Байбак-мандрівник

— Ти знаєш що, — сказав байбак

Дружкові-ховрашкові. —

Чого нам треба жити так —

В степах, а не в діброві?

Десь, кажуть, є ліси й гаї,

А я і родичі мої

Не бачили їх зроду.

Ми звикли кублитись в норі,

З травинок роси пити,

На лапах сівши на горі,

На цілий степ свистіти.

Всі кажуть: «Ой, ці байбаки!

Порода в них ледача».

А я от зовсім не такий

У мене інша вдача.

Хоча в байбачіи ріс сім’ї,

Та маю в серці мрію,

Що, може, ці ліси й гаї

Побачити зумію.

Які там трави та квітки,

Якої масті звірі,

Які виспівують пташки,

Зелені, а чи сірі?

Я в торбу взяв харчів для нас

І ще роси в баклажку.

Коли в дорогу є запас,

Іти не буде важко.

Десь тут струмочок є один

Ходім його шукати!

Змайструєм пліт з очерет

Поїдем мандрувати.

— Ну, добре, — писнув ховрашок,

Хоч, звісно, зараз спека,

Ходім шукати твій струмок,

Коли це недалеко.

2
Ходить вітер ген в ярузі,

Гріє сонце білий світ.

Навпростець мандрують друзі,

Витирають з носа піт.

От так спека! Ну і спека!

Пил кружляє по степах.

— Ще далеко? Ще далеко? —

В байбака пита ховрах.

Випив він роси баклажку,

З’їв із торби всі харчі.

— Ох, як жарко! Ох, як важко!

Тільки й стогне ідучи.

Враз байбак примружив очі,

Аж на хвостик сів на мить,

Та як скрикне: — Ой, мигоче!

Щось на обрії блищить!

Це і є, звичайно, річка.

Наша річка степова.

Подивися — он травичка,

А навколо дерева!

Зараз ми плотом поїдем. —

І вперед помчав бігцем,

А ховрах подибав слідом

З невдоволеним лицем.

І давай бурчать на друга:

— Ех ти, горе-мандрівник!

Полину блищить там смуга,

А струмок твій зовсім зник!

Взагалі, потрібно дуже

Стільки бігать за струмком…

Ні, сиди вже дома, друже,

Як родився байбаком.

Ну, а я піду на ниву:

Я в цю пору їсти звик!

Прощавай! Живи щасливо! —

Писнув двічі та й утік.

А байбак спинивсь в ярузі,

Стиснув лапки у журбі.

— Отакі бувають друзі! —

Сумно мовив сам собі. —

Та хоч я стомивсь до краю

І не чую ніг давно,

Свій струмок я відшукаю,

Попливу ним все одно.

3
Чого це в долині

Простягнена стрічка?

І зовсім не стрічка це, друзі,

А річка.

Хлюпоче й біжить

Все вперед та вперед.

Над нею в долині

Шумить очерет.

Маленька це річка

І сили не має.

Та всіх, кого стріне,

Вона напуває.

І землю навколишню

Поїть суху,

І верби, й траву

На своєму шляху.

Пливе по тій річці

Байбак-мандрівник,

Хоч плавати досі

Нітрохи не звик.

Сидить на стеблині він,

На комишині,

І пирхає, й їде,

Немов на машині.

Ще й лапками воду

Помалу гребе,

А сам потихесеньку

Хвалить себе:

— Казали, що вдачу

Я маю ледачу,

А от у мандрівці,

Що схочу — побачу.

Неси ж мене, хвиле,

Далеко неси

У темну діброву,

В зелені ліси!

Аж навіть дві тіточки

Перепелички

Почули цю пісню,

Прибігли до річки.

— Піть, піть, ви скажіть нам:

Це правда чи казка?

Байбак — і мандрує!

Дивіться, будь ласка!

Тут качка з’явилась

Зеленобока.

Шубовснула в воду,

Примружила око

І крикнула раптом:

— Ну як вам не сором!

Чого ви дурниці

Співаєте хором?

Байбак ваш мандрує

Собі лиш на горе.

Несе його хвиля

Простісінько в море.

Як хочеш, байбаче,

Побачить ліси,

Проси не струмочок,

Мене попроси.

Байбак здивувався,

Впустив комишину

І злякано крикнув:

— Рятуйте, бо гину!

Та качка

Його підхопила з води.

— З такими плавцями

Доскочиш біди!

Без мене, я бачу,

Ти б зовсім пропав. —

І зразу ж помчала,

Немов пароплав.

4
По діброві рано-зранку

Рознесла сорока вість,

Що притупав на світанку

Надзвичайно дивний гіст

Він із торбою на спині

Сам кошлатий, як ведмідт,

Їжака в кущах зустріне,

З переляку аж свистить

То під кущиком приляже,

То з листочків п’є росу

«Наберу гостинців, — каже,

Та й додому віднесу».

Стурбувався дятел в листі:

— Як це сам блукає гість?

У мурашник може влізти

Чи грибок отруйний з’їсть.

З гілки білка підхопила:

— Сором так вітать гостей!

Я б сама його водила,

Якби хто глядів дітей.

Збіглись звірі і звірята.

З хащі заєць виткнув ніс.

— Нас не треба умовляти!

Ми покажем гостю ліс.

І пішли за байбаком,

Хто ізбоку, хто слідком.

— Ви, будь ласка, подивіться

Ось берізки, ось дуби.

А ось тут ростуть суниці,

А он там у нас гриби.

В лісі дибає байбак,

Не надивиться ніяк.

Обходив усі кутки —

І галявини, й ярки.

Заглядав і вглиб діброви,

Де живуть сердиті сови.

І з колючим їжаком

Зустрічався під дубком.

Чув, як горлиця туркоче,

Мов от-от заплакать хоче.

І весь час птахи та звірі

З ним були привітні й щирі.

Навіть мовила лисиця:

— Гостя їсти не годиться!

А борсук — сердитий дід,

Завжди злий на цілий світ,

Раптом гостю буркнув з ями:

— Чи не родичі ми з вами?

Так прожив байбак два тижні,

Бачив речі дивовижні,

Та й сказав собі самому:

— Чи не час мені додому?

Тут всі звірі поодинці

Принесли йому гостинці.

Білка — жолудь, дятел — шишку,

А сова — маленьку мишку.

Гарно склали все в торбину,

Проводили на стежину

І сказали: — йди здоров!

Приїжджай у гості знов!