ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Барвінок і весна

Богдан Чалий

І

Мов вітрила під вітрами,

Мчать листи і телеграми,

Аж упріли поштарі:

«Де Барвінок? Де Ромашка?

Відпишіть, коли не важко.

Повідомте дітворі!»

«Розкажіть нам про Тхоряку,

Що, мов лин, пірнув у мряку.

Де Будяк, що сіяв зло?

Де наш милий Коник Дзвоник,

Роботящий, наче слоник,

Цвіркотун на все село?»

«Чи пролинули лелеки

Далеч, повну небезпеки,

Непривітливу й лиху?

Чи Барвінка не згубили?

Чи орли їх не побили

На зворотному шляху?»

«Відгукнися, наш герою,

Бо весняною порою

Ждуть тебе сади й ліси,

Й без Ромашечки — ні в лузі.

Ні в полях, ні в лісосмузі

Теж не знаємо краси».

Довелось коня сідлати.

Превеликий шлях долати.

Збив я тисячу підків.

Обійшов, либонь, півсвіту,

Чабани, Поштову Віту,

Конча-Заспу, Васильків…

І в берізки, і в смереки

Я питався — де ж лелеки?

Чом так довго їх нема?

Без лелек блакить небесна

Ніби пісня безсловесна.

Ніби музика німа.

Розлилась весняна повінь.

Стовбур клена соку повен.

Верби хлюпають в воді.

Ось і жабка вже скрекоче,

І забігали охоче

Водоплавчики руді.

Раптом бачу на узгірку.

Зачепивши ранню зірку,

Замахав руками млин.

Проскрипів він: — Що нам вирій?

Вдома краще, як не міряй! —

Ген, вгорі — лелечий клин!

Хто — на першому лелеці.

Ніби в затишку, в безпеці.

Розвалився, як Мамай?

Поряд — дівчинка Ромашка.

Аж змарніла бідолашка…

Гей, дідівщино, приймай!

Зняв Барвіночок перчину.

Бойову свою шапчину.

Сяє лоскотно сльоза.

— Ех, якби нам парашути!

От би здорово стрибнути

Прямо в царство Гарбуза!

Приземлились точно в лузі

На торішньому галуззі.

— Що це? Знітивсь ватажок.

З-під крила — зоря-кровинка

Проковзнула повз Барвінка,

Побагрила моріжок.

Їх орли атакували.

Ледь відбились від навали

Край турецьких берегів.

У старого в грудях рана.

Штурмували ветерана

Ескадрильї ворогів.

Він не впав у чорну воду.

Шугонув до небозводу.

Рану сонечком пропік.

І тримавсь на високості.

Хоч гули від болю кості.

Не звернув ні разу вбік.

Подолавши смертну втому.

Дотягнув старий додому.

Крила звів, уже трудні.

— Я щасливий, що вмираю

На просторах Диво-краю,

Серед милої рідні…

Поховайте під горою.

Під вербицею старою.

На якій гніздо дідів.

Та не треба лити сльози.

Хай поплачуть верболози,

Котрі сам я посадив.

Всі похнюплено стояли.

Аж зігнулись, аж прив’яли…

— Поводирю, зле тобі? —

Підупав Барвінок духом.

Занімів, не вірить вухам,

І Ромашечка в журбі.

Всі любили цього птаха…

Та невже він, бідолаха.

Більше ключ не поведе?

Був він добрим головою.

Не хвалився булавою.

Але слово мав тверде.

Ще тримав якусь живинку,

Бо гукнув: — Агов, Барвінку!

Ось наказ, вчини як слід:

В Конча-Заспі є діброва,

В ній — ростина прездорова.

Дуб, якому сотні літ.

Під отим крислатим Дубом,

Дідуганом сивочубим.

Мчать сторіччя, як вода.

Кажуть, бачив він Добриню

Й Ольгу, київську княгиню,

Як була ще молода.

Парубійком кучерявим

Розмовляв із Святославом,

Сам тримав його коня,

Ярослав, що Мудрим звався.

Під Дубком цим роззувався,

Спочивав ясного дня.

Зрів він половців і обрів.

Червонів, курився обрій

Від татарської орди!

Меч співав, сичали стріли, —

Тут бійці списи гострили,

Наступали в три ряди.

Тут Хмельницький з Кривоносом

Тихо їхали покосом.

Коливаючись в сідлі.

Під Дубком житняк жували,

«Хмеля» й «Горлицю» співали.

Стиха дзенькали шаблі.

А загарбників-жовнірів

Полювали, наче звірів,

Козаки на цім лугу.

Ой, частенько в дні понурі

Лютували грізні бурі.

Дуб згинаючи в дугу!

Лиш сміявся він розлого,

Бо надійний корінь в нього

І гілки — трудівники.

Сяють жолуді на сонці…

Він у славній нашій Кончі

Простоїть іще віки!

Та не тільки довголіттям

І своїм козацьким віттям

Славен мудрий чарівник.

Добрий велет в буйних шатах

Він, цей Дуб, весни глашатай

І господар з року в рік.

Потаємне, дітки любі,

Є дупло у тому Дубі,

В ньому — скринька чарівна.

Навіть поночі — в промінні:

У коштовному камінні

Кожна в скриньці сторона.

А під кришкою з кришталю.

Мов за сонячною даллю.

Сяє дудочка мала.

Золота вона чи срібна —

До промінчика подібна

І гладенька, мов стріла.

Лиш торкни її вустами.

Поле вибухне житами.

Вкриє землю буйноцвіт.

Теплі зорі над гаями

Озовуться солов’ями.

Задзвенить щасливий світ.

Всяк почне гніздо мостити,

І у кожнім скоро діти

Запищать на всі лади.

Загуде сім’я бджолина

Щоб запліднилась рослина.

Затужавіли плоди.

Не сурмить вона до строку.

Тільки раз сурмить щороку

Попід Дубом віковим.

Хто ж сурмити має право?

Прислухайтесь, пильна справа!

Коли встигну — розповім…

Лиш струмки задзвонять радо.

Кличе Дуб Велику Раду

Зеленавим перначем.

Засідає звір і птиця

І достойний, як годиться.

Наречеться сурмачем.

Має діло й заковику:

Не призначать зроду-віку

Ані вовка, ні змію.

Треба бути дуже добрим.

Працьовитим і хоробрим

У роботі і в бою.

Той, хто вдачу іншу має.

Хай ту сурму не займає, —

Громовиця зіб’є з ніг!

Сурма відьмою завиє.

Знову холодом повіє,

І травицю вкриє сніг.

Мав я честь, сурмив три роки!

Але ось остайні кроки, —

Ні летіти, ані йти.

Заслужив, либонь, спочинку.

Тож весну ясну, Барвінку,

Провістиш за мене — ти!

Пам’ятай, що без сигналу

Все лиш тлітиме помалу

І жовтець не зацвіте.

Доручаю вам, малята.

Українські соколята.

Діло славне й непросте!

Вам удвох потрібно конче

Пробиватися до Кончі.

Дуб чекає сурмача! —

І на цім Лелека-воїн,

Слави вічної достоїн.

Тихо згаснув, як свіча.

В лузі вдарили оркестри.

Підняли Лелеку сестри.

Попливла труна важка…

Дядько Кріт могилу вирив.

Сотні сот птахів і звірів

Проводжали ватажка.

Кожен кинув шмат землиці,

А наверх поклали глиці.

Біля схилених голів

Став Барвінок на коліна.

Мовив: — Швидко і сумлінно

Так зроблю, як ти звелів!

П

Знов гуде весняний клопіт,

В темнім лісі — кінський топіт.

Навалилась ніч глуха.

Поряд з хлопчиком —

Ромашка,

Трохи Коникові й важко,

Але скаче, мов блоха.

Тягне холодом з діброви.

Наш Барвінок хмурить брови,

Слід спішити, річ ясна…

Повні тьмяної омани,

Сунуть вибалком тумани,

І весна — і не весна!

Де ж ти, сурмо довгождана.

Може, недругу віддана.

Хтось чужий заліз в дупло?

А від нього злістю віє.

Бідна сурма вовком виє.

Відганяючи тепло.

День і ніч летять малята.

Ніч, як море розіллята.

Притомилося дівча.

Притулилось до хлопчинки.

До Барвінкової спинки.

До козацького плеча.

А Барвіночок не в дусі,

Сум в очах і різкість в русі.

Щось весна йому — не те…

Скрізь — болото, непорядки.

Де город?

Лиш чорні грядки,

Все мов нехотя росте!

Де Гарбузик-товстопузик?

В насінинці ш,е Гарбузик!

Де Цибуля? Де Часник?

Під землицею пухкою.

Мов під теплою рукою.

Весь город надовго зник.

— От якби, Ромашко, літо, —

Хлопчик мовив сумовито, —

Зустрічала б нас рідня…

Пастернак би взяв цимбали,

І троїсті б нам заграли.

Як діждати того дня?

— Бач, напала нетерплячка!

Відійшла зимова сплячка, —

Все живе пішло у ріст.

Хоч простим очам не видко —

Розвиватимуться швидко

І стебелечко, і лист.

Дід Гарбуз тепер — дитинка…

Жовтувата насінинка —

Теплий сховок гарбуза.

Але скоро вийде з грядки.

— Ну й Ромашка! Всі загадки.

Мов насіннячко, луза!

Все ти знаєш, тільки — звідки?

— Ось два ока — щирі свідки.

Що знання беру з книжок.

Не читаю детективи,

А історії правдиві

Про весняний бережок.

— Не хвалися, грамотійко,

Знаєш поки що на двійку!

В мене — дудка на умі…

Не ятри книжками душу.

Скоро я до школи рушу.

Почитаємо й самі!

Ти міркуєш, я — ледащо?

А «Буквар» шукав я нащо?

Потрудився до ладу!

Знай, за морем, вірний слову,

Я вивчав турецьку мову.

— Кинь слівце!

— Хау ду ю ду!

— Розбишака, це ж англійська!

— Хай англійська, та не свійська!

Слухай далі: вас іст дас?

— Це ж німецька! Ти, Барвінку,

Маєш совісті краплинку?

Ти великий дуриндас!

— Я французьку знаю краще.

— Та мовчи вже, непутяще!

— От послухай: кес кесе!

Не в Марселі, не в Тулузі, —

Рве траву Марія в лузі,

А Іван телят пасе!

Розважаючись по змозі.

Скачуть друзі по дорозі.

Ніч — як кисле молоко.

Коник Дзвоник йде тихіше.

Нашорошивсь, гучно чмише.

Занімів і наш хвалько.

До Барвінкового вушка

Нахилилася подружка.

— Глянь, дві фари на шляху!

Краще б ти, Барвінку, збочив.

Щоб вантажник не наскочив.

Не вчинив біду лиху.

А зловісні жовті фари

Піднялися аж до хмари.

Блимонули звідтіля.

Коник Дзвоник закрутився.

Мало в яр не покотився.

Мов налякане теля.

Ледве втрималися друзі

У сідельці, на попрузі.

Що за погань лісова?

Засвистіли дужі крила:

— Ось де я вас перестріла!

Ну, здавайтесь, я — Сова!

Сподівалася, що в мишки

Відірву з нальоту ніжки.

А спіймала вас, малі!

Повечеряю гарненько.

Політаю, а раненько

Відсипатимусь в дуплі.

Закричав Барвінок: — Сово,

Непривітне чую слово!

Вид росою сполосни!

Кинь стращати, кинь сичати,

Я — Барвінок, я — Хрещатий, —

Бойовий сурмач весни!

Не про себе дбаєм. Сово, —

Від душі, не примусово

Йдем по сурму чарівну.

Чи тобі весна байдужа.

Чи тобі миліша стужа?

Починай тоді війну!

— Вдень цвітуть весняні квіти.

Нам вночі мишей ловити!

Що нам квіти? Пу-гу-гу!

Найсмачнішу в світі їжу,

Лісову солодку мишу,

Краще видно на снігу!

Свиснув хлопчик сумовито,

А Сова несамовито

Розпростала пазурі.

Підвелась Совина зброя

Над голівкою героя

В світлі ранньої зорі.

Темних крил зловісний помах.

Та й Барвіночок не промах, —

Недарма Хрещатим зву, —

Підхопив дрючка, як вріже!

Блимонуло око хиже.

Аж затіпало Сову!

Глухо вдарило, як в цемент.

Підняла Совиця лемент:

— Б’єш кого? Мене? Мене?

Та заходить низом, збоку.

Але коничок з наскоку

Копитами як утне!

Тут нападниця Ромашку

Уп’яла за мідну пряжку.

Дряпонула за плече.

Зняв Барвіночок перчину

І спотворену личину

Знову тріснув гаряче.

Де взялися слуги сірі,

І не птиці, і не звірі, —

Висловухі кажани.

Підняли Сову за крила.

— Ти диви — отетеріла.

Ну й добрячі стусани!

III

По росі зоря ласкава,

Світлоброва, ледь лукава

Тихо вийшла з теремка.

Зупинились подорожні.

Вояки непереможні,

У гайку, біля струмка.

Йодом дряпинки змастили.

Щоб не вскочили бацили,

(Є аптечка в рюкзаку).

Ну, Барвінок — відчайдуха!

Вимив шию, навіть вуха

У студеному струмку!

Потім каже: — Любі друзі.

Де б поїсти в цій окрузі?

Аж занудило мені. —

Придивилися — крамничка.

У дуплі струнка Синичка

Ставить наїдки смачні.

Вибирай та їж, будь ласка!

Тут і шинка, і ковбаска.

Ще й з варенням пиріжки,

З холодцем великі миски,

І з гірчицею сосиски,

І гречані галушки.

Подорожніх звуть до хати.

Але ніколи сідати

За цяцьковані столи.

Коник Дзвоник з’їв хлібинку.

А Ромашці та Барвінку

Галушок смачних дали.

Попередила Синичка:

— Перетне дорогу річка —

Погукаєте пором.

Жаль Лелеку, жаль нетягу…

Знав він працю і звитягу.

Най земля йому пером…

Бережіться, дітки. Лиса!

Небезпечний цей гульвіса

Знову шастає навкруг.

Б’є, краде, ламає крильця.

Розставляє хитрі сильця

По кущах, серед яруг.

І зайчаток, і куріпок,

Їжаків, курей і рибок

Ловить, капосний, і їсть.

Пишуть скарги звідусюди,

Вже розбійника до суду

Викликали разів шість.

Правнук він тому Микиті,

Що уславився на світі

Як гульвіса і шахрай.

Наче пан, живе в палаці,

Уникає, звісно, праці.

Розважається і край.

А Барвіночок регоче:

— З Лисом стрінуся охоче

Бійка з ним уже була!

Чи не чула, пташко люба, —

Лисовин позбувся зуба

Завдяки мені, мала!

Де він є, щербатий злюка? —

Змайстрували в лісі лука,

З вільхи вирізали спис.

Хлопчик бавиться: — Ромасю!

Не крутись, бо віддубасю!

Покажи-но, де той Лис?

— Ну, вперед! — кричить Ромашка. —

Не повзи, мов черепашка.

Веселіш розгін бери!

Лине час — дорога дальня. —

Раптом вивіска:

«Читальня лісової дітвори».

Під смерекою — реклама:

«Звір і птиця! Тато й мама!.

І для вас, і для малят

Наша книга важливіша.

Ніж питво, повітря, їжа.

Ніж цукерки й шоколад!

Змалку твори ви любили

В. Бичка та Н. Забіли,

Всяк данину їм віддав.

А сьогодні — Ярмиш, Кава! —

Повідомте, чи цікаво,

У «Веселку», в Дитвидав!»

По читальні скаче Білка,

Тут полиця — кожна гілка.

Гарні книги, неважкі, —

Білка ставить власноручно.

Щоб було і брати зручно,

І дивитись на книжки.

Звісно, ліс іще не в листі.

Та обкладинки барвисті

Сяють барвами весни,

І Ромашка, І Барвінок

Заніміли між картинок.

Мов щасливі ласуни.

Зняв Барвіночок перчину.

Бойову свою шапчину.

Зморшка лагідна з-під брів.

— Це ж краса, якої мало, —

Не якась там Гватемала,

А між наших яворів!

Підстрибнула радо Білка,

Голосок, немов сопілка:

— Книголюбам — наш привіт!

Ну, яку вам дати книжку?

Про лінька, що вічно в ліжку.

Чи про мандри в білий світ?

— Ми не любим, сестро, тиші.

В торбу сип найбойовіші.

Про геройську давнину!

Чи найліпшу з книг-новинок…

Чула, хто такий Барвінок,

З ким дружив і вів війну?

— Стій, хвалько! Та я нікому

Не даю книжок додому!

Зараз я в «Веселку» мчу!

Маю справи невідкладні.

Тут — сідайте хоч на два дні

І читайте досхочу!

— А чого у вас так пусто,

З читачами щось не густо —

Й одного не налічив!

— Бо нема ще їх на світі.

Навіть гнізда ще не звиті

Для майбутніх читачів!

Але вже книжки готові! —

І якраз на тому слові.

Щось зарохкало в кущах.

Почала гора хвостата.

Наче привид, виростати

У Барвінка на очах.

Гучно рохнула звірюка.

Підійшов… кабан Захрюка!

Коник Дзвоник дав свічу.

Пізно!

Ось він, кабанисько!

Вже захрюкав зовсім близько:

— Боїтеся, що провчу?

З криком жалісним «Ой нене!»

Ти, Барвінок, втік од мене,

Але нині — не трусись!

Був я сам тоді дурилом,

Всіх лякав ікластим рилом,

Був нападником колись…

По лісах блукав маною,

Не дружив ніхто зі мною.

Налечу — збиваю з ніг.

Так і жив, свиня свинею,

Тільки вовка звав ріднею.

Не читав ніколи книг.

Дрозд навчив мене читати.

Став я вірші лепетати

Замість рохкання й погроз.

Знаю всі дитячі книги,

І вони мені до шмиги

Навіть в спеку і в мороз!

Тне Познанська гарні вірші,

Інна Кульська теж не гірші!

До останнього слівця

Проковтнув я всі новинки,

Гриця Бойка сміховинки,

М. Пригару, Близнеця…

«Робінзоном Кукурузо»

Натрудив від сміху пузо.

Наче хмелю з’їв діжу.

Гей, Барвінку, дай-но руку!

Полюби мене, Захрюку,

Я ще вам допоможу!

Знайте, хлопчику й Ромашко,

Якщо десь вам буде важко

У змаганні за красу.

Ви гукніть Захрюку тричі, —

Ошукаю — плюньте в вічі! —

Всіх поганців рознесу!

Коник з вершниками сміло

Скаконув на мирне рило,

І не збило стрибуна!

Поторкав Барвінок ікла,

І Ромашка швидко звикла.

Зрозуміла кабана.

Як награлися — помчали.

Знову лине Коник чалий

Крізь весняну каламіть,

А навколо звір і птиця

Бадьориться, чепуриться.

Ліс напружено шумить.

Ледь вигулькує травичка.

Розтуляє ніжні вічка

Брость зелена. Стогне бір.

Біля Ради Лісової

Зупиняються герої.

Що за гомін? Що за збір?

Тут і Голуб і Голубка,

Горобців крикливих купка.

Сойки, Одуди, Ракші.

Гомоніли, шаленіли,

І свистіли, і дзвеніли,

І кричали від душі.

Всі гукнули; — Гей, Барвінку!

Забарися на хвилинку.

Суперечку розсуди.

Соловей подав заяву.

Ніби він лиш має право

Звеселять ліси й сади.

Він — маестро, всі ми згодні.

Та співається сьогодні

І Вороні, і Граку.

Бач, нехитра наша пісня

У природі ніби й лишня.

Бо йому — не до смаку!

Гордо пирхнув соловейко:

— Вгомонись, гучна сімейко!

Нині знає і Слимак,

Що в батьків зросли вимоги.

Вимагають педагоги

Розвивати добрий смак!

Хай співає, хто співає,

А не той, хто завиває.

Вухо рашпілем дере.

Сором слухати;

У Сойки І не співи, і не зойки.

Не нове і не старе!

Аж підскочила Ромашка;

— Схаменися, люба пташко!

Пиха — щастя не дає…

Та кому воно здалося —

По лісах одноголосся, —

Хоч би навіть і твоє!?

Без Зозулі смуток в лісі.

Горобець співає в стрісі,

Ластів’ята край села.

А малій Очеретянці,

Що кує промінчик вранці.

Вищу премію б дала!

Соловейка Солов’їха

Почала картати стиха.

Бідолаха навіть змовк…

— Помилки гуртом поборем!

Це він, птаство, десь за морем

Нахапавсь таких думок.

Чоловік сорочин — Сорок

Прокричав разів із сорок:

— За р-роботу, піснярі!

Біля Ради Лісової

Паклі й пір’ячка сувої

І на житло ордери.

По кущах — Сорокопуди,

Горобці гніздяться всюди.

Шпак і Одуд — у дуплі.

Житло Іволги — колиска.

У паліччі мостить Плиска.

Стриж — над річкою, в землі.

Скрізь найдеться теплий сховок

Для Синиць і Мухоловок,

Для Вівсянок і Шпаків.

Попрощалися малята,

І помчали соколята.

Тільки цокання підків.

V

Ось і хата діда Гната,

Сяють вікна, мов на свято.

Скрізь сучки, мов мозолі.

Горобець озвався в стрісі;

— Ані діда, ні Орисі,

Десь в онуків, на селі!

Через сад пішов Барвінок

Теплий спомин в серці виник.

Голосок аж задзвенів;

— Ось, Ромашечко, дивися…

В цім городі я з’явився

Без сорочки, без штанів…

Тут мені допомагала,

І взувала, й одягала

Трудова моя рідня.

Тут гарячою порою

Доручили першу зброю

І славетного Коня.

Повна спогадів, мов сливка.

Похилилася голівка,

Тепло стало від думок.

Ще город, немов чорнило.

Раптом — щось зазеленіло.

Мов смарагдовий димок.

Наче носики з кубельця,

З грядки виткнулись стебельця,

Уклонилися весні,

Вельми смішні, вельми раді,

Стали вряд, як на параді.

Хоч маленькі, та міцні.

Нахилився наш Барвінок

До усміхнених рослинок,

Аж напнувся поясок.

І тонкий, як павутинка,

До Ромашечки й Барвінка

Враз долинув голосок:

— Ну, з приїздом, карапузик!

— Хто ти, крихітко?

— Гар-бузик…

— От маленький жартівник!

Не Гарбузик ти, а шпулька!

— А пізнаєш, де Цибулька?

Де Редиска? Де Часник?

Лиш Барвінок став гадати —

Всі городні — реготати.

Все не так і — навпаки:

Хлопчик Моркву сплутав з Маком,

Огірочка з Пастернаком,

І з Укропом — Кабаки.

Він показує — Картопля!

Виявляється — Конопля!

— Ось Петрушка! Ні, Горох! —

Навіть тихий Коник Дзвоник

Деренчав, як ополоник,

Реготав за чотирьох.

Потім друзі для порядку

Підрівняли кожну грядку.

Взявши сапку та граблі.

І відразу в Огірочка

Засвітилось півлисточка,

Радість в кожному стеблі.

— Слава нашому Барвінку!

Всі гукали без упинку.

— І Ромашечці хвала! —

Біля вушка раптом Бджілка

Розпростала срібні крилка.

Задзвеніла, загула.

— Ну, з приїздом, грамотію!

Я дивлюся і радію.

Що кохаєшся в труді.

Подивись, Ромашко мила, —

І краса росте, і сила

На прополотій гряді!

А тепер облишмо грядку, —

Завітайте в нашу хатку!

Добрий вулик, хоч старий!

Подивіться, друзі любі.

Як живе у справжнім клубі

Трудовий бджолиний рій!

VI

При льоточку, біля старту.

Подорожні бачать варту.

Документи! Хто такі?

Вартовий підносить лапку.

Щоб здійняв Барвінок шапку

І дорожні чобітки.

Охорона тут недремна.

Поряд крутяться даремно

Різні мухи та джмелі.

Де панує мир і дружба, —

Там військова пильна служба

В добрій шані і хвалі.

Не лінуються солдати

День і ніч охороняти

Спільний скарб — смачний медок.

Придивились, а в Барвінка

Голова і навіть спинка

Не пролазять у льоток.

— Хвилюватися не варто!

Вартові приносять кварту

Чарівної рідини:

— Пий, Ромашко! Пий, Барвінку!

Попили — й наполовинку

Стали меншими вони.

Ой, не дім, а насолода!

І теплінь і прохолода.

На порозі кілька бджіл

Крутять крильцями при вході

Вентилятори та й годі —

Вітерець від дужих крил.

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сто пригод Барвінка та Ромашки”
Чалий Богдан
Видавництво: “ Веселка”
м. Київ, 1976 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: