Ассіпатл і Великий Морський Змій

У давні часи жив колись на півночі Шотландії заможний фермер. І було в нього семеро синів і одна дочка.

Наймолодший з синів був диваком, увесь вільний час він лежав на попелі, через це його й прозвали Ассіпатл, що перекладається як “той хто лежить на попелі”. Це був ледачий хлопчисько, він не хотів працювати на фермі, як його брати.

Цілими днями він десь пропадав, а думки його були постійно зайняті гномами, ельфами та іншими дурницями.

Спекотними літніми днями, поки його брати працювали в полі, Ассіпатл лежав у затінку.

Старші завжди сміялися з нього і примушували виконувати ту роботу по дому, яку самі не любили: замітати підлогу, носити воду й торф.

З усіх членів сім’ї лише сестра, яку завали Меррон, щиро любила свого дивакуватого брата. Вона обожнювала, коли він починав розповідати казки про ельфів і тролів. Вона годинами могла його слухати, а він годинами міг розповідати, коли Меррон слухала. Адже вона єдина в сім’ї ніколи не сміялася з нього.

І яке ж було його горе, коли він дізнався, що його улюблена сестра залишає рідну домівку! А справа сталась ось так.

Одного разу єдина дочка короля цих країв, принцеса Гемделовелі, проїжджала через село, в якій жила родина Ассіпатла. Раптом карета зламалася біля будинку батька Ассіпатла, і, поки він її лагодив, принцеса спілкувалася з Меррон. А оскільки та була дівчиною гарною й кмітливою, принцеса умовила батька, щоб Меррон запросили до двору стати її покоївкою.

Так і сталося. Вся сім’я Ассіпатла була у захваті: адже їхня Меррон буде при самій принцесі! Фермер заколов найкраще ягня і відкоркував пляшку старовинного віскі, щоб відсвяткувати таку подію.

Лише Ассіпатл був не радий тому, що Меррон їде до двору. Адже це означало, що тепер йому нема з ким буде ділити світ казки, що малювала його уява. Життя для Ассіпатла стало ще більш нестерпним.

Меррон перебралася до королівського замку, але й не забувала про свою родину, і відвідувала ферму раз або двічі на рік.

Несподівано для всіх страшна звістка пронеслася по всій Шотландії. Рибалки, що виходили на своїх човнах у Північне море, побачили щось таке, про що багато років усе населення Шотландії боялося навіть думати: вони побачили Великого Морського Змія.

Рибалки помітили, що це страшне чудовисько роззявило свою пащу, показуючи, яке воно голодне, і якщо його не нагодувати, воно пожере все живе – і людей, і звірів, і птахів.

Подих цієї істоти був настільки отруйний, що в ньому все помирало і земля, куди діставав цей смертоносний подих, на кілька років ставала мертвою.

Дізнавшись про появу змія, король Еохейд скликав нараду.

– Як ви гадаєте, чи зможемо ми протистояти Змію? – запитав він своїх воєначальників, яких скликав з усіх земель королівства.

Три дні вони обговорювали всі можливості врятувати від страшної біди свої землі і ніхто не міг запропонувати чогось дієвого.

Нарешті до зали увійшла королева. Це була друга дружина короля, горда й пихата, яка дуже не любила свою падчерку, принцесу Гемделовелі. Подейкували, що вона значно більше часу проводить у товаристві відомого чаклуна, якого всі боялися, ніж у свого чоловіка – короля.

Отже, королева, увійшовши до зали, промовила:

– Ви, чоловіки, звикли все вирішувати силою зброї. Але є речі, які не підвладні простим смертним. Не зброєю, а силою чар має бути переможений цей лютий ворог. Тож послухайте слова жінки і зверніться до великого чаклуна, якому відкриті всі таємниці землі та моря.

Королю та його радникам не дуже сподобалася ця пропозиція, але вони не знали, що робити, тож послали по чаклуна. Проте його порада змусила посивіти їхнє волосся від жаху:

– Існує єдиний спосіб, як врятувати Шотландію від великої небезпеки. Ми мусимо посилати чудовиськові щотижня сім молодих дівчат, найгарніших, яких тільки можна знайти. Тільки так можна пом’якшити серце змія та змусити його нарешті піти від нас.

Як не жахливо було чути таку пропозицію, але більше ніхто не міг нічого придумати.

Отже, віднині щосуботи сім невинних дівчат зв’язували та приводили на скелю, що звисала над морем, а чудовисько хапало їх своїм довгим язиком.

Люди дивилися на це жертвоприношення з великого пагорба і їхні серця розривалися від болю. Жінки плакали й кричали:

– Невже немає іншого шляху, щоб врятувати нашу землю?

Але чоловіки лише стогнали та хитали головами.

– Інакше ніяк, – відповідали вони.

Як раптом серед натовпу пролунав голос хлопчика:

– Невже немає серед нас чоловіка, який би боровся з цим чудовиськом і вбив би його, щоб урятувати дівчат? Я б це зробив! – це був Ассіпатл. Його пальці тремтіли від люті, а очі палали від обурення.

– Бідолашний збожеволів! – шепталися люди. А один зі старших братів підійшов до Ассіпатла та вдарив його по голові.

– Ходи додому! Годі смішити людей!

Брати силою потягли Ассіпатла додому, лаючи і штовхаючи його, але той все говорив, що саме він вб’є змія.

За вечерею мати стала сварити синів, через Ассипатла, але він сказав їй:

– Не журися, мамо, я б і сам міг би захистити себе і побити своїх братів, але мені слід берегти сили до того часу, коли піду битися зі змієм. – І всі знову почали сміятися з тих слів.

Минав час, щосуботи сім дівчат кидали на поживу змію. Усі мешканці, і король теж, відчували, що так довго тривати не може. Адже скоро у королівстві не залишиться жодної дівчини.

І тоді король знову покликав до себе чаклуна.

– Чи є ще якийсь спосіб позбутися змія? – запитав він у нього.

Так, чаклун знав відповідь.

Чаклун знав, що королева ненавидить свою падчерку, і, щоб догодити їй, сказав:

– Єдине, що можна зробити – відправити в пащу змія королівську дочку.

В залі для нарад настала страшна тиша, ніхто не насмілився дивитися на короля. Але король, хоч і дуже любив свою єдину дочку, був справедливим правителем, він відчував, що якщо він міг послати на смерть дочок своїх підданих, він має вчинити так само і зі своєю дочкою. Він переговорив з нею і тремтячим голосом оголосив, що вони згодні принести цю жертву.

– Принцеса Гемделовелі – моє єдине дитя, остання з королівського роду, але якщо її смерть принесе користь нашій державі, то нехай так і буде!

Раптом серед натовпу пролунав голос одного з воїнів:

– Якщо після такої жертви змій не піде з нашої землі, нехай же наступного разу йому запропонують не молоду ніжну дівчину, а цього старого кістлявого чаклуна!

Схвальний гул зустрів ці слова, а чаклун зблід від люті і промовив:

– Мій король, пропоную тобі відкласти жертву на три тижні та оголосити по всій країні, що той, хто прожене страшного змія, одружиться на принцесі та одержить королівський меч, що колись належав богу Одіну.

Так і зробили.

З усіх боків стали приїжджати молоді воїни, бажаючи змагатися зі змієм. Але щойно вони бачили чудовисько, що лежало в морі з відкритою пащею, як деякі з них виявлялися хворими, деякі просто тікали, а решта відверто визнавали, що не спроможні взятися за таку справу.

Напередодні вирішального дня король тремтячими руками дістав свій королівський меч. Він вирішив сам битися зі змієм, якщо більше нема кому.

– Мій король, – сказав йому вірний слуга, – навіщо ви взяли меча, адже дні вашої бойової слави давно минули. Слід залишити цю справу молодим.

– Хіба можу я дивитися, як чудовисько пожирає моє єдине дитя? – сердито відповів король. – Присягаюся, спочатку я загину у бою зі страшною потворою, перш ніж вона торкнеться хоч одного волоса принцеси. Накажи приготувати човен на березі, і завтра я попливу до чудовиська й битимуся з ним.

Тієї ночі на фермі всі лягли спати рано, бо наступного дня родина збиралася їхати на вершину пагорба щоб дивитися, як буде принесено в жертву принцесу. Усі, крім Ассіпатла, який мав залишатися вдома пасти гусей.

Хлопець довго крутився у своєму кутку на купі попелу і не міг заснути. Раптом він почув, як його батьки сваряться.

– До пагорба так довго їхати, – говорила мати, – гадаю, мені краще залишитися вдома.

– Ні, – відповідав батько, – нам треба всім там бути, ти поїдеш на моїй кобилі Швидконіжці.

– Не хочу завдавати тобі клопоту, бо мені здається, що ти більше не любиш мене!

– Що за дурниці, жінко! З чого такі думки?

– Бо ти не розповідаєш мені про свої таємниці! Я так давно прошу тебе розповісти, в чому секрет Швидконіжки, що під тобою вона летить швидше за вітер, а під кимось іншим повзе, як стара шкапа.

Фермер засміявся.

– Це не через те, що я не люблю тебе, кохана, – сказав він. – Просто жіночому язику важко втриматися, а я не хочу, щоб про мою таємницю дізнався хтось чужий. Але якщо обіцяєш мовчати, то слухай: коли мені треба, щоб Швидконіжка стояла, я плескаю її по одному плечу, щоб вона йшла як звичайний кінь – плескаю по другому плечу, а коли мені треба, щоб вона летіла як вітер, то я насвистую їй на вухо в сопілочку з гусячого пера. Ця сопілка завжди лежить у кишені мого пальта.

Ассіпатл, почувши це, не міг більше спати. Нарешті, він придумав, що йому робити. Він дочекався, поки його батьки заснуть, прокрався до їхньої кімнати, витяг з кишені сопілку та вислизнув з хати.

Осідлавши Швидконіжку, він вивів її зі стайні. Побачивши нового конюха, кобила смикалася і не давала на себе залізти, але Ассіпатл поплескав її по одному плечу, і вона заспокоїлася. Хлопець сів верхи, поплескав кобилу по другому плечу і поїхав. Але в цей час в хаті почули шум і прокинулися.

– Тримайте злодія! – кричав фермер. Він та його старші сини сіли на коней та поскакали вслід за крадієм. Тут Ассіпатл згадав про сопілку, дмухнув у неї і Швидконіжка помчала як вітер, залишивши переслідувачів далеко позаду.

На світанку хлопець дістався до моря, і побачив величезну потвору, яку він збирався вбити. Будь-хто сказав би, що він збожеволів.

Ассіпатл зліз зі свого коня, прив’язав його до дерева і пішов до лісу неподалік від моря. На узліссі він побачив невеликий будиночок. Там він знайшов залізний горщик.

– Гадаю, господарі не образяться, якщо я візьму цього горщика, адже він допоможе мені врятувати принцесу.

Він набрав тліючого торфу з вогнища, поклав його до горщика та пішов до моря.

Він дійшов до королівського човна, і сказав воїну, що охороняв його:

– Сьогодні дуже холодно. Чи не хочеш ти зійти на берег і трохи зігрітися, поки я охоронятиму замість тебе човна?

– Було б непогано, – відповів охоронець, але що скаже король, якщо побачить, це?

– Ну, як хочеш, а я поки позбираю мідії та засмажу їх на вогні, – відповів Ассіпатл. Він викопав у піску ямку, запалив у ній багаття і став смажити мідії. Як раптом він закричав: – Золото! Золото! Хтось закопав тут золото!

Охоронець, забувши про короля, кинувся на берег, підбіг до Ассіпатла і почав розкопувати пісок, шукаючи золото. А Ассіпатл тим часом схопив горщик, стрибнув у човен і поплив.

Хлопець відплив мало не на півмилі, поки охоронець зрозумів, що його обдурили.

Тим часом прибув король у супроводі своїх підданих та принцеси. Він дуже розсердився, коли побачив, як човен віддаляється від берега. Але тепер він не міг вже нічого вдіяти. Йому залишалося лише стояти на березі разом з усіма і дивитися, що буде далі.

А далі було ось що.

Ассіпатл повільно плив морем, пильно спостерігаючи за змієм. Час від часу чудовисько роззявляло пащу й позіхало, і тоді велика хвиля води запливала йому до рота, а потім виходила через його зябра.

Хлопець направив човна прямісінько до цієї страшної пащі. Щойно змій позіхнув, як хлопця з човном, як Іону, затягло у темне страшне черево.

Він опинився всередині, човен просувався далі й далі, води ставало все менше, і нарешті човен уперся в щось тверде й зупинився. Ассіпатл вийшов з човна із горщиком у руці і став роздивлятися, де він опинився.

Він побачив величезну печінку звіра, наповнену жиром. Хлопець зробив у ній отвір і поклав туди горщик з тліючим торфом.

Жир зайнявся полум’ям.

Ледве встиг Ассіпатл добігти до човна, коли змій, смикаючись у судомах, викинув його зі свого черева. Човен пролетів над морем і впав на березі.

Люди на березі кричали від жаху й захвату. Поховавшись за пагорбом, вони дивилися, як потвора висунула свою жахливу голову з води, і її язик вдарився об скелю так, що зробив у ній велику вм’ятину. Ця вм’ятина й досі відділяє Данію від Норвегії та Швеції. Зуби змія випали, уперлися в море і утворили острови, які зараз називаються Оркнейськими та Шетландськими. А сама потвора зіщулилася в грудку і стала островом Ісландія. Вогонь, розпалений Ассіпатлом, досі горить під ним і іноді виходить назовні.

Коли нарешті стало зрозуміло, що Великий Змій помер, король нестямився від радості. Він обійняв Ассіпатла, поцілував його і назвав своїм сином. Потім він зняв свою королівську мантію, одягнув її на хлопця, підперезав його своїм мечем і оголосив, що віддає йому в дружини свою дочку, принцесу Гемделовелі.

Вони посідали на коней і поїхали до палацу. Раптом біля воріт назустріч їм вибігла сестра Ассіпатла, що була покоївкою у принцеси, і розповіла, що королева зі старим чаклуном вирішили втекти.

– Я дожену їх, мій король! – сказав Ассіпатл. Він дмухнув сопілкою Швидконіжці у вухо і та помчала швидше за вітер.

Догнавши втікачів, він вихопив меч і наказав їм зупинитися.

– Ти не зможеш нічого мені зробити! – засміявся чаклун, адже він знав, що жодна звичайна зброя не заподіє йому ніякої шкоди. Він не знав, що в руках у Ассіпатла меч Одіна, який був сильніший за будь-які чари.

Одним ударом хлопець збив чаклуна і той упав на землю мертвий.

Королеву схопили, судили й постановили заточити у в’язницю.

Щодо Ассіпатла, то коли настав час, він одружився з принцесою. А коли старий король помер, він разом із дружиною став правити королівством.