Батир Чокчолой

Колись давно-давно жили собі дід та баба. Мали вони невелике господарство: корову, п’ятеро кіз з козенятами, собаку та кота.

Якось баба налила котові в блюдечко молока. Собака й собі підбіг до блюдечка й хотів спробувати молока. Та кіт не злякався великого пса, сміливо напав на нього і вийшов переможцем з двобою: собака завищав од болю й кинувся тікати. Рани від котячих пазурів загноїлись, а собака так і не одужав.

– Хто ж тепер стерегтиме нам корову та кіз? – журиться дід.

– Хто ж, як не кіт,– одказує баба.– Собаку зумів доконати, то хай учиться й худобу стерегти.

Прив’язали кота біля худоби.

Якось увечері, коли старий із старою вже збиралися спати, почулося скавучання собаки. Вискочив дід надвір і бачить: з їхнього двору, підібгавши хвоста, втікає сусідський собака, а кіт вигнув дугою спину, настовбурчився й грізно шипить йому вслід.

– Ну, бабо, – каже дід бабі, – видно, що наш кіт – справжній батир. Який уже великий сусідський собака, а й той насилу втік од нього. Нашому котові, мабуть, і вовк не страшний.

– Коли так,– сказала баба, – не зватимемо його котом. Назвемо батир Чокчолой.

І став Чокчолой-батир стерегти худобу.

Минула зима, надходило літо. Люди перекочовували в гори, на соковиті гірські пасовища. Склали дід з бабою на корову юрту, прив’язали на повід кіз. Чокчолой-батира, щоб не втомився, посадили у мішок і закинули поверх вантажу. Та коли проїздили густий ліс, кіт у мішку якось упав на дорогу. Дід та баба не бачили цього, і мішок так і залишився в лісі. Хоч як довго й жалібно нявчав Чокчолой-батир, ніхто не почув його. Борсався він, борсався в мішку і все-таки видерся звідти на волю. Роздивляється навкруги Чокчолой-батир, аж раптом суне на нього хорт: недалеко проходив мисливець з собакою.

Злякався Чокчолой-батир, кинувся мерщій на дерево і сидів там, доки й сонце зайшло. Коли смерклося, спустився кіт на землю і давай шукати дорогу, по якій пішли його дід з бабою. Аж тут вискакує назустріч лис. Злякався Чокчолой-батир, вигнув дугою спину, вишкірив зуби та як зашипить. Лис тоді задки, задки і став оддалік, бо ж кортить розпитати небаченого звіра. Вклонився він котові низенько і каже лагідно:

– Здрастуйте, любий друже. Ви, здається, не з наших країв. Давайте познайомимося. Хто ж ви будете?

Чокчолой зашипів ще раз і підняв гордовито голову:

– Ти що ж, і досі не впізнав мене? Та я ж батир Чокчолой.

«Що це за батир Чокчолой?» – думає здивований лис.

– А куди ж ви прямуєте, батире? У нас також є славетні батири, що їм немає рівних у силі та відвазі. Приміром, батир Товстунець чи батир Довге Вухо. Ви не знайомі з ними?

– Не знаю їх і знати не хочу! – зашипів батир Чокчолой. – І нікого з них не боюся!

«О, це справді відважний звір, – подумав лис про кота.– Треба з ним потоваришувати.

І лис повів далі ще солодшим голосом:

– Шановний батире, ви йдете здалеку. Ось уже й ніч запала. Прийміть, будь ласка, моє запрошення переночувати у нас.

Погодився Чокчолой. Привів його лис до себе додому, посадив на почесному місці.

– Посидьте трішки,– сказав люб’язно котові, а сам швиденько в двері.

Прибіг лис до зайця та борсука й закричав до них:

– Гей, вставайте мерщій! Прийшов батир Чокчолой! Шукайте для нього чогось смачного. Якщо не догодимо йому, лиха не обберемося.

Затремтіли з переляку борсук та заєць, а лис побіг додому.

Назбирали звірі ласощів і понесли до лиса. Тільки побачив їх лис, одразу ж схопився з місця і до кота:

– Шановний батире Чокчолой! Дозвольте познайомити вас з моїми найближчими друзями, з моїми дорогими товаришами. Ось оцей, косоокий та клишоногий,– славнозвісний батир Довге Вухо. А цей, малий та череватий, – славетний батир Товстунець.

Заєць та борсук уклонились котові й поклали перед ним гостинець – крота. Чокчолой-батир голосно замуркотів і взявся бенкетувати. Заєць та борсук злякалися того муркотіння і гострих котячих пазурів, відступили аж до дверей і тихенько стояли там, бо й надвір утекти боялися.

Тим часом лис на правах господаря хотів і собі поласувати кротом. Але тільки він підсунувся ближче, Чокчолой-батир загрозливо вигнув спину й зашипів на нього. Злякався лис і одскочив убік.

Побачили заєць з борсуком, як лис злякався, та й кажуть один до одного:

– Цей Чокчолой таки справжній батир. Якщо вже лис його боїться, про нас і казати нічого.

– А так, він дуже сердитий.

Та чепурний який, дивися, по обіді вмивається.

Чокчолой, смачненько попоївши, умився і вклався спати на гору лисових ковдр. Лисові це зовсім не сподобалось.

Він і каже до зайця та борсука:

– Чи ви бачили такого непоштивого звіра,– господаря й знати не хоче. Дужий не може бути таким нечемою. А ви чого поставали в кутку й мовчите, не заступитеся за господаря? Налякав би його хоч трохи,– звертається лис до зайця.

– Ай правда, – підтримав лиса борсук. – Ми принесли йому гостинця, а він і близько нас не підпустив. Налякай його добре, зайчику, він же нітрохи не більший за тебе.

Зрештою вмовили зайця. Зібрав він усю свою відвагу, підійшов до кота й ткнув його легенько в бока. Та кіт і вусом не повів. Тоді заєць справді розсердився й так ударив кота по голові, що той, бідолаха, аж на долівку скотився. Проте Чокчолой-батир не злякався.

Сторінки: 1 2