TOU

Бджола-нероба

Орасіо Кіроґа

Жила колись в одному вули­ку бджо­ла, котра не любила пра­цювати — тобто вона літала від дерева до дерева та висмоктувала з квітів сік, але замість переробляти його на мед, споживала сама.

Отже ця бджола була неробою. Кожного ранку, щойно повітря теплі­шало, бджола визирала з ву­лика й, упевнившись, що надворі ясно, причісувалася всіма лапками, як це зазвичай роблять мухи, та вирушала в політ, утішаючись по­гідною дниною. Вона дзижчала від утіхи, перелітаючи з квітки на квітку, поверталася до вулика, а тоді знову вилітала — і так цілий день, поки інші бджоли завзято працювали, щоб наповнити вулик медом, адже ним живляться ново­народжені бджілки.

А що бджоли — комахи надзвичайно серйозні, то їх почало дратувати таке поводження сестри-нероби. Біля вічка вулика завжди кілька бджіл залишаються на чатах, аби до середини не потрапив, бува, хтось сторонній. Зазвичай це вже старі, досвідчені бджоли, які з волохатих встигли зробитися лисими, бо пообтирали всі свої ворсинки, щораз вилазячи з вулика й знову залазячи туди.

Отож одного дня вартові бджоли затримали бджолу-неробу, коли та хотіла була залізти до вулика, й мовили:

— Ти мусиш працювати, подруго, бо всі бджоли повинні працювати.

— Я цілий день літаю і через це дуже стомлююся, — відказала бджола-нероба.

— Йдеться не про те, що ти дуже стомлюєшся, а про те, що ти мусиш бодай трохи працювати. Це наше перше тобі попередження.

І бджоли пропустили її до вулика.

Однак бджола-нероба не хотіла виправлятися. Відтак наступного дня вартові бджоли мовили:

— Треба працювати, подруго.

— Днями я так і вчиню, — одразу озвалася бджола-неро­ба.

— Йдеться не про те, що ти вчиниш так днями, а про те, що ти мусиш працювати вже завтра. Пам’ятай про це, — і вартові пропустили її.

Надвечір наступного дня все повторилося. Перш ніж вартові встигли щось сказати, бджола вигукнула:

— Так, так, сестри! Я пам’ятаю, щó обіцяла.

— Йдеться не про те, що ти пам’ятаєш, щó обіцяла, а про те, що ти мусиш працювати. Сьогодні дев’ятнадцяте квітня. Тож завтра, двадцятого, ти повинна принести бодай краплину меду. А поки що проходь.

Однак двадцяте квітня бджола теж змарнувала. Відтак цей день нічим не відрізнявся від інших, хіба що надвечір погода зіпсувалася, й віяв холодний вітер.

Бджола-нероба квапливо полетіла до вулика, мріючи якнайшвидше опинитися в теплі. Та щойно спробувала ввійти, її перепинили вартові.

— Не можна, — незворушно мовили вони.

— Пропустіть! — скрикнула бджола. — Це мій вулик.

— Це вулик скромних працьовитих бджіл, — озвалися вартові. — Неробам тут не місце.

— Завтра я неодмінно працюватиму! — наполягала ле­дарка.

— Для нероб не існує завтра, — відповіли бджоли, які полюбляють розумувати.

І мовивши це, вони виштовхали ледарку геть.

Бджілка, не знаючи, що вдіяти, спершу полетіла була кудись навмання, та невдовзі споночіло, і вона вже майже нічого не бачила. Схотіла вхопитися за листочок і впала на землю. Бджілка заклякла від холоду і вже не могла літати.

І тоді вона поповзла — то вгору, то вниз, долаючи гілочки та камінці, що здавалися їй височезними горами, аж поки врешті-решт добулася до вулика, і саме в цю мить з неба впали перші холодні дощові краплини.

— О, Господи, — розпачливо вигукнула бджола. — Починається дощ, і я помру від холоду.

Вона спробувала ввійти до вулика.

Однак дорогу їй знову заступили вартові.

— Вибачте! — зойкнула бджола. — Пропустіть мене!

— Запізно, — відповіли їй.

— Сестри, благаю! Мене змагає сон.

— Надто пізно.

— Подруги, згляньтеся! Я замерзла.

— Неможливо.

— Це востаннє. Я можу померти!

— Ні, ти не помреш, — відповіли їй. — Зате за одну-єдину ніч усвідомиш, що таке заслужений працею відпочинок. Іди.

І вартові прогнали її.

Тремтячи від холоду, з мокрими крильцями бджола, спотикаючись, поповзла куди очі дивляться, коли це раптом упала на дно якоїсь ями, чи то пак печери.

Поки падала, їй здавалося, що цей політ у безодню ніколи не скінчиться. Та врешті-решт вона впала на самісіньке дно й зненацька опинилася просто перед змією, зеленою змією з червонастою спиною, котра лежала, згорнувшись клубком, готова от-от кинутися на нашу бджілку.

Насправді печера, до якої впала бджола, була взагалі-то не печерою, а ямою, що залишилася там, де колись росло дерево, яке пересадили в інше місце. Змія уподобала собі цю яму та облаштувала в ній кубло.

Змії полюбляють ласувати бджолами. Відтак, опинившись перед ворогом, бджола заплющила очі й прошепотіла:

— Прощавай, життя! Більше мені не бачити світла днини.

Та на превеликий її подив змія не лише не з’їла бджолу, а й озвалася до неї.

— Як ся маєш, бджілко? Либонь, ти не надто працьовита, коли опинилася тут о цій порі.

— Авжеж, — промимрила бджола. — Я не працюю, тож сама в усьому винна.

— Коли так, — глузливо проказала змія, — я звільню світ од такої нікчемної комахи, як ти. Я з’їм тебе, бджілко.

Бджола вся затремтіла й вигукнула:

— Це несправедливо! Несправедливо! Адже ви з’їсте мене лише тому, що дужчі за мене. А от люди знають, що таке справедливість.

— Ох-ох! — озвалася змія, згортаючись клубком. — Ти так добре знаєш людей? Гадаєш, люди, які забирають у вас мед, більш справедливі, ніж я?

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: