TOU

Бахтіяр

Азербайджанські народні казки

Жив колись бідний чоловік на ймення Бахтіяр. Одного разу прокинувся він рано-вранці й каже:
— Слухай, жінко, поклади мені в торбу просяного хліба й трохи сиру, то я помандрую.
А жінка йому відповідає:
— Таке й скажеш. Сиди краще вдома. Де вже тобі, старому, по світу вештатися?
— А ти, стара, краще помовч. Я бачив гарний сон і піду його шукати.
— Ой старий, ти, мабуть, на старість з глузду з’їхав. Де таке чувано, щоб люди сон шукали?
— Сказав тобі, мовчи. Поклади краще в торбу все, що я загадав.
Що було старій робити? Наготувала харчів на дорогу, почепив дід торбу та й пішов.

Ішов день, ішов ніч, ішов другий день і другу ніч, а тоді вже й з ліку збився.
Нарешті вийшов дід у степ. Бачить — пастух велику отару пасе. Біля пастуха пес ходить, а неподалік осел стоїть та ще халабуда з усім кочовим причандаллям.
Підійшов дід до пастуха, вклонився.
— Хай буде великий приплід у твоєї отари. У нас кажуть: «Коли ти голодний — іди до пастуха». Чи не нагодуєш ти мене, сину мій? Вже й не знаю, скільки днів я в дорозі. Хліб мій такий, як каменюка.
Недарма про пастухів ходить добра слава. Засукав пастух рукави, видоїв кількох овець і подав старому повнісіньку миску молока.
Бахтіяр накришив туди хліба, підкріпився і став знову збиратися в дорогу. А пастух і питає:
— Скажи, добрий чоловіче, звідки ти прийшов і чи далеко мандруєш? Може, дорога твоя довга, то я тобі сиру відчавлю і масла сколочу.
— Сину мій, я такого-то краю й такого-то села. А куди мене заведе дорога, довга вона чи коротка, я й сам не знаю. В житті своєму я мало бачив доброго, та ось недавно пощастило мені побачити гарний сон, то я йду шукати його.
Здивувався пастух:
— Хіба сон можна знайти? Люди щоночі тисячу снів бачать. Де ж їх шукати?
— Сину мій,— відповідає Бахтіяр,— можна тисячу тисяч снів побачити й ніколи навіть і не згадати про них. А той сон, який я бачив, такий, що за ним і на край світу підеш.
— То, може, ти продаси мені свій сон? — питає пас¬тух.— Я тобі добре заплачу за нього.
Завагався старий, подумав, а потім і каже:
— Ай продам. Ти хлопець славний, молодий. Може, ти швидше, як я, цей сон знайдеш.
Розповів дід пастухові свій сон, а той віддав йому за це усю отару, собаку з віслюком на додачу та ще й курінь з усім кочовим причандаллям. Заодно вони помінялися і своїми іменами: пастух прибрав дідове ім’я — Бахтіяр, а дід — Пастухове Малик-Мамед.
І розійшлися вони.

Почепив пастух торбу й пішов світ за очі, куди ноги понесли. Хай йому щастить!
А старий Малик-Мамед із своєю отарою поволі по-плентав додому.
Дістався він до свого села, підійшов до своєї хати. А жінка побачила його та й ну дорікати:
— Та ти що, старий? Чию це ти отару пригнав? І не соромно тобі! Всі сусіди тепер на тебе киватимуть: «Ди-віться,— скажуть,— Бахтіяр на старість пастухом став».
— Не сварися, стара,— каже Бахтіяр.— Ніякий я не пастух. Це моя отара. А виміняв я її на свій сон. Іще затям собі, що тепер звати мене не Бахтіяр, а Малик- Мамед.
Стара від такого дива аж рота роззявила.
«А може, це не мій чоловік?» — подумала вона й ка¬же старому:
— Вибачай, що я запанібрата з тобою. Ти дуже скидаєшся на Бахтіяра, то я подумала, що ти він.
Старий знав, що його жінка була невеликого розуму, а тепер і той втратила.
— Гей, жінко,— каже старий,— ти геть з глузду з’їхала. Та я ж чоловік твій. Кажу ж тобі: я проміняв свій сон, а разом із сном і своє ім’я. Я — це я. Але раніше я був бідняком Бахтіяром, а тепер став багатієм Малик- Мамедом.
Врешті жінка зметикувала, що до чого, і заходилася лічити вівці. А старий стоїть та й примовляє:
— А, стара, недурно я по той сон ходив. Хоч сну свого я й не знайшов, зате багатство здобув.
Залишмо їх при добрі та достатках жити, а самі виру-шимо услід за Бахтіяром.

Ішов Бахтіяр поволі горами та долинами й нарешті дійшов до муру якогось міста.
День уже добігав кінця, і міські ворота були зачинені. Хоч як добивався Бахтіяр, хоч як просив, варта не пустила його до міста. Де подінешся? Довелося Бахтіярові спати просто неба. Ну, та пастух звик до цього. Скрутився він калачиком, ноги до підборіддя підібгав, голову в плечі ввібрав та й заснув міцним сном.
Серед ночі Бахтіяр почув, ніби гукає його хтось:
— Бахтіяре! Бахтіяре! Прокинься, Бахтіяре!
Схопився він спросоння, глянув праворуч, глянув ліворуч, глянув уперед, глянув угору: аж бачить — стоїть хтось на мурі і шепоче:
— Бахтіяре! Чого ж ти стоїш? Ось-ось світатиме. Бери мерщій торбу. Зараз я вийду до тебе.
Здивувався Бахтіяр. «Хто ж це,— думає,знає мене в чужому місті?»
Коли вже прибрав чуже ім’я, то й долю чужу треба брати. Узяв він важку торбу, підійшов ближче до муру, стоїть і жде, що ж воно далі буде.
Коли це відчиняються ворота, і хтось, по самі очі запнутий у плащ, виводить двоє коней.
— Прилаштовуй мерщій торбу до сідла,— сказав не-знайомий.— У палаці можуть схопитися, тоді нас піймають і вб’ють. Що вже мені довелося попокричати, поки ти прокинувся! Сідай на коня, й поскачемо!
Тепер Бахтіяр уже зовсім не тямив, на якому він світі. Від кого йому втікати? І що це за чоловік? І звідки знає його ім’я?

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Азербайджанські народні казки”
Упорядник – В. Ціпка
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1991р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: