшний меч. — Зараз ти танцюватимеш із вічністю!
І Темрякос підносить угору меча, щоб порубати принцесу на шматки.
— А що скаже твій батько? — відчайдушно вигукує Селенія.
Комахоподібна істота завмирає з піднятим мечем. А принцеса не вмовкає:
— Що скаже твій батько, Жахливий У, коли ти повідомиш, що убив принцесу, з якою він хоче одружитися? Саме ту принцесу, яка одна може подарувати йому жадану владу над усіма континентами? Адже він прагне панувати в усьому всесвіті мініпутів!
Селенія обрала правильну тактику. Який би не був тупий син У, слово «влада» спонукає його подумати.
— Гадаєш, він тобі подякує? — продовжує Селенія, доки Темрякос не отямився. — А раптом він накаже спалити тебе в сиропі смерті, як усіх інших своїх синів?
Лави осматів захвилювалися. Селенія таки повернула на своє! Темрякос опускає меча.
— Твоя правда, Селеніє. Я вдячний тобі за пораду, — промовляє він. — Звісно, яка користь від тебе мертвої… А ось жива…
І він посміхається так мерзенно, що всі розуміють: принц темряви має підлий план. Хитрий Макс угадав його думки.
— Гей, господарю! Гей, Лайтмене! Час зачиняти клуб!
Тямущий ді-джей повільно відступає до дверей, що ведуть у службову комірку. За ним задкує і господар.
— Заберіть їх! — гаркає Темрякос, вказуючи лапою на наших героїв. І три десятки ос-матів кидають виконувати наказ.
Дивлячись на ворожий натовп, Артур відчуває себе спортсменом-серфінгістом перед наближенням цунамі.
— Нам би зараз хоч трішки якогось дива, навіть найпростішого, — зітхає хлопчик.
— Ми загинемо за справедливість! — по-королівськи патетично промовляє принцеса. Певно, вона й справді готова померти і хоче покинути цей світ, як і належить персонам її рангу.
Виставивши уперед могутній меч, вона войовниче вигукує. Цим хоче додати собі сили та впевненості.
Від її вигуку гасне світло. Хоча, певно, його вимкнув Лайтмен. Непроглядна темрява породжує паніку. Чути лише скрегіт заліза, гупання чобіт, клацання зубів та хруст-кіт кінцівок.
— Хапай! Та ось же вони! Я його тримаю! Та це не він! Це я! Пусти мене, дурню! Ой, пробачте, шефе! Ой! Хто мене вкусив?
Макс запалює сірника і з неприхованим задоволенням затягується величезною сигаретою. Цей кавардак його забавляє. У крихітному колі рудого світла від сигари видно Темрякоса, точніше, його тінь. Принц лихий, як дідько. І навіть морок не може приховувати його люту фізіономію.
— Що тут діється? — гнівним голосом, що зривається на вереск, запитує він.
— Десята година. Заклад зачинено.
— Що? — скрегоче зубами Темрякос. — Тепер тут зачиняють о десятій?
— Я виконую ваш припис, пане, — покірно відповідає господар, виринувши з мороку.
Темрякос зі злості ніяк не може знайти потрібних слів.
— Сьогодні зробити виняток!!!
Наказ звучить так голосно, що в багатьох лопаються барабанні перетинки.
— Ну, ясно, виняток… Аякже… — тихо каже Макс, заспокійливо плескаючи господаря по плечу.
Лайтмен шугає в батарейкоприймач і через кілька секунд загорається світло. Тепер усі бачать, що у темному приміщенні клубу здійснено погром. У центрі, на танцювальному майданчику, борюкаються осмати, як на матчах з регбі. Із цієї купи не всі вилізуть без ушкоджень.
Темрякос прямує до них. З його появою осмати розповзаються в різні боки. Особливо потовченими виявляються ті, що були внизу. Зате вони з гордістю показують своєму начальнику трьох полонених, які лежать на підлозі, обплутані мотузками, як шинка на Різдво. Придивившись до них, Темрякос переконується, що його тупі вояки полонили своїх же товаришів. Ну й розлютився ж він!
Сидячи в тихому куточку, звідки ніщо не сховається від його пильного ока, Макс захоплено промовляє:
— От бісове дівчисько!
І чує, як заревів важкий бомбардувальник. Це закричав Темрякос:
— Знайти-и-и! Знайти-и-и їх!

РОЗДІЛ 18

Голос Темрякоса чути скрізь — навіть у підвалі, де сидять наші мандрівники.
— Чуєте? — штовхає друзів Барахлюш. — Правду кажуть, що він не людина.
— Сподіваюся, що ні Макс, ні господар не постраждають через нашу втечу, — непокоїться Селенія.
— Не турбуйся, — відповідає Артур. — Макс просто геніальний брехун! Та й Лайтмен із господарем викрутяться.
Селенія зітхає. Вона не звикла відступати. А тим більше — утікати від небезпеки. Однак Артур має рацію — утрьох їм цю банду не побороти.
— Гаразд, досить відпочивати! — командує Артур і тягне Селенію за рукав. Принцеса чи не вперше не протестує, а бере за руку Барахлюша і мовчки йде за Артуром. І ось вони втрьох рушають довгим коридором, якому не видно кінця.
Спочатку йдуть уздовж брудно-сірого бордюра, що весь просякнутий вологою. Він відокремлює прохід від бетонної стіни. Потім, уже в кінці коридору, натрапляють на величезний литий металевий люк у стіні. Отож за нею може бути труба, в яку зливають нечистоти.
Внизу люка є невеличкий отвір. Якщо дуже постаратися, то в нього можна пролізти. Підтягнувшись, Селенія зазирає туди. Стіни підвалу чи труби, що за кришкою люка, покриті липкою смердючою грязюкою — труба нафтогону і то, мабуть, набагато чистіша. Та відступати не можна.
— Ось. Це тут, — промовляє Селенія.
— Тут що? — відгукується Артур, вдаючи, що не розуміє. Йому так не хочеться, щоб підтвердилися здогади.
— Пряма дорога до Некрополіса, — відповідає Селенія. За залізною кришкою панує морок. Неможливо навіть роздивитися, куди веде ця гидка дорога — вниз, у безодню, чи тягнеться далі.
— Невідомо, що нас чекає там. Ще жоден мініпут не повернувся зі страшного Забороненого міста. Тому добре поміркуйте, перш ніж іти зі мною, — каже принцеса, скочивши на землю.
Друзі перезираються. Вони ще не забули, які пригоди довелося пережити за час спільної мандрівки.
Артур поглядає на Селенію. І йому здається, що він бачить її востаннє.
Селенія усміхається, але очі її блищать від сліз. Їй дуже хочеться підбадьорити своїх супутників, та слова десь загубилися…
Артур поволі просовує руку в діру, ніби намагається намацати кінець їхнього нелегкого шляху.
— Я не залишу вас на півдорозі. Я йду з вами, — рішуче говорить він. І простягає принцесі руку.
Селенію аж злихоманило — вона б і на шию кинулася Артурові, якби не пам’ятала про королівський етикет. Тому кладе свою маленьку долоньку на його руку. Барах л юш накриває її своєю долонею.
Отже, вони — одна команда. І підуть разом до кінця, і допомагатимуть одне одному в біді… До речі, біда їх так і не полишила. Точніше, вона поряд.
Набравши в легені побільше повітря, Селенія підтягується, просовує голову і плечі в похмуру діру. Якусь мить вона нерішуче повисає, а потім змахує ногами і зникає в липкій безодні. Затиснувши носа пальцями, Барахлюш пірнає за сестрою.
Артур усе ще не рухається з місця. Йому так не хочеться лізти в ту гидотну діру! Він не має ні сил, ні бажання рятувати примхливу принцесу і вислуховувати теревені її братика. А може, це йому сниться? І зараз прикинеться звичайним хлопчиком — і не буде поруч ніяких мініпутів…
За стіною чути плямкітливі звуки. Ні, це не сон: його друзі вже прокладають шлях у непролазній грязюці. Пора отямитися! І, присоромивши себе за слабкість, Артур з войовничим вигуком лізе в діру.
— Ну, постривай, Упиряко! — кричить він, стрибаючи в морок.
Ось знову хлопчик вимовив заборонене ім’я! Будемо сподіватися, що цього разу фортуна йому усміхнеться.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Артур і мініпути”
Люк Бессон
Переклад – О. Думанської
Видавництво: “Махаон-Україна”
2007 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: