<

Бджола-нероба

. Читати українською онлайн.

Жила колись в одному вули­ку бджо­ла, котра не любила пра­цювати — тобто вона літала від дерева до дерева та висмоктувала з квітів сік, але замість переробляти його на мед, споживала сама.

Отже ця бджола була неробою. Кожного ранку, щойно повітря теплі­шало, бджола визирала з ву­лика й, упевнившись, що надворі ясно, причісувалася всіма лапками, як це зазвичай роблять мухи, та вирушала в політ, утішаючись по­гідною дниною. Вона дзижчала від утіхи, перелітаючи з квітки на квітку, поверталася до вулика, а тоді знову вилітала — і так цілий день, поки інші бджоли завзято працювали, щоб наповнити вулик медом, адже ним живляться ново­народжені бджілки.

А що бджоли — комахи надзвичайно серйозні, то їх почало дратувати таке поводження сестри-нероби. Біля вічка вулика завжди кілька бджіл залишаються на чатах, аби до середини не потрапив, бува, хтось сторонній. Зазвичай це вже старі, досвідчені бджоли, які з волохатих встигли зробитися лисими, бо пообтирали всі свої ворсинки, щораз вилазячи з вулика й знову залазячи туди.

Отож одного дня вартові бджоли затримали бджолу-неробу, коли та хотіла була залізти до вулика, й мовили:

— Ти мусиш працювати, подруго, бо всі бджоли повинні працювати.

— Я цілий день літаю і через це дуже стомлююся, — відказала бджола-нероба.

— Йдеться не про те, що ти дуже стомлюєшся, а про те, що ти мусиш бодай трохи працювати. Це наше перше тобі попередження.

І бджоли пропустили її до вулика.

Однак бджола-нероба не хотіла виправлятися. Відтак наступного дня вартові бджоли мовили:

— Треба працювати, подруго.

— Днями я так і вчиню, — одразу озвалася бджола-неро­ба.

— Йдеться не про те, що ти вчиниш так днями, а про те, що ти мусиш працювати вже завтра. Пам’ятай про це, — і вартові пропустили її.

Надвечір наступного дня все повторилося. Перш ніж вартові встигли щось сказати, бджола вигукнула:

— Так, так, сестри! Я пам’ятаю, щó обіцяла.

— Йдеться не про те, що ти пам’ятаєш, щó обіцяла, а про те, що ти мусиш працювати. Сьогодні дев’ятнадцяте квітня. Тож завтра, двадцятого, ти повинна принести бодай краплину меду. А поки що проходь.

Однак двадцяте квітня бджола теж змарнувала. Відтак цей день нічим не відрізнявся від інших, хіба що надвечір погода зіпсувалася, й віяв холодний вітер.

Бджола-нероба квапливо полетіла до вулика, мріючи якнайшвидше опинитися в теплі. Та щойно спробувала ввійти, її перепинили вартові.

— Не можна, — незворушно мовили вони.

— Пропустіть! — скрикнула бджола. — Це мій вулик.

— Це вулик скромних працьовитих бджіл, — озвалися вартові. — Неробам тут не місце.

— Завтра я неодмінно працюватиму! — наполягала ле­дарка.

— Для нероб не існує завтра, — відповіли бджоли, які полюбляють розумувати.

І мовивши це, вони виштовхали ледарку геть.

Бджілка, не знаючи, що вдіяти, спершу полетіла була кудись навмання, та невдовзі споночіло, і вона вже майже нічого не бачила. Схотіла вхопитися за листочок і впала на землю. Бджілка заклякла від холоду і вже не могла літати.

І тоді вона поповзла — то вгору, то вниз, долаючи гілочки та камінці, що здавалися їй височезними горами, аж поки врешті-решт добулася до вулика, і саме в цю мить з неба впали перші холодні дощові краплини.

— О, Господи, — розпачливо вигукнула бджола. — Починається дощ, і я помру від холоду.

Вона спробувала ввійти до вулика.

Однак дорогу їй знову заступили вартові.

— Вибачте! — зойкнула бджола. — Пропустіть мене!

— Запізно, — відповіли їй.

— Сестри, благаю! Мене змагає сон.

— Надто пізно.

— Подруги, згляньтеся! Я замерзла.

— Неможливо.

— Це востаннє. Я можу померти!

— Ні, ти не помреш, — відповіли їй. — Зате за одну-єдину ніч усвідомиш, що таке заслужений працею відпочинок. Іди.

І вартові прогнали її.

Тремтячи від холоду, з мокрими крильцями бджола, спотикаючись, поповзла куди очі дивляться, коли це раптом упала на дно якоїсь ями, чи то пак печери.

Поки падала, їй здавалося, що цей політ у безодню ніколи не скінчиться. Та врешті-решт вона впала на самісіньке дно й зненацька опинилася просто перед змією, зеленою змією з червонастою спиною, котра лежала, згорнувшись клубком, готова от-от кинутися на нашу бджілку.

Насправді печера, до якої впала бджола, була взагалі-то не печерою, а ямою, що залишилася там, де колись росло дерево, яке пересадили в інше місце. Змія уподобала собі цю яму та облаштувала в ній кубло.

Змії полюбляють ласувати бджолами. Відтак, опинившись перед ворогом, бджола заплющила очі й прошепотіла:

— Прощавай, життя! Більше мені не бачити світла днини.

Та на превеликий її подив змія не лише не з’їла бджолу, а й озвалася до неї.

— Як ся маєш, бджілко? Либонь, ти не надто працьовита, коли опинилася тут о цій порі.

— Авжеж, — промимрила бджола. — Я не працюю, тож сама в усьому винна.

— Коли так, — глузливо проказала змія, — я звільню світ од такої нікчемної комахи, як ти. Я з’їм тебе, бджілко.

Бджола вся затремтіла й вигукнула:

— Це несправедливо! Несправедливо! Адже ви з’їсте мене лише тому, що дужчі за мене. А от люди знають, що таке справедливість.

— Ох-ох! — озвалася змія, згортаючись клубком. — Ти так добре знаєш людей? Гадаєш, люди, які забирають у вас мед, більш справедливі, ніж я?

— Ні, не через те, що вони забирають у нас мед, — заперечила бджола.

— А чому?

— Бо вони розумніші за нас.

Так мовила бджілка, але змія тільки розреготалася у відповідь, а тоді скрикнула:

— Нехай так! Справедливо це чи ні, я однаково тебе з’їм. Приготуйся.

І вона посунулася назад, збираючись кинутися на бджолу. А та скрикнула:

— Ви чините так, бо я розумніша за вас.

— Ти розумніша за мене, шмаркачко? — засміялася змія.

— Авжеж.

— Гаразд, — мовила змія, — побачимо, котра з нас розумніша. Давай влаштуємо одна одній іспит. Переможе та, яка вигадає більш неймовірний іспит. Якщо я переможу, то з’їм тебе.

— А якщо я?

— Якщо переможеш ти, зможеш перебути тут цілу ніч до ранку. Згода?

— Гаразд, — відказала бджола.

Змія знову засміялася, бо вигадала таке, чого бджола нізащо б не змогла повторити.

І ось що вона вчинила:

Змія метнулася з кубла так швидко, що бджола не встигла оговтатися, й миттю повернулася назад із коробочкою, в якій зазвичай міститься насіння евкаліпту: змія зірвала її з того самого евкаліпту, в затінку якого стояв вулик.

Дітлахи крутять ці коробочки, наче дзиґи, через те їх так і звуть евкаліптовими дзиґами.

— Ось що я зроблю, — мовила змія. — Дивись уважно!

Обмотавши дзиґу хвостом, наче тонким паском, змія сильно й швидко крутонула його, і дзиґа закружляла й заторохтіла, мов навіжена.

Змія сміялася і мала для цього всі підстави, бо жодна бджола не могла й не зможе пустити в танок дзиґу.

А коли дзиґа, продовжуючи торохтіти, як це трапляється з кожною дзиґою, врешті-решт упала на землю, бджола сказала:

— Чудовий іспит, і, звісно, я ніколи не зможу цього повторити.

— В такому разі я тебе з’їм, — вигукнула змія.

— Стривайте! Я не можу зробити цього, але вмію робити таке, чого ніхто не вміє.

— І що ж ти вмієш?

— Зникати.

— Що? — змія аж підстрибнула від подиву. — Ти зникнеш, не виходячи звідси?

— Не виходячи звідси.

— І не сховавшись у землі?

— І не сховавшись у землі.

— Гаразд, спробуй! Але якщо ти цього не зробиш, я тебе негайно з’їм.

Річ у тім, що поки дзиґа кружляла, бджола встигла роздивитися всю яму і завважила там одну рослину. Це був невеличкий кущик, ба навіть не кущик, а стеблина з великими листочками, завбільшки з монету в два сентаво.

Бджола поповзла до стеблини, намагаючись не доторкатися до неї, й мовила:

— А тепер моя черга, пані Змія. Відверніться, будь ласка, і порахуйте до трьох. А коли скажете «три», можете шукати мене, де завгодно: я зникну!

Так усе й сталося. Змія швидко проказала: «Раз-два-три», обернулася й широко роззявила пащу від подиву: перед нею нікого не було. Вона зиркнула вгору, вниз, роздивилася на всі боки, обнишпорила кожний закуток, огледіла рослину, доторкнулася до всього язиком. Марно: бджола зникла.

І змія збагнула, що коли її іспит із дзиґою був вельми вдалим, то іспит бджоли виявився неперевершеним. Але що та вчинила? Де вона?

Знайти бджолу було неможливо.

— Гаразд, — вигукнула кінець-кінцем змія. — Я програла. Де ти?

І раптом десь у печері пролунав ледь чутний голос бджоли:

— А ти не заподієш мені зла? Я можу вірити твоїй клятві?

— Так, — озвалася змія. — Клянуся. Де ти?

— Тут, — відповіла бджола, з’явившись раптом зі згорнутого листочка.

Що ж зрештою сталося? А сталася дуже проста річ: рослина, про яку тут мовиться, зветься сором’язливою мімозою, бо її листочки згортаються від найменшого дотику. Цю рослину часто-густо можна зустріти і в Буенос-Айресі, але ці події відбувалися в провінції Місьйонес, де рослинність напрочуд буйна, а тому листя в сором’язливої мімози дуже велике. Тож коли бджола доторкнулася до листочка, він згорнувся й повністю сховав її від сторонніх очей.

Змії ніколи б не вистачило глузду здогадатися про таке, а кмітлива бджола спостерегла та використала цю властивість сором’язливої мімози, щоб урятувати собі життя.

Змія нічого не сказала, але дуже розлютилася через поразку; бджолі навіть довелося всю ніч нагадувати супротивниці про її клятву.

Ніч здавалася довгою, нескінченною, і обидві перебули її, притиснувшись до стіни ями в тому місці, де вона була більш глибокою, бо надворі лютувала гроза, і струмені води заливали їхній прихисток.

До того ж було дуже холодно, а темрява запала така, що хоч очі повиколюй. Змія час від часу відчувала бажання кинутися на бджолу, а та щоразу вже прощалася з життям.

Бджола й гадки не мала, що ніч може бути такою холодною, тривалою та жахливою. Вона згадувала своє попереднє життя, теплий вулик, в якому спала щоночі, й беззвучно плакала в нічній тиші.

А коли заясніла нова днина й на небо виткнулося сонечко, бо негода вщухла, бджола полетіла геть і знову беззвучно заплакала — цього разу біля вічка вулика, створеного стараннями всього бджолиного роду. Вартові мовчки пропустили її до середини, бо розуміли: бджола, що повернулася, вже не буде гультяйкою та ледащицею, як колись, адже за одну ніч їй довелося пройти сувору школу життя.

Зрештою так воно й сталося. Надалі жодна з бджіл у вулику не збирала стільки пилку та не приносила стільки меду, як вона. А коли настала осінь і добігло кінця її життя, бджола ще встигла дати останню напутню пораду юним бджілкам, що оточували її:

— Не так кмітливість, як праця роблять нас такими дужими. Я лише одного разу вдалася до своєї кмітливості, щоб урятувати собі життя. Мені б не довелося цього робити, якби я працювала, як усі бджоли. Я однаково втомлювалася, і коли знічев’я літала туди-сюди, і коли працювала. Але доти я не мала почуття обов’язку, яке відкрила для себе тієї ночі.

Працюйте, подруги, з думкою про те, що мета, на до­сягнення якої спрямовані наші зусилля — загальне щас­тя — важить набагато більше, ніж утома будь-кого з нас. Люди звуть це ідеалом, і вони мають рацію. Не може бути іншої філософії в житті ні людини, ні бджоли.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар